Випадкові відкриття, сварки вчених, щедрі інвестиції в експерименти, надії мільйонів людей по всьому світу – всього вистачає в історії дослідження хвороби Альцґеймера. Це настільки заплутаний, сповнений пригод сюжет, що автор цієї статті – журналіст Майкл Реґнєр – проводить чимало паралелей і з художніми детективами, і з давньогрецькими міфами. Цією статтею ми розпочинаємо партнерство «Далі буде» з британським науковим виданням Mosaic. Щотижня протягом кількох місяців ми публікуватимемо історії від цього видання – сповнені незвичних поворотів, яскравих людських доль та постійного пошуку того, як зробити наше щоденне життя кращим.
Переклав і відредагував статтю Антон Семиженко, ілюстрації – Том Ґаулд.
КОРОЛЬ КРИТУ ВИСУНУВ ВИМОГУ: аби спокутувати смерть його сина, місто Афіни має щосім років відправляти йому сімох молодих чоловіків та стільки ж юних жінок. Коли вони прибували до Криту, їх відправляли до Лабіринту, в центрі якого жив Мінотавр – монструозна істота із тілом людини й головою бика. Якщо Мінотавр і не вбивав молодих афінців, їм усе одно судилось блукати безкінечним лабіринтом, втрачаючи розуміння шляху і, зрештою, гинучи.
Таку людську жертву заплатили двічі. Потім серед 14 молодиків своє місце зайняв принц Афін Тесей. Із більшості версій цього міфу зрозуміло, що герой легко перемагає Мінотавра у двобої. Але не в фізичній бійці суть цієї історії. Головне тут – у тому, як Тесей розв’язав загадку Лабіринту. Разом із мечем він узяв із собою змотану в клубок нитку, якою позначав свій шлях. І байдуже, наскільки глибоко в лабіринт він мусив зайти – нитка все одно повертала його в безпечне місце.
Давньоанглійське слово «clew», «моток» – корінь для сучасного слова «clue» – «підказка». І підказки – найкращий спосіб розв’язати загадку. Вони показують, що загадка (байдуже, наскільки звивистою вона здається) має однозначне рішення. Реальне життя складніше за міф чи художній твір, воно має більше складових. Але ми досі схильні вірити, що з достатньою кількістю підказок зможемо приборкати наші проблеми настільки, що вони не вибиватимуться з-під контролю.
НА БЛАКИТНІЙ ПАПЦІ БУВ НАПИС: «Авґуста Д.». Авґуста Детер потрапила до шпиталю розумово хворих та епілептиків у Франкфурті 25 листопада 1901 року. Старший лікар Алоїз Альцґеймер оглянув її наступного дня й ще за три дні.
– Як Вас звати?
– Авґуста.
– А прізвище?
– Авґуста.
– Як звати Вашого чоловіка?
– Думаю, Авґуста.
– Вашого чоловіка?
– Ах, його…
У 51-річому віці Детер мала незвично серйозну та прогресуючу деменцію. Її першими симптомами були сильні ревнощі до чоловіка. Невдовзі жінці почала відмовляти пам’ять, вона часто була дезорієнтована й ховала речі у власній квартирі. Інколи їй здавалось, ніби хтось хоче її убити й вона починала кричати. За п’ять років Авґуста померла.
На той момент Альцґеймер уже працював у Мюнхені, але, не в змозі забути Детер, він домовився про те, щоб після смерті екс-пацієнтки йому надіслали її мозок. Він хотів буквально зазирнути всередину її голови й побачити те, що не змогли показати 32 сторінки медичних записів: причину її розумової деградації. Альцґеймер розрізав її мозок на тонесенькі шари й досліджував їх під мікроскопом. Він шукав підказок.
Ваш мозок – темний вологий лабіринт. Півтора кілограми м’яких тканин, сховані та складені смужками у вашому черепі, містять усередині інший, набагато складніший лабіринт нервових клітин. У темряві вони намагаються розшукати одна одну й утворити електричні та хімічні зв’язки, які, сформувавшись у послідовності й кола, якимось чином утворюють свідомість та розуміння, спогади та думки. Те, що формує нас як особистостей.
У мозку Детер цей лабіринт перетворився на пастку. Зв’язки зруйнувались, клітини зникли, пам’ять стерлась, інтелект знищився. Із тим, як зникали порядок і організованість, її мозок робив відчайдушні спроби перенаправити сигнали, пускаючи по колу одну й ту ж думку чи створюючи химерні, страшні марення. Переплетіння нейронних шляхів, які колись дозволяли їй взаємодіяти зі світом, врешті-решт стали нездоланними, вони обросли нальотом вузликів та бляшок. І це – ті підказки, які виявив Альцґеймер.
У загалом здорових нервових клітин Детер чимало з нервових закінчень були незвично товстими й неприступними – це «вузлики». А між клітинами були маленькі округлі вкраплення – «бляшки». Було очевидним, що ці вузли із бляшками – два стовпи того, що зараз називають хворобою Альцґеймера – відрізняли здоровий мозок від хворого.
ДЕТЕКТИВНУ ПРОЗУ В 1841 РОЦІ вигадав Едґар Аллан По. Натхненний науковими відкриттями початку XIX століття, американський письменник створив пана Оґюста Дюпена, паризького детектива. Дюпен був надзвичайно ерудованим, спостережливим і раціональним. Також він був відлюдькуватим і хвалькуватим, але мав спроможність складати довгі дедуктивні ланцюжки, які допомагали розкласти по поличках найзаплутаніші злочини. Тогочасні літературні критики казали, що По перемістив фокус історії від серця до мозку: романтикою й драмою пожертвувано на користь логіці й аргументації. Думки важили більше за дії.
Першою справою Дюпена були «Вбивства на вулиці Морґ»: двох жінок жорстоко убили в кімнаті на четвертому поверсі. Звідти, здавалось, немає виходу: вікна зачинялись ізсередини, пічна труба була настільки вузькою, що й кіт би нею не проліз, сходи до дверей заблокувала група сусідів. Самі ж двері було зачинено ізсередини й ключ стирчав у замку. Тим не менше, з кімнати лунали жахливі крики. Після вибиття дверей виявилось, що голову однієї жінки майже повністю відділили від шиї, тіло іншої жінки було стирчало з комина. Розібратись у справі не міг ніхто в Парижі, включно із поліцією. Лише Дюпен зміг розплутати загадку – завдяки підказкам, виявленим на місці злочину. Убивця дійсно виявився нелюдем: це був орангутан, що втік із неволі.
Як уявний персонаж, що розплутував складні злочини, пан Дюпен не знав, що таке помилка. Реальне життя виявилось повним складніших викликів.
– ХВОРОБА АЛЬЦҐЕЙМЕРА – КОНСТРУКТ, усі хвороби є умовними конструкціями, – каже Саймон Лавстоун, професор психіатрії похилого віку в Інституті психіатрії Королівського коледжу Лондона. – Вони є нашою найкращою спробою пояснити світ.
Описи Алоїзом Альцґеймером випадку з Детер додали в медичні посібники новий конструкт: «рідкісна форма деменції, що впливає на пам’ять, свідомість і раціональний інтелект, супроводжується утворенням вузлів та бляшок у мозку й розвивається значно раніше, ніж “вікова деменція”, за якої розумові здібності втрачаються поступово і яка сприймається як природна частина процесу старіння».
Ця дефініція опинилась під загрозою в 1930-х, коли було виявлено, що деякі здорові старі люди теж мали такі вузли та бляшки в мозку на момент своєї смерті. Якщо здогадки Альцґеймера були оманливими й не стосувались деменції взагалі, не залишалось нічого, на чому можна було б будувати розуміння цієї хвороби.
Із 1960-х учені почали практикувати ретельніший підхід. Замість просто відзначати відсутність чи наявність цих вузлів та бляшок у людському мозку, вони почали вимірювати їхню кількість і чи впливала вона на виконання стандартних когнітивних тестів. Виявилось, що за більшої кількості цих вкраплень посилювалась і деменція. Тобто, все-таки зв’язок є. Коли ж люди мали ці утворення, але не мали ознак деменції – напевно, вони помирали до прояву симптомів хвороби (або ж наш мозок здатен до якоїсь міри компенсувати ці збої). Словом, дослідники переконались: хвороба Альцґеймера – реальна.
Швидко вона стала найпоширенішим видом деменції – відповідно до благодійної організації Дослідження хвороби Альцґеймера у Великій Британії, понад півмільйона британців мають це захволювання – і це 60% від усіх хворих на деменцію підданих королівства.
– Для мене як науковця хвороба Альцґеймера – це процес у мозку, який позначається потовщенням нейронів, вузликами між ними та втратою клітин, – каже Лавстоун. – Йому властиві поступова втрата здатності розуміти світ і функціонувати в повсякденному житті. Люди втрачають пам’ять, за тим – здатність виконувати складні завдання, потім – прості. У підсумку вони починають у всьому потребувати сторонньої допомоги. Часто це супроводжується поведінковими чи психологічними симптомами, якими може бути все від порушень сну до психічних відхилень. Як не науковець, а клінічний лікар я маю ще одне усвідомлення у випадку Альцґеймера. Що людині з цією хворобою я не можу чимось особливо допомогти.
ТІЛО МАРІЇ РОДЖЕРС ЗНАЙШЛИ в річці Хадсон, недалеко від узбережжя штату Нью-Джерсі, у червні 1841-го. Помічниця торгівця тютюном, вона отримала у пресі прізвисько «чарівної сигарної дівчини». Подальше розслідування дало можливість американським журналістам висунути купу сенсаційних теорій. Деякі газети запевняли, що злочинцем був попередній працедавець Роджерс, деякі – що вона була жертвою групового зґвалтування і вбивства, інші мали ще колоритніші ідеї.
Едґар Аллан По вважав, що знає історію краще. Наступного року він переніс основні деталі справи до Парижу, щоб пан Дюпен зміг постати перед аналогічною «Таємницею Марі Роже». Історія публікувалась частинами в щомісячному журналі, і незадовго до публікації фінального уривка втрутилось реальне життя. Одна з фігуранток справи перед смертю зізналась, що Роджерс не вбили. Що вона померла сама – від невміло зробленого аборту.
У справі Роджерс нікого не засудили, оскільки ніхто не мав певності в тому, що насправді сталося. В історії По Люпен так і не доходить остаточного висновку. Письменник залишив кінцівку відкритою, натомість обговорюючи природу вірогідного й помилкового у випадках, коли доводиться обирати між кількома версіями.
НОВЕ ВИЗНАЧЕННЯ ХВОРОБИ АЛЬЦҐЕЙМЕРА привернуло більше уваги, грошей та дослідників. Кожен мав власну теорію. Джон Харді, науковець, який мав своє переконливе пояснення цьому явищу, каже, що в ті часи будь-що могло зійти за робочу теорію.
– Люди казали, що це був вплив алюмінію, «повільні віруси», пошкодження від процесів окислення, – пригадує він. – Не те щоб усі ці версії обов’язково були повністю хибними – але разом це звучало як хаотична суміш ідей.
З цієї суміші, втім, народилась проста теорія, яка привела до першої тактики лікування хвороби Альцґеймера. Науковці виявили, що для формування пам’яті наш мозок потребує нейромедіатор ацетилхолін. Оскільки пам’ять – перше, що пошкоджується при цій хворобі, а нервові клітини, які використовують чимало ацетилхоліну, видавались ураженими найбільше, дослідники були переконані, що основа лікування може бути десь там. Вони розробили препарати на кшталт аріцепту, щоб підвищити рівень ацетилхоліну й підтримувати функції цих особливих нервових клітин.
Це було б відносно простим вирішенням проблеми – якби спрацювало. На жаль, пацієнтам легшало лише тимчасово й невдовзі деградація розумових процесів продовжувалась. Забігаючи вперед, можна сказати, що досі кращого препарату для лікування Альцґеймера на ринку немає.
У ТРЕТІЙ ТА ФІНАЛЬНІЙ справі Дюпена По повернувся до елеґантної простоти розв’язання кримінальної справи. В ній детектив мусить розшукати «Викраденого листа», якого нахабно викрали у французької королеви. Крадій – політик, якого називають Міністром Д. – виявляється дзеркальним відображенням Дюпена, його ідеальним суперником. І детектива, й злодія поважають за талант і відзначають за здібності в математиці й поезії. І головне, до чого підводить у тексті По – що для того, аби бути хорошим детективом, щоб зловити злодія, треба мислити як він.
Поліція попросила Дюпена про допомогу, вже вийшовши на слід Міністра й потай обшукуючи його будинок протягом трьох місяців ледь не щоночі. За допомогою мікроскопів вони досліджували стіни, підлоги, столи й навіть ніжки стільців – вважаючи, що десь там має бути заховано листа. І тільки Дюпен розуміє, що Міністр Д. очікував подібної ретельності й уникав би спроби заховати листа далеко. Тому, хоч це й видається нелогічним, він не мав би ховати його взагалі.
Надягнувши для маскування зелені окуляри, Дюпен заходить до Міністра з обшуком. На дешевому столику він помічає брудного, зім’ятого листа. І хоч королева описувала предмет інакше, саме цей зіжмаканий папірець, як запевнив детектив, є справжнім листом. Його теорія, звісно, виявляється вірною, коли Дюпен викрадає листа й бачить, що його просто складено іншим боком догори.
ПОТОВЩЕННЯ Й ВКРАПЛЕННЯ НЕ ЗАБУЛИСЬ серед спроб пояснити хворобу Альцґеймера. Науковці досліджували їх за допомогою все потужніших мікроскопів і, врешті-решт, з’ясували, із чого вони складаються. Основою вкраплень був тау, білок, який зазвичай допомагає підтримувати структуру нервових клітин. За хвороби Альцґеймера тау потрапляє не в ту частину клітини, що потрібно, згортається й складається у спіральні нитки, які потім і утворюють ці вузлики. Інший білок, що згортається – амілоїд-бета. Його утворено з іншого білку, який називають протеїн амілоїдного прекурсора, APP, але ніхто не знає, яку функцію в тілі він виконує. За хвороби Альцґеймера амілоїд-бета змінює структуру й формує довгі волокна, які збираються докупи й утворюють бляшки.
Десятиліттями вузли із бляшками сприймались лише в сукупності. Тепер же стало зрозуміло, що в їх основі – різні білки. У пошуках простого пояснення хвороби науковці намагались зробити винуватцем перший чи другий білок. Їх можна зрозуміти: якщо хворобу спричиняють два білки одразу, це істотно ускладнює справу. Зрештою, люди розділились: табір «амілоїд» опонував табору «тау».
Серед тих, хто вважав причиною хвороби амілоїд, ініціативу взяв на себе Джон Харді. Спільно з колегами він зробив прорив у розумінні генетики хвороби Альцґеймера й розробив гіпотезу амілоїдного каскаду. Це швидко стало головним поясненням виникнення хвороби й скерувало в цьому напрямку більшість подальших дослідницьких зусиль. Ця теорія відіграє ключову роль навіть у популярній британській медичній теледрамі 2013 року.
Харді сміється, коли пригадує епізод шоу Льюїс, у якому дослідник Альцґеймера й за сумісництвом убивця привертає увагу однойменного детектива:
– Він знайшов тіло в мансарді будівлі Оксфордського університету. Виявилось, що це тіло студента, якого вбила його дуже вродлива кураторка. Студент відкрив амілоїдну гіпотезу, а супервайзерка украла її в нього.
В реальному житті все відбулось трохи не так. Наприкінці 1980-х Харді наввипередки з іншими науковцями намагався відшукати «ген Альцґеймера». Усі вони досліджували сім’ї з численними випадками аґресивної деменції, такої, що трапляється з людьми у віці між 40 та 60 роками, а не після 65. Оскільки захворювання трапляється в різних поколіннях родини – значить, хвороба передається генетично, припускали науковці.
– Значно простіше плисти за течією річки, ніж проти неї, – пояснює Харді. – Замість подивитись на мозок і намагатись відслідкувати зворотний розвиток хвороби від кінця до початку, люди намагались знайти ген і побачити розвиток хвороби від зародку.
Перегони були складними, з оманливими поворотами й кроками назад. Доки у 1991-му, зрештою, команда Харді не перемогла, виявивши перші генетичні мутації, пов’язані з хворобою Альцґеймера. Усі вони стосувались амілоїдного гена. Невдовзі інші дослідницькі групи виявили в амілоїдному гені додаткові пов’язані з хворобою мутації. Це стало достатніми доказами, що помилка в амілоїд-беті запускає процес хвороби.
У процесі амілоїдного каскаду, який Харді з колегами наступного року оформили в науковій роботі, все було послідовним: формування бляшок і вузликів, похибки в роботі клітин та їхнє відмирання – і прогресуюча деменція як результат. Проста лінійність процесу робила його привабливим поясненням.
– Що хорошого в амілоїдній гіпотезі – це те, що вона спонукала людей думати про хворобу в простому ключі, – розповідає Харді. – Раптом усі отримали каркас, на який могли чіпляти свої експерименти. Можливо, цей каркас був неправильним – точніше, не повністю коректним – але він бодай був.
Фармацевтична індустрія почала розробляти ліки, які блокували б вироблення чи накопичення амілоїда. І це було б відносно простим вирішенням хвороби Альцґеймера. Якби воно спрацювало. В останні 15 років жоден новий препарат, що має на меті контролювати амілоїд-бета, не довів своєї ефективності. Від одних препаратів довелось відмовитись через руйнівні побічні ефекти, інші не показували достатньо позитивних змін. Не вдавалось навіть сповільнити деградацію розумової діяльності пацієнтів.
Невдача з цими ліками не означає, що гіпотеза неправильна: Харді вказує на численні помилки в тестуванні цих препаратів. З іншого боку, це може означати, що гіпотеза потребує модифікації: можливо, амілоїд-бета запускає процес, а підтримує його вже щось інше? Дослідження не дали тут чіткої відповіді.
– Підсумок усіх цих досліджень – у тому, що «насправді ми не впевнені», – дратується Харді. – Це все наче гадання на кавовій гущі.
Втім, один із найновіших препаратів, який тестували, соланезумаб, показав обмежену ефективність у людей з неважкою стадією хвороби Альцґеймера. Якщо цей вплив вийде довести, ліки зможуть використовувати люди, в яких виявлено перші симптоми хвороби. Або ж вони стануть профілактичним засобом для тих, у кого вже виявили бляшки, але ще немає симптомів. Будь-який позитивний наслідок цих «провалених» дослідів стане матеріалом для подальшої роботи.
– Якщо якийсь із препаратів запрацює, навіть з обмеженим ефектом – ми розіб’ємо цю хворобу, – запевняє Харді. – Колись я намагався полагодити свій мотоцикл. Якщо ти взагалі не можеш його завести – у тебе проблеми. Якщо ж ти його заводиш, але невдовзі мотор заглухає – ти на іншій стадії. Далі треба лише відрегулювати нюанси процесів, а це набагато простіше.
ХОЧ НІХТО НЕ СПЕРЕЧАВСЯ з генетичними відкриттями у перебігу хвороби Альцґеймера, амілоїдна гіпотеза не прибрала розбіжностей між «таборами» амілоїду й тау – навпаки, зробила їх ширшими та різкішими.
Мішель Ґодер був у команді, яка визначила тау як головну складову вузликів у 1988 році. Відтоді він сфокусувався на цьому білку. Коли амілоїд-бета виявився загальною ланкою між генетичними мутаціями, він визнав його важливість як перший крок на шляху до хвороби, але науковцеві не сподобались деякі з подальших інтерпретацій ролі тау.
– Багато людей почали говорити, що вузлики в цій системі не мають значення. Що вони – просто супутній результат, – каже він. – Я в це не вірив, але зовнішній тиск був таким, що ти просто не міг його ігнорувати. Тож протягом десь семи років було не просто протистояння, а усвідомлення, хто виграв у цій битві.
Досліджувати тау стало непросто. Ті, хто продовжував робити це в 90-ті, мали проблеми з пошуком грошей на це чи з публікацією результатів досліджень у престижних наукових журналах.
Трохи полегшало після 1998 року, коли група вчених – включно із Харді, який зараз каже, що опублікував уже значно більше робіт про тау, ніж про амілоїд-бета – виявили, що рідкісну форму деменції було викликано мутаціями в гені тау. Це означало, що помилки в тау було достатньо для пошкодження нервових клітин – а, відтак, цей білок навряд не можна вважати у хворобі Альцґеймера просто мовчазним спостерігачем.
Поширення вузликів у мозку набагато тісніше пов’язане з розвитком цієї хвороби. Коли виявилось, що тау теж може завдавати шкоди, гіпотезу з амілоїдами було оновлено. Її доповнила ідея, що можливо, саме тау вбиває нервові клітини й спричиняє деменцію.
– Ви можете називати дисфункцію АРР (амілоїда) ініціатором всього процесу, але дисфункція в тау була виконавцем робіт, – каже Ґодер.
Є науковці, які йдуть далі, запевняючи, що саме тау є реальним рушієм хвороби. Відповідно до них, причина, чому ген тау раніше вважали «стороннім спостерігачем» у тому, що вузлики є природним супутником процесу старіння мозку. Для більшості з нас це стає проблемою лише тоді, коли вузлики блокують надто багато шляхів (у схожий спосіб слабшають наші м’язи в літньому віці). При хворобі Альцґеймера якийсь інший фактор – можливо, надмірна кількість амілоїду-бета – змушує проблеми проявлятись раніше й розвиватися швидше.
Так чи так, люди з Альцґеймером можуть отримати чимало переваг від ліків, які зупиняють тау. Зараз вони вже на етапі тестування. Лише один препарат пройшов більшість із них – і він викликає суперечки. Не в останню чергу через чоловіка, відповідального за його розробку.
1907 РОКУ – тоді ж, коли Альцґеймер опублікував свою першу доповідь про випадок Авґусти Детер, французький романіст Ґастон Леру видав «Таємницю жовтої кімнати». Вона чимало позичила в детективних історій По, розповідаючи історію злочину, скоєного в кімнаті, з якої, схоже, не було явного виходу. Новацією Леру було створення детективів-суперників: конкуренцію досвідченому майстерному пошуковцю склав юний журналіст-розслідувач.
У підсумку один із розслідувачів виявляється злочинцем. Це розмиття лінії між детективом та злодієм привернуло увагу до того, що По інстинктивно визнав, створивши детектива Дюпена та Міністра Д. настільки подібними: обоє мали чудову ерудицію, математичний склад розуму й поетичну уяву. Відтоді ледь не кожен описаний у художніх творах детектив поєднував цю подвійність: щоб досягти результатів, інколи ти маєш перетнути межу. Ти не можеш постійно суворо дотримуватись правил.
КЛОД ВІЩИК НАРОДИВСЯ У ФРАНЦІЇ, виріс в Австралії. Він вивчав математику й філософію, бавився грою в театрі та зйомками в кіно. Тоді повернувся до університету, щоб отримати медичний ступінь. Вирішивши спеціалізуватись на психіатрії, він переїхав до Великої Британії. У Кембриджі, у Лабораторії молекулярної біології, він працював над здобуттям ступеню PhD.
Клод приєднався до невеликої команди, яка намагалась визначити протеїн у вузликах Альцґеймера. Його першим завданням було очистити зразки матеріалу так, щоб вони містили лише волокна вузликів. Віщик наполегливо намагався це зробити – але безуспішно. Тож його колега порадив застосувати до зразків речовину під назвою блакитний алкаїн. На подив Віщика, алкаїн не просто не очистив зразки – після його застосування вузлики зникли взагалі.
Зрештою, в дослідників вийшло виконати завдання. На той момент уже вдалось довести, що вузлики при хворобі Альцґеймера складались із тау. Однак за кілька років Віщик залишив команду. Він не погоджувався з іншими на предмет того, що змушувало тау накопичуватись у мозку. Вже борючись проти теорії амілоїду-бети, ще одного розділення «табір» тау витримати не міг.
– Я був чорною вівцею в тій лабораторії, – каже Віщик. – Тому мав залишити її.
Він завершив навчання психіатрії та отримав посаду директора Кембриджської лабораторії мозку. Там зміг продовжувати свої дослідження зв’язку хвороби Альцґеймера й тау.
Чоловік не забув про речовину, яка розчинила вузлики. Він навіть виявив інші препарати з таким же ефектом – а деякі робили цю справу навіть краще. Найкращим був барвник під назвою блакитний метилен, і Віщик був переконаний, що ця речовина може стати основою для ліків, що знищували б вузлики тау.
– Я вирішив, що єдиний спосіб перемогти в цій війні амілоїда проти тау – це розробити ліки, які б були ефективними, – каже він.
Роком пізніше Ґодер побачив Віщика на телебаченні. 2008-го ВВС робило репортаж із Міжнародної конференції з хвороби Альцґеймера у Чикаґо, де Віщик зробив важливу заяву. Ґодер пам’ятає це інтерв’ю:
– Він сказав, що виявив дещо, що може бути найважливішим відкриттям із моменту опису хвороби самим Альцґеймером.
У ГРУ ВСТУПИЛА ДОЛЯ. Батько однокласника Віщикового сина виявився хірургом та венчурним підприємцем. Він запропонував Віщику фінансові ресурси, яких той потребував. Разом вони заснували компанію TauRx Therapeutics – і зібрали гроші, аби перетворити блакитний метилен на повноцінний препарат зі знищення вузликів.
2008-го вони повідомили про результати дослідів на 321 людині (всі мали хворобу Альцґеймера), у яких препарат сповільнив темпи розладу пам’яті на 90 відсотків – порівняно з групою людей, які вживали плацебо. До 2012-го TauRx зібрав 200 мільйонів доларів, щоб провести останню серію тестів – клінічні випробування, які залучали б сотні пацієнтів у 22 країнах.
Віщик переконав приватних інвесторів підтримати його ідею. Він переконав регуляторів з Європейської агенції медпрепаратів та з американської Адміністрації харчів та ліків, що це не є небезпечною авантюрою. Але він усе ще має переконати спільноту дослідників Альцґеймера.
– Я думав, що коли ми оголосимо дані, нас просто приймуть і визнають, – каже він. – Натомість мене почали жорстко критикувати.
Інших науковців турбує, що нові етапи дослідів починаються ще до того, як результати попередніх проходять незалежну оцінку наукової спільноти. Ще до того, як їх опублікують у науковій літературі. Тож ученим доводиться покладатись в основному на слова Віщика.
– Можу сказати лише, що він має опублікувати свої роботи, – каже Ґодер. – І тоді ми можемо сказати все напевно.
– Ми опублікуємо ті нещасні дані, – каже Віщик. – Я маю написати 10 наукових статей, а також бізнес-плани, повідомлення для інвесторів, заявки на отримання патентів, мушу ходити випрошувати гроші, керувати своєю командою – а ще чути крики дружини через те, що я не пишу наукових статей. Я все зроблю. Просто потребую для цього трохи часу – появу якого поки неможливо передбачити.
ЛИШЕ ТРЬОМА ОПОВІДАННЯМИ Едґар Аллан По створив детективну літературу – жанр настільки повсюдний, що тепер здається дивним, що хтось мусив його вигадувати. Месьє Дюпена, зразкового детектива, відтоді копіювали, видозмінювали й перевинаходили незліченну кількість разів.
Одним із поціновувачів По був аргентинський письменник Хорхе Луїс Борхес. який 1941-го – точно через 100 років після «Убивств на вулиці Морґ» – почав публікувати власну трійцю детективних історій: «Сад переплетених стежок», «Смерть і бусоль», «Ібн-Хакам аль-Бохарі, вбитий у власному лабіринті». Це не було простим повторенням: Бохрес переінакшив жанр, поміщаючи своїх детективів у образні й буквальні лабіринти, адже кожна зі справ ставала все звивистішою. Перемога й поразка отримали нові визначення, коли персонажі Борхеса опинялись поглинуті кримінальними справами, яких вони часто не могли розв’язати. Навіть тоді, коли випадково знаходили кінцеву відповідь.
Конструкції Борхеса – заперечення думки про те, що кожна загадка містить у собі розгадку. Як каже один із персонажів письменника: «Немає потреби будувати лабіринт, коли ним є весь світ».
ТІ, ХТО ЧЕРЕЗ ХВОРОБУ АЛЬЦҐЕЙМЕРА ВТРАТИЛИ РОДИЧА АБО ДРУГА, часто кажуть: це ніби людина помирає двічі. Спершу це робить її свідомість, потім – її тіло, яке вже не розуміє, ким воно є й де знаходиться. Опинившись перед лицем хвороби, яка зачиняє людей у їхньому мозку, який поступово руйнується, ми можемо хотіти реконструювати перебіг хвороби в усій його складності – сподіваючись зрозуміти його. Але науковці запевняють, що насправді нам треба створити нитку, яка виведе нас із цього лабіринту.
– Так, світ складний – ми в курсі, – каже психіатр Саймон Лавстоун. – Але якщо хтось прагне зрозуміти світ, то підхід, який протягом людської історії довів свою найбільшу корисність – це урізати світ до елементів, які ми здатні відслідкувати.
Іншими словами, створити його спрощену конструкцію на основі свідчень та доказів. Теорія, що ґрунтується на ацетилхоліні й пам’яті була однією такою спробою. Такою ж є амілоїдна гіпотеза. Як і ідея з тау.
Якщо препарат Віщика виявиться успішним, він оголосить перемогу над «війною амілоїда й тау». Врешті-решт, буде із чим працювати й що краще налаштовувати для боротьби з недугою. Але всієї проблеми ми цим не вирішимо. Не знатимемо, як саме утворюються ці вузлики в мозку й чи правдива теорія амілоїдного каскаду.
Так само й амілоїдна гіпотеза може виявитись не такою простою, як спершу здавалось.
– Колеги критикували мене, що ми могли б обернути цей каскад у зворотньому напрямку, – каже Лавстоун. І хоч амілоїдна гіпотеза пропонує коротку серію кроків, яка веде від помилки до хвороби Альцґеймера, потенційно складних зв’язків між кожним із цих кроків ми досі не розуміємо.
Доки базовані на амілоїді ліки тестуються, дослідники занурюються в саму цю гіпотезу, додаючи роздумів, але розмиваючи первинну простоту теорії. Деякі вчені намагаються довести, що сам амілоїд-бета як такий може бути токсичним для нервових клітин, тоді як інші досліджують роль у цій історії імунної системи. Джон Харді каже, що розуміння, якою є нормальна функція амілоїду-бета – це той шматочок пазлу, якого бракує в цій картині.
Кожен знає, що найбільший фактор ризику для цієї хвороби – старіння, й розкриття цього зв’язку теж, схоже, не буде простим. Паралельно з’являються наукові статті про те, що деменція пов’язана з діабетом, гігієною, міддю, алкоголем, ожирінням, хворобою ясен та іншим. Теорії множаться, і є ризик, що дослідження саме по собі перетвориться на лабіринт, який ускладнить наше розуміння.
Харді писав, що якби Авґуста Детер жила зараз, «її перспективи були б приблизно такими ж, як і 1906-го». Хвороба Альцґеймера може бути конструктом – але без автора, який знає, де шукати відповідь, ми загублені. Ми можемо зараз знаходитись у нетрях коридорів, або ж біля самого виходу. Єдиний шлях для нас – сподіватись на кожну з можливих ниток, що це саме та, яка виведе нас назовні.
P.S. Цю статтю написано ще 2014-го, але змінилось відтоді небагато. Хіба що завершився третій раунд досліджень препарату TauRx – і він не показав істотного покращення стану пацієнтів. Віщик запевняє, що в невеликої групи пацієнтів, які приймали лише його препарат, без поєднання з якимось іншим, результати є і вони значні – але більшість наукової спільноти це не переконало.
Віщик продовжує свої дослідження. Панівною теорією досі залишається та, що стосується білка амілоїд-бета. Якісного лікування хвороби Альцґеймера досі не існує.
