Як ми зазвичай згадуємо попередні стосунки? Як щось невдале, помилкове, варте забуття? Як щось, гіркий післясмак чого варто перекрити чимось (а краще кимось) новим, відправивши спогади подалі геть? Музей у хорватському Загребі, про який піде мова, постулює інакший підхід. Чому він зберігає речі з нашого минулого? Для чого нам теперішнім ці історії, що вони можуть нам дати? Американська журналістка Леслі Джеймісон побувала в Музеї розірваних стосунків, і через призму досвіду власної сім’ї розповіла і про цей незвичний заклад, і про культуру розставання в західному суспільстві, і про те, що безцінного цей досвід, якщо не викидати його бездумно, може нам дати. І люб’язно дозволила опублікувати свій матеріал українською.

Переклад і редагування Антона Семиженка. Опубліковано з незначними скороченнями. Фото – Unsplash.

Експонат 1. Підвіска з мушлею.
Звідки: Флоренція, Італія.
Це проста прикраса: невелика морська мушля з коричневими прожилками та продітим крізь отвори чорним шкіряним шнурком. Мушля знайшлась на пляжі в Італії, а дірки зроблено за допомогою стоматологічного свердла. Хлопець, який зробив мені цю підвіску, навчався тоді у Флоренції на дантиста. Він просвердлив отвори потай, на занятті, де мав досліджувати створення коронок. Я носила цю підвіску постійно, доки одного дня не зняла її назавжди.

Музей розірваних стосунків – це колекція звичайних об’єктів, які висять на стіні, ховаються під склом, чи стоять підсвічені на постаментах. Це тостер, дитяча автівка з педалями, зібраний вручну в 1988-му році модем. Дерев’яний тримач туалетного паперу. Позитивний тест на вагітність. Позитивний тест на наркотики. Вони прибули з Тайбею, Словенії, Колорадо, Маніли. Усі надіслані незнайомцями, кожен – із супровідною історією.

Один із найпопулярніших у музейній крамниці товарів – Знищувач поганих спогадів, ластик, що продається в кількох кольорах. Але насправді музей – щось ближче до емоційної протилежності канцелярській гумці. Кожен із його об’єктів наполягає, що щось – було, існувало, а не намагається знищити це. Дарування музею об’єкта дозволяє одночасні відмову й збереження. Ти забираєш щось зі свого дому – і робиш його безсмертним. «Вона закуповувала товари місцевих виробників для великої мережі супермаркетів. Так мені вдалось спробувати купу цікавинок, – ідеться в супровідному тексті до упаковки попкорну з морською сіллю та кленовим сиропом. – Я сумую за нею, за її собакою й за зразками дивної їжі. Але не можу змиритися з тим, що цей прикольний попкорн і далі буде в моєму домі». Дарувальник не зміг тримати його в себе – але й не зміг викинути геть. Натомість забажав поставити його на постамент.

Коли заходить мова про розриви, ми прив’язані до певних домінантних сюжетів очищення, звільнення та екзорцизму. У тому сенсі, що маємо хотіти позбутись певних спогадів, звільнити себе з їхніх лещат. Але цей музей визнає, що наші стосунки з минулим – із його болем, зламами й зрадами – часто є складнішими, суперечливішими, повними припливів та відпливів. Коли я відвідала його головну домівку в хорватському Загребі, в аристократичному домі на краю Верхнього міста, я була сама, на відміну від більшості інших відвідувачів, які заходили як пари. Вестибюль музею був повен чоловіків, які чекали на дружин та дівчат: ті приділяли експонатам більше часу. Я уявляла, як усі ці пари занурювались у хвилі зловтіхи й страху: «На щастя, це не про нас. Але це могли б бути ми». У книзі відгуків я побачила простий короткий запис: «Я маю завершити свої стосунки – але, мабуть, не зроблю цього.» й торкнулась пальцем власної обручки. Для певності, як доказ, що я не там. Але я не змогла не уявити це кільце як іще один музейний експонат.

Всі об’єкти, які описали мої друзі, намагались сягнути цих уже зниклих часів: «тоді, коли ми обоє мріяли про те саме»

Вирушаючи до Загребу, я спитала друзів: «Що б ви подарували цьому музею?» – і отримала перелік об’єктів, який ніколи не уявила б сама. Свічка з ароматом манго. Гарбуз у формі пеніса. Ноти Фортепіанного концерту №3 Сергія Рахманінова. Ілюстрація з дитячої книжки, яку колишній любив, коли був малим. На цій ілюстрації кілька сірих мишей сиділи в ряд, а над ними висіли «бульбашки» їхніх думок, заповнені однаковими кольорами – так, ніби всі вони мріяли про те саме. Усі об’єкти, які описали мої друзі, намагались сягнути цих уже зниклих часів: «коли ми обоє мріяли про те саме». Це були релікти, викопні експонати, так само як речі в цьому музеї є скам’янілими рештками мрій незнайомців. Усе це – спроби наполягти, що ті часи лишили по собі певний осад.

Ходити вздовж музейних об’єктів нагадувало не так підглядання за чужими життями, як співпрацю. Незнайомці хотіли, щоб хтось став свідком їхнього життя, а інші незнайомці бажали про ці життя дізнатись. Я почувалась дивним чином корисною: моя увага ніби надавала колишнім власникам об’єктів доказ, що їхня обірвана любов варта уваги. Відчувалась глибока демократичність цього місця – ніби наполягання, що історія кожного й кожної достойна того, щоб її розповіли та вислухали. Донори об’єктів нічим не відрізнялись від споглядачів. Кожен, подарувавши щось, сам легко міг стати автором. Вступний коментар до виставки містив цитату філософі Ролана Барта: «Кожна пристрасть, врешті-решт, має свого споглядача. Жоден інтимний зв’язок не обходиться без фінальної сцени».

 

 

Експонат 2. Листочок із записаним від руки переліком покупок.
Звідки: Прінстон, Нью-Джерсі.
Перші 7 років свого третього десятку я провела у серйозних стосунках. Потім, у 27, моє серце розбили й відтоді я не зустрічалась. 10 років потому, після чотирьох переїздів, здобуття наукового ступеня, появи роботи та додаткових 18 кілограмів я перебирала коробку з уже замалим літнім одягом. Встромила руку в задню кишеню своїх джинсових шортів – і відчула шматок паперу. Він виявився переліком того, що треба купити, написаним моїм колишнім. «Батарейки, вел. чорні пакети для сміття, відбілювач (маленький), зел. цибуля». Я раптом згадала його щедре використання крапок – аж до дивацтва, навіть після написання свого імені. Кожен його електронний чи паперовий лист завершувався пунктуаційним знаком закінченості.

Цей музей сам почався з розриву. У 2003-му, після того, як Олінка Віштіка й Дражен Ґрубішіч завершили свої стосунки, почались їхні складні розмови про те, як ділити майно. Як це подала Олінка, «відчуття втрати тоді було єдиним, що належало нам обом». Одного вечора, сидячи за кухонним столом, вони уявляли виставку, створену з уламків розходжень на кшталт їхнього. Коли потім вони створили цей музей, першим його експонатом було те, що вижило внаслідок розчинення цього спільного життя: заводний кролик, якого вони називали «honey bunny».

Всього лиш за 10 років історія їхнього розриву стала музейним міфом. «Це було, мабуть, найдивнішим, – сказала мені Олінка за ранковою кавою. – Одного дня я припаркувала автівку одразу біля музею і, виходячи, почула розповідь туристичного гіда про кролика. “Усе це почалось із жарту!”, – сказав він. Я хотіла відповісти, що це був зовсім не жарт, що наші діалоги були дуже болючими – але зрозуміла, що історія приватного розриву перетворилась на публічний артефакт, на предмет переповідань та інтерпретацій. Люди брали з неї те, чого потребували».

За два роки після виїзду зі спільної квартири Дражен зателефонував Олінці з ідеєю представити інсталяцію про їхній розрив на місцевому фестивалі мистецтв. Спершу їм відмовили, але наступного року прийняли. Щоправда, на підготовку експозиції було всього два тижні й місце для проведення виставки треба було шукати самим: площ у галереях уже не лишалось. Довелось привезти із сусіднього портового міста корабельний контейнер.

Тунельне бачення – викликаний перезбудженням чи захворюванням стан, за якого людина сприймає лише те зображення, що потрапляє на центральну частину очної сітківки. Периферійний зір, таким чином, нівелюється. У переносному значенні фраза використовується для позначення уваги на чомусь одному без врахування супутніх факторів чи перепон.
Шукаючи експонати для виставки, Олінка й Дражен переживали, що їх забракне. Але кожен, хто чув ідею, відповідав: «Схоже, я маю дещо для тебе…» Під баштою з годинником на центральній міській площі Олінка зустріла жінку, яка прийшла з чоловіком, але принесла старий щоденник, заповнений іменем свого колишнього коханого. У барі на неї чекав старий чоловік – ветеран, інвалід – який витягнув із пакета протез ноги й розповів історію соціальної працівниці, яка на початку 90-х допомогла йому цей протез дістати. Санкції, через війни накладені на балканські країни, робили це майже неможливим завданням. Зрештою, протез прослужив довше, ніж протривали їхні стосунки. «Він із міцнішого матеріалу», – пояснив чоловік.

 

Коли Олінка й Дражен за чотири роки після першої публічної події знайшли місце для перманентної виставки, цей дім був у жахливому стані. Збудований ще у XVIII столітті й давно неремонтований. «Але ми були трохи навіженими, – пригадує Олінка. – Мали “тунельне бачення” – десь таке, як коли закохуєшся». Дражен оновив підлоги й пофарбував стіни, відновив цегляні арки. Зробив усе так чудово, що інші питали Олінку: «А ти точно хотіла розійтися з цим чоловіком?»

Це приємна іронія музейного посилу: створюючи проект, приводом для якого став розрив, Олінка й Дражен утворили тривале партнерство. Сидячи в музейній кав’ярні, за склом можна побачити механічного кролика, головного музейного старожила. «Люди думають, що нашим об’єктом є ця іграшка, – каже Олінка. – Але насправді об’єктом є музей. Усе, що ним стало».

 

 

Експонат 3. Копія «Волдена» Генрі Девіда Торо
Звідки: Бухарест, Румунія.
Р. та я почали читати «Волдена» на початку наших стосунків. Щоб полюбити ці тексти, потрібна певна міра усамітнення, й наші стосунки були човном, у який ми могли помістити самотності один одного, водночас не змішуючи їх – наче воду й олію. Ми жили разом, але спати вирішили в окремих кімнатах, обоє читаючи «Волдена» перед сном. Він був нашим посередником: тіла розмежовувала стіна між кімнатами, але свідомості обертались довкола тих самих ідей. Коли ми вирішили розійтись, ніхто з нас ще не дочитав цієї книжки. Але ми продовжили робити це навіть поодинці.

Кожен підпис до музейного об’єкту був майстер-класом про межі мого бачення. Те, що виглядало, як гра Uno, ніколи не було лише настільною грою. Це було те Uno, яке американський солдат планував подарувати дівчині, з якою мав дистанційні стосунки. Вона була вдовою солдата австралійської армії, теж військова, виховувала двох малих дітей. Але, коли вони обоє закінчили свої відрядження й він приїхав до Австралії, щоб зустріти її літак з Афганістану, жінка сказала йому, що не готова до серйозних зобов’язань. Роками пізніше, коли він натрапив на цей музей, повний залишків зниклих любовей – вирішив подарувати цю Uno, в яку так жодного разу й не зіграв. Але весь цей час тримав її в себе.

Деякі з предметів у музеї відображали значні історичні драми, на кшталт любовного листа, якого написав 13-річний хлопець, тікаючи з Сараєво від обстрілів у 1992 році. Цього листа він писав Ельмі, вона залишала місто в тій же колоні, в автівці попереду – але не мав достатньо мужності, щоб передати їй його. Він лише дав їй улюблену касету Nirvana, оскільки дівчина забула взяти свою музику. Втім, експонати, що зачепили мене найбільше, були буденними, звичайними, як тостер чи тримач туалетного паперу. Їхня звичайність показувала, що кожна історія кохання – навіть найпередбачуваніша, найменш драматична – варта свого місця у цьому музеї.

Деякі з предметів більше нагадували не об’єкти з минулого, а щось із майбутнього, якого так і не випало прожити. Напіврозсипане імбирне печиво береже в собі зачерствілу надгробну промову одноденному роману із зарученим чоловіком. Одному запаморочливому вечору, проведеному на Октоберфесті в Чикаго, перед текстовим повідомленням, отриманим наступного дня: «Мені важко писати це тобі, адже ти чудова дівчина. Але, будь ласка, не дзвони й не пиши мені. Боюсь, це може спричинити лише проблеми». Це було настільки, на перший погляд, непослідовно: випадкова зустріч, зневажливе повідомлення… Щось, чого не сподіваєшся побачити збереженим, зафіксованим. Але ось воно лежить. Єдиний Октоберфест важив достатньо, щоб жінка берегла це печиво, аж доки глазур на ньому не перетворилась на вицвілий пунктир. І ці пунктирні лінії містили в собі суть цього музею – його увагу до смутку «одноденних справ», до прив’язаностей, які видаються не вартими згадки, до оплакування не так того, що могло б відбутись, а того, що ніколи не сталось. А це є частиною будь-якого розриву: смутку за тим, що ніколи не настало, гіпотетичними стосунками, блискучим потенціалом усередині того, чому не дали втілитись. Одна шерстяна шкарпетка з інвентарним номером позначила 20-річний роман із солдатом. Його колишня дружина додала текст: «Ми мали з ним двох дітей, але ніколи не мали справжньої, глибокої, відвертої розмови. Я все сподівалась, що одного дня вона почнеться».

 

 

Експонат 4. Конверт із однією людською волосиною.
Звідки: Карвінá, Чехія. 
У 1993-му я закінчила коледж і рік викладала англійську в шахтарському селищі на чесько-польському кордоні. Це було депресивне, забруднене, комуністичне місце, в якому я відчувала самотність так, як ніколи до того чи потім. Улітку перед тим, як відправитись туди, в парку розваг на пляжі Солсбері я зустріла шотландця Коліна – він працював на колесі огляду. Після того літа ми писали один одному листи й часом звістка від нього було єдиним, що давало мені сили протягом дня. Я обожнювала його рудуваті кучері й одного разу, отримавши звичний уже маркований авіапоштою лист, помітила, що він заклеїв надірваний конверт скотчем і одна волосина потрапила під нього. Частина його тіла, його ДНК, те, що одного дня ми розділимо у спільних дітях. Після того, як він залишив мене в досить боягузливий спосіб – просто перестав писати – я все одно щодня перевіряла поштову скриньку й рюмсала. Тоді поверталась до своєї сумної комуністичної квартири – і плакала. Тоді дивилась на конверт, у якому зберігалась одна його кучерява волосина – і плакала трохи ще. 

«Музей завжди був на два кроки попереду нас», – сказала мені Олінка, пояснюючи, що, здавалось, він від самого початку мав власні волю й жагу до існування. Здавалось, ніби всі ці історії просто чекали довкола – як вологість у повітрі, як готове задощити небо. Одразу ж після закриття виставки в контейнері вони отримали дзвінок від редакції японського телешоу. Там хотіли зняти сюжет про їхній музей. Але ж музею не було. Люди вірили в щось, хотіли чогось іще до того, як воно почало існувати.

У десятиліття після того першого контейнера музей набував різних форм: постійних виставок у Загребі й Лос Анджелесі, віртуального проекту, на якому зібрано тисячі фотографій та історій, 46 тимчасових виставок по всьому світу від Буенос-Айреса до Сингапуру, від Стамбулу до Кейптауну, від амстердамського кварталу червоних ліхтарів до будівлі Європарламенту в Брюсселі. На всіх цих виставках демонструвались місцеві експонати: як фермери представляють локальні продукти, так і тут усе було просякнуто регіональними розривами.

Олінка сказала мені, що на виставку в Мехіко протягом доби надійшло понад 200 речей. Що французькі донори часто писали супровідні тексти до предметів від третьої особи, тоді як в американських історіях зазвичай фігурували сильні характери й виразні історії. Ніби тобі показували маленькі фільми – це типове американське «Я». Американські куратори теж значно частіше використовували першу особу, розповідаючи про свої виставки: «Моя колекція», «Експонати, які я зібрав»… Натомість Олінка й Дражен намагались так не робити. Минуло навіть кілька років перед тим, як вони прямо розповіли про вплив на появу й концепцію цього музею історії їхнього розриву. Засновники завжди вірили, що проєкт належав чомусь значно більшому за них, значно більшому за їхній особистий біль.

 

 

Іще юною, перед тим, як розійшлись мої батьки, я вірила, що розлучення – це церемонія на кшталт весілля, тільки навпаки. Тримаючись за руки, пара проходить церковною залою – а дійшовши до вівтаря, роз’єднує руки й розходиться один від одного. Після того, як подруга сім’ї розірвала свій шлюб, я спитала її: «Ну як, це було гарне розлучення?» Це здавалось ввічливим питанням.

Коли художники-перформансисти Марина Абрамович та її партнер Улай вирішили завершити свої 12-річні стосунки – і як коханці, і як співавтори – вони позначили це завершення, пройшовши довжину Великої китайської стіни. «Люди вкладають стільки зусиль у початок стосунків, і так мало – в їхнє завершення», пояснила Абрамович. 30 березня 1988 року вона почала йти від східного кінця Великої стіни, із затоки Бохайвань на Жовтому морі, а Улай вийшов від західного кінця в пустелі Ґобі. Кожен із них ішов протягом 90 днів, подолавши близько 2500 кілометрів, доки вони не зустрілись посередині, потиснувши один одному руки на прощання. На ретроспективі робіт Абрамович у Стокгольмі сцени з відео Коханці: подорож пішки вздовж Великої стіни показують на двох екранах. На одному – Абрамович іде повз верблюдів по вкритому снігом ґрунту, тоді як на іншому Улай із ціпком піднімається зеленими пагорбами. Відео були на повторі – і здавалось прекрасним, що навіть через роки після розставання ці двоє коханців досі постійно йдуть у напрямку один до одного.

«Люди вкладають стільки зусиль у початок стосунків, і так мало в їх завершення»

Якщо кожні стосунки є співпрацею – двоє людей разом створюють особистості, якими вони будуть одна з одною – ця колаборація інколи може відчуватись тиранією, а інколи народженням: «особистість, яку ти робиш можливою». Часом позаду залишається такий собі хвіст комети: ношені сукні, випробувана губна помада, придбані, але так ніколи й не прочитані книжки, гурти, які, як ти вдавав чи вдавала, що тобі подобаються. Вони можуть відчуватись як скинуті кайдани – але часом вони все одно прекрасні. Й сукня від костюма може стати чудовою шовковою супутницею суботнього вечора.

Я почала замислюватись над розривами значно раніше, ніж почались мої перші стосунки. Я виросла в сім’ї, повній розлучень та перенасиченій повторними шлюбами. Усі мої дідусі й бабусі розлучались (мамині батьки – двічі), кожен із моїх батьків одружувався тричі, мій найстарший брат до 40 років уже мав за плечима розірваний шлюб. Розлучення ніколи не сприймалось якимось відхиленням – скоріше як неминучий етап у життєвому циклі будь-якої любові. Але в моїй сім’ї привиди попередніх партнерів рідко коли були мстивими чи озлобленими. Перший чоловік моєї мами був довгов’язим хіпі з найдобрішими на світі очима, який раз купив мені ловця снів. Перший чоловік моєї улюбленої тітки був художником, який робив маски зі знайдених на пляжах пальмових корчів. Ці чоловіки захоплювали мене, тому що несли з собою не лише осад того, ким моя мама й тітка були перед тим, як я їх пізнала, а й спектр того, ким моя мама й тітка могли би стати. Через 17 років після свого розлучення мої батьки настільки зблизились, що мама, священниця, освятила третій шлюб тата.

Усе це я веду до того, що я виросла, вірячи: стосунки, напевно, завершуються. Але навіть опісля вони продовжують бути частиною тебе, що не обов’язково є чимось поганим. Коли я спитала маму, який предмет вона передала б музею, та обрала сорочку, придбану в Сан-Франциско за роки до мого народження спільно із жінкою, яку мама любила до зустрічі з моїм татом.

Я виросла з відчуттям, що розірвані стосунки завжди були чимось більшим від просто уламків – і через те, що вони можуть мати постскриптум, і тому, що все, що сталось до їхнього завершення, не нівелюється самим фактом кінця. Ці спогади, конкретні радощі, конкретні тертя й конкретні версії себе, які ці стосунки робили можливими – не зникли, хоч світ не завжди залишає їм достатньо місця. Забагато говорити про колишніх вважається чимось на кшталт патології, і культура серійної моногамії може переконати вас, що кожні попередні стосунки були невдалою спробою. Що ця спроба годиться лише як підготовка до тих стосунків, які, врешті-решт, спрацювали. У цій моделі повна розлучень сім’я – повна поразок. Але я виросла, бачачи в цьому щось інше, сприймаючи кожну особистість як сукупність її любовей. Ніби російську матрьошку, що містить у собі кожні з попередніх стосунків.

 

 

Дитиною я любила книжку під назвою Ґровер і все-все в Музеї Всього Світу. У цьому музеї Ґровер відвідує кімнати Речей, які можна побачити в небі й Довгих тонких речей, якими ти можеш писати. В останній помилково опиняється морквина, тож він повертає її на елегантний мармуровий постамент у центрі порожньої до цього Кімнати моркви. Коли персонаж доходить до кінця виставки, дивується: «А куди ж вони помістили все інше?» Тоді наближається до дерев’яних дверей із написом Усе інше. Відкриває їх – і, звичайно, виявляється, що це просто вихід.

Коли я вийшла з Музею розірваних стосунків, усе на вулицях Загреба виглядало як можливий експонат. Як об’єкт, що був частиною любовної історії чи міг би колись нею стати. Садовий гном, що усміхається з-за кружевних фіранок. Несиметричні кульки з фіолетової глини на підвіконні. Пластикові помаранчеві попільнички біля верхівки фунікулерного маршруту. Кожна із зубочисток, які встромлено в грильовані сосиски у ятці на ринковій площі. Кожен сигаретний недопалок у забитій решітці стічної каналізації на Гебранговій вулиці.

Безхмарний загребський день ховає в собі безліч сердечних драм, він наче бомба з годинником: тихий, але настане момент… Кожен незнайомець несе в собі згорнуту історію власних закоханостей, непрозорих і нерозказаних. Старий білобородий чоловік, який плете кошики на площі Яна Єлачича – які драми він пізнав? Або ці троє молодих чоловіків, що спускаються вздовж Радічевої вулиці та їдять однакові качани вареної кукурудзи – всі високі й біляві, незламні, наче брати з казок. Як ламало їх? Я зупинилась біля Кам’яних воріт, тунельного відрізку дороги з капличкою на честь Божої матері. Старі жінки сиділи там на колінах і хрестились із заплющеними очима. Пахло воском та димом. Про що молились ці жінки?

Кожен незнайомець несе в собі згорнуту історію власних закоханостей, непрозорих і нерозказаних

Побачивши чоловіка й жінку, які їли один пакунок поп-корну на двох у Зріневацькому парку (вона сиділа в нього на колінах, обхопивши своїми ногами його талію), я подумала: якщо все зруйнується, чи пам’ятатимуть вони деталі цього конкретного дня? Ніби зразки ґрунту: ось такими були її сонцезахисні окуляри, такими – його кеди. Я уявила їхній попкорн на постаменті, освітлений та доповнений супутньою історією ще однієї жінки, чи одного чоловіка, чи просто одного року, який став яскравою цяткою на монохромному тлі.

Я могла б зібрати власні втрачені любові як безкінечний каталог артефактів: ріжок шоколадного морозива, з’їдений на дивані над кіоском із фалафелем, пластикова піала з рожевими пігулками, 20 різних запахів футболок, волосинки з бороди, розкидані у вмивальнику, ніби листочки чайної заварки. Але, напевно, глибшим є питання не про об’єкти, як про те, чому я так люблю їх каталогізувати. Що такого є в цьому болі, в цьому потоці ностальгії?

Коли ми розійшлись із першим хлопцем, іще першокурсниками коледжів на різних кінцях країни, в мені розвинулась цікава прихильність до смутку від цього розриву. Сумувати за щастям співіснування було простіше, коли ми разом уже не були. І точно було легшим, ніж брести крізь те, на що наші стосунки перетворились: щось, виснажене відстанню й прірвою між усе відміннішими людьми. Замість проводити патетичні телефонні розмови, намагаючись почути один одного, я воліла курити свої цигарки в холодній бостонській ночі й ностальгувати за Лос-Анджелесом і тим, як воно було: закохатись там, серед теплих ночей та поцілунків під вишками рятувальників. Мені подобалась чистота й аскетичність цього смутку: багато курити, мало їсти, слухати сумні пісні на повторі. Цей смуток став для мене чимось на кшталт якоря. Якого я потребувала ще більше, ніж втраченого чоловіка.

Вас також можуть зацікавити опублікований у нас текст про принади мандрівок пустелями, відео, яке нідерландські дизайнери зняли в пам’ять про свого друга, та анімована анкета Дезмондо Рея, якому 33 роки (і три чверті) й серце якого відкрите до кохання.

 

Експонат 5. Металевий гітарний слайдер.
Звідки: Файєтвіль, Західна Вірджинія
Найбільш знаковий пов’язаний зі стосунками предмет у моїй колекції – це старий металевий гітарний слайдер із 1920-х. Це просто шматок хромованої сталі чи латуні із давно затертим від постійного використання логотипом виробника. Мій колишній, людина з надзвичайними музичними здібностями й настільки ж деструктивною поведінкою, дав його мені (що, мабуть, більше стосувалось другого боку його натури). Думаю, це була одна з найважливіших для нього речей, а він загалом не був і не є прив’язаним до чогось матеріального. Ми пробули разом шість років, я була дуже молодою, і все завершилось моєю втечею до притулку для постраждалих від насильства жінок. Я не можу позбутись цього металевого бруска – і, звичайно, думаю про всі блюзи та смутки, які протекли крізь нього за всі роки. Цей предмет досі більше його, ніж мій: мої пальці навіть не підходять під його розміри. І я б із радістю повернула його, якби той чоловік захотів. 

Олінка вірить, що меланхолію несправедливо заборонили в публічному просторі, й каже, що вона сумує через її загнання в ґетто, заміну на моторошний оптимізм оновлень фейсбук-статусів. Гітарний слайдер може тримати в собі смуток, і музей може тримати в собі смуток, наголошуючи, що ми маємо надати місце і такому. Олінка завжди уявляла музеї як «мирські храми, де меланхолія має право на існування», де смуток можуть сприймати як щось інше за відчуття, яке потребує заміни. Їй не подобається, коли люди наділяють її музей «терапевтичними якостями». Це підводить до думки, що смуток потребує лікування, і відмовляє йому в красі.

Протягом 15 років мого життя, між першим та останнім розривами я вірила, що смуток – це рідкісний стан, щось на кшталт дистиляту, який може показати найсильнішу й найчистішу версію мене. Але, блукаючи Загребом протягом того тижня, уже два з половиною роки у шлюбі й два місяці як вагітна, я не шукала місць тихо покурити й повідчувати себе одинокою, шкрябаючи себе ізсередини різким тютюном європейських цигарок без фільтру. Я шукала свіжих фруктів: вишень із ринку чи інжирних персиків – настільки стиглих, що їхній сік потрапляв на мою сукню тієї ж миті, як зуби прокушували їхню шкірку.

Я завжди виходила зі стосунків, щойно починали зникати ранні стадії безперешкодної любові й нестримної пристрасті. Те, що наставало після цього раннього сяйва, здавалось каламутним та компромісним. Одруження ж, натомість, відчулось як плекання іншого виду краси: смугастої краси тяглості. Як надання стосункам можливості протягом років нарощувати шар за шаром, як готовність спостерігати любов у всіх із її різних станів, у всій її складності так само, як і в легкості. Як можливість залишатись усередині чогось достатньо довго, щоб безпечно берегти й кілька епізодів цієї історії з гострими краями. Як такі собі талісмани.

Залишений у готельному номері телефон постійно вібрував через повідомлення від подруги, що чекала в аеропорті Колорадо на зустріч із чоловіком, у якого вона починала закохуватись. Наступним було повідомлення від іншої подруги: «Ми щойно розійшлись. Ти є десь поряд? Не хочеться бути наодинці протягом всього вікенду». Світ постійно починається й закінчується: Ікар падає з неба, тоді як хтось інший робить свайп праворуч.

Для виставки музею в Бойсі (столиці американського штату Айдахо – Далі буде) один чоловік надав автовідповідач, який програвав повідомлення від його колишньої – з прокльонами та обзиваннями. За тим ішли повідомлення від його батька, який говорив про щось настільки звичне, як погода. Тоді знов було повідомлення від колишньої, де вона посилала його в дупу, тоді ще щось від тата. Таким є розбите серце: всередині тебе величезна тріщина, тоді як решті світу цікаво, чи сильним завтра буде дощ. Твоя колишня не може прийняти сам факт існування тебе в цьому світі, а твій тато хоче знати, чи бачив ти баскетбольну гру минулого вечора. Привабливість музею також і в цьому: у прагненні компанії, прагненні змінити відчуття, яке супроводжує розрив, на щось більш соціальне.

Світ постійно починається й закінчується: Ікар падає з неба, тоді як хтось інший робить свайп праворуч

Французька концептуальна художниця Софі Калле пояснила цю потребу в своєму проекті 2007 року під назвою Дбай про себе. Ось так:
«Я отримала електронного листа про те, що між нами все закінчено.
Я не знала, як відповісти.
Повідомлення завершувалось словами: “Дбай про себе”.
Я так і зробила.
Попросила 107 жінок розтлумачити цього листа.
Проаналізувати його, прокоментувати, протанцювати, проспівати.
Розібрати його на складові. Вичерпати його. Зрозуміти його для мене».

Виставку було складено з хору їхніх реакцій. «Дослідниця лексикометрії» крізь граматику листа помітила відсутність упевненості. Коректорка відзначила повтори. Юристка вважала, що колишній винен в обмані. Кримінологиня діагностувала його як гордого, нарцисичного, егоїстичного.

Спостереження за розривами інших і прохання поспостерігати за власним розривом були частиною будь-якої глибокої дружби, які траплялись мені в житті. Це акт співпраці як близьких читачів, як заспокоювачів, як тлумачів на кавовій гущі, створювачів паралельного сюжету. Розрив як соціальний досвід є потребою не опинитись на самоті перед історією, яка ось щойно завершилась. Викинутий із неї як персонаж, ти перетворюєшся на читача, розбирача уламків. І почуваєшся набагато краще, коли читаєш не сам.

 

 

Експонат 6. Стара пляшка пепсі.
Звідки: Квінс, Нью-Йорк.
Після моєї великої розбитої любові я зустріла чудового чоловіка, який жив у районі Квінс. Він узяв мене на вікторину до місцевого бару. Узяв мене на різдвяну вечірку в офіс своєї юридичної фірми. Узяв мене до пабу неподалік від дому, де він провів дитинство – там ми їли бургери й грали в боулінг. Я знала, що він не «саме той», але також підозрювала, що я вже й не вірила у «саме того». Не тому, що ніколи такого не зустрічала, а тому, що думала, що вже зустріла, а тепер між нами все завершилось. Юрист був експериментом у всьому тому, чого я досі не пробувала. Він смішив мене. З ним мені було комфортно. Ми їли смачну їжу. Ми готували оладки з малиною й білим шоколадом і дивились фільми зранку по вихідних. Він знайшов для мене десятирічну закорковану пляшку пепсі – «Crystal Pepsi», моєї улюбленої газованої води з 90-х, якої вже давно не випускали. Він був чудовим – але я не могла цього побачити, тому що я ніколи не вірила в нас як у пару. Зате ніщо в наших стосунках не змушувало мене страждати. Він ніби показав мені, як я страждала в любові раніше – щоб я зрозуміла, що любов може приходити і без таких складнощів.

Я думала віддати цю пляшку пепсі музею як спогад про свій останній розрив перед шлюбом, але так і не поклала її у валізу до Загребу. Просто лишила її вдома, на книжковій полиці. Чому? Було в цьому щось від бажання висловити вдячність людині, яка дала мені цю річ: я не була вдячна достатньо, коли ми були разом, тож прагнула віддати належне бодай так. Я хотіла відзначити, як наш контакт дав мені легкість після років боротьби у стосунках, які були «не тими». Як він підказав, що те, чого я собі бажала – харизма, невловимість – не обов’язково було тим, чого я дійсно потребувала.

Серед усіх предметів, подарованих Музею розірваних стосунків – загалом більше трьох тисяч – я також думаю про невидимий музей-привид, який визирає з його кутів. Із великими залами, повними речей, з якими люди не наважились розлучитись.

У ці дні моє життя мало нагадує піднесений стан самотнього смутку чи розбитого серця. Воно більше про ранні прокидання й виконання того, що я добровільно зобов’язалась робити: поговорити скайпом із чоловіком, скинути своїй прийомній доньці оптимістичне відео. Ці загребські дні не про те, як зробитись худішою, аби краще було видно мої внутрішні страждання – а про те, щоб їсти, коли я голодна, годуючи дитину всередині мене. Фужі з трюфелями, місцевий підвид пасти в густих вершках. Морського ляща з артишоками. Щось під назвою «домашній пиріг». Щось під назвою «вітамінний салат». Ці дні вже не про зміни, а про постійність, про проходження крізь щось. Не про величну драму завершення – а про щоденну роботу з порятунку й підживлення.

Я тримаю пляшку від пепсі, тому що це сувенір від тих 15 років, які я провела в циклі початків та завершень, кожен з яких був можливістю пізнати себе, перевинайти, відчути емоції, які трансформують. Я тримаю в себе цю пляшку, бо хочу мати якусь згадку про себе-вулканічну, про себе-мінливу. Про себе, яка могла щасливо розсміятись, а за кілька хвилин розплакатись. І також тому, що я хочу мати якийсь доказ існування непрожитих життів – тих, які могли б відбутись.

+ а також:
Сайт Музею розірваних стосунків, на якому можна дізнатись більше про проект, подивитись частину експонатів і, за бажання, залишити свою історію.

 
Ми публікуємо 1-2 статті на добу, а тем бачимо десятки. Підтримайте нас, щоб ми змогли приділяти сайту достатньо часу та ресурсів. І далі буде більше!
Приват: 5168 7453 2137 7985 | mono: 5375 4141 0086 7059 | навіщо нам гроші?