Замість скидати на Північну Корею бомби, правозахисники з міжнародної Фундації прав людини пропонують скидати інші, значно компактніші й нешкідливі для життя предмети. Хоча за рівнем впливу на діючий у країні режим вони можуть стати ще більш руйнівними. Мова про USB-флешки із записаними на них західними фільмами, південнокорейськими мильними операми та поп-музикою, промовами втікачів із підконтрольної Кім Чон Ину країни, а також корейськомовна версія Вікіпедії, якою можна користуватись офлайн. Уся ця інформація, сподіваються правозахисники, спонукає громадян Північної Кореї ставитись скептичніше до влади, саботувати її накази та, можливо, навіть виступати проти режиму. Або, принаймні, тікати з тоталітарної країни.
Цей підхід має сенс. Майже всі з 25 мільйонів північнокорейців не мають доступу до інформації з зовнішнього світу. Доступ до інтернету в країні мають лише вище керівництво держави й кілька технічних інститутів, опозиційної преси просто не існує, а єдиний телеканал транслює лише пропагандистські програми та фільми.
— Зростаючи в Північній Кореї, я ніколи не читала, не чула по радіо й не бачила на екрані любовних історій між чоловіками й жінками. Про них немає ні пісень, ні книжок, ні журналів. Фільмів про кохання не знімають також — лише пропаганду про родину Кімів і про те, як почесно загинути за Батьківщину чи за його сонцесяйного лідера. Усюди було тільки це, і, як риба не відчуває води — так і ми не відчували, що щось не так, — розповідає біженка з країни Йонмі Пак.
— Переламним моментом у моєму житті став перегляд фільму Титанік. Для мене було дуже дивним, що хтось може зробити фільм із такої ганебної історії. І всерйоз думала, що режисера й акторів потім убили, — каже дівчина.
Тоді, ще маленька, Йонмі почала думати про те, що офіційна інформація не відображає реальності. Що люди можуть жити інакше, й таке життя природніше й щасливіше. Усі ці думки привели до того, що в 15 років дівчина з батьками вирішили нелегально залишити країну. Не так давно вона публічно розповіла про свій досвід, і ця історія варта уваги.
Схожу історію має інший утікач, Сі Сонг Хо: його світогляд перевернув фільм Месники 2012 року. Для активістки Хйонсо Лі поворотною точкою стали південнокорейські драми. У Північній Кореї підростає так зване “покоління чорного ринку”, “янмандан”. Хоч режим досі суворий, на низовому рівні процвітають хабарі та контрабанда товарів із сусіднього Китаю. Дуже повільно люди заможнішають, і нерідко вже можуть дозволити собі, наприклад, дешеві медіаплеєри на батарейках. Ці плеєри мають роз’єми для флешок чи карт пам’яті — так до північних корейців і потрапляють закордонні фільми чи програми. Південнокорейська правозахисна організація Beyond Parallel опитала 36 північних корейців на рахунок споживання іноземного медіапродукту. 31 із них сказали, що дивляться чи читають щось закордонне бодай раз на місяць.
Офіційний Пхеньян розуміє небезпеку цієї справи. На першому місці в списку ворогів режиму — Пак Сан Хак, лідер організації Бійці за свободу Північної Кореї. Він, зокрема, відомий тим, що організовує переправлення флешок та брошур у Північну Корею з Південної за допомоги повітряних кульок.
Також флешки переправляють у країну, підкуповуючи прикордонників. Корупцію на кордоні важко було уявити ще 10 років тому. Зараз це буденна справа.
Торік правозахисники змогли зібрати й відправити у країну 10 тисяч USB-флешок. Цієї весни у кількох великих містах США — там, де людям неважко купити нову техніку, й застарілі флешки часто припадають пилом у шухлядах – з’явились листівки й наліпки із закликом “заткнути флешкою пельку Кіму”.
Так вдалося зібрати понад сто тисяч флешок. Поступово їх відправляють у Північну Корею. Називаючи пакунки “освітніми бомбами”, активісти сподіваються, що завдяки новій інформації зміни в північнокорейському суспільстві відбуватимуться швидше — і, врешті-решт, змінять і владу.
Текст Антона Семиженка, зображення — від Human Rights Foundation.
