Пол Моувінні з американського Піттсбургу все життя колекціонує платівки. Їздячи завдяки роботі по всій країні, він купував нові для себе платівки на розкладках і в крамницях, вимінював чи купував в інших колекціонерів. Із часом через протести дружини відкрив магазин, щоб продати частину своєї колекції. Але кількість платівок продовжила зростати.
Наприкінці 2000-х, коли продажі музики на платівках упали до мізерної позначки, Пол був змушений закрити магазин. До того ж, він захворів на діабет і практично осліп. Що робити з колекцією платівок, яка стала найбільшою у світі? Дивіться у фільмі про Пола та його захоплення.

— Це перша пласка платівка. Вона з 1881 року. Хто знає, скільки вона коштує? Як може щось настільки старе не коштувати купу грошей?

Пол Моувінні має найбільшу колекцію платівок у світі.

— У мене близько одного мільйона альбомів у архіві, й із півтора мільйони синґлів. Бібліотека Конгресу провела дослідження в моїй колекції по платівках із 1948 по 1966 роки. Вони з’ясували, що лише 17 відсотків тієї музики доступні для публіки на компакт-дисках. Подумайте про це секунду. Це означає, що 83 відсотки музики, яка тут у мене на полицях, ви не зможете купити за жодну ціну, ніде!
Це, мабуть, найцінніший синґл The Rolling Stones. На ринок для широкої публіки цей альбом ніколи не потрапляв. Він дуже рідкісний, коштує від 6 до 10 тисяч доларів. І ця копія — фактично нова.
Я був комівояжером для паперової компанії Morse. І коли я мандрував — завжди звертав увагу на записи, на музику. Купував це потрошку. Тоді зустрічав колекціонерів, багато чим торгував. Коли не мав якоїсь платівки, яку хотів мати, яку я любив — я діставав її. І так було роками.

Дружина Пола:
— Ми тільки придбали новий дім. І він приходив додому з платівками, і ще з платівками, й ще. І коли в нас зібралось у підвалі тисяч 60 платівок, я йому сказала: «Слухай, така пропозиція. Або ти відкриваєш крамницю, або викидаєш платівки». Пол відповів: «Окей, відкрию магазин». Я йому на це: «Якщо хочеш назву, можеш вибрати Record-rama».

Пол:
— Коли ти маєш архів, мусиш підтримувати в доброму стані кожну копію, яка є в твоїй колекції. Так що я ніколи не продавав останню копію чогось. Тому це й був архів, і досі ним є, до цього моменту.
Люди приходять сюди час від часу, питають про пісню. І мої очі загоряються, і я відчуваю, що я — частина людського роду. Та це стається усе рідше з кожним днем.

У лютому 2008-го Record-rama мусила закрити свої двері.

— Це сумна ознака часів. Я провів останні 10-12 років, намагаючись знайти дім для моєї колекції. І, в принципі, ніхто цим не переймається. Я щиро це кажу. Мені буде 69 років у вересні. Я віддав цьому все своє життя. Але я мушу здатися.

Пол страждає від діабету і юридично вважається сліпим.

— Через що мені дійсно хочеться зберегти цю колекцію — це тому, що світ сліпий, він не хоче зрозуміти наразі, що тут у мене є. Йому знадобиться 10, 15, 20 років, щоб прокинутись і усвідомити, що вони пропустили. Ця музика — в сотню разів краща на вініловій платівці. У мене були проблеми з різними казино: вони не вірять, що це правда. По-перше, просто уявіть це: вони забирають музику за допомогою комп’ютера, відрізають верхні коливання, відрізають коливання знизу — а тоді стискають усе, що лишилось. Як це навіть теоретично може зрівнятись із відкритим звучанням, яке ти отримуєш із платівки з басами, високими частотами й повнотою у центрі? Навіть порівняти не можна із тим, що вони продають як музику сьогодні.

Вініл, який ми звикли вважати, великою мірою вже скінчився. Це сором, це розбиває мені серце.

Дружина Пола:
— Сама думка про те, що хтось може дійсно досягти те, чого він досяг… Думаю, здатність зібрати все, що тут є —це вже подвиг.

Пол:
— Це жахливо — бачити, що світ не хвилює, не звертає уваги на те, щоб зберегти це для майбутніх поколінь. Це вганяє в депресію. Але я не викидатиму своє життя лише тому, що всі довкола сплять. Я вже віддав своє життя цій колекції. Якщо ніхто більше не розуміє, що я зробив і що маю, і що я пропоную — тоді вже ми маємо відмовитись від усього.

Колекцію Пола досі не продано. Він не отримав жодних серйозних пропозицій.

— Це пісня мого життя. Я віддав своє життя музиці. Воно піде разом із нею.

_

Продовження історії таке: серед потенційних покупців архіву Пола була і компанія з продажу компакт-дисків, і бібліотека Конгресу, й навіть хтось на аукцоні eBay (запропонував 3 млн доларів, хоч чесна ціна колекції – 50 мільйонів доларів; утім, покупець виявився фейковим). 2011-го колекцію хотів купити тайванський бізнесмен Лео Яо. За іронією, він є одним з творців формату mp3, через який і занепав бізнес Пола. Та угода теж зірвалась.
Врешті-решт 2012-го покупець на платівки Пола таки знайшовся. Це був чоловік із Бразилії Зеро Фрейтас, який хоче зробити з колекції музей. Власник компанії автобусних перевезень, він і сам запеклий любитель платівок. Іще в університеті зібрав їх три тисячі. Зараз Фрейтас потроху оцифровує колекцію.