Стю Ларкін із Брайтон Біч — представник вимираючого виду. Він один з останніх мандрівних продавців, коммівояжерів у США. Річ, яку він продає, також унікальна — це бронзові копії дитячих черевичків (а також будь-яких інших речей). Це давня американська традиція, зливки стоптаних черевичків лишають на пам’ять про своїх дітей чи час, коли самі були малими.
Стю дуже добре продає. Він практикує тільки особистий контакт, тому об’їздив усю Америку, її численні маленькі містечка й непоказні села. Він уміє переконати будь-кого і має “12-13 способів закінчити розмову, щоб отримати замовлення”. Але навіть не це найцікавіше. Ви просто спостерігайте за ним.
Транскрипт українською:
Фільм Пейтона Вілсона.
00:30
— Мене зачіпає, коли я бачу інших людей, які сидять на цих впливових посадах, і які й наполовину не такі хороші продавці, як я. Навіть не в половину! Я не намагаюсь, знаєте, поплескати себе по спині. Але я дійсно настільки добрий!
“Бронзувальник”
— Як ви тут?!
По-перше, назва нашої компанії — “Компанія бронзових дитячих черевичків”. Ми робимо це з 1929-го. Не лише черевички, були й бейсбольні кросівки Nike, і светри Mr. Rochester…
Люди дзвонять мені кожен Божий день зі словами: “Мені пропонували бронзові черевички моєї дитини за 69 доларів, і я їх просто прогнала!”
І ось, що стається.
— О, Боже.
— А це — нафарбовані спреєм пластикові.
— Боже мій…
— Отже, моя мама завжди казала мені три знамениті правила, за якими треба жити. Перше: ти отримуєш стільки, скільки за це платиш.
— Абсолютно…
— Якщо це здається надто хорошим, щоб бути правдою — воно зазвичай таким і є.
— Угу.
— І якщо вам доводиться мати справу із журнальним каталогом, коробкою з пошти, із телебаченням чи інтернетом — ніколи не сподівайтесь отримати таке ж, яке бачите на картинці. Вони думають, що отримають це. Вони думають, що отримають це. Вони думають, що отримають ось це! За 69 доларів. 15 шарів чистої бронзи, безумовна гарантія до кінця вашого життя, що воно так і виглядатиме.
Навіть тому, що я професіонал і роблю це 30 років, заробляю цим на життя, і добре заробляю — кожного дня, коли я виходжу з дому — відчуваю “метелики у животі”. Так, наче я отримав своє перше замовлення. І щойно я отримую перше замовлення за день, я такий: “Яху, поїхали!”
02:20
— Якщо вам потрібна якась інформація — дзвоніть, коли схочете. Можете записати мій номер телефону. А якщо це має якусь емоційну цінність для вас і ви хочете це зберегти?
Я бачу центр Америки, бачу зовнішню сторону Амерки та внутрішню. Я зустрічаю американців. І саме про це мій товар — американська традиція для людей, які її дійсно цінують.
— Я й не знала, що люди досі це роблять.
— Скільки років тому, ви кажете, це зробили?
— 70 років тому.
— Та ну вас. Ви виглядаєте молодше.
— Та навряд. Вам треба нові окуляри.
— Я щойно купив нові окуляри!
02:55
— Знаєте, коли ти отримуєш незвичні речі від людей, які мають для клієнтів певну емоційну цінність чи приховане значення — це справді чудово!
Я бронзував печива з передбаченням. Палець. У мене була жінка, яка хотіла повну бронзову копію свого тіла. Тоді вона була вагітною. У мене було замовлення від ветерана В’єтнамської війни на його бійцівські берці. Він був у яру, і, коли піднімався — йому вистрілили в чобіт. А той був біля серця. І чоловіка врятував чобіт. Ми забронзували його разом із кулею в ньому.
Оо, Боже, так-так. Я пам’ятаю, в нас через це реально були проблеми. Я забронзував ведмежий череп.
03:43
— Ми працюємо точно так само, як почали у 1929-му. Нічого не змінилось. Бачите, як виглядає сама фабрика. Наче в минулому.
Ми — атавізм, ми усі атавізм. Це робиться вручну в Америці. А ми нічого не виробляємо в цій країні вже. І я гордий тим, що я не лише продаю товар, якому вже 80 років — я продаю те, що робиться точно так само, як робилось 80 років тому, і це робиться американцями для американців. І я — єдиний, хто це робить! І коли справа заходить за мене — гордість, вау, люди говорять про мене по всій країні. Знаєте: “О, той чоловік. Пам’ятаю, як зустрічався з ним. Він продає бронзові черевики”. Як багато разів ви чуєте від когось, щоб на питання: “Чим ви заробляєте на життя?” відповідав: “Я бронзую дитячі черевички”? Так що люди завжди мене запам’ятовують. Вони пам’ятають мене!
04:28
— Я виріс на Брайтон Біч, район Коні Айленд у Нью-Йорку. Буквально за квартал від парку розваг і відомого ресторана Nathan’s. Я працював на чиїхось атракціонах. Знаєте, коли кидаєш м’яч у пляшки з-під молока. Ми ставали на доріжці, гукаючи: “В нас тут купа людей! А ну, збий пляшку, збий пляшку!” А ключем до цієї справи було те, що дві нижні пляшки були важкі, як цеглини. Тоді як верхня — легка, наче пір’їнка. Це було шахрайство з усіх шахрайств.
Люди кажуть: якщо зробиш це в Нью-Йорку — зможеш зробити будь-де. Ні, якщо ти зробиш це в Коні-Айленд — то вже точно зможеш зробить будь-де. Серйозно.
Я навчився гострому відчуттю, як миттєво визначити щось. За 30 секунд я можу зрозуміти, що за людина та, з якою я спілкуюсь, і як мені управляти ситуацією через ці обставини. Все, що я роблю тут удома, абсолютно перекладається на те, що я роблю в дорозі. Люди кажуть: варто озиратись кожні 5 секунд. У момент, коли ти перестаєш озиратись — хтось тебе випереджає. Нас уже випереджали, я знаю, як це робиться. І щойно це відбудеться тут — більше ти цього ніколи не допустиш. Бо знатимеш, що це, що відбуватиметься потім. Це підготовка до будь-чого, що я колись робив у своєму житті. І я б ніколи не проміняв це на будь-що у світі. Крапка.
06:00
— Ну, що, приїхали.
Я трохи стурбований тим, що я знаю, наскільки я чудовий у своїй роботі. І, можливо, я пропускаю гроші десь інде. Що могло би принести мені мільйони й мільйони мільйони мільйони мільйони мільйони доларів. Від продажу чогось іншого. Хтось може казати: “О, ми знаємо цього чоловіка, він найкращий продавець у світі”.
— Що ж, схоже, ніхто не з’явився.
Такі речі виводять мене з себе.
06:42
— У мене десь 12-13 видів закінчення розмови. Найпростіший — це спитати про замовлення. “Чи ви даєте мені замовлення?” Є також закінчення “або-або”. Це коли питаєш: “Ви хочете блакитні черевички, чи червоні? Яким ви віддаєте перевагу?” Закрий рота, у тебе щойно з’явилось замовлення. Є закінчення Бена Франкліна. Є закінчення “обережна історія”. Закінчення “фінальне несхвалення”. Як же я це завчав. Куди б не йшов, я брав із собою той шматок паперу. Читав його постійно. Навіть коли мав іти купатись — читав його у ванній. Коли я був на спортивних змаганнях — папірець був у моїй задній кишені і я його читав. Я хотів знати ці закінчення хоч задом наперед настільки добре, щоб покупець не мав жодного шансу викинути мене геть. Так я і став продавцем, яким, мені здається, я є сьогодні. Мій робочий день закінчується о десятій вечора.
07:35
— Отже, ми робимо двоє черевичків з овальною рамкою для картинки і металевою основою — все у бронзі. Ви хочете, щоб там було вигравіюване ім’я Чарльза і дата його народження?
— Так.
— Чудово! Пересилаємо це в “Компанію бронзових дитячих черевичок”. “Компанія бронзових дитячих черевичків”, будь ласка.
08:20
— Це, мабуть, найсамотніша частина роботи. Коли ти багато часу проводиш сам, маєш багато часу на думки. І ти думаєш про повну пляшку речей. Що могло би бути, що мало би бути, чого не сталося? Ваша свідомість — у постійному русі. Я хотів би, щоб існувала кнопка, якою це можливо було б вимкнути. Але я не можу.
Коли я був із колишньою дружиною, я з нетерпінням чекав наступної поїздки, тому що я її не витримував, і вона ненавиділа мене. Одна з причин, чому я так багато мандрую — це щоб мати можливість втекти від своєї колишньої. Зараз я хочу бути вдома. Я ніжно кохаю жінку. Я хочу бути зі своєю дівчиною, знаєте.
Я не хочу бути в дорозі багато — але я люблю свою роботу, так що… Все в житті, я здогадуюсь, є компромісом. Я вже зараз наближаюсь до віку, коли важливе покликання. І це те, що робить мене щасливим. Так що, знаєте, чи я сумую за покликанням? Так. Але чи я щасливи? Я ніколи не був щасливішим у житті.
Я не йтиму на пенсію. Коли я побачу себе на пенсії — що в біса я з собою робитиму? Я ж продавець. Це правда із правд. Я продавець. Я бачу себе як продавця усю решту життя, до останнього подиху.
_
Переклав Антон Семиженко.
