Століттями люди на Поліссі жили зі збиральництва: ліси там завжди були щедрими на гриби, ягоди та лікарські трави. Аварія на ЧАЕС мала б порушити цей порядок — тисячі гектар лісу тепер вважаються радіаційно забрудненими. Втім, не знайшовши інших джерел заробітку, місцеві продовжують збирати дари природи — тепер ще й активно продаючи їх до ЄС.

Авторки: Кейт Браун, професорка історії Мерилендського університету, авторка книжки «Плутопія: нуклеарні сім’ї, ядерні міста, й великі радянські та американські плутонієві катастрофи», та Ольга Мартинюк, викладачка історії в НТУУ «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського», кандидатка історичних наук.
Уперше цей текст з’явився в австралійському онлайн-виданні Aeon. Публікуємо адаптований та доповнений варіант тексту.

А чорниці в Чорнобиль не вірують,
Родять рясно, аж чорна земля.
І на ринку їх склянками міряють,
(Їхній трунок вбива чи зціля?)
З вірша «Народилося горе в Народичах».
Ніна Комашня, 1993 рік

ПОТРАПИВШИ ВЛІТКУ НА ПОЛІССЯ, ви їх не пропустите. Збирачі ягід їхатимуть узбіччям на велосипедах або виходитимуть із мікроавтобусів. Здебільшого жінки та діти, вони молоді, худі та засмаглі. Вони тяжко працюють, і своєю роботою змінюють довколишню дійсність. Сільським громадам по всьому сходу Європи зараз нелегко живеться, однак поліські містечка рясніють новобудовами. За триста кілометрів на захід від Чорнобильської АЕС тисячі збирачів грибів та ягід живлять ріст місцевої економіки. А їхній товар змінює раціон європейців — як у кулінарному, так і в радіологічному сенсі.

фото Кім Трейл (Kim Traill)

Розквіт поліського збиральництва — несподіваний поворот в історії, що почалась 26 квітня 1986 року. Вибух на ЧАЕС вивільнив щонайменше 50 мільйонів кюрі радіоактивності. Радянські керівники окреслили 30-кілометрову зону довкола пошкодженого реактора й вивезли звідти всі 130 тисяч мешканців. Та близько 28 тисяч квадратних кілометрів поза цією «офіційною» зоною відчуження, зокрема на Рівненщині — також забруднені. Там лишились жити сотні тисяч людей. 1990-го радянські чиновники вирішили-таки їх відселити — але в держави закінчились гроші, тому нової масової евакуації не відбулось.

Минулого літа ми поїхали на північ Рівненської області й поспілкувалися з людьми, які наприкінці 1980-х писали петиції, благаючи про переселення. В цих листах, знайдених у київських та московських архівах, автори переживали за здоров’я себе та своїх дітей, нарікали на байдужість держави.

Допомога так і не надійшла. 1991-го радянський гігант упав на землю, поховавши під собою фабрики, ферми, лікарні, школи та відправивши в минуле цілий спосіб життя.
У наступні десятиліття розвиток економіки Полісся сповільнився до темпу, яким із гілочки скрапує березовий сік. Розпочаті міжнародними агенціями розвитку програми ревіталіації, як і урядові проекти середини 1990-х, виявились або невдалими, або надто локальними для впливу на загальну ситуацію. Колишні колгоспи, не маючи шансу вижити без державних дотацій, заросли бур’янами. Молодь подалась у міста.
Ми приїхали на Рівненщину, чекаючи побачити зруйновані сільські хати й зарослі сади, поміж яких де-не-де живуть старенькі люди — так, як це в багатьох місцях біля АЕС. Натомість ми швидко мчали на диво хорошими дорогами, зупинились у новому комфортному придорожньому готелі, поплавали в басейні щойно відкритого спорткомплексу, а також бачили цілі нові поселення з великих приватних будинків. Біля яких вистачало і обладнаних місць для грилю, і садових поливалок, і скульптур гномів на газонах. Над колишнім полем луною котились дзижчання пилок та стукіт молотків: зводились нові оселі.

Заможні нові поселення. / фото авторок

Вражені таким рівнем розвитку, ми спитали, звідки ж гроші. Місцеві говорили про бурштинових баронів. Завдяки росту попиту в Китаї, за останні кілька років світова ціна на бурштин зросла у 15 разів. В Україні контроль над прибутковим бізнесом взяли групи озброєних чоловіків. Лісоруби й копачі бурштину приносять у регіон гроші, а також лишають по собі глибокі траншеї та обгорілі галявини з борознами, пеньками й піском, через які поліські ліси часом нагадують ранок після бурхливої вечірки. Втім, чимала частина нового багатства усе-таки надходить і від збирачів ягід.
Збирати ягоди на Поліссі, фактично, може будь-хто і будь-де. Хоча ще радянська влада наполегливо радила не збирати ягоди в забруднених після Чорнобиля ділянках лісу. Вважалось, що він лишатиметься радіоактивним протягом ще багатьох десятиліть.
Минали роки, на застереження зважали все менше. Розвивались зв’язки на світовому ринку — які, зрештою, дозволили масово продавати ягоди за кордон. І тепер ті, хто готовий тяжко працювати протягом 10 годин на день та переносити 20-кілограмові короби з ягодами до траси, можуть заробити непогані гроші. Тихо й непомітно збирачі ягід роблять те, в чому зазнали поразки міжнародні фонди та українська держава: вони відновлюють бізнесову активність на постраждалій від радіації території.

МИ ПІШЛИ ЗА ЗБИРАЧАМИ ВГЛИБ ЛІСУ. Між освітлених ділянок, де промені пробивалися крізь голчасту крону сосен, то тут, то там видніли людські постаті. Збирачі говорили з нами коротко, за хвилину знов беручись до роботи. Їхні рухи були швидкими та вправними: нахилитись, загребти, відійти. Це тиха робота, чути лише м’які звуки їхніх ковшиків та легкий гуркіт ягід, що падають у пластикові відерця. Звідти ягоди потрапляють до кошика— і, коли той наповнюється, збирач вертається до траси. Уздовж неї кожні кілька кілометрів біля мікроавтобусів під пляжними парасольками сидять посередники. Вони зважують ягоди й обмінюють їх на готівку — 18-20 гривень за кілограм.

фото Кім Трейл

Покладатись на ліс як на джерело всього необхідного для життя — давня поліська традиція. Ґрунти тут небагаті на мінерали, тож традиційне фермерство в регіоні ніколи не процвітало. Натомість поліщуки жили з дичини, риби, ягід, трав та грибів. Чимало від цього збереглось і донині, хіба що збір ягід набув промислових масштабів. У розпал сезону типовий посередник під пляжною парасолькою щодня закуповує близько двох тон ягід щодня. А таких пунктів — сотні. 2015-го Україна експортувала на європейський ринок 1300 тонн свіжих та 17251 тонну заморожених ягід — у понад 30 разів більше, ніж 2014-го. Зараз ми є одним із найбільших експортерів чорниць до ЄС.Особливості цьому факту додає те, що поліські ягоди — не просто ягоди. Вони ростуть у радіоактивному ґрунті, а отже містять у собі частину чорнобильського спадку. Біля гуртівні в мальовничому містечку Рокитне, куди посередники щовечора звозять зібрані в населення ягоди, ми помітили інспекторку радіологічного контролю. Довкола неї було напружено. Після вправного тицяння в кожну коробку з ягодами приладом для вимірювання гамма-випромінення вона давала вказівку відкласти вбік близько половини ящиків. Покупці сперечались із нею, применшуючи радіоактивність свого товару. «Це не ягоди фонять, це наш старий причеп. Поміряйте його тут і переконайтесь», — казала одна жінка.

Жінка ліворуч запевняє контролерку, що «фонить» причеп, а не ягоди. / фото авторок

Ми запитали молоду контролерку, наскільки радіоактивні поліські ягоди. «Тут у них усіх радіація, — каже вона. — Просто в частини допустиму норму перевищено, а в інших ні. У нас тут траплялися навіть ягоди на три тисячі». Жінка не могла вточнити, про яку одиницю вимірювання йдеться. Вона просто знає, який показник є приводом відкласти ящик для подальшої перевірки на невеликому мас-спектрометрі: «Якщо показує більше 450 — дозволений рівень перевищено».
Втім, попри наші очікування, занадто радіоактивні ягоди не викинули й не повернули посередникам. Їх просто відставляли вбік. Формально ці ягоди можуть піти хіба що на сировину для природних барвників. Однак самі збирачі зізнаються: «гарячі» ягоди потім змішують із «холодними». І, доки радіоактивність міксу не перевищує встановленого ЄС ліміту в 600 бекерелів на кілограм — ящик можна сміливо експортувати на Захід. Навіть якщо окремі ягоди в партії в рази перевищують допустимий ліміт.

 

Безумовно, на місцевих ринках є вдосталь ягід і для місцевих покупців. / фото Кім Трейл

НІХТО, І ТОЧНО ЖОДЕН ІЗ ЧИНОВНИКІВ, не передбачали оживлення економіки за рахунок ягід та грибів. За кілька місяців після аварії 1986 року радянські науковці визначили, що продукти лісівництва — найбільш радіоактивні з усіх їстівних рослин. Однак поліські селяни ніколи не припиняли збирати ягоди та гриби (так само, як і диких тварин та рибу) в лісах за межами відгородженої Чорнобильської зони. Жінки нишком продавали свою продукцію на місцевих ринках, швидко ховаючись від міліції, яка навчилась розпізнавати збирачів за характерними плетеними коробами.
Із 1996-го міжнародні агентства розвитку й державні чиновники заохочували нормалізацію поліського сільського господарства, зокрема шляхом виробництва молока. Корови, яких годують чистим кормом, дають менш радіоактивне молоко. Його ж потім можна переробити на сметану чи йогурти — там рівень радіації буде ще нижчим. Однак такий бізнес потребує недосяжного для більшості місцевих стартового капіталу.

Натомість збирачу потрібні лише дерев’яний короб, саморобний ковшик для ягід та велосипед чи 60 гривень за поїздку в мікроавтобусі туди й назад. Ефективність цих інвестицій дуже висока: типовий дохід — від 450 до 600 гривень на день. Тому поліщуки й повернулись до звичного способу виживання та заробітку.

Галина Чешко — професійна збирачка з малолюдного тепер села Рудня-Радовельська. Каже, зараз там — ні магазину, ні закладів сервісу. Тому покупці ягід корисні ще й тим, що в обмін на ягоди продають місцевим продукти й ліки. За день роботи Галина заробляє 500-780 гривень. «А що ж мені робити? — каже роздратовано. — Хто мене в мої 52 на роботу візьме?» Беручи приклад з офіційної державної політики, Галина воліє не думати про радіоактивність місцевих продуктів, які вживає в їжу. «Хай і є в грибах “чорнобиль”, все одно ми їх беремо та їмо. Ми не дивимось, є радіація чи немає — їмо усе підряд, — каже жінка. — Оце прийдемо на базар, а там всі волають “чорнобиль”, “чорнобиль”. Але для нас його немає. Я працюю, я живу, я існую».

В минулому вчителька фізичного виховання, Галина й зараз веде активне життя. До обіду вона встигла зібрати чорниць на 500 гривень та попрацювати на городі. / фото авторок

У СЕРПНІ ЗБИРАЧІ ВИНОСЯТЬ ІЗ ПОЛІСЬКИХ БОЛІТ ЧОРНИЦІ, восени вони повертаються туди за грибами. Люди запам’ятали радіоактивні місця, ягоди з яких не проходять радіаційний контроль. Вони самотужки сформували мережу постачання свіжих чорниць гуртовим продавцям, які працюють з ЄС. Економічно кинуті напризволяще, поліщуки змогли перетворити дари свого лісу на товар для глобального ринку. Група збирачів, спітнілі й покусані комахами після дня в лісі, бачить у новому стані справ іронію: «Ми відправляємо за кордон наші натуральні ягоди, а у відповідь отримуємо газовану воду з ягідним смаком, — кажуть вони. — Відправляємо якісну деревину, а отримуємо меблі з ДСП».

Успішно продавши чорниці, місцеві одразу ж купують собі частунки в супермаркеті біля ринку. Солодка газована вода, морозиво, шоколадні цукерки й ковбаси тут особливо популярні. / фото авторок

Обмін сировини на дорожчі перероблені товари був звичним в епоху колоній. Тут це правило підтверджується. Але порушується інше: що бідніше населення, то токсичніші, гіршої якості продукти воно споживає. Зібрані поліщуками сумнівної безпечності ягоди, натомість, потрапляють на стіл до багатих європейців. Їх ще й часто маркують як органічні, преміум-класу. Радіоактивність на цей статус не впливає.
Хоч ягоди з Полісся й відповідають стандартам ЄС, досі неясно, наскільки здорове життя мешканців Рівненщини. Всесвітня організація охорони здоров’я та Міжнародне агентство з атомної енергетики в офіційних звітах запевняють, що рівень радіації на Поліссі надто низький, щоб спричинити щось серйозніше за невелике зростання ризику розвитку раку. Однак насправді ці судження ґрунтуються не на дослідженнях тут, в Україні — а на вивченні жертв бомбардувань Хіросіми й Наґасакі. Генетик із Каліфорнійського університету в Сан-Дієґо Володимир Вертелецький останні 16 років відслідковував кожен випадок народження дитини у Рівненській області. «Хіросіма була лише одночасним великим рентгенівським опроміненням, — каже він. — Її не можна порівнювати з ситуацією людей на Поліссі, які поглинають трохи радіоактивних ізотопів щодня». Дослідник вважає, що слабке, але постійне поглинання радіації спричиняє набагато більше змін в організмі, ніж одна велика зовнішня доза, як було в Хіросімі.

Придорожній продавець чекає на буса чи вантажівку з гуртовим торгівцем. / фото Кім Трейл

Вчені з групи Вертелецького та інші науковці, які працюють над маленькими, зазвичай скромно фінансованими медичними дослідженнями, виявили: малі дози радіації, що потрапляють в організм людини з їжею, накопичуються в органах, які відповідають за важливі функції організму. Один із перших дослідників впливу Чорнобиля на здоров’я організму Юрій Бандажевський встановив зв’язок між вмістом радіоактивного цезію в дитячих організмах та серцевими захворюваннями в Україні та Білорусі.

Вертелецький разом з українською медичною дослідницею Любов’ю Євтушок з’ясували, що в шести районах Рівненської області певні вроджені дефекти на кшталт мікроцефалії, зрощення близнюків чи вад невральної трубки, стаються утричі частіше, ніж загалом по Європі.

«Цим дослідженням ми не доводимо, що радіація спричиняє дефекти народження. Ми просто констатуємо збіг фактів», — каже Вертелецький. Тим не менше, він вважає цей збіг достатнім підґрунтям для проведення масштабних епідеміологічних досліджень, які довели б чи спростували вплив радіації на появу вроджених вад.
Попри те, що ядерна катастрофа надала науковцям унікальну живу лабораторію, лише кілька донорських організацій профінансували дослідження впливу радіації на появу неракових захворювань. Загалом науковці посилаються на дослідження японців, проведені після вибуху атомної бомби — і запевняють, що й у Чорнобилі неможливо простежити наслідки для здоров’я в інших, крім ракових захворювань, випадках. Але в тому, що ці наслідки є, на Поліссі мало хто сумнівається.
Галина, яка запевняла, що для неї «немає Чорнобиля», змінила свою думку, коли мова зайшла про власне здоров’я. Струнка й підтягнута у свої 52, вона вже мала інсульт та «жіночу операцію по онко». Щодо своєї пухлини вона казала: «Трималося на місці, аж ось почало рости з кожним днем. Я спитала лікарів, чи можна почекати з операцією до осені, щоб завершити зі збором врожаю. Ті сказали, що до того часу я, може, й не доживу». Також багато місцевих скаржаться на головний біль, на хронічну втому, на суглоби та ноги, які з невідомих причин перестають рухатись. Утім, досліджень цих загальних скарг майже не проводилось.

фото Кім Трейл

«ОБМІН» МІСЦЕВИХ ЯГІД НА ІМПОРТОВАНУ ГАЗОВАНУ ВОДУ з ягідним смаком допомагає розділити радіоактивний тягар, рівномірно розподіляючи його й серед людей поза Поліссям. Європейські споживачі навряд чи втішилися б довідавшись, що разом з органічними ягодами вони споживають і чорнобильські ізотопи. Але загалом вони, схоже, взагалі не в курсі, що беруть участь у цьому експерименті.
Письменники, художники й філософи роками створювали образ Чорнобиля як найбільшого техногенного лиха планети. Навіть тоді, коли зняття із земель тавра «забруднених» перейшло до тихих урядових кабінетів. Вихід радіоактивних поліських ягід на масовий ринок — непередбачуваний наслідок політики усунення наслідків біди. Це те, що ставить під сумнів правильність сприйняття Чорнобиля як «територіальної ділянки». Чорнобиль — це, радше, подія, яка триває і досі. Вона триватиме, доки відбувається розпад радіоактивних елементів, що через аварію потрапили в навколишнє середовище.

фото Кім Трейл

Чорнобиль міг би бути знаковою аварією періоду антропоцену — модерної геологічної епохи, в якій головною силою змін на планеті є людство. Широке поширення створених людиною матеріалів, зокрема радіоактивних ізотопів від ядерних випробувань та аварій реакторів — показові сигнали цієї нової доби. А наші тіла, як і поліські ягоди — приймають ці матеріали.

Зараз у світі будуються понад 60 атомних електростанцій, які додадуть радіоактивності у створений людством коктейль із пластику, важких металів та індустріальних хімікатів. Повернутись до норми вже не означає повернутись до природи: Поліссям став весь світ.

Розробивши технології, що дозволяють виробництво токсинів і радіоактивних ізотопів, ми не створили місця, де можна було б уникнути впливу створених нами ж отрут. Поліщуки це знають і навчились жити з цим так, як людина звикла не зважати цокіт годинника. Як визнає Галина: «Ну так, “чорнобиль” існує, але весь він — наш. Людина звикне до всього».

фото Кім Трейл

Дослідження для цієї статті підтримане Фондом Карнеґі. Редагування Антона Семиженка.