Спробуйте відчути піщаний пил на обличчі. Крупні піщинки між пальцями ніг. Струмочки піску, які сипляться зі складок вашого одягу, щойно ви піднімаєтесь на ноги. Додайте до цих уявлень ісламські азани й бедуїнські каравани – і вітаємо: ви в Маврітанії.
Пишемо Маврітанія, думаємо «Сахара». Пустеля займає майже всю територію цієї західноафриканської країни, і лише 0,2% її території пасують для ведення сільського господарства. Втім, це багата територія. На її півночі до звичного жовтого пилу від піску додається сіро-чорний, рідше – бурий. Це від залізної руди, головного експортного продукту Маврітанії.
Видобувають руду в районі міста Зуерат, а експортують – із порту Нуадібу. Між ними 704 кілометри, які поєднує Transport ferroviaire en Mauritanie, Маврітанська залізниця. Збудована спеціально для транспортування залізної руди, ця єдина на всю країну залізнична гілка відома на весь світ тим, що обслуговує найдовші й найважкіші поїзди.
Ось типовий поїзд, який потрапив у об’єктив супутника Google Maps.
Спробуйте порахувати вагони.
Якщо взяти за орієнтир синю цятку по правий бік поїзда, можна уявити його розміри.
До 250 вагонів та трьох кілометрів завдовжки: якщо такий поїзд трапиться вам на залізничному переїзді – доведеться дійсно довго чекати.
За один рейс перевозять у середньому 17 тисяч тон руди. Щоб зрушити такого гіганта з місця, використовуються одразу кілька локомотивів. Кожен із них адаптовано до високих температур: удень спека може перевищувати 40 градусів за Цельсієм.
Попри таку спеку, пасажири цих поїздів воліють їхати просто неба. Час від часу до товарняка чіпляють і кілька пасажирських вагонів (тоді люди вилазять на їхні дахи), але здебільшого їдуть просто на руді чи на дні товарних вагонів. Кожен зі своїм скарбом: рибою, водою, м’ясом чи іншим крамом на продаж, обновками для себе, рідних чи дому із магазинів портового міста, чи просто свіжими враженнями. 5 доларів, 15 годин – і поїзд знову в Зуераті.
Торік американський документаліст Міґель де Оласо, також відомий як МакҐреґор, зняв документальне відео про поїзд, його пасажирів та їхні надії, про бедуїнів та всюдисущий пісок. Його було вдосталь навіть на матрасі, який знімальна група взяла із собою в поїзд у надії поспати.
Результат – у 12-хвилинному відео вгорі. Яке добре йде у парі з опублікованим учора уривком із книжки «Місце, де гуркочуть гори» – настільки ж медитативним, як і відео, текстом про особисті висновки від мандрів у пустелі Сінай.
Текст: Антон Семиженко.
+ а також:
Фоторепортаж зі зйомок фільму та інтерв’ю з режисером.
Англомовна стаття про поїзд у The Washington Post.
