Шість фотографій Рене Буррі

Знаменитий швейцарський фотограф Рене Буррі, автор знімків Че Гевари та Пабло Пікасо, розповідає історію своїх найвідоміших кадрів.

Українською:

— Уявіть чоловіка, який ніколи не хотів бути фотографом, але обставини вели й вели до цього. І я навчився цьому, коли малим хлопцем був на фермі свого дідуся. Це було під час війни. Там були корови, курки, все таке. І купа мух, які літали всюди по фермі. Я почав їх ловити. Лише потім я зрозумів, що це допомогло мені стати дійсно швидким у вловлюванні речей.

Че Гевара.
Гавана, Куба, 1963.
— Тоді щойно почалась Карибська криза. Кеннеді, протистояння, Хрущов казав, що всіх рознесе. І Че та Фідель разом із делегацією поїхали до штаб-квартири ООН у Нью-Йорку. І була жінка, вона писала про зірок до журналу Look. Вона так довго домагалась розмови з Че, що він, зрештою, сказав: “Окей, сеньйора. Якщо Пентагон вам дозволяє — ласкаво просимо до Куби, і я покажу вам, як нам ведеться за три роки після революції”.
Я зайшов, він привітався. Він був міністром промисловості й керівником банку, Banco Nacional. Жалюзі було закрито. Я сказав: “Че, тут надто темно. Чи не можемо ми привідкрити?” Він на це: “Ні! Ні, ні.” Я відповів: “Окей. Це ж ваше обличчя, не моє”, і мусив замінити об’єктив. І ми почали працювати. Три години “танцював” довкола нього, доки в Че була битва з цією леді. Дві ідеології стикались одна з одною. Телебачення тоді ще не було, тому спершу вона розповідала історію, а тоді він захищав свою точку зору. В ньому було багато шарму. Він постійно запалював сигари, і, сердячись, відкушував кінчик старої. Він був у своїй військовій формі, чи чомусь на кшталт цього. І я подумав, що цей чоловік не знаходить собі місця, він хоче вийти з цього всього. І дійсно, за два роки він пішов, він зник.
Протягом усього часу, коли я фотографував, Че ніколи не дивився прямо на мене. Хоч інколи я був за кілька десятків сантиметрів від нього. Лише потім я зрозумів, що він сам був пристрасним фотографом.

Люди на даху.
Сан-Паулу, 1960 рік
— Мені подзвонили й сказали, що хотіли б для німецького журналу історію про Сан-Паулу. Я всюди там вибирався на дахи, і, нарешті, опинився на одній з найвищих будівель. У цю мить я глянув униз крізь телескопічний об’єктив — і побачив цих чоловіків на терасі. Вони просто йшли, і я раз-раз-раз — зробив знімки. Вони прийшли звідкись, підійшли до краю, глянули вниз — і все. Із того часу це стало таким собі визначенням чоловіків. Ми не знали, чи вони гангстери, чи банкіри, чи хто. Особливо в поєднанні з цим пірнанням униз із лівого боку, в безодню шаленого міста.
Цей знімок потім використовували у книжках і навіть у фільмах, він став свого роду символом, при тому, що я більше нічого не робив. Просто наросла снігова куля.

Пабло Пікассо
Канни, 1957 рік
— “Герніка” була великим шоком. Війна, і там ці бики й усе решта. Я сказав: “Цей чоловік, він просто здув мене з моїх черевиків. Я маю побачити цього чоловіка”. Я отримав замовлення поїхати до Іспанії. Я побачив людей, які біжать кудись. Спитав їх: “Que pasa?” (Що відбувається?). Вони мені: “Каудільйо іде”. Каудільйо — це їхній Франко, “монстр”. Я схопив камеру, побіг за людьми й почав фотографувати. Двоє хлопців підбігли до мене, вдарили мене в обличчя, забрали камеру, видерли звідти плівку. Я повернувся в готель, ніс кровоточив. І тепер я мав залишити Іспанію, бо не знав, куди йти. Я сів і прогортав місцеву газету. І побачив заголовок: “Пікассо відвідає кориду”. У французькому Німі, за вісімсот кілометрів від мого готелю. Я застрибнув у автівку, їхав цілу ніч. Знайшов невеличкий готель у кутку, і вранці почув музику. Я відкрив вікно: музика заполонила простір, це було таке театральне дійство. І я дивлюсь, а там Пікасо сидить на своєму ліжку, спілкуючись із тореадорами. А я щойно прокинувся, одразу взяв до рук камеру, і оскільки було дуже гучно, знаками спитав у Пікассо, чи можна знімати. Він показав великий палець. Тож я почав фотографувати.
Я прокинувся о 6 чи 7 вечора. Небо ще було світлим, у мене на шиї висіла камера. Я подумав: “Де ж це я? Мені наснилось, що я зняв Пікасо”. У цю мить молодий чоловік підходить до мене й каже: “Vie avec moi”, ходім зі мною. Він затягнув мене в обідню кімнату, і там було все, як на “Останній вечері” Мікельанджело. І чоловік сказав: “Папа, я знайшов того, що фотограф”. Але, поки це відбувалось, люди били по столу й кричали: “Ти 13-й за столом”. І що сталося — Пікасо, будучи забобонним, сказав: “Я не їм у компанії з 13 людей”. У цей момент швейцарський хлопець (я) спускається по сходах, думаючи, чи приймуть його в їдальні. І наступного дня ми пішли на кориду.

Жінки розважають армійських пілотів
Південна Корея, 1961 рік
— Це один з моїх перших гріхів. Хоча, залежить, як ви сприймаєте. Я був у Японії, біля Кореї, Південної Кореї. Там був воєнний переворот. Сеул був повністю розбомблений. Армія взяла мене, там був один повітряно-десантний округ. Вони сказали: “Ми зможемо показати тобі країну”. Вони взяли мене в село у цей бордель, і показали мені, що, знаєш, ми теж люди.
Дівчата інколи поводились так. Але, знаєте, все залежить від того, як ви самі хочете. Я набрав трохи дівчат, і вони фотографували мене. Справа не в тому, щоб показати порочність — я просто хотів показати тоді інший вимір життя. Ми повернулись за років 20, і я те місто вже не впізнав.

Стайні Сен-Крістобаля
Мехіко, 1976
— Я познайомився з архітектором Корбюзьє задовго до цього, у 1950-х. І не знаю, чому, та маю сказати, що я не є фотографом архітектури, але з якоїсь причини я сфотографував практично всіх знаменитих чи цікавих людей в архітектурі. А архітектор же дуже хоче показати свою будівлю. Тому прибирає все, що може завадити кадру. Я ж завжди ставив перед будинком когось. Майстер подумав, що я з нього насміхаюсь. Та я сказав: пане Корбюзьє, для мене видається чудовим показати контраст із людиною, з якоюсь монашкою в головному уборі. Тому Корбюзьє підпускав мене до себе все ближче і ближче, і я знімав його протягом 10 років.

Повторне відкриття Суецького каналу
Суец, 1974 рік
— Анвар Садат уже був президентом Єгипту, тому що Насер пішов із життя. Він мав “шестиденну війну” на своїх руках. Пізніше вони проводили парад. Я йшов ззаду одразу за керівником армією й Садатом, через ряди ракет та інших знарядь. І тоді полетіли російські бомбардувальники, гелікоптери. Я зробив фото, і коли показував його, казав: “Пробачте, гелікоптерів було лише три. Але це не проблема, решту я зробив у фотошопі”. Звичайно, всіх це вражало. Я одразу: “Та ні, ні, я просто жартую”. В наші часи ми робили ту картинку, яку бачили. Це сьогодні ми можемо маніпулювати всяким, і не знаємо, що насправді є реальним. Правда — це дещо інше. Я сподіваюсь, що в майбутньому будуть люди, які показуватимуть деякі знімки, чи показуватимуть новому поколінню — із горя, чи задля чогось хорошого — як світ вигладає насправді.
Уявіть, що колись журнали типу Life чи Stern мали 20-30 фотографів.
Я люблю відвідувати події. Але коли я приходжу туди, і всі внизу вовтузяться й протестують, я йшов звідти і піднімався на балкон. І я знаходив щось, як цих чотирьох чоловіків на даху. Не бажаючи зберегти щось — те, чого ніхто не очікував, навіть я сам. Тоді я просто був готовий зловити це, наче муху на льоту.