Життя Леслі Хезлтон багате на події та зміни. Вона називає себе «єврейкою, яка свого часу всерйоз хотіла стати равинкою». Також «колишньою семінаристкою, яка мріяла про долю монахині». А ще – «агностиком із глибоким відчуттям релігійної загадки, втім без жодної близькості з будь-якою організованою релігією». Народжена у Британії одразу по завершенню Другої світової, вона провела 1960-ті й 1970-ті в Єрусалимі, пишучи звідти репортажі для Time, The New York Times, The New Republic та інших. Потім два десятки років жила у Нью-Йорку, зараз мешкає в будинку на воді у Сіетлі.
Отримані за довге життя досвіди й відчуття жінка виклала у книжках: у Хезлтон їх більше десятка. Побачивши вступ до однієї з них – про особистий досвід мандрів Сінайським півостровом – ми не змогли ним не поділитись. Представники пані Хезлтон люб’язно надали на це дозвіл.
Уривок нижче стосується пустелі – втім, не так простору із певними фізичними особливостями, як відчуттів людини від перебування в ньому.
—
Щоразу, коли я йду в пустелю одна, час від часу озираюсь на будівлі, з яких почала шлях, чи на самотньо припарковану в низині автівку. Переконую себе, що роблю це, аби оцінити, наскільки далеко я вже зайшла чи щоб зорієнтуватись у просторі, сміливо відштовхуючи вбік відчуття комфорту від того, що досі бачу ознаки людської цивілізації. Адже моя мета – відійти від усього цього.
Тоді настає момент, коли, озирнувшись, я вже не можу розгледіти будівлі чи автівку. Раптом довкола не лишається жодного прояву людського життя. І в цей момент я відчуваю, як частіше починає битися серце, як моїми судинами мчить кров. Є підкреслене відчуття, що я – одна, поза межами доступу інших людей. Єдина мисляча, наділена свідомістю істота в цьому безкрайому просторі. Це водночас захоплює й лякає. Адже це підкреслене відчуття життя приходить із чітким усвідомленням смерті та її можливостей. Стоячи на самоті серед каміння й піску, моє тіло затято проголошує свою живість. Але сам контраст між цим живим, пульсуючим, дихаючим тілом і завмерлою дикою природою, в якій воно стоїть, підштовхує мене до усвідомлення заплутаного й непорушного симбіозу життя та Землі. Пустеля щоразу спонукає мене відчути це, щоразу нападає на мою відчуженість – щоразу, як уперше. Здається, я більше ніколи настільки глибоко, настільки здорово не відчуваю себе живою.
Чимало людей прирівнюють пустелю до відсутності життя. У своїй розвинутій егоцентричній уяві вони бачать брак життя як людську смерть і, уявляючи це, миттєво відчувають зменшення власних життєвих сил. Однак є й ті, кого захоплює відчуття парадоксу життя посеред завмерлого ландшафту, і саме заради нього вони вирушають у пустелю.
Мені здається, що все західне ставлення до пустелі – її дослідження, спроби цивілізувати, набуття релігійних досвідів на її території – бере початок із образу пустелі як смертоносного місця. А захоплення пустелею – елемент вічних спроб людини зрозуміти правила свого існування, усвідомлення нею неуникності смерті після життя й пошуку життя в самому житті.
Мені здається, у пустелі ми боїмось не так фізичної смерті тіла, як смерті душі. Боїмось, що цей безмежний простір поглине нас і ми втратимо відчуття себе, его, яке є основою нашого зв’яку зі світом. Щодня у своєму житті ми ведемо битву за свою «особистість», хоч нечасто це усвідомлюємо. А пустеля переносить цю битву на чільне у свідомості місце, ми вже не можемо її ігнорувати. От і схильні відмежовуватись від пустелі, боятись її.
Там ми більше не можемо ховатись за зайнятістю чи за іншими людьми. В пустелі ми дійсно самі, наодинці з собою – і багато з нас стискаються, виявивши в собі порожнечу. Вона, виявляється, не в пустелі – а в нас.
Є щось надзвичайно чисте в цьому страху, в його відчутті. Частково тому, що чистою є сама пустеля.
Байдуже, скільки пилу, піску й поту збирається в пустелі на моїх одязі й тілі – я ніколи не почуваюсь там брудною. Я спала в пустелі на землі, їла їжу, що на цю землю впала. І розуміла, що вона чиста – що це окремий світ, не забруднений людською діяльністю.
Втім, відчуття чистоти не обмежується фізичним. Страх у пустелі не ускладнено присутністю інших людей. Немає цих невпевненості й сподівань, які супроводжують страх у соціальних та політичних ситуаціях. Коли ми боїмось думки про нас інших людей, цей страх нас принижує, через нього ми відчуваємо себе меншими, ніж насправді є. Але у страху в пустелі немає нічого принизливого. Йому властива чистота прямої конфронтації. Тут ми впритул стикаємось із дуже особистим, але універсальним базовим відчуттям: страхом відчувати себе живим і паралельно усвідомлювати смертність. Гостре усвідомлення цього страху підвищує наші розуміння, теплоту й насолоду від досвіду проживання життя.
Чистота пустелі входить у душу, здуваючи нашарування міського життя – як піщана буря закриває від погляду довколишні скелі. Пустеля забирає нас від нас самих, ці нескінченність часу й простору пропонують пряме бачення, чесність і простоту буття. Усе це здавалося б дитячим, якби не було повним дорослого здивування від того, що настільки гострі відчуття взагалі є можливими.
Переклад Антона Семиженка, фото: Virpeen Syp, Unsplash.
+ а також:
Блоґ Леслі Хезлтон «The Accidental Theologist».
