Протягом останніх 20 років ісландські підлітки майже припинили вживати алкоголь та наркотики й курити тютюн. Як країні це вдалось?
Адапто­ваний переклад статті з видання Mosaic Science. Публі­ку­ється з дозволу редакції.
Авторка — Емма Янґ, переклад і редагу­вання Антона Семиженка.

П’ЯТНИЦЯ, МАЙЖЕ ТРЕТЯ ГОДИНА ДНЯ. У Рейк’явіку сонячно. Однак Лауґар­да­лур­ський парк біля центру міста — практично порожній, хіба що зрідка можна натрапити на дорослого з малюком у візку. Довкола чимало багато­квар­тирних і приватних будинків, уроки в школі закін­чились. Де ж усі діти?

Разом зі мною парком ідуть місцевий психолог Ґудберґ Йонсон та Гарві Мілкмен, професор психо­логії зі США, який також викладає в Рейк’явікському універ­ситеті. 20 років тому, пригадує Ґудберґ, у парках було інакше. Ісландські підлітки пили алкоголь активніше за однолітків із будь-якої іншої країни Європи.

«Ви просто не могли пройти центром міста в ніч із п’ятниці на суботу: це було небез­печно, — додає Мілкмен. — Вулицями вештались зграї геть п’яних тіней­джерів».

Підходимо до великої будівлі. «А тут у нас крита ковзанка», — каже Ґудберґ. Кілька хвилин тому ми пройшли майданчики для бадмінтону й пінґ-понґу. Іще в парку є стадіон для легкої атлетики, плавальний басейн із геотер­мальним підігрівом, і — нарешті — діти, які на штучному газоні захоплено грають у футбол.

Молоді на лавках немає, тому що зараз у названих будівлях якраз проходять позашкільні заняття. Або ж діти займа­ються в музичних, танцю­вальних чи художніх гуртках. Чи поїхали з батьками за місто.

Сьогодні в Ісландії найменший відсоток дітей зі шкідливими звичками з-поміж усіх країн Європи. Якщо 1998 року хоч раз п’яними протягом остан­нього місяця були 42 відсотки 15–16-річних, то 2016-го таких стало п’ять відсотків. А кількість тих, хто коли-небудь курив маріхуану, впала з 17% до 7%. Щоденних курців цигарок поменшало ще відчу­тніше: з 23% до 3%.

Спосіб, у який країна цього досягла, радикальний, але ґрунту­ється лише на фактах. «Стрес у житті підлітків тут дослідили ретельніше, ніж я будь-коли бачив, — каже Мілкмен. — І те, як країна скори­сталась резуль­татами дослі­дження, вражає. Якби так зробили й інші, можна було б покращити емоційний та фізичний стан мільйонів дітей, знизити витрати на охорону здоров’я та, приміром, на боротьбу зі злочин­ністю».

Гарві Мілкмен знає, що каже. Вже майже півсто­ліття він досліджує тему шкідливих звичок серед підлітків. «Я потрапив якраз на час нарко­тичної революції, — розпо­відає чоловік за чаєм у своїй квартирі в Рейк’явіку. — На початку 1970-х, коли я почав працювати інтерном у нью-йоркській психлі­карні Bellevue, вже набуло поширення ЛСД. Багато хто курив марихуану. А науковці прагнули дізнатись, чому люди обирають ті чи інші види нарко­тиків».

Про це Мілкмен написав докторську дисер­тацію. В ній зробив висновок: люди обирають героїн чи амфетамін залежно від того, як вони звикли долати стрес.

Ті, хто вживають героїн, у напружені моменти прагнуть завмерти, заціпеніти, сховатись. Натомість прихильники амфетаміну активно проти­діють подра­зникам.

Після публі­кації цієї роботи чоловік потрапив до Націо­нального інституту США з протидії зловжи­вання нарко­тиками. Там саме збирали групу вчених, яка мала дізнатись, чому люди починають приймати наркотики. А ще — чому вони продов­жують це робити. І коли досягають межі, після якої стають залежними від нарко­тичних речовин. І коли люди припи­няють їх приймати. І з яких причин у них відбу­ва­ється рецидив.

«Будь-який підліток, який почав вживати наркотики, легко скаже, чому він це зробив. Бо це доступно, бо він чи вона любить ризик, або через почуття відчу­же­ності. Чи, можливо, через депресію, — каже Мілкмен. — Але чому люди продов­жують вживати їх потім, пізнавши ефект? Так я дійшов до питання про межу, коли захоплення стає зловжи­ванням. І тут настав мій момент прозріння: діти можуть перейти цю межу ще до того, як уперше спробують наркотик. Ключ тут — у способі, в який вони звикли вирішувати проблеми. Він сам підштовхує їх до межі».

Дізна­йтесь також, як Бразилія намага­ється покращити здоров’я людей, відкривши 4 тисячі безко­штовних спорт­клубів для всіх. Перейти до статті →

Із часом і подальшими дослі­дже­ннями Гарві Мілкмен лише упевню­вався у вірності своєї гіпотези. Люди стають залежними від змін у роботі мозку. Діти, які змалку звикли проте­стувати, прагнули гострих емоцій. І вони знаходили їх, крадучи ковпаки від автомо­більних коліс, потім автома­гнітоли, а тоді й самі автівки — або ж уживаючи наркотики-стиму­лятори чи алкоголь. Так, функція остан­нього седативна, заспо­кійлива — однак спершу він «заспокоює» контроль мозку над подіями. Це усуває бар’єри та зменшує невпев­не­ність у собі.

«Люди можуть прив’язатись до пиття, автомо­білей, грошей, сексу, калорій, кокаїну — до будь-чого, — каже Мілкмен. — Тоді чому б не виробити прив’язаність до натуральних стиму­ля­торів? Адже мозок може отримувати насолоду й без якихось речовин іззовні — через фізичні наван­та­ження, через відчуття змагаль­ності або командної роботи, чи через створення й пережи­вання прекра­сного. Вплинути на свій емоційний стан хочуть більшість людей. Можна допомогти їм робити це без руйнівних наслідків від нарко­тиків».

1992 року команда Мілкмена виграла урядовий грант на $1,2 мільйони на органі­зацію в місті Денвер проекту Self-Discovery, Самовід­криття. В його рамках підліткам пропо­ну­вались природні, альтер­на­тивні до нарко­тиків та криміналу способи отримання насолоди. Від учителів, психо­логів та шкільних медсестер вчені отримали список дітей, які мали проблеми з нарко­тиками чи дрібною злочин­ністю, але не вважали, що потре­бують якоїсь допомоги.

«Ми не казали їм, що вони приходять лікуватись, ні, — пояснює Мілкмен. — Натомість запевняли: “ми навчимо вас усьому, чого ви хочете: танцям, хіп-хопу, малюванню, бойовим мисте­цтвам”. Усі ці заняття є приро­дними стиму­ля­торами: вони теж змінюють хімічний стан мозку й дають дітям відчуття, яких ті прагнуть, аби краще долати життєві складнощі. Хтось отримує спокій, який дозволяє зменшити невпев­не­ність. Хтось, навпаки, переживає вдосталь гострих відчуттів».

Паралельно відібрані діти пройшли психо­ло­гічні тренінги, спрямовані на покра­щення думок про себе та власне життя, і на перегляд способу взаємодії з іншими людьми. «Ми керувались тим, що лекції про шкоду нарко­тиків не працюють, — каже Мілкмен. — Бо ж насправді ніхто не звертає на них увагу. Що дійсно треба — це знати, як діяти на основі отриманої інфор­мації», — каже Мілкмен. Дітям сказали, що це програма розра­хована на три місяці. Дехто вирішив залишатись у ній протягом п’яти років.

© Mosaic/Дейв Іммс

1991 року Мілкмена запросили розпо­вісти про проект в Ісландію. Він став консуль­тантом першого місцевого центру по боротьбі з нарко­за­ле­жністю, створеному в столи­чному районі Тіндар. «Там усе ґрунту­валось на ідеї запро­по­нувати дітям кращі способи прове­дення часу», — каже науковець. У цьому центрі волон­терив Ґудберґ, на той час іще студент факультету психо­логії місцевого універ­ситету. З того часу чоловіки — близькі друзі.

Мілкмен став регулярно відві­дувати Ісландію з виступами. Вони та експе­римент у Тіндарі привернули увагу молодої дослі­дниці з Ісланд­ського універ­ситету Інґи Дори Сіґфус­доттір. Вона замислилась: а що, як сприймати здорові альтер­нативи нарко­тикам і алкоголю не як спосіб допомогти дітям вирішити проблеми, а як засіб взагалі відвернути увагу дітей від шкідливих звичок?

Чи пробували ви колись алкогольні напої? Якщо так, коли це було востаннє? Чи були ви колись п’яні? Чи пробували курити цигарки? Якщо так, то як часто ви курите? Скільки часу ви проводите з батьками? Чи маєте з ними тісний зв’язок? Як іще ви проводите вільний час?

У 1992-му кожен ісланд­ський школяр віком від 14 до 16 років заповнив анкету з такими питаннями. 95-го цей процес повторили, 97-го — провели знов. Результати опитувань стурбо­вували. У майже чверті запов­нених анкет зізна­вались, що курять щодня. Більше 40% написали, що були п’яними принаймні раз протягом місяця перед опиту­ванням. Та це не все, що стало ясно з дослі­дження. Команда змогла визначити конкретні школи, де проблем зі шкідливими звичками було найбільше, і ті, де їх було найменше. Подальший аналіз показав чіткі відмін­ності між життям тих дітей, які пили, курили та/або приймали наркотики, і тих, хто цього не робив. Запорукою здоро­вішого життя виявились кілька факторів: участь в органі­зо­ваному дозвіллі (особливо спортивному) 3–4 рази на тиждень, прове­дений із батьками протягом робочого тижня час, відчуття, що у школі про тебе піклу­ються, і відсу­тність звички гуляти на вулиці пізно ввечері.

«На той момент уряд тестував різні способи запобігти зловжи­ванню алкоголем чи нарко­тиками, — каже Інґа Дора, яка допомагала аналі­зувати ці опиту­вання. — Більшість ґрунту­вались на освіті. Дітей попере­джали про небезпеки від пиття чи приймання нарко­тиків». Однак, як Мілкмен помітив ще в роботі у Сполу­чених Штатах, ці програми не працювали. В Ісландії захотіли спробувати інший підхід.

Мер Рейк’явіка теж прагнув спробувати щось інше. Та й чимало батьків цього хотіли, додає Йон Сіґфусон, колега й брат Інґи Дори. 1999-го він приєд­нався до новоство­реного Ісланд­ського центру соціальних дослі­джень та аналізу. Доньки самого Йона тоді теж ще були дітьми. «Ситуація була поганою, — запевняє він. — Було очевидним, що треба щось робити».

На основі опитувань та висновків наукових дослі­джень було розро­блено новий націо­нальний план. Вн отримав назву Молодь в Ісландії.

Влада змінила закони. Стало нелегальним продавати тютюн дітям до 18 років і алкоголь тим, кому менше за 20. Заборонено й відпо­відну рекламу. Зміцнено зв’язок між батьками та школами: в кожній школі органі­зо­ву­вались батьківські органі­зації. Батьків заохо­чували відві­дувати лекції про те, як важливо не просто раз на тиждень сходити кудись із дітьми чи пограти разом у гру, а проводити з ними багато часу — quantity time проти quality time. Також на лекціях переко­нували, що варто говорити з дітьми про їхнє життя, знати їхніх друзів, і що не варто випускати їх на вулицю по вечорах.

Окремо було прийнято закон, який заборонив дітям у віці від 13 до 16 років знахо­дитись поза межами своїх помешкань після 10 вечора взимку й після опівночі влітку. Ця норма діє й досі.

Дім та школа, націо­нальний коорди­натор батьків­ських органі­зацій, розробив угоди, які батьки мали підписати. Зміст угод різнився залежно від віку дітей, та й окремі органі­зації могли самі вирішувати, що пропи­сувати в документах. Але загалом батьки підлітків від 13 років зобов’язувались, наприклад, не дозволяти дітям проводити вечірки без нагляду дорослих, не купувати їм алкоголь і пильно слідкувати за їхнім психічним станом.
Ці договори освічували батьків, а ще допомагали їм підвищити свій авторитет удома, каже директорка Дому та школи Грефна Сіґур­йонс­доттір. «А ще складніше стало викори­сто­вувати найстарішу відмовку: “Але ж усі так роблять!”», — додає жінка.

© Mosaic/Дейв Іммс

Держава виділила більше грошей на заняття спортом, музикою, малюванням, танцями та на інші клуби, щоб дати дітям різні способи відчути себе частиною групи й добре почуватись. А щоб участь у заняттях могли взяти й діти з бідних родин, для них було перед­бачено допомогу. Наприклад, у Рейк’явіку, де проживає більше третини населення країни, видають так звану Картку дозвілля. Незаможні сім’ї щороку отримують на неї по 35 тисяч ісланд­ських крон (близько 5040 гривень) на кожну дитину, щоб платити за подібні позашкільні заняття чи секції.

Опиту­вання, що важливо, продов­жились. Щороку одну анкету заповнює майже кожна дитина в Ісландії. Це значить, що свіжі та надійні дані — завжди доступні.

А результати такі. Між 1997 і 2012 роками відсоток дітей у віці 15–16 років, які кажуть, що часто чи майже завжди проводять свій час на тижні з батьками, виріс удвічі — з 23% до 46%. Відсоток тих, хто брав участь у групових спортивних заняттях принаймні чотири рази на тиждень, виріс із 24 до 42. Паралельно серед дітей цього віку різко впали показники куріння цигарок та канабісу й розпиття алкоголю.

«Звичайно, не можна подавати це, як пряму залежність (і це причина того, чому вчених часом важко переконати в ефектив­ності профі­ла­ктичних заходів). Але тренд очевидний, — зазначає Альфґейр Крістьянсон, який колись аналі­зував ці дані, а тепер працює в Школі громад­ського здоров’я при універ­ситеті Західної Вірджинії в США. — Захисні фактори показали зростання, фактори ризику впали — і показники вживання речовин пішли вниз. І з-поміж усіх країн найсильніше це відчу­ва­ється в Ісландії».

Графік вживання підлі­тками шкідливих речовин (на основі даних опитувань). Синя лінія – відсоток ствердних відпо­відей на питання «Чи буди п’яними протягом місяця до дня опиту­вання?». Червона – відсоток тих, хто стверджує, що курить щодня. Зелена – відсоток курців маріхуани. © Youth In Europe


ЙОН СІҐФУСОН ПЕРЕПРОШУЄ за кілька­хви­линне спізнення. «Я був на кризових перего­ворах!» — виправ­до­ву­ється він. Чоловік воліє не розкривати деталей, але це точно було одне з міст десь в іншому куточку світу, яка зараз намага­ється втілити в себе ідеї Молоді в Ісландії.

Органі­зація Молодь у Європі, яку Йон очолює, почала працювати 2006-го. Тоді результати ісланд­ського експе­ри­менту, які вже вражали, було представлено на конфе­ренції Європейські міста проти нарко­тиків. «Люди питали: що саме ви робите?» — згадує він.

Участь у Молоді в Європі відбу­ва­ється на рівні міст, а не держав. Першого року таких учасників було вісім. На сьогодні — 35 у 17 країнах. Це дуже різні поселення, починаючи від місць із лише кількома школами й закін­чуючи 150-тисячною іспан­ською Тарра­ґоною, де в програмі беруть участь 4200 15-річних.

Метод усюди один: Йон і люди з його команди спілку­ються з місцевими чинов­никами й складають анкету для школярів. У ній до ключових питань, які викори­сто­ву­вались в Ісландії, додаються актуальні для конкретної місце­вості. Наприклад, у ряді місць відне­давна чималою проблемою є азартні онлайн-ігри, й місцеві чиновники воліли б знати, чи є тут зв’язок з іншими видами ризикової поведінки.

Опиту­вання проводять, результати повідом­ляють в Ісландію — і протягом двох місяців команда Йона надсилає аналі­тичний звіт. «Ми завжди кажемо, що, як і овочі, інфор­мація має бути свіжою, — каже чоловік. — Якщо ви надасте висновки за рік, люди скажуть: це ж уже було давно і, можливо, вже змінилось…” Так само, як свіжою, інфор­мація має бути локальною — щоб школи, батьки й чиновники могли чітко бачити, де які є проблеми».

Загалом команда проана­лі­зувала 99 тисяч анкет із місць на кшталт Фарер­ських островів, Мальти, Румунії, а також Південної Кореї та, зовсім недавно, Кенії та Ґвінеї-Бісау. Загалом результати показують, що у зловжи­ванні алкоголем чи тютюном фактори, які були важливими в Ісландії, грають роль усюди. Але є й відмін­ності.

Наприклад, у країні, яку обтічно називають «балтій­ською», участь у спортивних секціях вважа­ється фактором ризику. Подальше розслі­ду­вання показало: так сталось, тому що спорт­клубами в тій країні керують відставні військові. Вони захоплені алкоголем, курінням та вживанням препа­ратів із нарощу­вання м’язів. Усе-таки, користь від дослі­дження є: воно показало чітку проблему. Лишилось її вирішити.

Хоч Молодь у Європі й дає поради на основі отриманої інфор­мації, рішення щодо дій приймають самі місцеві громади. Часом це рішення — не робити нічого. Одна здебільшого мусуль­манська країна, яку Йон теж воліє не називати, відмо­вилась він даних, оскільки ті показували непри­ємний для тієї культури рівень вживання алкоголю. В інших містах, які відкриті до отриманих даних і мають гроші, виявилось складно залучити фінанси на профі­ла­ктичні заходи. Там воліють давати кошти на лікування вже наявних хвороб.

У підсумку ніде більше не вийшло досягти настільки масштабних змін, як в Ісландії. Коли я питаю Йона, чи ще хтось заборонив випускати дітей на вулицю пізно ввечері, він усміха­ється: «Та навіть Швеція сміється й називає це дитячою комен­дант­ською годиною!»

Втім, загалом по Європі показники вживання дітьми алкоголю й нарко­тиків за останні 20 років поліпшились. Причини цього не обов’язково пов’язані з діями для покра­щення морального стану підлітків. Наприклад, у Великій Британії однією з головних причин зменшення рівня вживання алкоголю може бути те, що діти тепер багато спілку­ються онлайн, а відтак більше часу проводять удома.

Однак є й наочні приклади того, що може статись завдяки активному втручанню на кшталт ісланд­ського. Один із них — литов­ський Каунас. Починаючи з 2008 року місто провело опиту­вання п’ять разів. Школи, батьки, органі­зації з охорони здоров’я, церкви, поліція та соціальні служби об’єднали зусилля, щоб спробувати покращити самопо­чуття дітей та знизити рівень вживання шкідливих речовин. Приміром, щороку батьки відві­дують 8–9 лекцій щодо поводження з дітьми, а бюджет міста виділяє додаткові кошти установам та органі­заціям, які популя­ри­зують здоровий спосіб життя чи допома­гають долати стрес. Позаторік по понеділках, середах і п’ятницях місто почало проводити безко­штовні спортивні заняття. Є навіть плани запустити безко­штовний транспорт для тих дітей, які не мають грошей, щоб доїхати до місця прове­дення занять.

Між 2006 та 2014 роками кількість 15–16-річних каунасців, які кажуть, що були п’яними протягом остан­нього місяця, впала на чверть. Тих, хто щоденно курить, поменшало на третину.

На сьогодні участь у програмі Молодь у Європі — хаотична, а ісландська команда вчених невелика. Йон волів би бачити центра­лі­зо­ваний орган з окремим бюджетом, який зосере­дився б на поширенні практик Молоді в Ісландії. «Хай ми навіть робимо це вже десять років — усе одно це не основна наша робота. Ми б хотіли, щоб хтось скопіював ці практики й підтри­мував їх по всій Європі, — каже чоловік. — Утім, чому лише в Європі?»

У програмі «Молодь у Європі» беруть участь міста з понад десяти країн. Україн­ських серед них немає.


ПІСЛЯ ПРОГУ­ЛЯНКИ ЛАУҐАР­ДА­ЛУР­СЬКИМ ПАРКОМ Ґудберґ Йонсон запрошує нас назад до свого дому. В садку на задньому дворі — двоє його старших синів, 21-річний Йон Конрад та 15-річний Бірґір Ісар. Переки­даюсь із ними кількома фразами про пиття й куріння. Йон алкоголь вживає, а от Бірґір каже, що не знає нікого у своїй школі, хто б курив чи пив. Іще ми говоримо про футбольні трену­вання. Бірґір трену­ється 5 або 6 разів на тиждень, а Йон, який вивчає бізнес на першому курсі Ісланд­ського універ­ситету — п’ять разів на тиждень. Вони обоє почали позашкільні трену­вання, коли мали по шість років.

«В нас удома було багато музичних інстру­ментів, — казав мені перед тии їхній батько. — Ми намагались долучити їх до музики. А ще мали коня: дружина захоплена кінною їздою. Втім, із синами цього не сталося, вони обрали футбол».

Чи не було в батьків відчуття, що все це — занадто? Чи доводилось тиснути, щоб діти йшли трену­ватись? Може, вони хотіли б займатись чимось іншим? «Та ні, нам просто подобалось грати в футбол», — каже Бірґір. Його старший брат додає: «Ми спробували це, звикли — так що просто продов­жуємо це робити».

І це не все, чим вони займа­ються. Хоч Ґудберґ і його дружина Торунн не планують якусь конкретну кількість годин на спілку­вання з трьома своїми синами, вони намага­ються регулярно брати їх у кіно, в театр, у ресторани, в гори, на риболовлю та, коли у вересні відзна­чають свято повер­нення овець із гірських пасовищ, навіть на сімейні поїздки на фестиваль. Сім’я має своїх овець.

Припу­стимо, Йон та Бірґір — талановиті фанати футболу (за кілька тижнів після нашої зустрічі універ­ситет амери­кан­ського Денвера запро­по­нував Йону стипендію в обмін на участь у місцевій футбольній команді, а Бірґір грає в ісланд­ській підлі­тковій збірній). Але чи може істотне збіль­шення відсотку дітей, які займа­ються спортивними трену­ва­ннями чотири чи більше разів на тиждень, дати якісь ще переваги поза тим, що ці діти ростуть здоро­вішими?

Чи може це, наприклад, мати стосунок до нищівної поразки Англії ісланд­ській збірній на Євро-2016? Коли я задаю це питання Інзі Дорі Сіґфус­доттір, яку 2016-го обрали в Ісландії Жінкою року, вона всміха­ється: «Є ще успіхи в музиці. Приміром, фолк-поп-гурт Of Monsters and Men. Це молоді люди, які мали певні проблеми, й урядова програма підштов­хнула їх органі­зовано зайнятись музикою. Хтось із них потім мені дякував», — каже вона, підмор­гуючи.

Інші міста, які приєд­нались до Молоді в Європі, повідом­ляють про свої успіхи. Приміром, у Бухаресті падає кількість самогубств серед підлітків, як і рівень вживання алкоголю й цигарок. У Каунасі кількість дітей-злочинців між 2014 і 2015 роками зменшилась на третину.

Як каже Інґа Дора, «завдяки дослі­дженню ми зрозуміли, що маємо створити умови, в яких діти можуть вести здорове життя. Що вони не мають вживати усі ці шкідливі речовини, адже життя прикольне й вони мають купу інших цікавих занять. А також їх підтри­мують батьки, які проводять із ними час».

Власне, суть справи дуже проста, відрі­зня­ються хіба що методи. Озира­ючись на досягнення, Гарві Мілкмен думає про рідні Сполучені Штати. Чи може модель Молоді в Ісландії спрацювати у великій країні?


325 МІЛЬЙОНІВ ЛЮДЕЙ проти 330 тисяч. 33 тисячі збройних угруповань проти фактично жодного. 1,3 мільйона безха­тьків проти кількох. Безпе­речно, Сполучені Штати мають перед собою виклики, яких в Ісландії нема. Але дані з інших частин Європи, зокрема з міст на кшталт Бухареста з його численними соціальними проблемами й відносною бідністю, показують, що ісландська модель може ефективно працювати в дуже різних культурах. Потребу ж у змінах США мають велику: непов­но­літні випивають 11% усього алкоголю, що спожи­ва­ється в країні, а надли­шкове пиття шороку спричиняє 4300 смертей непов­но­літніх.

Втім, подібну до Молоді в Ісландії націо­нальну програму Штати навряд чи запро­вадять. Одна з головних перепон — у тому, що Ісландія підтримує цей проект десяти­лі­ттями, тоді як у США на програми з охорони здоров’я зазвичай виділя­ються коротко­строкові гранти.

Мілкмен уже пізнав гірку істину: навіть програми з доведеною ефектив­ністю, які викли­кають захоплення, не обов’язково будуть підтримані. «Із проектом Self-Discovery здавалось, що це найкраща програма у світі, — каже чоловік. — Мене двічі запро­шували до Білого дому, програма вигравала націо­нальні премії. Я думав: тепер цей досвід відтворять у кожному місті й селі. Але цього не сталось». Причина тут, на думку Мілкмена, в тому, що неможливо запро­вадити загальну модель у всіх спіль­нотах. Адже кожна з них має різні ресурси.

Успіху подібних методик у Великій Британії теж заважає коротко­тер­мінове плану­вання, каже Майкл О’Тул. Він очолює непри­бу­ткову органі­зацію Mentor, яка працює над зменшенням зловжи­вання алкоголем і нарко­тиками серед дітей та молоді. У країні теж нема націо­нальної програми з протидії вживанню цих речовин. Зазвичай це питання лишають на розсуд місцевої вдали чи шкіл. Тобто, по факту, дітям просто повідом­ляють про шкоду нарко­тиків та алкоголю. Але факти свідчать, що ця тактика не допомагає.

О’Тул цілком поділяє ісланд­ський підхід, коли батьки, школи та місцева спільнота об’єднують зусилля в підтримці дітей. Подоба­ється йому й принцип, коли батьки чи опікуни беруть активнішу участь в житті молодих. Це допомогло б вирішити десятки проблем, вважає чоловік.

Навіть щодо алкоголю й куріння є чимало даних, які свідчать: що пізніше людина вперше пробує пиво чи цигарку — то здоро­вішою вона буде протягом життя.

Утім, не всі стратегії були б прийня­тними для Велико­бри­танії. У місті Брайтон Mentor запро­шували до шкіл батьків, щоб обговорити проблему. Виявилось, що залучити їх до співпраці непросто.

Небажання людей долучатись до справи буде проблемою всюди, каже Мілкмен. На думку чоловіка, суть справи тут — у балансі відпо­від­аль­ності держави та громадян. «Скільки контролю над своїми дітьми ви бажали б дати державі? Чи не надто глибоко залазить влада, втруча­ючись у те, як люди живуть свої життя? Це залежить від ставлення до влади загалом».

В Ісландії відстань між державою й народом дуже мала. Саме це й дозволило країні втілити ефективну націо­нальну програму, істотно знизити рівень підлі­ткового куріння й вживання алкоголю — і в процесі допомогти сім’ям стати дружнішими, а дітям — здоро­вішими в багатьох сенсах. Чи дійсно жодна інша спільнота не визнає, що переваги варті зусиль?

Фото панорами Рейк’явіка на тлі: flickr.com/Marco Bellucci.