Чи може масштабний проект зі створення 4000 безко­штовних громад­ських спорт­клубів побороти нерів­ність серед бразильців та їхні проблеми зі здоров’ям?
Дослі­дження лондон­ської журна­лістки Кетрін де Ланґ опублі­кувало видання Mosaic. Із дозволу редакції публі­куємо адапто­ваний переклад україн­ською. Переклав та відре­да­гував Антон Семиженко.

БАПТИСТСЬКА ЦЕРКВА району імені Артура Лундґрена знахо­диться на пагорбі, з якого видно майже все Ресіфі, велике розтя­гнуте місто на півні­чному сході Бразилії. Невдовзі після світанку довкола церкви починають збиратись люди. Вони знаходять собі місце на дорожній брукцівці й вузеньких тротуарах, намага­ючись втиснутись усюди, де можливо. Жінки вішають свої сумки на церковну огорожу. Навіть о цій ранній порі повітря вже тепле: це 13 січня, розпал бразиль­ського літа. Коли “паства” збира­ється й кожен знаходить собі місце, усі повер­та­ються до церковного входу й підні­мають долоні до неба. А тоді перехи­ля­ються вперед, щоб торкнутись ними пальців ніг.

Протягом майже години мешканці району Лундґрена розтя­гу­ва­ти­муться, балан­су­ва­тимуть, пітні­тимуть і робитимуть випади вперед. Людей так багато, що серед них непросто помітити інстру­кторку, яка стоїть попід церковною стіною. Вона змушена викори­сто­вувати невеликий мегафон. Діти, батьки, бабусі з дідусями — більшість у спортивних шортах і кросівках — зібрались тут сьогодні, як і кожного будня, не для молитов. Усі вони трену­ються.

Це лише одне з тисяч занять, які одночасно відбу­ва­ються щоранку й щовечора по всій Бразилії. Уряд країни вирішив вкласти більше мільярда доларів у безко­штовний та безпечний доступ до регулярних спортивних занять для будь-кого в майже кожному місті. Проект величезний: п’ята за кількістю населення країна світу налічує понад 200 мільйонів жителів.

У час, коли надмірна вага стає однією з найбільших проблем громад­ського здоров’я, урядовці по всьому світу починають усвідом­лювати: фізичні вправи — мабуть, найкраща форма лікування. І доступна, й доволі проста. Тим не менше, багато людей цього позбавлені.


ПЕДРО ГАЛАЛЬ був скромним аспірантом із півдня Бразилії. Одного дня 2003 року він довідався, що його запросили на неочі­кувано представ­ницьку зустріч у столиці країни, місті Бразиліа.

Для Педро це був інший світ. “Я зайшов у кімнату, де були всі ці люди з крава­тками. Мені тоді було 21 чи 22 роки. Моторошні відчуття”. Довгий перелік делегатів конфе­ренції включав експертів із харчу­вання й куріння, а також представ­ників міністерств охорони здоров’я, освіти та спорту. Урядовці хотіли знати одне: як спонукати людей більше рухатись? 

У 1930-х причиною майже половини всіх смертей у Бразилії були інфекційні хвороби. 2007-го цей показник становив 10%. Однак за ці роки частка смертей від серцево-судинних захво­рювань зросла утричі, до 31%. Станом на 2008 рік майже половина чоловіків Бразилії мали зайву вагу. 

Фізична неактив­ність — уже одна з головних проблем громад­ського здоров’я. 2012 року медичний журнал Lancet опублі­кував результати дослі­дження, які підхопили новинні видання з усього світу. Воно показало: 

пасив­ність щороку спричиняє більше смертей, ніж куріння — загалом через хронічні хвороби на кшталт серцевих захво­рювань, діабету й раку. Інше дослі­дження показало, що навіть 15–30 хвилин бадьорої прогу­лянки на день можуть додати фізично неактивній людині від трьох до п’яти років життя.

Півтори години Педро сидів у кімнаті мовчки. Офіційні особи обгово­рювали те, що вони вважали найкращим рішенням: телеві­зійну рекламну кампанію, яка повідомляла б про переваги актив­нішого способу життя. Та Педро знав, що це непра­вильно — і, врешті-решт, підняв руку. “Усе не так, — сказав хлопець. — Ідея кампанії базується на тому, що люди не усвідом­люють шкоди фізичної пасив­ності для свого здоров’я. Але це неправда: усе вони чудово розуміють”.

© Томас Слейтер / Mosaic

ЯК МІЛЬЙОНИ ІНШИХ ЛЮДЕЙ ви, можливо, сприймаєте Бразилію за останнє місце на Землі, де комусь треба повер­нутись у форму. Дійсно, відома футбольними зірками, купаль­никами-стрінгами та пляжним волей­болом країна багато в чому відпо­відає своїй репутації. Вже о п’ятій ранку любителі спортивної ходьби снують прибе­ре­жними троту­арами багатих районів Ресіфі, а після настання темряви на освітлених газонах по всій країні ще довго грають у футбол.

У великих містах Бразилії в межах кількох кварталів від вас завжди знайдеться приватний спортивний комплекс із цілодо­бовим графіком роботи.

Утім, за свідомим свого здоров’я фасадом ховається відчутна дихотомія: багаті, коли мають вільний час, віддають пріоритет фізичним вправам. Натомість ті, чиї ресурси скромніші — все менш і менш активні. 

Понад 10 відсотків бразильців живуть на всього $2 на день, попри те, що бразильська економіка — на п’ятому місці у світі за кількістю мільяр­дерів. Найза­мо­жніший відсоток населення має стільки ж багатства, скільки й найбі­дніші 50%. Перед футбольним Чемпіо­натом світу 2014-го й літню Олімпіаду 2016-го бразиль­ський уряд чимало вклав у облаго­ро­дження фавел довкола Ріо-де-Жанейро. Однак нерів­ність лишається. Контраст між багатими районами Ріо та його фавелами — мабуть, один із найріз­кіших у країні, але нерів­ність можна вдосталь побачити будь-де.

“Через новини про карнавали й чемпіонати ви можете подумати: ох, Бразилія, мабуть, найкраще місце у світі. Ні, не найкраще, — каже Педро. — Просто проблеми країни перестали так сильно кидатись в очі. Але досі є бідність, досі є жорсто­кість”.

Обидва ці явища — перепони на шляху до фізичних вправ. На відміну від тих, хто може дозволити собі членство в дорогих спортивних клубах і залах, бідні не мають на це ні часу, ні грошей. Часто люди мають довго їхати на роботу, й після повер­нення додому вправи за межами свого району не є прийнятним варіантом. Ходити далеко не хочеться й тому, що багато вулиць у Бразилії погано освітлені й небез­печні. А ще не мають нормального асфальту — і це проблема навіть для такої простої вправи, як спортивна хода.

“Якщо ви подивитесь на загальні витрати енергії, то бідні витра­чають її більше. Однак це витрати не за власним вибором. Це не те, що вони роблять із доброї волі», — каже Педро. Часом люди мають ходити до роботи пішки, бо іншого варіанту немає. Або ж ця робота може потре­бувати фізичної актив­ності. З іншого ж боку, каже дослідник, багаті займа­ються спортом більше, тому що хочуть цього чи думають, що це важливо. 

Описана ситуація потроху зміню­ється. В останній десяток років процві­таюча економіка країни та Bolsa Familia, система субсидій для бідних сімей, допомогла витягти з бідності 50 мільйонів бразильців. Тепер ті, хто може, переходять від фізичної праці до сидячих робіт. А також менш активно пересу­ва­ються. “Тому що, коли бідні отримують серйозні гроші, то перше, що вони роблять — це купують мотоцикл або автівку”, — каже Педро.

У підсумку, трохи додаткової готівки приносить із собою багато проблем зі здоров’ям, каже універ­си­тет­ський дослідник Брауліо Сезар. Він розробляв ініці­ативи, які мали б заохотити незаможних бразильців більше займатись спортом. І запевняє:

люди в сім’ях, які отримують субсидії Bolsa Familia, стають огряднішими. Маючи більше грошей, люди отримують доступ до автівок і техно­логій на кшталт комп’ютерів. А ще дешевше їсти нездорово: “швидка” їжа, багата на жири й цукри, часто коштує менше за страви зі свіжих овочів.

І, якщо взяти до уваги, що у бразиль­ському раціоні тради­ційно багато жиру — м’ясо часто є складовою всіх трьох добових прийомів їжі — не дивно, що підви­щений тиск, діабет, рак, ожиріння й серцево-судинні захво­рю­вання трапля­ються все частіше.

© Томас Слейтер / Mosaic

РУХ ПЕДРО під назвою Academia de saude (спортклуб здоров’я) офіційно запустився 2011 року. Але його корені сягають початку 1980-х та іншого Педро, вчителя фізкультури Педро Іво Сівейри родом з Ресіфі. Ідея Сівейри була в тому, щоб вивести учителів фізкультури на вулиці в той час, коли люди мають змогу зайнятись собою: тобто, перед роботою чи після неї. До цього слово academias, спорт­клуби, асоці­ю­валось із дуже багатими людьми, які могли дозволити собі членство у приватних фітнес-центрах. Сільвейра змінив це: його ідея також стала відомою, як academia de cidade, спортклуб міста.

1983 року з ініці­ативи Сільвейри в Ресіфі почали роботу чотири таких спорт­май­данчики. Профе­сійні викладачі фізичного виховання проводили безко­штовні трену­вання й давали поради щодо здоров’я простим містянам. “Людям одразу це сподо­балось”, — каже Едуадро Сімойнш з Універ­ситету Міссурі у США, який аналі­зував цей досвід для Амери­кан­ських центрів із контролю й попере­дження хвороб (CDC).

Хоч спортзали й здобули популяр­ність, ініці­атива не стала масштабною, а без політичної підтримки й повністю “випару­валась”: місто перестало виділяти кошти. У двох районах люди ще певний час продов­жували займатись, скида­ючись на інстру­кторів самостійно.

Тоді Педро Галаль був іще дитиною. Батьки — терапевт і соціальна працівниця, що спеці­а­лі­зу­валась на догляді за дітьми з синдромом Дауна — планували для нього медичну кар’єру. Це сімейне: навіть дві сестри Галаля працюють лікарками. Однак молодий Педро мав інші амбіції.

Хлопець мріяв стати футбо­лістом, і не без підстав: Педро вийшов на рівень країни, змага­ючись навіть із двора­зовим Футбо­лістом року за версією ФІФА Ронал­дінью. “Є відео того, як ми граємо”, — ділиться Педро, якого друзі, сім’я та колеги досі кличуть Педрінью.

Він досяг успіхів і в тенісі, теж вийшовши на націо­нальний рівень. “Я все життя був спортс­меном”, — каже чоловік.

Але, коли дійшло до формальних проб у Фламенґо, одному з провідних футбольних клубів Ріо — Педро не пройшов відбір. Примарним “планом Б” було вивчати фізичне виховання й стати футбольним тренером. Тому, як і більшість бразиль­ських студентів, Педро лишився вдома й пішов до місцевого вишу, Федерального універ­ситету Пелотас. Однак після прове­дення невеликих дослі­джень із фізіо­логії спортивних занять та історії спорту чоловіка зацікавила наука, й він залишився у вузі. “Темою, яка поєднує фізичне виховання й епіде­міо­логію, є фізична актив­ність та здоров’я”, — каже чоловік. Це й привело його до доленосної зустрічі в столиці Бразилії.


ВСІ ПОГЛЯДИ ОБЕРНУЛИСЬ до молодого чоловіка з піднятою рукою. Педро підбирав слова ретельно, будуючи позицію на доказах. Його дослі­дницька група щойно провела дослі­дження, сказав він. Коли людей питали, чи спорт хороший для здоров’я, 99% відпо­відали “так”. 90 відсотків усвідом­лювали, що неактив­ність може збільшити ризик високого кров’яного тиску, а понад 75% знали, що вона може спричинити діабет. “Ці результати підка­зували, що знання — необов’язково найбільший бар’єр проти спортивних занять людей”, — робив він висновок. 

Замість казати людям, що їм варто б зайнятись спортом, на думку Педро, будь-яка успішна громадська кампанія має зробити спорт зручним, веселим та захоплюючим заняттям. Не варто розпо­відати про очевидну користь вправ— натомість спорт має бути вибором, який може зробити кожен. А почина­ється це з надання людям доступу.


КОЛИ МИ ПІДХОДИМО до площі в ресіф­ському районі Буріті, вже сутеніє, тож заняття — у повному розпалі. Сама площа знахо­диться збоку від жвавої траси, ритмічна танцю­вальна музика змага­ється з сиренами поліцей­ських автівок: надворі година пік. Заняттям керують двоє інстру­кторів, і завдання в них непросте: чверть людей на майданчику займа­ються степ-аеробікою, ще чверть присі­дають, для балансу тримаючи ручку від мітли. Решта або бігають довкола площі, або займа­ються силовими вправами із ручними вагами, зробленими з пляшок із піском. 

Попри різницю учасників у віці, темп та інтен­сив­ність занять дуже високі. Але більше за будь-що інше це схоже на добру розвагу. 

Як багато інших academias, цей спортклуб влаштовано на відкритому просторі. В деяких місцях, залежно від клімату, їх вкривають дахом. По центру — зацемен­тована ділянка, достатньо велика, щоб проводити на ній заняття для 20–60 людей. Ці заняття відбу­ва­ються по два рази зранку та ввечері — щоб люди могли відві­дувати їх у позаро­бочий час і щоб уникнути найжар­кіших полуденних годин.

Багато хто з учасників, із якими я говорила, уперше приєд­нались до занять, просто проходячи повз. Вони йшли, побачили, що відбу­ва­ється щось цікаве — і вирішили приєд­натись.

Біля краю майданчика — набір простих спортивних знарядь: лавки для качання пресу з різним кутом нахилу, турніки й решта. Усе це зроблено з бетону й металу та міцно прикрі­плене до землі. Зробивши спорт­клуби постійною спорудою, а не просто органі­зо­ваними вуличними заняттями, споді­вались на те, що ці знаряддя, які лишаються досту­пними й після групових вправ, заохотять до спорту й інших мешканців — тих, хто зазвичай на заняття не ходить.

І дійсно, здається, що обладнання активно викори­сто­вують, причому переважно чоловіки. Хоча на заняттях, де я була, більшість групи становили жінки. І це добре, каже Педро: найактивніше на заняття ходять незаможні жінки старшого віку — “якраз ті, хто найбільше їх потребує”. Офіційні дані показують, що зазвичай найактивніше спортом займа­ються молоді, багаті чоловіки.

Неподалік від основної групи бавляться чи повто­рюють рухи дорослих діти. Довкола майданчика намотують кола на велоси­педах підлітки. На сотні квадратних метрів кипить життя. Відчутний контраст із тим, що було тут два роки тому, каже місцева мешканка Марія Де Пенья.

“У цьому місці не гуляли: занадто високий був ризик, що тебе погра­бують”, — каже вона. Тепер жінка приходить сюди 5 разів на тиждень. А якби були заняття по вихідним — ходила б і тоді.

“Коли з’явились міські спорт­клуби й люди почали викори­сто­вувати це місце, продавці нарко­тиків переля­кались і пішли звідси”, — каже Педро. В Ресіфі є кілька прикладів такого повер­нення території місцевій спільноті. В деяких особливо небез­печних місцях із органі­за­торами занять погодилась співпра­цювати поліція. Право­охо­ронці стоять у найтем­ніших ділянках спорт­май­дан­чиків як додаткова запорука безпеці. 

Безпека — ключове питання для academias та досі значна проблема для Бразилії. За даними Органі­зації еконо­мічної співпраці та розвитку, щороку жертвами нападів стають 8% бразильців. Це вдвічі перевищує загаль­но­сві­товий рівень. 

Часом зловми­сники намага­ються прорватись у кімнатки зі спортивним обладнанням, а іноді нищать і те, що на вулиці. У деяких бідніших районах нічні небезпеки досі заважають заняттям у спорт­клубах. “Після 9 вечора хороші люди лишаються вдома”, — казали мені. Після цієї години спорт­май­данчики й тепер можуть “захоплювати” нарко­дилери та групи п’яничок.

При цьому і учасники занять, і побачені мною інстру­ктори були цілком розсла­блені. Аспірант Рільдо де Соуза, який керує проектом academia в Ресіфі, раніше був інстру­ктором на майданчику в особливо жорстокому районі. Але те, що інстру­ктори мають універ­си­тетську освіту і вважа­ються фахівцями зі здоров’я, викликає до них дивовижний рівень поваги.

“Люди ніколи не погра­бують спеці­а­ліста зі здоров’я”, — каже чоловік. Тому він намага­ється завжди носити футболку з логотипом універ­ситету.

Стурбовано помічаю на краю майданчика кількох тіней­джерів, які вовкувато зиркають із темряви. Але хвилю­ватись не було причини: хлопці чекали на завер­шення заняття. Наступної години починалось їхнє.

© Томас Слейтер / Mosaic

2010 РОКУ В МІСТІ АРАКАЖУ, що в кількох годинах їзди від Ресіфі, обрали нову раду з охорони здоров’я. Та вирішила закрити всі academias у регіоні й скерувати гроші кудись інде. Протягом 48 годин місцеві ЗМІ отримали стільки скарг, що рада була змушена дати задній хід.

“Ми підозрювали, що ці заняття важливі для людей. Але того дня зрозуміли: academias уже не закри­ються”, — каже Брауліо Сезар, який сім років у Федеральному універ­ситеті в Аракажу розробляв та оцінював міську програму громад­ських спорт­клубів.

У Ресіфі, першому бразиль­ському місті з парти­си­па­тивним бюждетом, програму academias обирали головним пріори­тетом три роки підряд.

“Це було вражаюче, — каже Едуардо Сімойнш. — Програма з популя­ри­зації спорту увійшла в трійку найва­жли­віших разом із екстреною медичною допомогою та освітою. Ніколи раніше такого не чув. Так що програма потрапила в резонанс із потребами місцевих”.

Але насправді політиків та донорів переко­нують докази, холодні факти. І ось вони. Телефонні опиту­вання в Ресіфі показали, що з роками відсоток фізично неактивного населення стає усе нижчим. 2009-го він становив 16%, за два роки — уже 14%. Дослі­дження в Аракажу показало, що учасники вуличних спортивних занять мають у 13 разів більше шансів досягти бажаного рівня актив­ності, ніж ті, хто ніколи участі не брав. Ті, хто лише чув про спорт­клуби, теж мають вищі шанси досягти бажаного рівня фізичної актив­ності — на 60% порівняно з тими, хто не в курсі про програму. Органі­затори програми порівняли й цілі міста — ті, в яких діють громадські спорт­клуби із такими ж за населенням, але без клубів. Виявилось, що наявність навіть одного спорт­клубу позитивно впливає на ціле місто. “Люди, які бачать програму в дії чи чують про неї від родичів та сусідів, у результаті й самі ведуть фізично актив­ніший спосіб життя”, — каже Сімойнш.

Спорт­клуби співпра­цюють із місцевими лікарнями: останні пропо­нують людям безко­штовну оцінку стану здоров’я, коли ті починають займатись спортом, а тоді — щоквар­тальну перевірку. Ті, в кого зафіксовано гіпер­тонію чи зайву вагу, отримують право позачер­гового прийому в клініці. Це робить заняття у спорт­залах іще прива­бли­вішими, адже безко­штовна медицина для бразильців малодо­ступна.

Дослі­дники з універ­ситету Аракажу також відзна­чають, що учасники програми викори­сто­вують менше рецептурних ліків, насоло­джу­ючись очеви­дними перевагами на кшталт змешення ваги. Навіть якщо відчу­тного покра­щення здоров’я й немає, сама природа занять, а особливо те, що все відбу­ва­ється на вулиці й серед людей — означає, що учасники часто починають почуватись краще загалом, у тому числі психічно. Джесіка-Юліана, яка відвідує громад­ський спортклуб Alto de Capitao в Ресіфі, сказала мені, що хоч вона почала ходити сюди, щоб покращити форму, жінка отримала “бонус” у вигляді істотного підви­щення рівня самооцінки. Інша цінність для неї та для багатьох інших учасників — різно­ма­ні­тність занять, адже в різні дні тут викла­дають бойові мистецтва, аеробіку й танці.

Джесіка-Юліана відвідує academia вже три місяці. Зазвичай люди ходять туди протягом двох років, хоча хтось долуча­ється чи йде залежно від сезону. Але навіть ті, хто “випадає” з органі­зо­ваних занять, із великою ймовір­ністю продовжать займатись спортом самостійно. Хоча спорт­клубам зазвичай часто вдається підтри­мувати зацікав­ле­ність учасників. “І це чи не найскла­дніше завдання у цій справі, — каже І-Мін Лі, професор еміде­міо­логії у Гарвард­ській школі громад­ського здоров’я.— Люди — дуже непостійні. Коли щодо чогось зникає відчуття нового— воно перестає бути цікавим. А тут заняття зміню­ються, тому завжди залиша­ються чимось свіжим”. 

Утім, справжній успіх academias викли­каний тим, що щойно люди приєд­ну­ються до занять, вони знаходять друзів та відчу­вають їхню підтримку. Джесіка каже, що вважає себе сором’язливою людиною, але заняття дали їй шанс зустріти інших — і сміли­вість позна­йо­митись із ними.

Проведені в Бразилії дослі­дження показали, що люди, які мають підтримку інших — сім’ї, друзів чи сусідів — займа­ються спортом більше. “Соціальне оточення важить багато, — каже Педро. — Сім’я та друзі, які допома­гають тобі й запро­шують сходити на заняття разом із ними. Якщо ваша соціальна мережа розвинута, ви будете актив­нішим”.

Центральна частина Ресіфі. Фото Wikipedia.

БОН-В’ЯЖЕМ — один із найба­гатших районів Ресіфі, якщо не всієї Бразилії. Головна вулиця біжить між висотними готелями та білим піщаним пляжем. Зовсім біля піску — academia. Це місце було відведене під спорт­май­данчик ще Педро Сільвейра у 1980-ті. За кількасот метрів звідси, де колись був один із найзли­ден­ніших трущобних кварталів — інший спортклуб, і заняття там теж у розпалі. Розім’явшись, учасники роздя­га­ються до купаль­ників та йдуть до моря займатись аква-аеробікою. Природні басейни, утворені скеля­стими рифами, що простя­га­ються вздовж цієї ділянки пляжу, захищають на лише від хвиль, а й від акул. Хижаки додають тривог мешканцям півні­чніших, багатших частин району. Як сказав один з інстру­кторів спорт­май­данчика, ці люди можуть бути не мати грошей, але життя дало їм інші принади.

Чи міг би концепт безко­штовних громад­ських спорт­клубів спрацювати десь інде? Можливо. Щоправда, величезний вплив мають політичні, соціальні й культурну норми, каже Сімойнш, і великою частиною успіху програми є місце, в якому вона втілю­ється. Бразильці, особливо на півні­чному сході країни, проводять багато часу надворі й у спілку­ванні з іншими, каже він. У Ресіфі практично нема дощів — і це запорука активної соціа­лі­зації містян. 

“У США люди мріють звести найкращий будинок у світі. У Ресіфі ж люди прагнуть жити в найдру­жнішій спільноті, мріють про карнавал та пляжний футбол”, — каже Педро.

Зараз програма з громад­ськими спорт­клубами вже тесту­ється в амери­кан­ському Сан-Дієго. Там academias облаштували в бідних, здебільшого іспано­мовних районах. Формат опрацьо­вували більше двох років. Утім, про висновки говорити ще рано. 

Але якими б не були суспільні норми, причини фізично неактивного життя однакові і в Європі, й в Африці, каже Сімойнш. Усюди актив­нішими в своєму дозвіллі будуть відносно забез­печені молоді чоловіки. Натомість аcademias повні старіших, незаможних жінок. І тому ця ініці­атива реально вплинула на бразильське життя.