Чи може масштабний проект зі створення 4000 безкоштовних громадських спортклубів побороти нерівність серед бразильців та їхні проблеми зі здоров’ям?
Дослідження лондонської журналістки Кетрін де Ланґ опублікувало видання Mosaic. Із дозволу редакції публікуємо адаптований переклад українською. Переклав та відредагував Антон Семиженко.

БАПТИСТСЬКА ЦЕРКВА району імені Артура Лундґрена знаходиться на пагорбі, з якого видно майже все Ресіфі, велике розтягнуте місто на північному сході Бразилії. Невдовзі після світанку довкола церкви починають збиратись люди. Вони знаходять собі місце на дорожній брукцівці й вузеньких тротуарах, намагаючись втиснутись усюди, де можливо. Жінки вішають свої сумки на церковну огорожу. Навіть о цій ранній порі повітря вже тепле: це 13 січня, розпал бразильського літа. Коли “паства” збирається й кожен знаходить собі місце, усі повертаються до церковного входу й піднімають долоні до неба. А тоді перехиляються вперед, щоб торкнутись ними пальців ніг.

Протягом майже години мешканці району Лундґрена розтягуватимуться, балансуватимуть, пітнітимуть і робитимуть випади вперед. Людей так багато, що серед них непросто помітити інструкторку, яка стоїть попід церковною стіною. Вона змушена використовувати невеликий мегафон. Діти, батьки, бабусі з дідусями — більшість у спортивних шортах і кросівках — зібрались тут сьогодні, як і кожного будня, не для молитов. Усі вони тренуються.

Це лише одне з тисяч занять, які одночасно відбуваються щоранку й щовечора по всій Бразилії. Уряд країни вирішив вкласти більше мільярда доларів у безкоштовний та безпечний доступ до регулярних спортивних занять для будь-кого в майже кожному місті. Проект величезний: п’ята за кількістю населення країна світу налічує понад 200 мільйонів жителів.

У час, коли надмірна вага стає однією з найбільших проблем громадського здоров’я, урядовці по всьому світу починають усвідомлювати: фізичні вправи — мабуть, найкраща форма лікування. І доступна, й доволі проста. Тим не менше, багато людей цього позбавлені.


ПЕДРО ГАЛАЛЬ був скромним аспірантом із півдня Бразилії. Одного дня 2003 року він довідався, що його запросили на неочікувано представницьку зустріч у столиці країни, місті Бразиліа.

Для Педро це був інший світ. “Я зайшов у кімнату, де були всі ці люди з краватками. Мені тоді було 21 чи 22 роки. Моторошні відчуття”. Довгий перелік делегатів конференції включав експертів із харчування й куріння, а також представників міністерств охорони здоров’я, освіти та спорту. Урядовці хотіли знати одне: як спонукати людей більше рухатись?

У 1930-х причиною майже половини всіх смертей у Бразилії були інфекційні хвороби. 2007-го цей показник становив 10%. Однак за ці роки частка смертей від серцево-судинних захворювань зросла утричі, до 31%. Станом на 2008 рік майже половина чоловіків Бразилії мали зайву вагу.

Фізична неактивність — уже одна з головних проблем громадського здоров’я. 2012 року медичний журнал Lancet опублікував результати дослідження, які підхопили новинні видання з усього світу. Воно показало:

пасивність щороку спричиняє більше смертей, ніж куріння — загалом через хронічні хвороби на кшталт серцевих захворювань, діабету й раку. Інше дослідження показало, що навіть 15-30 хвилин бадьорої прогулянки на день можуть додати фізично неактивній людині від трьох до п’яти років життя.

Півтори години Педро сидів у кімнаті мовчки. Офіційні особи обговорювали те, що вони вважали найкращим рішенням: телевізійну рекламну кампанію, яка повідомляла б про переваги активнішого способу життя. Та Педро знав, що це неправильно — і, врешті-решт, підняв руку. “Усе не так, — сказав хлопець. — Ідея кампанії базується на тому, що люди не усвідомлюють шкоди фізичної пасивності для свого здоров’я. Але це неправда: усе вони чудово розуміють”.

© Томас Слейтер / Mosaic

ЯК МІЛЬЙОНИ ІНШИХ ЛЮДЕЙ ви, можливо, сприймаєте Бразилію за останнє місце на Землі, де комусь треба повернутись у форму. Дійсно, відома футбольними зірками, купальниками-стрінгами та пляжним волейболом країна багато в чому відповідає своїй репутації. Вже о п’ятій ранку любителі спортивної ходьби снують прибережними тротуарами багатих районів Ресіфі, а після настання темряви на освітлених газонах по всій країні ще довго грають у футбол.

У великих містах Бразилії в межах кількох кварталів від вас завжди знайдеться приватний спортивний комплекс із цілодобовим графіком роботи.

Утім, за свідомим свого здоров’я фасадом ховається відчутна дихотомія: багаті, коли мають вільний час, віддають пріоритет фізичним вправам. Натомість ті, чиї ресурси скромніші — все менш і менш активні.

Понад 10 відсотків бразильців живуть на всього $2 на день, попри те, що бразильська економіка — на п’ятому місці у світі за кількістю мільярдерів. Найзаможніший відсоток населення має стільки ж багатства, скільки й найбідніші 50%. Перед футбольним Чемпіонатом світу 2014-го й літню Олімпіаду 2016-го бразильський уряд чимало вклав у облагородження фавел довкола Ріо-де-Жанейро. Однак нерівність лишається. Контраст між багатими районами Ріо та його фавелами — мабуть, один із найрізкіших у країні, але нерівність можна вдосталь побачити будь-де.

“Через новини про карнавали й чемпіонати ви можете подумати: ох, Бразилія, мабуть, найкраще місце у світі. Ні, не найкраще, — каже Педро. — Просто проблеми країни перестали так сильно кидатись в очі. Але досі є бідність, досі є жорстокість”.

Обидва ці явища — перепони на шляху до фізичних вправ. На відміну від тих, хто може дозволити собі членство в дорогих спортивних клубах і залах, бідні не мають на це ні часу, ні грошей. Часто люди мають довго їхати на роботу, й після повернення додому вправи за межами свого району не є прийнятним варіантом. Ходити далеко не хочеться й тому, що багато вулиць у Бразилії погано освітлені й небезпечні. А ще не мають нормального асфальту — і це проблема навіть для такої простої вправи, як спортивна хода.

“Якщо ви подивитесь на загальні витрати енергії, то бідні витрачають її більше. Однак це витрати не за власним вибором. Це не те, що вони роблять із доброї волі”, — каже Педро. Часом люди мають ходити до роботи пішки, бо іншого варіанту немає. Або ж ця робота може потребувати фізичної активності. З іншого ж боку, каже дослідник, багаті займаються спортом більше, тому що хочуть цього чи думають, що це важливо.

Описана ситуація потроху змінюється. В останній десяток років процвітаюча економіка країни та Bolsa Familia, система субсидій для бідних сімей, допомогла витягти з бідності 50 мільйонів бразильців. Тепер ті, хто може, переходять від фізичної праці до сидячих робіт. А також менш активно пересуваються. “Тому що, коли бідні отримують серйозні гроші, то перше, що вони роблять — це купують мотоцикл або автівку”, — каже Педро.

У підсумку, трохи додаткової готівки приносить із собою багато проблем зі здоров’ям, каже університетський дослідник Брауліо Сезар. Він розробляв ініціативи, які мали б заохотити незаможних бразильців більше займатись спортом. І запевняє:

люди в сім’ях, які отримують субсидії Bolsa Familia, стають огряднішими. Маючи більше грошей, люди отримують доступ до автівок і технологій на кшталт комп’ютерів. А ще дешевше їсти нездорово: “швидка” їжа, багата на жири й цукри, часто коштує менше за страви зі свіжих овочів.

І, якщо взяти до уваги, що у бразильському раціоні традиційно багато жиру — м’ясо часто є складовою всіх трьох добових прийомів їжі — не дивно, що підвищений тиск, діабет, рак, ожиріння й серцево-судинні захворювання трапляються все частіше.

© Томас Слейтер / Mosaic

 

РУХ ПЕДРО під назвою Academia de saude (спортклуб здоров’я) офіційно запустився 2011 року. Але його корені сягають початку 1980-х та іншого Педро, вчителя фізкультури Педро Іво Сівейри родом з Ресіфі. Ідея Сівейри була в тому, щоб вивести учителів фізкультури на вулиці в той час, коли люди мають змогу зайнятись собою: тобто, перед роботою чи після неї. До цього слово academias, спортклуби, асоціювалось із дуже багатими людьми, які могли дозволити собі членство у приватних фітнес-центрах. Сільвейра змінив це: його ідея також стала відомою, як academia de cidade, спортклуб міста.

1983 року з ініціативи Сільвейри в Ресіфі почали роботу чотири таких спортмайданчики. Професійні викладачі фізичного виховання проводили безкоштовні тренування й давали поради щодо здоров’я простим містянам. “Людям одразу це сподобалось”, — каже Едуадро Сімойнш з Університету Міссурі у США, який аналізував цей досвід для Американських центрів із контролю й попередження хвороб (CDC).

Хоч спортзали й здобули популярність, ініціатива не стала масштабною, а без політичної підтримки й повністю “випарувалась”: місто перестало виділяти кошти. У двох районах люди ще певний час продовжували займатись, скидаючись на інструкторів самостійно.

Тоді Педро Галаль був іще дитиною. Батьки — терапевт і соціальна працівниця, що спеціалізувалась на догляді за дітьми з синдромом Дауна — планували для нього медичну кар’єру. Це сімейне: навіть дві сестри Галаля працюють лікарками. Однак молодий Педро мав інші амбіції.

Хлопець мріяв стати футболістом, і не без підстав: Педро вийшов на рівень країни, змагаючись навіть із дворазовим Футболістом року за версією ФІФА Роналдінью. “Є відео того, як ми граємо”, — ділиться Педро, якого друзі, сім’я та колеги досі кличуть Педрінью.

Він досяг успіхів і в тенісі, теж вийшовши на національний рівень. “Я все життя був спортсменом”, — каже чоловік.

Але, коли дійшло до формальних проб у Фламенґо, одному з провідних футбольних клубів Ріо — Педро не пройшов відбір. Примарним “планом Б” було вивчати фізичне виховання й стати футбольним тренером. Тому, як і більшість бразильських студентів, Педро лишився вдома й пішов до місцевого вишу, Федерального університету Пелотас. Однак після проведення невеликих досліджень із фізіології спортивних занять та історії спорту чоловіка зацікавила наука, й він залишився у вузі. “Темою, яка поєднує фізичне виховання й епідеміологію, є фізична активність та здоров’я”, — каже чоловік. Це й привело його до доленосної зустрічі в столиці Бразилії.


ВСІ ПОГЛЯДИ ОБЕРНУЛИСЬ до молодого чоловіка з піднятою рукою. Педро підбирав слова ретельно, будуючи позицію на доказах. Його дослідницька група щойно провела дослідження, сказав він. Коли людей питали, чи спорт хороший для здоров’я, 99% відповідали “так”. 90 відсотків усвідомлювали, що неактивність може збільшити ризик високого кров’яного тиску, а понад 75% знали, що вона може спричинити діабет. “Ці результати підказували, що знання — необов’язково найбільший бар’єр проти спортивних занять людей”, — робив він висновок.

Замість казати людям, що їм варто б зайнятись спортом, на думку Педро, будь-яка успішна громадська кампанія має зробити спорт зручним, веселим та захоплюючим заняттям. Не варто розповідати про очевидну користь вправ— натомість спорт має бути вибором, який може зробити кожен. А починається це з надання людям доступу.


КОЛИ МИ ПІДХОДИМО до площі в ресіфському районі Буріті, вже сутеніє, тож заняття — у повному розпалі. Сама площа знаходиться збоку від жвавої траси, ритмічна танцювальна музика змагається з сиренами поліцейських автівок: надворі година пік. Заняттям керують двоє інструкторів, і завдання в них непросте: чверть людей на майданчику займаються степ-аеробікою, ще чверть присідають, для балансу тримаючи ручку від мітли. Решта або бігають довкола площі, або займаються силовими вправами із ручними вагами, зробленими з пляшок із піском.

Попри різницю учасників у віці, темп та інтенсивність занять дуже високі. Але більше за будь-що інше це схоже на добру розвагу.

Як багато інших academias, цей спортклуб влаштовано на відкритому просторі. В деяких місцях, залежно від клімату, їх вкривають дахом. По центру — зацементована ділянка, достатньо велика, щоб проводити на ній заняття для 20-60 людей. Ці заняття відбуваються по два рази зранку та ввечері — щоб люди могли відвідувати їх у позаробочий час і щоб уникнути найжаркіших полуденних годин.

Багато хто з учасників, із якими я говорила, уперше приєднались до занять, просто проходячи повз. Вони йшли, побачили, що відбувається щось цікаве — і вирішили приєднатись.

Біля краю майданчика — набір простих спортивних знарядь: лавки для качання пресу з різним кутом нахилу, турніки й решта. Усе це зроблено з бетону й металу та міцно прикріплене до землі. Зробивши спортклуби постійною спорудою, а не просто організованими вуличними заняттями, сподівались на те, що ці знаряддя, які лишаються доступними й після групових вправ, заохотять до спорту й інших мешканців — тих, хто зазвичай на заняття не ходить.

І дійсно, здається, що обладнання активно використовують, причому переважно чоловіки. Хоча на заняттях, де я була, більшість групи становили жінки. І це добре, каже Педро: найактивніше на заняття ходять незаможні жінки старшого віку — “якраз ті, хто найбільше їх потребує”. Офіційні дані показують, що зазвичай найактивніше спортом займаються молоді, багаті чоловіки.

Неподалік від основної групи бавляться чи повторюють рухи дорослих діти. Довкола майданчика намотують кола на велосипедах підлітки. На сотні квадратних метрів кипить життя. Відчутний контраст із тим, що було тут два роки тому, каже місцева мешканка Марія Де Пенья.

“У цьому місці не гуляли: занадто високий був ризик, що тебе пограбують”, — каже вона. Тепер жінка приходить сюди 5 разів на тиждень. А якби були заняття по вихідним — ходила б і тоді.

“Коли з’явились міські спортклуби й люди почали використовувати це місце, продавці наркотиків перелякались і пішли звідси”, — каже Педро. В Ресіфі є кілька прикладів такого повернення території місцевій спільноті. В деяких особливо небезпечних місцях із організаторами занять погодилась співпрацювати поліція. Правоохоронці стоять у найтемніших ділянках спортмайданчиків як додаткова запорука безпеці.

Безпека — ключове питання для academias та досі значна проблема для Бразилії. За даними Організації економічної співпраці та розвитку, щороку жертвами нападів стають 8% бразильців. Це вдвічі перевищує загальносвітовий рівень.

Часом зловмисники намагаються прорватись у кімнатки зі спортивним обладнанням, а іноді нищать і те, що на вулиці. У деяких бідніших районах нічні небезпеки досі заважають заняттям у спортклубах. “Після 9 вечора хороші люди лишаються вдома”, — казали мені. Після цієї години спортмайданчики й тепер можуть “захоплювати” наркодилери та групи п’яничок.

При цьому і учасники занять, і побачені мною інструктори були цілком розслаблені. Аспірант Рільдо де Соуза, який керує проектом academia в Ресіфі, раніше був інструктором на майданчику в особливо жорстокому районі. Але те, що інструктори мають університетську освіту і вважаються фахівцями зі здоров’я, викликає до них дивовижний рівень поваги.

“Люди ніколи не пограбують спеціаліста зі здоров’я”, — каже чоловік. Тому він намагається завжди носити футболку з логотипом університету.

Стурбовано помічаю на краю майданчика кількох тінейджерів, які вовкувато зиркають із темряви. Але хвилюватись не було причини: хлопці чекали на завершення заняття. Наступної години починалось їхнє.

© Томас Слейтер / Mosaic

2010 РОКУ В МІСТІ АРАКАЖУ, що в кількох годинах їзди від Ресіфі, обрали нову раду з охорони здоров’я. Та вирішила закрити всі academias у регіоні й скерувати гроші кудись інде. Протягом 48 годин місцеві ЗМІ отримали стільки скарг, що рада була змушена дати задній хід.

“Ми підозрювали, що ці заняття важливі для людей. Але того дня зрозуміли: academias уже не закриються”, — каже Брауліо Сезар, який сім років у Федеральному університеті в Аракажу розробляв та оцінював міську програму громадських спортклубів.

У Ресіфі, першому бразильському місті з партисипативним бюждетом, програму academias обирали головним пріоритетом три роки підряд.

“Це було вражаюче, — каже Едуардо Сімойнш. — Програма з популяризації спорту увійшла в трійку найважливіших разом із екстреною медичною допомогою та освітою. Ніколи раніше такого не чув. Так що програма потрапила в резонанс із потребами місцевих”.

Але насправді політиків та донорів переконують докази, холодні факти. І ось вони. Телефонні опитування в Ресіфі показали, що з роками відсоток фізично неактивного населення стає усе нижчим. 2009-го він становив 16%, за два роки — уже 14%. Дослідження в Аракажу показало, що учасники вуличних спортивних занять мають у 13 разів більше шансів досягти бажаного рівня активності, ніж ті, хто ніколи участі не брав. Ті, хто лише чув про спортклуби, теж мають вищі шанси досягти бажаного рівня фізичної активності — на 60% порівняно з тими, хто не в курсі про програму. Організатори програми порівняли й цілі міста — ті, в яких діють громадські спортклуби із такими ж за населенням, але без клубів. Виявилось, що наявність навіть одного спортклубу позитивно впливає на ціле місто. “Люди, які бачать програму в дії чи чують про неї від родичів та сусідів, у результаті й самі ведуть фізично активніший спосіб життя”, — каже Сімойнш.

Спортклуби співпрацюють із місцевими лікарнями: останні пропонують людям безкоштовну оцінку стану здоров’я, коли ті починають займатись спортом, а тоді — щоквартальну перевірку. Ті, в кого зафіксовано гіпертонію чи зайву вагу, отримують право позачергового прийому в клініці. Це робить заняття у спортзалах іще привабливішими, адже безкоштовна медицина для бразильців малодоступна.

Дослідники з університету Аракажу також відзначають, що учасники програми використовують менше рецептурних ліків, насолоджуючись очевидними перевагами на кшталт змешення ваги. Навіть якщо відчутного покращення здоров’я й немає, сама природа занять, а особливо те, що все відбувається на вулиці й серед людей — означає, що учасники часто починають почуватись краще загалом, у тому числі психічно. Джесіка-Юліана, яка відвідує громадський спортклуб Alto de Capitao в Ресіфі, сказала мені, що хоч вона почала ходити сюди, щоб покращити форму, жінка отримала “бонус” у вигляді істотного підвищення рівня самооцінки. Інша цінність для неї та для багатьох інших учасників — різноманітність занять, адже в різні дні тут викладають бойові мистецтва, аеробіку й танці.

Джесіка-Юліана відвідує academia вже три місяці. Зазвичай люди ходять туди протягом двох років, хоча хтось долучається чи йде залежно від сезону. Але навіть ті, хто “випадає” з організованих занять, із великою ймовірністю продовжать займатись спортом самостійно. Хоча спортклубам зазвичай часто вдається підтримувати зацікавленість учасників. “І це чи не найскладніше завдання у цій справі, — каже І-Мін Лі, професор емідеміології у Гарвардській школі громадського здоров’я.— Люди — дуже непостійні. Коли щодо чогось зникає відчуття нового— воно перестає бути цікавим. А тут заняття змінюються, тому завжди залишаються чимось свіжим”.

Утім, справжній успіх academias викликаний тим, що щойно люди приєднуються до занять, вони знаходять друзів та відчувають їхню підтримку. Джесіка каже, що вважає себе сором’язливою людиною, але заняття дали їй шанс зустріти інших — і сміливість познайомитись із ними.

Проведені в Бразилії дослідження показали, що люди, які мають підтримку інших — сім’ї, друзів чи сусідів — займаються спортом більше. “Соціальне оточення важить багато, — каже Педро. — Сім’я та друзі, які допомагають тобі й запрошують сходити на заняття разом із ними. Якщо ваша соціальна мережа розвинута, ви будете активнішим”.

Центральна частина Ресіфі. Фото Wikipedia.

БОН-В’ЯЖЕМ — один із найбагатших районів Ресіфі, якщо не всієї Бразилії. Головна вулиця біжить між висотними готелями та білим піщаним пляжем. Зовсім біля піску — academia. Це місце було відведене під спортмайданчик ще Педро Сільвейра у 1980-ті. За кількасот метрів звідси, де колись був один із найзлиденніших трущобних кварталів — інший спортклуб, і заняття там теж у розпалі. Розім’явшись, учасники роздягаються до купальників та йдуть до моря займатись аква-аеробікою. Природні басейни, утворені скелястими рифами, що простягаються вздовж цієї ділянки пляжу, захищають на лише від хвиль, а й від акул. Хижаки додають тривог мешканцям північніших, багатших частин району. Як сказав один з інструкторів спортмайданчика, ці люди можуть бути не мати грошей, але життя дало їм інші принади.

Чи міг би концепт безкоштовних громадських спортклубів спрацювати десь інде? Можливо. Щоправда, величезний вплив мають політичні, соціальні й культурну норми, каже Сімойнш, і великою частиною успіху програми є місце, в якому вона втілюється. Бразильці, особливо на північному сході країни, проводять багато часу надворі й у спілкуванні з іншими, каже він. У Ресіфі практично нема дощів — і це запорука активної соціалізації містян.

“У США люди мріють звести найкращий будинок у світі. У Ресіфі ж люди прагнуть жити в найдружнішій спільноті, мріють про карнавал та пляжний футбол”, — каже Педро.

Зараз програма з громадськими спортклубами вже тестується в американському Сан-Дієго. Там academias облаштували в бідних, здебільшого іспаномовних районах. Формат опрацьовували більше двох років. Утім, про висновки говорити ще рано.

Але якими б не були суспільні норми, причини фізично неактивного життя однакові і в Європі, й в Африці, каже Сімойнш. Усюди активнішими в своєму дозвіллі будуть відносно забезпечені молоді чоловіки. Натомість аcademias повні старіших, незаможних жінок. І тому ця ініціатива реально вплинула на бразильське життя.