Ті, хто застав дев’яності, добре пам’ятають і віялові вимкнення електрики, і потребу змінювати професію, і неможливість дозволити собі бодай трохи м’яса чи риби. Теперішні часи складні по-іншому, однак проблеми початку незалежності для більшості минули. А є пострадянські країни, де вони лишились.
Де досі по вечорах доводиться вмикати свічки чи керосинові лампи. Де не видно нових автівок і свіжого асфальту. Де діти доношують спортивні штани сусідів чи старших братів. Там не надто влучно звучать популярні зараз слова з мотиваційних книжок про те, що для більших досягнень треба вийти із зони комфорту. Особливого комфорту в будь-якому з сенсів там не помітно.
Попри це, і в таких умовах є місце для винахідливості, для створення нового, для амбіцій — і мрій, навіть якщо це мрія знов зайнятись колись улюбленою справою ботаніка. Старенький Раїмберді народився, виріс і живе в маленькому селі у гірському Таджикистані. Там нема ні асфальту, ні інтернету. Але є трави, які чоловік любить збирати й досліджувати. Є звалище, на якому можна знайти, наприклад, електрогенератор. І є потічок, на якому, за бажання, з підручних засобів можна збудувати справжню ГЕС.
Можливо, ця 20-хвилинна документальна стрічка — про безнадію. Або, навпаки, про можливості. Може, вона про бідність — або про скромне, дуже відносне, але багатство. Що точно — то це те, що вона про красу суворої природи Паміру. Про спокійних місцевих людей. І про цікаве звучання російської мови у вустах тюркомовного.
Режисери та продюсери стрічки — Мод Плант Гусарук і Максім Лакост-Лебюї. Робота отримала нагороди як найкращий канадський короткометражний фільм на кінофестивалях Італії, Канади та Словаччини у 2016-2018 роках.
Текст: Антон Семиженко, в якості ілюстрації використано кадр із фільму.
