У попередніх трьох частинах спецпроекту INSIDER про українські виборчі технології ми вже розповіли, з яких світлих намірів і дріб’язкових сум усе починалось, як політтехнології зманіпулювали громадською думкою та забезпечили обрання на другий термін Леоніда Кучми, про історію Помаранчевої революції та результати моди на російських політтехнологів. У заключній частині проекту читайте про фінансовий пік і моральне дно українських політтехнологій наприкінці 2000-х, про сподівання, що український Макрон прийде і порядок наведе, і про те, що політтехнологи допомогли зробити з українським суспільством. Однак спочатку — історія про чоловіка, який майже півтора десятки років був головним політконсультантом української влади.
Український “Сурков”
Вони здавна дружили. І, як і головний політтехнолог Кремля Владислав Сурков, його український колега “грав” на боці влади. Зокрема, він працював над виборами Леоніда Кучми у 1999-му, Віктора Януковича в 2004-му, він організовував всеукраїнський референдум 2000 року, який дозволив би Кучмі значно посилити свої повноваження й отримати “ручний” парламент. Як і в Суркова, методи використовувались усілякі, зокрема й “чорні”: маніпуляції громадською думкою, прямий та непрямий підкуп виборців, фальсифікації. “Він заклав бєзпрєдєл у виборчих технологіях, і після нього інші почали бити все нижче”, — каже Тарас Березовець. Було багато причин не любити цього чоловіка. Однак по його смерті світоглядна опонентка політтехнолога Юлія Мостова написала некролог під назвою “Пам’яті несірого кардинала”.
Це Юрій Левенець, директор Інституту політичних та етнонаціональних досліджень НАН України імені Івана Кураса. Першим гучним його проектом в українській політиці стала кампанія Олександра Волкова 1998 року в Козелецькому районі на Чернігівщині. “Можна вважати, що це були перші в Україні вибори за західними технологіями, — каже Кость Бондаренко. — До того все загалом робилось навмання — і витрати, і планування кампанії. А Левенець заклав в основу якісну соціологію. Завдяки ній збирались великі масиви інформації та було чітко зрозуміло, чого хоче населення і як змоделювати вибори під його потреби. Також у Левенця був правильний розподіл штабу, правильні пропорції виділення коштів на ті чи інші потреби. Усе було грамотно. І кампанія, хоч і вийшла дорогою, цього вартувала”.
Під контролем структури Левенця перебувало до 5 тисяч ЗМІ. Через них розганяли й підтримували потрібний клієнту медійний сигнал
Після неї Левенця запросили працювати над обранням на другий строк Леоніда Кучми — у штаб, який курував Волков. Тоді він, зокрема, створив систему фондів “Соціальний захист”, яка по факту допомагала використовувати адмінресурс. А потім розгорнув її у величезну мережу, за допомогою якої можна було визначати й коригувати суспільну думку. “Під час всеукраїнських виборів це була розгорнута армія “польових командирів”, соціологів, технологів, агітаторів, членів виборчих комісій, лідерів громадської думки, — пише Мостова в некролозі. — Десятки тисяч людей — спрут, що дотягувався до кожного населеного пункту. Під контролем структури Левенця перебувало до 5 тисяч ЗМІ. Через них розганяли й підтримували потрібний клієнту медійний сигнал”.
Клієнтів у команди Левенця вистачало завжди. А сам він, маючи такі можливості й володіючи глибокими академічними знаннями, став фактично незамінним для влади. Авторитет чоловіка був настільки високим, що почасти не політики дзвонили йому з питаннями й завданнями — а він телефонував їм.
Сергій Гайдай
Юра принципово не світився ні в медіа, ніде. Він займався науковою роботою. Але, при цьому, спілкувався з Кучмою, з іншими першими особами. І вони не просто прислухались до нього — а так, як він скаже, так і буде.
“Ринок українських політтехнологів я уявляю собі як пірамідальну споруду. На її верхівці — близько 20 людей, — Сергій Гайдай розповідає про вплив Левенця на прикладі моделі всієї індустрії. — Це медійні особи, політики їх знають і спілкуються з ними напряму. Вони не завжди найрозумніші чи найкращі — але, завдяки певному рівню харизми, мають значний вплив”. Далі, за моделлю Гайдая, є 300-500 людей без значної харизми, але з амбіціями. Вони працюють в округах, курують політиків дрібнішого калібру — і мріють потрапити на верхівку. Також є третій ешелон, тихі “робочі конячки”: копірайтери, фотографи, організатори подій. Вони просто працюють у штабах.
“Так от, Юра Левенець — він навіть не в цій двадцятці був. Він був вище, — каже політтехнолог. — Юра принципово не світився ні в медіа, ніде. Він займався науковою роботою. Але, при цьому, спілкувався з Кучмою, з іншими першими особами. І вони не просто прислухались до нього — а так, як він скаже, так і буде. Якщо порівнювати мене з ним, то я просто прищик, а він — гора”.
Гайдай колись працював у команді Левенця, тож ставиться до нього м’яко. Він заперечує, що саме цей чоловік зсував моральну планку українських виборчих кампаній униз: мовляв, це просто ринок такий, такі умови. “Коли я сказав йому, що хочу працювати на нібито відмінного від решти Віктора Ющенка, Левенець сказав мені: “Ти помиляєшся. Різниці між українськими політичними силами нема жодної. І ті, й інші під різними марками грабують цю країну”, — пригадує Гайдай. — Він ставився до цього факту так: “Ось, такі в нас сьогодні замовники. Варто постаратись, працюючи з ними, принести країні користь, а не шкоду”. Наприклад, працюючи з “Громадським активом Києва” у середині двотисячних, я розумів, що це замовник із бізнес-кіл прагне завести до Київради представників свого бізнесу. І, так, з одного боку це неправильний, лобістський, корупційний підхід. А з іншого — я чітко розумів, що мене забезпечують ресурсом на те, щоб рік вести з киянами просвітницьку роботу. І що саме я, а не замовник, вирішуватиму, що за робота це буде. І я використав цю можливість, аби включити у свідомість киян ліберальну думку, що влада — це не начальство, а служба сервісу, яку треба поставити на місце й змусити працювати на людей”.
Гайдай
Коли я сказав йому, що хочу працювати на нібито відмінного від решти Віктора Ющенка, Левенець сказав мені: “Ти помиляєшся. Різниці між українськими політичними силами немає жодної. І ті, й інші під різними марками грабують цю країну”
Однозначним позитивним доробком Левенця стали його наукові роботи — наприклад, про механізми врегулювання міжетнічних конфліктів, про становлення української суспільно-політичної думки в другій половині XIX століття. Завдяки Левенцю та його інституту з’явилось ґрунтовне шеститомне видання “Політичної історії України XX століття”, він ініціював створення універсальної “Великої української енциклопедії”, очоливши редколегію проекту. Гайдай пригадує, що політтехнолог завжди намагався апелювати до проукраїнських позицій — навіть працюючи з політиками, орієнтованими на проросійський електорат.
Якими були б зараз стосунки Левенця із Сурковим? Як вплинули б на чоловіка останні трагічні сторінки української історії, і як вплинув би на них він — ми вже не дізнаємось. За півтора місяці до початку Євромайдану, 8 жовтня 2013 року, Юрій Левенець помер від раку мозку. На його похорон прийшли й одні з останніх клієнтів політтехнолога — Сергій Льовочкін та Вадим Новінський.
“Зафоршмачені” роки
Президентство Віктора Ющенка — це ліквідація державної цензури у ЗМІ, роки стрімкого економічного зростання, політичні плюралізм і свобода, відсутність воєн і територіальних конфліктів. Та, попри це, політичного щастя не настає. Менш ніж за рік після приходу нової влади, на тлі сварок у “помаранчевій” команді, люди перестають вірити в серйозні зміни. “Так, у 2006-му, 2007-му з’явився відчутний середній клас, краще стали жити у великих та середніх містах, верхівка райцентрів. Відчуття впевненості у майбутньому зростало, — каже соціолог Євген Головаха. — Але відчуття несправедливості зростало ще більше. Соціальна нерівність не ставала меншою. Дошкуляло й те, що перед законом не було рівних”.
Євген Головаха
Відчуття впевненості у майбутньому зростало. Але відчуття несправедливості зростало ще більше
Свобода ЗМІ не привела до підвищення їх якості й відповідальності: серед публікацій траплялось чимало “джинси” — оплачених політиками чи бізнесменами маніпулятивних матеріалів. Політики продовжили нехтувати виконанням обіцянок. У підсумку якщо в 90-х, за словами Тараса Березовця, на стукіт політичних агітаторів двері своїх осель відкривали 80% киян, то в парламентських кампаніях 2006 і 2007 років цей показник упав до 20%, у регіонах — до 40%. “Ми перейшли на формат дворових зустрічей — але й там, навіть коли ми приводили діючих народних депутатів, могли прийти і 15, і 12 людей”, — каже політтехнолог. Виборець утратив інтерес до політики й політиків. Щоб зацікавити його, доводилось щоразу витрачати гроші — й чималі. Клієнти-мажоритарники, які звертались до послуг Березовця у 2000-ні, завжди розраховували на бюджет від одного мільйона доларів. “Можливо, я просто не в курсі, але випадків, щоб хтось тоді вигравав вибори із малим бюджетом, я не згадаю, — каже він. — Якщо хтось має хороші стартові позиції — статус чи величезний рівень підтримки — a priori кампанія може бути недорога. Але, у принципі, щоб провести кампанію якісно, бюджет менше 500 тисяч доларів не може бути. Потрібна певна інфраструктура: найняти штаб, видати певну кількість агітматеріалів…”
Тарас Березовець
Зараз, щоб провести мажоритарну кампанію якісно, бюджет менше 500 тисяч доларів не може бути. Потрібна певна інфраструктура: найняти штаб, видати певну кількість агітматеріалів…
Завдяки щедрому потоку грошей і частим виборам ринок політтехнологій розквітнув. “Люди почали профілюватись, — каже Андрій Золотарьов. — Виникли команди, що спеціалізуються на схемах закупівлі голосів, з’явились команди “мінусовщиків” — тих, хто працює на зниження рейтингу конкурента. І це були кваліфіковані спеціалісти. Колись ми були “майстрами на всі руки”: і відео робили, й виступи монтували, й листівки вичитували. А в ті роки з’явились профі”.
Коли в партіях зрозуміли, що політикам народ не йме віри, стали запрошувати у списки знаменитостей зі сфери музики, кіно чи спорту. Так у 2006 і 2007 роках до парламенту потрапили співаки Руслана Лижичко й Святослав Вакарчук, музикант Ян Табачник, телеведуча Ольга Герасим’юк. Мажоритарні ж кандидати цілком перейшли на найбільш надійну систему стимулювання розчарованого електорату — купівлі голосів “за гречку”. Людей намагались заохотити голосувати в обмін на продуктові набори, лавки або дитячі майданчики, огляди в лікаря чи безкоштовні юридичні послуги. Або й просто за дві-три сотні гривень. “Народ розчарувався в усіх і зрозумів, що, ніж віддавати голос — краще продавати його, — каже Кость Бондаренко. — Контролювати депутата після обрання люди не можуть, механізм відкликання не працює — от і сформувався суспільний договір, за яким політик, якщо хоче пройти у Верховну раду, має заплатити”.
Громадяни почали надавати політикам й інші платні послуги. Наприклад, за гроші брати участь у мітингах. Починаючи з 2006-го у великих українських містах, і зокрема в Києві, формується величезна мережа людей, які за 100-200 гривень швидко зберуться постояти під будь-яким прапором за будь-яку ідею. Десяток таких людей, здебільшого, студентів і пенсіонерів, курував “десятник”. Далі були “сотники”, “тисячники”, “десятитисячники” — важливі персони у вуличній політиці тих часів.
Надлишок грошей привів до кількох гучних провалів. Наприклад, кампанія “МИ” Володимира Литвина на виборах 2006-го. Сам бренд вийшов дуже розрекламованим — за характеристикою Тараса Березовця, під ним можна було продавати “хоч горілку, хоч підгузки”. Але чому голосувати на нього за виборах, реклама не пояснювала. До парламенту Ливин тоді не пройшов. У наступній кампанії, 2007 року, меседж був конкретнішим: “Країні потрібен Литвин”. Люди в це повірили: політична сила екс-спікера отримала 3,97% голосів та 20 місць у парламенті.
Інший великий провал — “біло-блакитний майдан”, який відбувався влітку 2007-го в Києві. “Скільки Ахметов сюди людей автобусами тоді привіз… Тисячі, — згадує Золотарьов. — А ефект — нульовий. Тому що ідеї не було жодної. І перший, і другий українські майдани вимагали великих грошей та серйозної організації, але там і ідея була. А тут — нічого. Як, зрештою, і у випадку Партії регіонів загалом. Втратили гроші, втратили владу — і де ця партія тепер? “Регіонали” вважали, що переб’ють ідеологічних супротивників баксом. А вийшла “шапка-обманка”, в радянські часи така була. Виглядає, як справжня шапка, а всередині — картон”.
Андрій Золотарьов
“Регіонали” вважали, що переб’ють ідеологічних супротивників баксом. А вийшла “шапка-обманка”, в радянські часи така була. Виглядає, як справжня шапка, а всередині — картон
Що з практик тих часів політтехнологи вважають успішним? Тарас Березовець пишається кампанією БЮТ на позачергових парламентських виборах 2007 року. Він тоді був до неї дотичний. “Ми тоді запускали різні маніпулятивні речі. Наприклад, у Житомирській області вдалось знизити явку виборців по районах, де була найбільша підтримка Партії регіонів, — каже політтехнолог. — Віктор Янукович тоді казав, що дострокові вибори є незаконними, що все це неправильно. От ми й видали листівки, повністю ідентичні за дизайном і фотографіями до тих, які робили “регіонали”. В листівках написали нібито звернення від Януковича: мовляв, шановні виборці партії, оскільки вибори незаконні — не йдіть на них, адже з явкою менше 50% вибори буде визнано недійсними й ми залишимось при владі. Цим масово засипали район — і, дійсно, був результат”. Цю “чорну” технологію Юлія Тимошенко відзначила як зразкову. Вона подарувала Березовцю годинник та грамоту, й попросила прочитати лекцію всім керівникам штабів БЮТ. Що й було зроблено.
Перемігши в одній області, за рік політсила Юлії Тимошенко гучно програла вибори іншому політтехнологічному проекту, який його автори називають чи не найуспішнішим за всю історію української незалежності. Ідеться про вибори Леоніда Черновецького в мери Києва. Двічі це була несподівана, яскрава і впевнена перемога. Уперше — тому що більшість основних гравців тоді не сприймала Черновецького як серйозного конкурента. “Він вистрибнув з-за спин. І тоді ж не тільки гречка була, це був складний процес роботи з електоратом”, — каже дотичний до кампанії Андрій Єрмолаєв. Тоді киян, наприклад, масово обдзвонювали чи обходили агітатори Черновецького, дізнаючись про їхні проблеми й обіцяючи їх вирішити. — На час другої кампанії задача була ще складнішою, адже Леонід Михайлович уже був “зафоршмаченим” кандидатом. Тобто, політично токсичним — це кримінальний жаргон… Блок Юлії Тимошенко виступив різко проти нього, а Юлія Володимирівна тоді була в силі, прем’єркою. Але ми поламали їй плани. І це була чиста, конкурентна боротьба”.
Боротьба включала в себе, наприклад, випуск збільшеним тиражем комунальної газети “Вечірній Київ”, у якій в рубриці “Листи до редакції” публікували гнівні обіцянки нібито столичних пенсіонерів стати хоч особистими тілоохоронцями Леоніда Черновецького, щоб урятувати його від можливих замахів. Або великий музичний фестиваль Free Fat Fest, який почався напередодні дня виборів, а завершився наступним ранком. Інформація про фестиваль виникла раптово, багатих спонсорів він не мав — натомість серед заявлених артистів були і популярні Planet Funk, і музиканти з Morcheeba й Faithless. “Безкоштовним жиром” годували на стадіоні “Чайка”, фактично за межами Києва. Завдяки кільком сценам організатори розраховували зібрати 100 тисяч глядачів — здебільшого, молоді, тобто електорату, налаштованого проти Черновецького. Танцюючи далеко від своїх виборчих дільниць, вони фактично допомагали ненависному меру здобути перемогу. І допомогли: Черновецький тоді здобув 37,05% голосів — більше, ніж його головні конкуренти, Олександр Турчинов та Володимир Кличко, разом узяті.
Хоч це й була майстерна політтехнологічна перемога, вона ще збільшила розчарування населення в політиці. У відповідь галузь виборів скорочує видатки на “задобрювання” електорату, натомість концентруючись на головному — дні виборів. “В останні років вісім при кожному виборчому штабі створюється особлива посада — фахівець із дня виборів, — каже Кость Бондаренко. — Це людина, яка має організувати підкуп членів виборчих комісій, підібрати склад спостерігачів, вирішити, скільки треба купити партій, щоб їхні представники пізніш ввійшли до складу комісій, забезпечити цей процес. Також його задача — організувати “каруселі”, тобто маніпуляції в голосуванні…” За словами Бондаренка, зараз у деяких виборчих кампаніях на таку діяльність іде до 60% загального виборчого бюджету. Ця тактика показала свою ефективність, і політики вирішили, що логічніше витрачатись саме на це, а не на, наприклад, визначення й задоволення потреб виборців.
Своєрідного апогею ця тактика досягла на останніх виборах до Верховної ради. Політтехнолог Наталя Федоришин пригадує випадок, коли в одному з мажоритарних округів Києва кандидат організував систему, за якою виборець обіцяє проголосувати за нього, дає свої контактні дані й номер банківської картки, фотографує у виборчій кабінці бюлетень із галочкою в потрібному місці — й отримує свої гроші. Конкурент потай викупив списки цих виборців — і напередодні виборів кожному з них подзвонили, нібито, з прокуратури. “Суворий голос попередив людей, що державі відомо про ці плани, і що за таку торгівлю голосом передбачено кримінальну відповідальність. Наляканий народ відмовився від участі в схемі, — каже Федоришин. — Конкурент переміг. При цьому, до речі, він теж скуповував таким чином голоси. Трохи менше, але купив”.
Чекаючи на “чорного лебедя”
Про часи з 2010-го опитані INSIDER політтехнологи говорять лаконічно. Що період правління Януковича — це час, коли виборчий процес “притисло бетонною плитою” і все рухалось у напрямку російського сценарію. Чи не єдине цікаве явище — стрімкий злет Олега Ляшка та Радикальної партії. Активно надаючи йому телеефіри й виховуючи конкурента “Батьківщині”, влада й незчулась, як підопічний вибився в пір’я й почав самостійну гру. (“Ляшко абсолютно flexible, гуттаперчевий політик, — каже Березовець. — І він, до речі, найкраще сприймає навіть парадоксальні ідеї, хоч і втілює їх по-своєму. Я працював із ним два роки…”) Про Євромайдан і наступні кілька виборів у фахівців зі створення політичного іміджу теж небагато коментарів. У ці роки вирішувалась реальна доля країни, виборець тимчасово став відповідальнішим, а послуги політтехнологів — не настільки актуальними. Із новинок цих часів — активне освоєння політиками й партіями соціальних мереж та поява у внутрішній політиці силового фактора у вигляді добровольчих батальйонів.
Березовець
Ляшко абсолютно flexible, гуттаперчевий політик. І він, до речі, найкраще сприймає навіть парадоксальні ідеї, хоч і втілює їх по-своєму
Так само небагато розмов про наступну президентську кампанію, що має відбутись у березні 2019 року. Очевидно, що Петро Порошенко намагається лишитись на другий термін. Очевидно, що його головним конкурентом стане Юлія Тимошенко. З одного боку, це сильний гравець, а з іншого — вона має дуже високий антирейтинг, тож у цьому плані Тимошенко цілком зручний конкурент. Політтехнологи впевнені, що кампанія буде ненудною — але значно охочіше говорять про інше. Про втому від більшості наявних політичних гравців, про розчарування й нудьгу від тих, кого вони самі ж і допомогли виростити. І без жодних натяків із боку журналіста, Із блиском в очах і навіть невеликим хвилюванням усі вони говорять про недавній прецедент з-за кордону. Ім’я цього прецедента — Еммануель Макрон.
Новий французький президент виник фактично нізвідки, він прийшов з-поза меж і традицій французької політики — і змінив її ландшафт. “Французи бачили Франсуа Олланда, який їм не подобався, бачили кількох політиків, яких кваліфікували, як старих, бачили Марін Лє Пен, яку боялись. І в такому вакуумі зародився цей феномен”, — нагадує Кость Бондаренко. Хто відмовиться від такого феномена в нас?
“Це як ситуація з перенагрітою водою у фізиці. Якщо у воді немає точки кипіння — її температура може підвищуватись безкінечно. Але варто в таку воду потрапити найменшій піщинці — виникає вибух, — каже Гайдай. — Насправді, значна частка українців не хочуть бачити президентом ні Порошенка, ні Тимошенко. Просто альтернативи не бачать, піщинки у воді нема. Але до виборів ще майже два роки — вдосталь часу їй з’явитись. Щойно з’явиться фігура з двома складовими: хорошим бекграундом і відомістю на всю країну… Це ефект Надії Савченко. Вчора її ніхто не знав — а сьогодні ця жінка готова віддати життя за Україну, вона потрапила в полон, її судить Росія — і про неї дізнається весь світ. А українці одразу почали говорити: може, їй стати президентом? І якби Савченко досі лишалась за ґратами — про неї й зараз так говорили б”.
Гайдай
Насправді, значна частка українців не хочуть бачити президентом ні Порошенка, ні Тимошенко. Просто альтернативи не бачать
Хто може стати в Україні новою, успішною Савченко? “Цього вам абсолютно ніхто не скаже, — впевнений Березовець. — Або якийсь діючий, не дуже розкручений, депутат нинішнього парламенту, або бізнесмен чи громадський діяч”. “Так, він може зараз працювати десь у банку чи в якійсь науковій установі”, — продовжує Бондаренко. “Якщо на вибори піде Святослав Вакарчук — він може стати втіленням цих надій. Хоча особисто я вважаю, що він поки не готовий стати альтернативою нинішній владі, — міркує Гайдай. — Для цього треба бути дуже незалежним і стресостійким. Адже одна справа — бути співаком, якого любить уся країна, й інша — стати людиною, на яку виливатимуть тонни бруду й проти якої влада розв’яже справжню війну”.
Втім, за словами останнього спікера, є одне середовище, за яким варто спостерігати пильніше. Це правоохоронні органи. Наприклад, Юрій Луценко, який активізувався зі справами проти народних депутатів Андрія Лозового, Євгена Дейдея чи навіть близького соратника Петра Порошенка — Олеся Довгого. Чи Артем Ситник, який, хоч і мало комунікує з суспільством, має в ньому доброчесний імідж антикорупціонера. “Чи, наприклад, Олександр Турчинов, — продовжує Березовець. — Він зараз ніби сидить у засаді, але його заслуги на посаді виконувача обов’язків президента в 2014-му не забули. Та й зараз “кривавий пастор” говорять здебільшого з любов’ю”.
Схожої думки й інші політтехнологи, з якими INSIDER спілкувався для цієї статті. Не змовляючись, працюючи на різні табори й часом навіть особисто не люблячи один одного, вони говорять про одне.
Куди все пішло?
А публічні інтелектуали звертають увагу на інше. На те, що вже десяток років зараз лічені відсотки українців довіряють політичним партіям. Що віри в демократію, в реформи, у вибори, довіри до парламенту, яких із надлишком було 25 років тому, зараз немає. “А найгірше — те, що дискредитовано саме парламентську владу, яка визначає правила життя в країні, — каже заступник директора Інституту соціології НАНУ Євген Головаха. — До виконавчої влади ще можливо ставитись без поваги, але, якщо ти не поважаєш тих, хто приймає закони — то ти не поважатимеш і самі закони”. При цьому третина українців, за недавнім опитуванням Інституту соціології, досі готові за гроші проголосувати за будь-кого. В останні роки їх трохи поменшало — але, все одно, показник, на переконання Головахи, бентежний. Особливо, якщо врахувати, що це лиш ті, хто зізнаються: в реальності таких людей, вочевидь, побільше.
Третина українців досі зізнаються, що готові за гроші проголосувати за будь-кого
Щось іще змінилось в останній час? “Років десять тому ми розробили тест на політичну культуру. На його основі українців можна поділити на чотири групи: активно авторитарні, пасивно авторитарні, пасивно демократичні й активно демократичні, — каже соціолог. — Так от, за 10 років є певне покращення. Знаєте, в якому сенсі? Стало трішки менше пасивних антидемократів, і трохи побільшало пасивних демократів. Зараз це левова частка населення України: нібито й за демократичні цінності, але нічого заради них не робитимуть”.
І з корупцією вони особливо не боротимуться. “Перемогти корупцію в нашій країні означає перемогти більшість. Наша більшість — аморальна, — каже економіст Олександр Пасхавер. — Вона ні в чому не винна, це результат її кількасотрічної історії, зокрема жорстокого XX століття. Але, в підсумку, люди керуються чотирма дуже простими принципами. Не вір нікому, крім своїх. Якщо можеш, приховай. Не можеш приховати — надури. Не можеш надурити — підкупи. Таку стратегію виживання необхідно змінити, й це робота на десятки років. Але, якщо вона не почнеться сьогодні, то й не закінчиться ніколи. Знаєте, я дуже люблю притчу про те, як французький маршал захоплювався маленькими деревами, що десятиліттями ледь помітно ростуть. Йому привезли якесь дуже рідкісне насіння — а він уже зовсім старенький був — і сказали, що деревом воно стане за кілька десятків років. І той сказав: “Так чого ми стоїмо? Давайте посадимо його сьогодні!”.
Олександр Пасхавер
Більшість українців керуються чотирма простими принципами. Не вір нікому, крім своїх. Якщо можеш, приховай. Не можеш приховати — надури. Не можеш надурити — підкупи
Інструментарій для роботи з супільними цінностями якраз і є в політтехнологів. Однак замість того, щоб змінювати громадську свідомість, ці спеціалісти здебільшого експлуатують та поглиблюють її недоліки. “За просування цінностей у масову свідомість не платять, так, — прицмокує Головаха. І, після невеликої паузи, додає. — Цікаво, про що політтехнологи говорять, коли збираються разом?”
Чи відчувають герої цієї серії матеріалів і свою відповідальність за те, що українці зневірились у політиках, виборах і демократії? Своєрідно, але так.
Головаха
Цікаво, про що політтехнологи говорять, коли збираються разом?
“Скільки мене не кликали в політику, я кажу: ні, хлопці, вибачайте. Надто часто я морочив людям голови, щоб тепер іти писати правила, — каже Андрій Єрмолаєв. — Правда, інші йдуть, і там знов дурять людей. І пишуть правила. Знаючи, з якого ці люди тіста, я дуже обурений та розчарований”.
“Так, я розумію цю відповідальність, — каже Тарас Березовець. — Раніш такого не було, раніше ми (компанія Березовця Berta Communications — INSIDER) були “всеїдними”. А в останні 5 років я відмовляюсь від величезної кількості контрактів, просто коли бачу біографію кандидата й розумію, що не хочу працювати з цією людиною”.
“А я все чекаю на достойного клієнта, — каже Гайдай. — Не того, який прийде і скаже: “Скажи щось виборцю, щоб той мене обрав”, а того, який прийде зі словами: “Я знаю, як побудувати нову державу. Не державу-стяжетеля, а державу-сервіс, яка забезпечить нашу конкурентоздатність у світі. Яка переможе агресора, вибудує ефективну систему влади. І ти потрібен мені, тому що все це вимагає ефективної комунікації з суспільством”. Ось такого клієнта мені колосально бракує. Різні є, але от такий — не приходить. Чи то бачення в нього нечітке, чи то обставини проти нього. Чи грошей нема”.
Антон Семиженко, INSIDER
