За якихось два кілометри від південно-східного узбережжя Туреччини знаходиться грецький острів Кастеллорізо. Він заселений: місцевих близько трьохсот і живуть вони з туризму й рибальства. Життя на острівці спокійне й за новинами там слідкують мало.
2011-го наслідки далеких подій у світі самі постукали острів’янам у двері. Біженці з країн Близького Сходу, зокрема Сирії, почали тікати від повстань та воєн до ЄС. Через Туреччину до Греції шлях найзручніший. Більшість біженців обирали великі грецькі острови, але тисячі поїхали й через Кастеллорізо. Дістатись до нього швидко й безпечно: 20 хвилин човном без мотора. Так потік біженців зачепив і цей острівець.
Потрапивши на острів, біженці мали пробути там три доби: лише тоді їх оформлювали як шукачів притулку й вони отримували право поїхати поромом далі. Часто не відклавши на це грошей, люди змушені були знайти на острові нічліг, їжу, часом одяг чи медикаменти. І сподіватись на доброту місцевих.
Мешканці острова намагались бути співчутливими. Однак за постійного потоку біженців, кількість яких часом перевищувала населення Кастеллорізо, зберігати доброзичливість непросто.
Про це й фільм, який варто подивитись за цим лінком. Режисерка Александра Ліверіс, на жаль, не дозволила публікувати відео на сторонніх сайтах — а втім, розповіла багатошарову історію, у якій біженці ані невинні жертви, ні стихійне лихо. І острів’яни — ні віддані альтруїсти, ні мізантропи. Принаймні, не всі й не завжди. В таких кризових умовах люди змушені коригувати свою поведінку, аби вижити зміг кожен. Тож будьте готові побачити компроміси. Компроміси, злість, вдячність і лагідне, синє, ідилічне море.
28 хвилин. Мови — грецька, арабська, англійська з англійськими субтитрами.
Текст: Антон Семиженко, зображення — кадри з фільму.
