Століттями люди на Поліссі жили зі збиральництва: ліси там завжди були щедрими на гриби, ягоди та лікарські трави. Аварія на ЧАЕС мала б порушити цей порядок — тисячі гектар лісу тепер вважаються радіаційно забрудненими. Втім, не знайшовши інших джерел заробітку, місцеві продовжують збирати дари природи — тепер ще й активно продаючи їх до ЄС.

Авторки: Кейт Браун, профе­сорка історії Мериленд­ського універ­ситету, авторка книжки «Плутопія: нуклеарні сім’ї, ядерні міста, й великі радянські та амери­канські плуто­нієві катастрофи», та Ольга Мартинюк, викла­дачка історії в НТУУ «Київський політе­хнічний інститут імені Ігоря Сікор­ського», канди­датка історичних наук.
Уперше цей текст з’явився в австра­лій­ському онлайн-виданні Aeon. Публі­куємо адапто­ваний та допов­нений варіант тексту.

А чорниці в Чорнобиль не вірують,
Родять рясно, аж чорна земля.
І на ринку їх склянками міряють,
(Їхній трунок вбива чи зціля?)
З вірша «Народилося горе в Народичах».
Ніна Комашня, 1993 рік

ПОТРА­ПИВШИ ВЛІТКУ НА ПОЛІССЯ, ви їх не пропу­стите. Збирачі ягід їхатимуть узбіччям на велоси­педах або виходи­тимуть із мікро­ав­то­бусів. Здебільшого жінки та діти, вони молоді, худі та засмаглі. Вони тяжко працюють, і своєю роботою змінюють довко­лишню дійсність. Сільським громадам по всьому сходу Європи зараз нелегко живеться, однак поліські містечка рясніють новобу­довами. За триста кілометрів на захід від Чорно­биль­ської АЕС тисячі збирачів грибів та ягід живлять ріст місцевої економіки. А їхній товар змінює раціон європейців — як у кулінарному, так і в радіо­ло­гі­чному сенсі.

фото Кім Трейл (Kim Traill)

Розквіт поліського збираль­ництва — неспо­ді­ваний поворот в історії, що почалась 26 квітня 1986 року. Вибух на ЧАЕС вивільнив щонай­менше 50 мільйонів кюрі радіо­актив­ності. Радянські керівники окреслили 30-кіломе­трову зону довкола пошко­дженого реактора й вивезли звідти всі 130 тисяч мешканців. Та близько 28 тисяч квадратних кілометрів поза цією «офіційною» зоною відчу­ження, зокрема на Рівненщині — також забру­днені. Там лишились жити сотні тисяч людей. 1990-го радянські чиновники вирішили-таки їх відселити — але в держави закін­чились гроші, тому нової масової евакуації не відбулось.

Минулого літа ми поїхали на північ Рівнен­ської області й поспіл­ку­валися з людьми, які напри­кінці 1980-х писали петиції, благаючи про пересе­лення. В цих листах, знайдених у київських та москов­ських архівах, автори переживали за здоров’я себе та своїх дітей, нарікали на байду­жість держави.

Допомога так і не надійшла. 1991-го радян­ський гігант упав на землю, поховавши під собою фабрики, ферми, лікарні, школи та відпра­вивши в минуле цілий спосіб життя.
У наступні десяти­ліття розвиток економіки Полісся сповіль­нився до темпу, яким із гілочки скрапує березовий сік. Розпочаті міжна­ро­дними агенціями розвитку програми ревіта­ліації, як і урядові проекти середини 1990-х, виявились або невдалими, або надто локальними для впливу на загальну ситуацію. Колишні колгоспи, не маючи шансу вижити без державних дотацій, заросли бур’янами. Молодь подалась у міста.
Ми приїхали на Рівненщину, чекаючи побачити зруйновані сільські хати й зарослі сади, поміж яких де-не-де живуть старенькі люди — так, як це в багатьох місцях біля АЕС. Натомість ми швидко мчали на диво хорошими дорогами, зупинились у новому комфор­тному придо­ро­жньому готелі, поплавали в басейні щойно відкритого спорт­ком­плексу, а також бачили цілі нові поселення з великих приватних будинків. Біля яких вистачало і обладнаних місць для грилю, і садових поливалок, і скульптур гномів на газонах. Над колишнім полем луною котились дзижчання пилок та стукіт молотків: зводились нові оселі.

Заможні нові поселення. / фото авторок

Вражені таким рівнем розвитку, ми спитали, звідки ж гроші. Місцеві говорили про буршти­нових баронів. Завдяки росту попиту в Китаї, за останні кілька років світова ціна на бурштин зросла у 15 разів. В Україні контроль над прибу­тковим бізнесом взяли групи озброєних чоловіків. Лісоруби й копачі бурштину приносять у регіон гроші, а також лишають по собі глибокі траншеї та обгорілі галявини з борознами, пеньками й піском, через які поліські ліси часом нагадують ранок після бурхливої вечірки. Втім, чимала частина нового багатства усе-таки надходить і від збирачів ягід.
Збирати ягоди на Поліссі, фактично, може будь-хто і будь-де. Хоча ще радянська влада наполе­гливо радила не збирати ягоди в забру­днених після Чорнобиля ділянках лісу. Вважалось, що він лишати­меться радіо­активним протягом ще багатьох десятиліть.
Минали роки, на засте­ре­ження зважали все менше. Розви­вались зв’язки на світовому ринку — які, зрештою, дозволили масово продавати ягоди за кордон. І тепер ті, хто готовий тяжко працювати протягом 10 годин на день та переносити 20-кілограмові короби з ягодами до траси, можуть заробити непогані гроші. Тихо й непомітно збирачі ягід роблять те, в чому зазнали поразки міжна­родні фонди та українська держава: вони віднов­люють бізнесову актив­ність на постра­ждалій від радіації території.

МИ ПІШЛИ ЗА ЗБИРАЧАМИ ВГЛИБ ЛІСУ. Між освітлених ділянок, де промені проби­валися крізь голчасту крону сосен, то тут, то там видніли людські постаті. Збирачі говорили з нами коротко, за хвилину знов беручись до роботи. Їхні рухи були швидкими та вправними: нахилитись, загребти, відійти. Це тиха робота, чути лише м’які звуки їхніх ковшиків та легкий гуркіт ягід, що падають у пластикові відерця. Звідти ягоди потра­пляють до кошика— і, коли той напов­ню­ється, збирач верта­ється до траси. Уздовж неї кожні кілька кілометрів біля мікро­ав­то­бусів під пляжними парасольками сидять посере­дники. Вони зважують ягоди й обмінюють їх на готівку — 18–20 гривень за кілограм.

фото Кім Трейл

Покла­датись на ліс як на джерело всього необхі­дного для життя — давня поліська традиція. Ґрунти тут небагаті на мінерали, тож тради­ційне фермерство в регіоні ніколи не процвітало. Натомість поліщуки жили з дичини, риби, ягід, трав та грибів. Чимало від цього збере­глось і донині, хіба що збір ягід набув проми­слових масштабів. У розпал сезону типовий посередник під пляжною парасолькою щодня закуповує близько двох тон ягід щодня. А таких пунктів — сотні. 2015-го Україна експор­тувала на європей­ський ринок 1300 тонн свіжих та 17251 тонну заморо­жених ягід — у понад 30 разів більше, ніж 2014-го. Зараз ми є одним із найбільших експор­терів чорниць до ЄС.Особливості цьому факту додає те, що поліські ягоди — не просто ягоди. Вони ростуть у радіо­активному ґрунті, а отже містять у собі частину чорно­биль­ського спадку. Біля гуртівні в мальов­ничому містечку Рокитне, куди посере­дники щовечора звозять зібрані в населення ягоди, ми помітили інспе­кторку радіо­ло­гі­чного контролю. Довкола неї було напружено. Після вправного тицяння в кожну коробку з ягодами приладом для вимірю­вання гамма-випро­мі­нення вона давала вказівку відкласти вбік близько половини ящиків. Покупці спере­чались із нею, примен­шуючи радіо­актив­ність свого товару. «Це не ягоди фонять, це наш старий причеп. Поміряйте його тут і переко­найтесь», — казала одна жінка.

Жінка ліворуч запевняє контро­лерку, що «фонить» причеп, а не ягоди. / фото авторок

Ми запитали молоду контро­лерку, наскільки радіо­активні поліські ягоди. «Тут у них усіх радіація, — каже вона. — Просто в частини допустиму норму перевищено, а в інших ні. У нас тут траплялися навіть ягоди на три тисячі». Жінка не могла вточнити, про яку одиницю вимірю­вання йдеться. Вона просто знає, який показник є приводом відкласти ящик для подальшої перевірки на невеликому мас-спектро­метрі: «Якщо показує більше 450 — дозво­лений рівень перевищено».
Втім, попри наші очіку­вання, занадто радіо­активні ягоди не викинули й не повернули посере­дникам. Їх просто відставляли вбік. Формально ці ягоди можуть піти хіба що на сировину для природних барвників. Однак самі збирачі зізна­ються: «гарячі» ягоди потім змішують із «холодними». І, доки радіо­актив­ність міксу не перевищує встанов­леного ЄС ліміту в 600 бекерелів на кілограм — ящик можна сміливо експор­тувати на Захід. Навіть якщо окремі ягоди в партії в рази переви­щують допустимий ліміт.

Безумовно, на місцевих ринках є вдосталь ягід і для місцевих покупців. / фото Кім Трейл

НІХТО, І ТОЧНО ЖОДЕН ІЗ ЧИНОВ­НИКІВ, не перед­бачали оживлення економіки за рахунок ягід та грибів. За кілька місяців після аварії 1986 року радянські науковці визначили, що продукти лісів­ництва — найбільш радіо­активні з усіх їстівних рослин. Однак поліські селяни ніколи не припиняли збирати ягоди та гриби (так само, як і диких тварин та рибу) в лісах за межами відго­ро­дженої Чорно­биль­ської зони. Жінки нишком продавали свою продукцію на місцевих ринках, швидко ховаючись від міліції, яка навчилась розпі­знавати збирачів за характерними плетеними коробами.
Із 1996-го міжна­родні агентства розвитку й державні чиновники заохо­чували норма­лі­зацію поліського сільського госпо­дарства, зокрема шляхом виробництва молока. Корови, яких годують чистим кормом, дають менш радіо­активне молоко. Його ж потім можна переробити на сметану чи йогурти — там рівень радіації буде ще нижчим. Однак такий бізнес потребує недося­жного для більшості місцевих стартового капіталу.

Натомість збирачу потрібні лише дерев’яний короб, саморобний ковшик для ягід та велосипед чи 60 гривень за поїздку в мікро­ав­тобусі туди й назад. Ефектив­ність цих інвестицій дуже висока: типовий дохід — від 450 до 600 гривень на день. Тому поліщуки й повер­нулись до звичного способу виживання та заробітку.

Галина Чешко — профе­сійна збирачка з малолю­дного тепер села Рудня-Радовельська. Каже, зараз там — ні магазину, ні закладів сервісу. Тому покупці ягід корисні ще й тим, що в обмін на ягоди продають місцевим продукти й ліки. За день роботи Галина заробляє 500–780 гривень. «А що ж мені робити? — каже роздра­товано. — Хто мене в мої 52 на роботу візьме?» Беручи приклад з офіційної державної політики, Галина воліє не думати про радіо­актив­ність місцевих продуктів, які вживає в їжу. «Хай і є в грибах «чорнобиль», все одно ми їх беремо та їмо. Ми не дивимось, є радіація чи немає — їмо усе підряд, — каже жінка. — Оце прийдемо на базар, а там всі волають «чорнобиль», «чорнобиль». Але для нас його немає. Я працюю, я живу, я існую».

В минулому вчителька фізичного виховання, Галина й зараз веде активне життя. До обіду вона встигла зібрати чорниць на 500 гривень та попра­цювати на городі. / фото авторок

У СЕРПНІ ЗБИРАЧІ ВИНОСЯТЬ ІЗ ПОЛІСЬКИХ БОЛІТ ЧОРНИЦІ, восени вони повер­та­ються туди за грибами. Люди запам’ятали радіо­активні місця, ягоди з яких не проходять радіа­ційний контроль. Вони самотужки сформували мережу поста­чання свіжих чорниць гуртовим продавцям, які працюють з ЄС. Еконо­мічно кинуті напри­зволяще, поліщуки змогли перетворити дари свого лісу на товар для глобального ринку. Група збирачів, спітнілі й покусані комахами після дня в лісі, бачить у новому стані справ іронію: «Ми відправ­ляємо за кордон наші натуральні ягоди, а у відповідь отримуємо газовану воду з ягідним смаком, — кажуть вони. — Відправ­ляємо якісну деревину, а отримуємо меблі з ДСП».

Успішно продавши чорниці, місцеві одразу ж купують собі частунки в супер­маркеті біля ринку. Солодка газована вода, морозиво, шоколадні цукерки й ковбаси тут особливо популярні. / фото авторок

Обмін сировини на дорожчі переро­блені товари був звичним в епоху колоній. Тут це правило підтвер­джу­ється. Але порушу­ється інше: що бідніше населення, то токси­чніші, гіршої якості продукти воно споживає. Зібрані поліщуками сумнівної безпе­чності ягоди, натомість, потра­пляють на стіл до багатих європейців. Їх ще й часто маркують як органічні, преміум-класу. Радіо­актив­ність на цей статус не впливає.
Хоч ягоди з Полісся й відпо­відають стандартам ЄС, досі неясно, наскільки здорове життя мешканців Рівненщини. Всесвітня органі­зація охорони здоров’я та Міжна­родне агентство з атомної енергетики в офіційних звітах запев­няють, що рівень радіації на Поліссі надто низький, щоб спричинити щось серйо­зніше за невелике зростання ризику розвитку раку. Однак насправді ці судження ґрунту­ються не на дослі­дженнях тут, в Україні — а на вивченні жертв бомбар­дувань Хіросіми й Наґасакі. Генетик із Каліфор­ній­ського універ­ситету в Сан-Дієґо Володимир Верте­ле­цький останні 16 років відслід­ко­вував кожен випадок народження дитини у Рівнен­ській області. «Хіросіма була лише одночасним великим рентге­нів­ським опромі­ненням, — каже він. — Її не можна порів­нювати з ситуацією людей на Поліссі, які погли­нають трохи радіо­активних ізотопів щодня». Дослідник вважає, що слабке, але постійне погли­нання радіації спричиняє набагато більше змін в організмі, ніж одна велика зовнішня доза, як було в Хіросімі.

Придо­рожній продавець чекає на буса чи ванта­жівку з гуртовим торгівцем. / фото Кім Трейл

Вчені з групи Верте­ле­цького та інші науковці, які працюють над маленькими, зазвичай скромно фінан­со­ваними медичними дослі­дже­ннями, виявили: малі дози радіації, що потра­пляють в організм людини з їжею, накопи­чу­ються в органах, які відпо­відають за важливі функції організму. Один із перших дослі­дників впливу Чорнобиля на здоров’я організму Юрій Банда­жев­ський встановив зв’язок між вмістом радіо­активного цезію в дитячих організмах та серцевими захво­рю­ва­ннями в Україні та Білорусі.

Верте­ле­цький разом з україн­ською медичною дослі­дницею Любов’ю Євтушок з’ясували, що в шести районах Рівнен­ської області певні вроджені дефекти на кшталт мікро­це­фалії, зрощення близнюків чи вад невральної трубки, стаються утричі частіше, ніж загалом по Європі.

«Цим дослі­дженням ми не доводимо, що радіація спричиняє дефекти народження. Ми просто конста­туємо збіг фактів», — каже Верте­ле­цький. Тим не менше, він вважає цей збіг достатнім підґрунтям для прове­дення масштабних епіде­міо­ло­гічних дослі­джень, які довели б чи спростували вплив радіації на появу вроджених вад.
Попри те, що ядерна катастрофа надала науковцям унікальну живу лабора­торію, лише кілька донор­ських органі­зацій профі­нан­сували дослі­дження впливу радіації на появу неракових захво­рювань. Загалом науковці посила­ються на дослі­дження японців, проведені після вибуху атомної бомби — і запев­няють, що й у Чорнобилі неможливо простежити наслідки для здоров’я в інших, крім ракових захво­рювань, випадках. Але в тому, що ці наслідки є, на Поліссі мало хто сумні­ва­ється.
Галина, яка запевняла, що для неї «немає Чорнобиля», змінила свою думку, коли мова зайшла про власне здоров’я. Струнка й підтя­гнута у свої 52, вона вже мала інсульт та «жіночу операцію по онко». Щодо своєї пухлини вона казала: «Трималося на місці, аж ось почало рости з кожним днем. Я спитала лікарів, чи можна почекати з операцією до осені, щоб завершити зі збором врожаю. Ті сказали, що до того часу я, може, й не доживу». Також багато місцевих скаржаться на головний біль, на хронічну втому, на суглоби та ноги, які з невідомих причин перестають рухатись. Утім, дослі­джень цих загальних скарг майже не прово­дилось.

фото Кім Трейл

«ОБМІН» МІСЦЕВИХ ЯГІД НА ІМПОР­ТОВАНУ ГАЗОВАНУ ВОДУ з ягідним смаком допомагає розділити радіо­активний тягар, рівно­мірно розпо­ді­ляючи його й серед людей поза Поліссям. Європейські споживачі навряд чи втішилися б довід­авшись, що разом з органі­чними ягодами вони спожи­вають і чорно­бильські ізотопи. Але загалом вони, схоже, взагалі не в курсі, що беруть участь у цьому експе­ри­менті.
Письменники, художники й філософи роками створювали образ Чорнобиля як найбільшого техно­генного лиха планети. Навіть тоді, коли зняття із земель тавра «забру­днених» перейшло до тихих урядових кабінетів. Вихід радіо­активних поліських ягід на масовий ринок — непере­дба­чу­ваний наслідок політики усунення наслідків біди. Це те, що ставить під сумнів правиль­ність сприйняття Чорнобиля як «терито­рі­альної ділянки». Чорнобиль — це, радше, подія, яка триває і досі. Вона триватиме, доки відбу­ва­ється розпад радіо­активних елементів, що через аварію потрапили в навко­лишнє середовище.

фото Кім Трейл

Чорнобиль міг би бути знаковою аварією періоду антро­поцену — модерної геоло­гічної епохи, в якій головною силою змін на планеті є людство. Широке поширення створених людиною матеріалів, зокрема радіо­активних ізотопів від ядерних випро­бувань та аварій реакторів — показові сигнали цієї нової доби. А наші тіла, як і поліські ягоди — приймають ці матеріали.

Зараз у світі будуються понад 60 атомних електро­станцій, які додадуть радіо­актив­ності у створений людством коктейль із пластику, важких металів та індустрі­альних хімікатів. Повер­нутись до норми вже не означає повер­нутись до природи: Поліссям став весь світ.

Розро­бивши техно­логії, що дозво­ляють виробництво токсинів і радіо­активних ізотопів, ми не створили місця, де можна було б уникнути впливу створених нами ж отрут. Поліщуки це знають і навчились жити з цим так, як людина звикла не зважати цокіт годинника. Як визнає Галина: «Ну так, «чорнобиль» існує, але весь він — наш. Людина звикне до всього».

фото Кім Трейл

Дослі­дження для цієї статті підтримане Фондом Карнеґі. Редагу­вання Антона Семиженка.