Батько американського письменника Кевіна Ґілфойла доживає свій час у будинку для людей із розладами пам’яті. Колись він служив у американському військово-морському флоті, потім чимало зробив для бейсболу — був одним із тих, завдяки кому ця гра стала у США настільки популярною. Він пережив чимало цікавого, але зараз не може розповісти жодної з історій. Через хворобу Альцгеймера спогади чоловіка зсипались в одну купу.
Про свої відчуття від цієї хвороби близької людини Кевін написав книжку A Drive into the Gap — Входження в розрив, із бейсбольного сленгу. Історія документальна й також має детективну лінію — довкола біти одного з найвидатніших бейсболістів, Роберта Клементе. Ось трейлер до книжки.
Втім, детективну лінію залишимо зацікавленим читачам. В уривках, згоду на публікацію яких люб’язно надав Кевін Ґілфойл, ідеться про те, що відбувається, коли пам’ять ніби й існує, але людина вже не в змозі її контролювати.
[wc_divider style=”solid” line=”single” margin_top=”” margin_bottom=”” class=””][/wc_divider]«Час — це те, що не дає всім подіям статися водночас». Мабуть, першим це сказав французький філософ Анрі Берґсон, хоча дехто дотримується думки, що першоджерелом є один з американських підліткових романів. Так чи так, ця фраза допомагає мені зрозуміти, що сталося з моїм батьком відтоді, як клейстер хвороби Альцгеймера заповнив нервові клітини його мозку. Для мого тата я водночас п’ятирічний син і письменник, 43-річний чоловік і студент університету Нотр-Дам. Я прес-секретар стадіону, водночас замалий для того, щоб водити автівку. Я тренер бейсбольної команди малої ліги в штаті Іллінойс — і гравець цієї ліги в Пенсильванії. А ще я працюю в рекламі. Моя мати знає мене як сукупність того ж, але вона розуміє час як принцип організації життя: що кожним з переліченого я був у різні періоди. А батько цього не усвідомлює. Для нього я є всім водночас, він живе в стабільному «тепер», без понять «учора» чи «завтра». Зрозуміти мою маму йому простіше, бо вона завжди була чимось стабільним і надійним. Хоча інколи він і пропонує допомогти їй донести книжки до класу.
Нехай спогади батька й у безладі, його особистість уся при ньому. Він, як завжди, дотепний і підкреслено ввічливий. Чудово підтримує просту розмову, особливо телефонну. Але якщо сісти перед ним і говорити тривалий час — батько стає дуже стурбованим. Починає стукати пальцем по лобі зі словами: «Нам не час іти?». Він не має на увазі, що має бути в якомусь місці за 10 хвилин. Йому треба бути всюди просто зараз. Мозок мого татка безперервно бомбардує себе логічними та логістичними неможливостями. Що відбувається зі спогадами? Вони не зникають — просто їх стає неможливо розпакувати. І мій батько, який так любив розповідати й слухати історії, тепер не може їх осягнути. Структура будь-якої розповіді в тому, що спершу сталося одне, а за тим щось інше — а батько не бачить сенсу в жодній з послідовностей. Він уже не читає книжок. Коли питаю його, чи слідкує він цього сезону за бейсболом, батько завжди відповідає: «За першої ж нагоди!». Але насправді він не те щоб дивиться телевізор, і я розумію, що він уже неспроможний слідкувати за грою. В ній одна серія з трьох актів переходить в іншу, і кожна подача м’яча — наче новий розділ зі своїми несподіваними поворотами й кульмінаціями.
Тепер батько любить говорити про погоду. Вона — це те, що є просто зараз. Зараз сонячно. Зараз хмарно. Зараз сніжить чи дощить. Це свідомість здатна обробити й зрозуміти. Звичайно, його особисте життя і життя в бейсболі також присутні — але при цьому вони примарні. Спитайте батька про Міккі Мантла, із яким він дружив і працював 10 років. Батько всміхнеться й скаже: «О, хлопчику! Він гравець від Бога!» Але запитайте його про ніч, коли він бачив, як Мантл мало не виповзає з роздягальні стадіону Yankees, бо його тіло настільки втомлене й болить, що ходити він майже нездатний. Ця історія вже поза межами досяжності. І в цьому —справжнє пекло цієї хвороби. Сама особистість батька перетворилась на пазл, який він не в змозі зібрати.
Проблема минулого в тому, що кожна історія має багато свідків, але жоден із них не знає всього, що сталося. Перші два моїх романи вийшли про це. Та й наступний також.
Кілька років тому я задумав амбітний документальний проект. Подзвонив своєму агенту й спитав його думку. Він відповів, що правді властиво вислизати з рук, з-під контролю. І якщо я справді вважаю, що мушу написати цю книжку — треба писати. Але при цьому бути готовим присвятити проекту роки життя.
Письменники пишуть романи зокрема і для того, щоб утворити з хаосу порядок. Коли конструюєш художню історію — можеш зв’язати усі вільні кінчики, вставити круглі колоди стін точно в отвори для них. У романі автор створює світ, який має сенс.
Автор нехудожніх книжок часто робить протилежне. Починаючи, він переконаний, що обрана для розповіді правдива історія — цілком логічна. А тоді виявляється, що в ній завжди є незрозумілі мотиви. Що люди діють ірраціонально. Що спогади — недосконалі. Автор документальної книжки випускає хаос, що причаївся під упорядкованою поверхнею.
Врешті-решт, я вирішив написати ще один художній роман.
За півроку до того, як мій батько переїхав до центру для людей із порушеннями пам’яті, я приїхав до нього на кілька днів. Мати мусила відвідати родичів у Нью-Йорку, і хоча батькові було не настільки погано, щоб віддавати його під нагляд медсестер — ніхто вже не вважав, що він зможе дати собі раду протягом цілого вікенду.
Ми гарно провели час. Їли в ресторанах, дивились баскетбол. Ходили гуляти. Протягом дня батько був у порядку, хоча й поводився, скажімо так, інерційно. Він не зробив би нічого, якби я цього не підказав. Але, щойно я на щось натякав, тато брався за справу зі звичним для себе запалом.
«Ти голодний?», — запитував я. «О, синку, ще й як!» Але відчувалось, що він не зробив би собі навіть сендвіча, якби був сам.
Також батько щогодини питав мене, де мати. Коли я відповідав, він усміхався: «О, точно! Як я забув?» А тоді запитував знову. На другий день він, принаймні, усвідомлював, що має знати відповідь — але питав усе одно.
Після заходу сонця тато ставав дуже знічений. У першу ніч, невдовзі після опівночі, він постукав у двері моєї спальні, розбудивши мене. Двері були незамкнені, але батько їх не відкрив. Він сказав: «Я перепрошую, чи Лоретта Ґілфойл тут? Це її чоловік Білл, і мені соромно казати — та я не знаю, де вона».
Я відповів: «Секунду, татку». Піднявся з ліжка, підійшов до дверей, і кілька секунд ми стояли кожен зі свого боку, слухаючи дихання один одного. Мабуть, я так само боявся відкрити двері, як і він. Відчував, що, якби я це зробив — це був би перший випадок у житті, коли мій батько мене не впізнав.
Знімки на стінах лікарняної кімнати мого тата не відображають повної історії його життя. Але вони освітлюють багато ключових моментів.
Там висить фотографія морського капітана Корнвела та одного з їхніх кораблів, USS Snyder. Є фотографія бейсболістів Мантла й Клементе. Знімок, на якому батькові тисне руку Рональд Рейган під час вечері на честь Залу слави бейсбола. Висить велика картина уявних зборів усіх зірок бейсбольної команди Pirates. На його столі — фотографія моєї мами та його онуків.
Сидячи на дивані, ми дивимось на моєму ноутбуці фільм про бейсбол. Кілька разів протягом стрічки батько плаче. Невідомо, чи це від ностальгії, чи тому, що спогади про дні, коли знімали це кіно й події, свідком яких він був, перетворились для нього на тіні. «В тій команді були хороші гравці, — каже він. І кілька разів, просто так, повторює: — Ми чудово провели свій час, правда ж?»
Моя мати переводить розмову на рудих — на те, що вони є носіями рецесивного гену. «Мій батько був рудим, дідусь також, — каже мені мати. — Але твій татко не мав рудих у родині, тому жоден із твоїх дітей не матиме рудого волосся». Тато, який тривалий час сидів мовчки, всміхається й каже: «Я прийду перевірити це одного сонячного дня!» Він і досі кумедний.
Мій найменший син сидить у кріслі, бавлячись на моєму телефоні в Angry Birds. Після кількох наших візитів батько починає називати його «Кев», плутаючи мого 5-річного сина зі мною. Коли це стається, я завжди задаюся думкою: ким же для нього є я? Інколи татко стає дуже формальним, тисне мені долоню так, наче ми щойно познайомились, і дякує за візит. Сьогодні це сталось також — певно, тому, що ми говорили про бейсбол і батько «впізнав» у мені гравця однієї з команд.
«Ти подаєш такий чудовий приклад іншим гравцям, — каже він мені. — Такий добрий до фанів. Інші в команді дивились на тебе й робили так само. Це полегшувало мою справу. Дякую тобі».
Я відповідаю, що мені це було нескладно.
Сайт книжки.
Переклав Антон Семиженко.
вільний вхід на закриті події.
Це лише частина того, що ми пропонуємо учасникам нашого Patreon. Приєднуйтесь!
