Про хороший принцип ставлення до нудного й неприємного в житті колись розповів письменник Девід Фостер Воллес. Його промова випускникам американського Кенйонського коледжа розійшлась світом у папері, в аудіозаписах і численних інтернет-сайтах. І ось недавно компанія The Glossary зняла відео до вибраних моментів цієї промови, а потім рясно доповнила його анімацією. Вийшло красномовно, подивіться й ви.
Транскрипт українською:
Пливуть собі дві молоді рибки. Бачать, назустріч їм старша риба. Киває їм і каже: “Доброго ранку, хлопці! Як вода?”. Дві маленькі рибки пропливли собі трохи далі, коли, зрештою, одна з них зиркає на іншу й питає: “А що таке в біса ця вода?”
Сенс цієї історії — в тому, що найочевиднішим і найважливішим часто є те, що складно побачити чи назвати. Звучить банально, але правда в тому, що в буденній рутині дорослого життя банальні твердження можуть виявитись життєво важливими. Простий факт: ви, випускники, досі не маєте жодного уявлення про те, що означає режим “із дня в день”. Виявляється, є цілі великі шматки дорослого американського життя, про які ніхто не згадує у промовах до випускників. Один з таких шматків включає в себе нудьгу, рутину та розпач через дрібниці. Батьки і старші люди тут дуже добре в курсі, про що я.
Наприклад, уявімо типовий день дорослого. Ви прокидаєтесь уранці, йдете на свою сповнену випробовувань роботу для “білих комірців” із вищою освітою. Тяжко працюєте 8-10 годин, і під кінець дня ви відчуваєте втому і стрес. І все, чого вам хочеться – це прийти додому, повечеряти і, мабуть, із годинку відпочити. Тоді ви маєте досить рано вкластися в ліжко, адже, звісно, наступного дня ви маєте прокинутись і повторити все це знов. Аж раптом ви згадуєте, що вдома скінчилась їжа. Не було часу закупити продукти на тижні, все через цю складну роботу. Тому зараз після робочого дня ви мусите сісти в автівку. Це кінець робочого дня у всіх, і рух на дорогах може бути лише одним: дуже поганим. Тому добирання до магазину забирає набагато більше часу, ніж мало б. І коли ви, врешті-решт, дістаєтесь супермаркету, в ньому купа людей. Тому що це якраз час, коли й інші зайняті люди намагаються втиснути у свій графік купівлю продуктів. І магазин огидно підсвічений і наповнений душевбивчим музлом чи корпоративною попсою, і це, чесно кажучи, останнє місце, де ви хотіли б опинитись. Але ви просто не можете швидко вийти, мусите мандрувати всіма цими довжелезними, над-освітленими рядами, щоб знайти те, що вам треба.
02:00
І ви мусите маневрувати своїм дурацьким візком довкола всіх цих змучених і загнаних людей із візками (і так далі й так далі, я пропускаю деталі, бо це довгий процес), і врешті-решт ви збираєте все потрібне для вечері. І виявляється, що відкрито замало кас, хоч це й вечірня година-пік. Так що черга до кас неймовірно довга, і це все по-дурному й дуже дратує. Але ви не можете вилити своє роздратування на шалену жіночку на касі, яка й так сьогодні вже перепрацювала на роботі, настільки нудній та беззмістовній, що нам у цьому престижному коледжі годі й уявити.
Але добре, ви врешті-решт дістаєтесь до каси, платите за свою їжу, і вам кажуть: “Гарного дня”, — голосом, який є абсолютним голосом смерті. Тоді вам треба взяти свої гидкі, крихкі пластикові пакети з речима у візок, одне з коліщаток якого збожеволіло й постійно завертає візок ліворуч, доки ви йдете крізь повну людей, вибоїн та сміття парковку. Після цього ви ще маєте подолати дорогу додому із повільним, сповненим великих автомобілей трафіком. І так далі, й так далі.
03:03
Кожен із тут присутніх, звичайно ж, так робив. Але досі це не було частиною вашої життєвої рутини, день за днем, тиждень за місяцем за роком. Стане. Поряд із багатьма іншими похмурими, дратівливими, нібито позбавленими сенсу рутинами. Але суть не в цьому. Суть у тому, що ця нікчемна дратівлива фігня — саме той момент, коли настає робота обирання. Тому що транспортні корки, натовпи у проходах та довгі черги до кас дають мені час подумати. І якщо я не зроблю свідоме рішення, як думати й на що звертати увагу, я буду в поганому настрої й нещасний під час кожних закупів. Тому що мій настрій по життю визначає, що ситуації на кшталт цієї — вони суто про мене. Про мій голод, мою втому та моє прагнення просто дістатись дому. І видається, що весь світ і кожен у ньому є перепоною на моєму шляху. І хто ці всі люди, які стали мені на дорозі?
04:00
І погляньте, яка більшість із них відразлива. Якими дурними, схожими на корів, із мертвими очима й взагалі нелюдськими вони здаються в цій черзі, чи наскільки це дратівливо й грубо, що люди гучно говорять по мобільних посеред черги. Лиш подивіться, наскільки це все глибоко несправедливо. Якщо я вирішу так думати в магазині й на шосе — добре. Багато хто з нас так і робить. Власне, такий шлях думки є настільки простим і автоматичним, що його навіть не треба обирати. Це природні налаштування, вони йдуть “за замовчанням”. Це автоматичний спосіб проживання нудних, дратівливих, сповнених людей частин дорослого життя, коли я оперую автоматичним, несвідомим переконанням, що я є центром світу й що мої поточні потреби й відчуття — це те, що має визначати пріоритети цього світу. Але суть у тому, що, звичайно, є абсолютно інакші способи думати про такі ситуації.
У цьому корку, де всі ці машини зупинились та затримують мій шлях, можливо, хтось із цих людей у мінівенах колись потрапив у жахливу аварію й зараз керувати автомобілем їм так страшно, що їхній психотерапевт наказав їм придбати величезну автівку, щоб почуватись безпечно на дорозі.
05:08
Чи я можу змусити себе оцінити вірогідність того, що всі інші в магазинній черзі так само стомлені й роздратовані, як і я. І що хтось із цих людей має складніше, виснажливіше й болючіше життя, ніж у мене. Втім, будь ласка, не думайте, що я моралізую чи кажу, що ви маєте думати таким чином, чи що хтось чекає від вас такої поведінки. Тому що це складно. Для цього потрібні воля й зусилля, і якщо ви такі, як я, то в якісь дні ви просто не зможете цього зробити, чи просто не схочете.
Але в більшість днів, якщо ви дасте собі вибір, то зможете подивитись інакше на цю товсту, надто нафарбовану пані з мертвими очима, яка щойно накричала на свою дитину. Може, зазвичай вона не така. Може, вона три ночі підряд тримала руку чоловіка, який помирає від раку кісток.
06:01
Чи, можливо, ця жінка — малооплачуваний клерк у транспортній компанії, і лише вчора вона допомогла вашій дружині чи вашому чоловіку вирішити жахливу, нуднезну проблему завдяки маленькому прояву бюрократичної доброти. Звісно, ніщо з цього не є вірогідним, але ж це й не неможливо. Це просто залежить від того, як ви захочете вважати. Якщо ви автоматично упевнені в тому, що є реальністю й керуєтесь типовими установками, то ви, як і я, навряд чи розглянете варіанти, що не є дратівливими чи жалюгідними. Але якщо ви дійсно навчитесь звертати увагу, то дізнаєтесь, що бувають і інші варіанти. Це буде у ваших силах — прожити гамірну, гарячу, повільну, жахливу для вас як споживача ситуацію не просто як сповнену сенсу, але як священну, керовану тією ж силою, яка створила зірки: любов’ю, співучастю, духовною єдністю всіх речей.
07:01
Не кажу, що ці духовні штуки обов’язково правдиві. Єдине, що є правдою з великої літери — це те, що ви маєте вирішити, як ви це побачите. Це і є свободою, яку дає справжня освіта — уміння бути врівноваженим. Ви маєте свідомо вирішити, що має значення, а що — ні. Це і є справжня свобода. Це і є бути освіченим, роуміти, як думати. Альтернатива — несвідомість, базові налаштування, щурячі перегони, постійне уїдливе відчуття, що ви щось мали і втратили. Я знаю, що все це навряд чи звучить прикольним, свіжим чи дуже надихаючим, як має звучати нормальна промова для випускників. Але це, наскільки я можу бачити – правда з великої літери, звільнена від численних риторичних завитків.
Звичайно, ви вільні думати так, як бажаєте. Але, будь ласка, не сприймайте це як моралізаторське повчання. Усе це — не про мораль, чи релігію, чи догму, чи про великі можні питання про життя після смерті. Правда з великої літери — про життя до смерті. Вона про справжню цінність справжньої освіти, яка не має майже нічого спільного зі знанням, але прямо стосується простої уважності. Уважності до того, що є настільки реальним і базовим, настільки схованим від нас повсюду й завжди, що ми змушені нагадувати собі знову і знову: “Це вода.” Це вода.
_
Повний оригінальний текст промови Воллеса можна знайти, зокрема, тут.
