Текст і фото: Антон Семиженко.

У СОТНІ МЕТРІВ ВІД УКРАЇНИ
Місто Сороки, найбільше поселення північного краю Молдови, сполучає з Україною рідкісний вид транспорту — річковий пором. Він зовісм не схожий на типові зображення поромів, це не корабель із широкою палубою й пасажирськими каютами. Тут, на Дністрі, це просто металевий пліт, який перетягають з одного берега на інший за допомогою ручної лебідки. Платиш сім гривень чи п’ять лей — і похмурий поромщик відчіпляє конструкцію від українського берега й тягне трос. За 10 хвилин в хід іде багро: кількаметровою палицею з гаком треба зачепитись за інший берег і підтягнути плота поближче. Традиційно за палицю хапаються всі наявні на поромі чоловіки: пошвидше пристати до берега в інтересах кожного.
Мережа таких поромів діє на Дністрі ще з радянських часів. Сороцький з іншого боку пристає до українського села Цекинівка — і, оскільки село розташоване далеко від жвавих трас, цим поромом користуються здебільшого місцеві. А транзитним пасажирам зручніший пором від українського райцентра Ямпіль до молдовського села каменярів Косеуць. В селі треба пройти ґрунтовою дорогою сяючий кіоск duty free під назвою Le Bridge, повз кілька закинутих, зарослих здичавілим виноградом дворів, до пам’ятника Великій вітчизняній війні. Там стає маршрутка, яка за пару лей і 15 хвилин довезе до Сорок.

З Ямполя до Сорок.

Дністер тут дуже звивистий.

Так роблю і я. Після встеленого світлою пилюкою виїзду з села (тут розташовано майстерні, де з брил місцевого пісковика роблять популярні у всій Молдові постаменти й надгробки) починаються поля. Тут вони клаптикові, значно менші, ніж в Україні. Північ Молдови пагорбиста, тут чимало лісів, а узбіччя доріг засаджено волоськими горіхами. Тут красиво, тож часто можна зустріти туристів.
Коли обидва береги Дністра належали одній країні, Косеуць і Цекинівка фактично зливались із містами-сусідами. Косеуцькі поміщики фінансували ямпільську гімназію, а сотні цекинівців працювали на сороцьких заводах. Звісно, й дотепер на ямпільському ринку можна зустріти молдован, які скуповують дешевшу та смачнішу від молдовської ковбасу, а жінки з Цекинівки вважаються добрими майстринями в сороцьких перукарнях і салонах краси. І досі в Косеуцях дивляться українські телеканали, а на нашому боці добре ловить 4G від молдовських мобільних операторів Orange та Moldcell. Час від часу правоохоронці знаходять нелегальні спиртопроводи — протягнуті під Дністром садові шланги, якими цінну рідину перекачують із Молдови в Україну. Але загалом зв’язок послабшав. Більшість молодих ямпільчан у Молдові ніколи не були.

В'їзд до Косеуць. П'ятиповерхівки на задньому плані — вже український райцентр Ямпіль Вінницької області.

Тимчасом у 40-тисячних Сороках є, на що подивитись. Любителі історії йдуть до Сороцької фортеці — маленької, але чудово збереженої цитаделі 1499 року. Вірян приваблює Свіча подяки, висока кам’яна стела з капличкою всередині. Любителі трешу піднімаються на Циганський пагорб — район, де вже десятки років живуть заможні роми. Більшість своїх грошей вони витрачають на розбудову й оздоблення осель, тому майже кожен будинок на пагорбі сповнений кітчу й екзотичних архітектурних рішень. Ось таких:

КОЛИ ЖИТТЯ ВДАЛОСЬ

За легендою, цигани живуть на пагорбі в Сороках уже кілька століть. Це місце їм нібито подарував молдовський господар Стефан Великий, коли на заклик правителя цигани-ковалі з усієї Молдови з'їхались до фортеці й швидко поремонтували його війську інструменти і транспорт. Так із XVI-го століття цигани тут і осіли.
Реально ж розбудова пагорба почалась із півстоліття тому. Більшість родин, що тут живуть, ведуть справи в Москві чи Азербайджані. Хтось координує збір милостині, хтось торгівлю наркотиками, у когось цілком респектабельний бізнес. Надихнувшись московськими палацами «нових росіян», цигани вирішили побудуватись і собі. Тут негоже, щоб сусідів будинок був кращий за свій. Тому з кожним роком на пагорбі більшає поверхів, барельєфів, металевих дахів і пластикових вікон.
Оскільки джерелом натхнення багатьох циган є Москва, частина будівель відтворюють побачене там. Наприклад, цей дім зводили, маючи на увазі Большой театр. От тільки замість чотирьох коней і погонича тут чомусь лише три коня. Місцеві жартують, що четвертого вкрали цигани.
Автентичний Большой театр. Зображення з dip.academic.ru.
Інший місцевий узяв за взірець вашингтонський Капітолій. І додав «краси» у вигляді статуй і вікон бізнес-центра. Тут добре видно масштаби новобудов: класичні сільські хати тепер виглядають підсобками.
Так само й тут.
Часом грошей добудувати дім не вистачає. 3-4-поверхові скелети лишаються чекати кращих часів...
...і заростають зеленню.
За часів Радянського союзу деякі сім'ї теж жили відносно розкішно. Офіційні обмеження на кількість поверхів та площу будинку на пагорб не поширювались.
Але тепер люди розгорнулись по-серйозному. Це Титанік, найбільший дім пагорба. Його сяючий дах видно з будь-якої точки міста.
Власник дому зібрав усі можливі символи успіху й достатку: левів, колонаду, позолоту, гіпсові статуї під античність, вензеля. При цьому цей будинок, як і більшість інших тут — порожні. Іноді житловою є одна кімната, часом циганські сім'ї живуть у гаражі, у звичніших для себе умовах. Дім оживає лиш кілька разів на рік, коли туди з'їжджається вся родина. Решту часу будівлі виконують своє головне призначення — вражати.
Власник одного з небагатьох будинків, де вмебльовано всі кімнати. Він теж живе здебільшого в Баку — просто доньку має видати днями, тому й приїхав. Ніколай Черарь відрізняється від більшості місцевих і принципами, й зовнішнім виглядом: він Свідок Єгови. Приналежність до церкви вплинула на чоловіка, він став жити скромніше й раціональніше. Утім, на питання, чим займається по життю, відповідає обтічно: «Я смотрящий».
Незважаючи на статки й тягу до розкошів, про територію за межами власного двору тут не дбають. Дороги на Циганському пагорбі — розбиті, ґрунтові, з калюжами. На незабудованих майданчиках чагарі. Схили всі у смітті.
Радянський будинок культури (ліворуч) також виявився непотрібним. Як і освіта: на вершечку пагорба знаходиться аграрний технікум. Колись там одночасно навчались більше двох тисяч людей, у тому числі чимало рома. Зараз — ледве набереться 500, і циган серед них не буде жодного.
Серед молдован район гірки вважається непрестижним. Нерухомість тут дешева, адже комунікації й водопостачання такі собі (а відремонтоване, буває, крадуть).
Але ромам усе подобається.
Що більше — то краще.
Що безперечно красиве на пагорбі — це краєвид із нього. Одразу внизу - центр Сорок. За п'ятиповерхівкою ліворуч — фортеця. Тоді одразу вузька смужка Дністра — і за нею вся у зелені українська Цекинівка.

ШАНС ДЛЯ МАЛЕНЬКИХ ПОСЕЛЕНЬ
Буденне життя в Сороках таке: дорослі працюють на кількох текстильних фабриках, молочному й соковому заводах. Молодь навчається в аграрному технікумі та філії кишинівського університету, що випускає бухгалтерів з економістами. Відпочивають у десятку місцевих ресторанів і на досить захаращеній набережній. Грають у казино й на гральних автоматах: тут це досі легально. Скуповуються в супермаркеті Fourchette, “доньці” української мережі Фуршет. Усе рідше використовують у побуті російську мову: місцева газета Observatorul de Nord цього літа відмовилась від російської версії з суто комерційних причин. Дві російськомовні школи також відчувають брак дітей.
Як майже всюди в Молдові, зарплати тут низькі, та й роботи вистачає не на всіх. Місцеві активно виїжджають на заробітки. Щоб цього було менше, на гроші Євросоюзу в Сороках створено бізнес-інкубатор. Всього їх у Молдові 9, усі в невеликих периферійних поселеннях. Як виглядають і за яким принципом працюють, можна побачити у цьому відео. Сороцький — один із найкращих, заради нього я й тут.
Колись у цій сірій триповерхівці в центрі міста була типографія. В останні роки бізнес ішов не дуже, стільки площ друкарні стало забагато. Зараз вона займає лише одну кімнату. Десятки інших — за IAS, Incubatorul de Apaceri din Soroca. Тут намагаються дати поштовх дрібним підприємцям з Сорок та довколишніх сіл.
— Для цього в нас кілька інструментів. Перший — площі для офісу. Компанія, яку обрали резидентом інкубатора, може винаймати приміщення за пільговою ціною протягом трьох, інколи п’яти років, — розповідає директорка центру Ліліана Барбере, білявка середнього віку. — Одночасно резиденти отримують доступ до спільноти та її знань: ми організовуємо тренінги, знаходимо підприємцям менторів та потенційних інвесторів. Також у бізнес-інкубаторі видають “підйомні” в розмірі кількох тисяч євро.
Із Еуґеніу Попа, помічником Ліліани, оглядаємо центр та офіси його резидентів. Тут усе дуже просто: стіни пофарбовано світлою акриловою фарбою, всюди недорогі дерев’яні двері. Не порівняти з комерційними бізнес-центрами. Але справи робляться ті ж і так само, просто компанії — рівня кількох працівників.
Наприклад, у Special Style шестеро людей роблять предмети інтер’єру з дерева. Студія Kraftart-com виробляє листівки, привітання, запрошення на весілля й подібну поліграфічну продукцію. Цим займаються троє людей. Mialex-Nord робить дерев’яні ящики для зберігання яблук, а Vicstar яблука продає (північ Молдови славиться яблуками, вони тут великі, соковиті й у сезон коштують із три гривні за кілограм). Одна з найбільших компаній інкубатора, Bevera Nord, працевлаштувала більше 30 жінок. В окремому цеху вони шиють одяг, який потім продають у тому числі в Норвегії.
— Ця компанія вже доросла до серйозного рівня, скоро вестиме бізнес без нашої допомоги, — каже Еуґеніу. — А хлопці з Kebab Roll тільки починають, то ми їм навіть місце у дворі дали біля вулиці, щоб намет із шаурмою поставили. Продукти вони готують на кухні в підвалі, там і склад — а торгівля тут.
Еуґеніу й сам поєднує роботу адміністратора в IAS із бізнесом: у нього невелика друкарня Uniprint. Візитівки, флаєри, афіші, бланки — типовий асортимент. У компанії працює він один. Зараз справ особливо немає, чололвік має трохи часу. Ми виходимо надвір поговорити, як взагалі живеться в Молдові на периферії. Нижче — пряма мова Еуґеніу.

— Як не крути, до великих прибутків тут не доростеш. Усе-таки ринок маленький. Тому поєдную дві роботи. В мене сім’я, дитина народилась недавно. Із середньою зарплатою в дві тисячі лей (близько 2500 гривень — “Далі буде”) на одній роботі кінці з кінцями ніяк не зведеш. За комунальні заплатив — і навіть на харчування нормально не вистачає.
Я навчався в Кишиневі. Після диплома більшість лишаються там, чи їдуть закордон — а я вирішив повернутись сюди. В Сороках спокійніше, дешевше, легше ростити дитину. А от у соціальному плані все сумно. Я намагався розворушити містечко, зробити лекторій, чи хоча б клуб для перегляду фільмів. Шукав молодь серед місцевих студентів, але приходило не більше десятка. Був навіть випадок, коли сюди спеціально приїхав соціолог із Кишинева, про молдовське суспільство поговорити. У Кишиневі його знають як розумну й дуже авторитетну людину — але тут послухати його прийшли всього двоє людей. Так соромно мені ще ніколи не було.
Тут питання до якості молоді. Більшість із них ідуть в той же аграрний технікум не для того, щоб на землі працювати — а щоб отримати диплом і влаштуватись у поліцію. Робота там непогана, платять вчасно. І підходить свідоцтво про будь-яку освіту рівня вище шкільної.
Бізнес-інкубатор допомагає втримати тут активних. Але лише на певний час. Тому що, коли набиваєш руку й готовий вийти на серйозний рівень, розумієш, що “вище” вже все домовлено й зайнято. Наприклад, я б не проти розширювати типографські послуги на Бєльці, чи й на Кишинів вийти. Але, по-перше, тоді треба серйозні інвестиції в обладнання й логістику. А по-друге, там без протекції чи хабарів уже ніяк. Не заплатиш — до тебе прийдуть. Корупція в Молдові — справа серйозна.
2009-го, навчаючись у Кишиневі, я практично щодня ходив на масові протести проти комуністів. “Наші” перемогли, стало краще. Але не принципово. В людей у керівництві така ж ментальність, як і в тих, хто був раніше. Ніби й проводять реформи — але так, щоб собі не нашкодити. От оголосили боротьбу з корупцією. В Румунії вийшло, там багатьох пересаджали. І вона запропонувала Молдові своїх фахівців, які все це втілили — мовляв, хай приїдуть, вам допоможуть. Наші відмовились. Офіційно сказали, що треба розвивати місцевих спеціалістів. Але ж усі ми розуміємо: не взяли, тому що “не треба псувати нам тут компот”.
Я поки ще поживу тут: усе-таки, все рідне і знайоме. Почекаю виборів. Якщо переможуть нові проєвропейські проекти — лишусь тут і по змозі допомагатиму їм. А якщо проросійські соціалісти — подумаю над виїздом до Європи. Бо наші перспективи тут відкотяться ще на десяток років назад.
Взагалі, як на мене, Молдова буде успішною лише тоді, коли приєднається до Румунії. Самі ми тут безуспішно поки борсаємось. Але більшість народу має родичів на заробітках у Росії, вони люблять її як щось, що дає гроші на прожиття. І безвідповідально голосують. У містах в нас ще як не як, а по селах похід на вибори через наливайку відбувається. Зайшов за чаркою, проголосував — і знов запив. Демократія, усе ж, трохи зарано до нас прийшла.

Сороки не справляють враження депресивного містечка. Тут чимало відділень банків, у центральному парку прибрано, лавки нові, працюють фонтани. Кафе по вечорах заповнені — щоправда, гроші на них часто зароблені за кордоном. Повністю заселено й новий соціальний будинок із 70 квартирами для багатодітних сімей та молодих спеціалістів. Гроші на новобудову дав Банк розвитку Ради Європи. Втім, порожньо в інших будівлях — тих, де навпаки, людно мало би бути в першу чергу. Відчутний недобір є у щойно відремонтованій школі мікрорайону Нові Сороки. Значно менше, ніж колись, пацієнтів у місцевій лікарні. Інфраструктура є, і вона кращає — а от людей усе менше й менше. Чому?
— Це в Кишиневі відповідь шукайте, чому, — каже дядько, що торгує овочами перед розваленим кінотеатром Dacia. — Я вам єдине, що скажу: якщо раніше молдовани виїжджали на заробітки й пересилали сюди побільше грошей рідним, то тепер намагаються пошвидше вивезти звідси усю сім’ю. Назавжди.
Вирушаю в напрямку Кишинева. Але дорога буде довгою, із зупинками в молдовській провінції. Адже, якщо в Сороках не раді місцевому життю — як почуваються селяни? Тому виходжу за край Сорок і ловлю попутку.


usaid

Матеріал публікується в рамках проекту «Точне відображення Угоди про асоціацію Україна-ЄС в українських медіа», що реалізується Громадською організацією «Інтерньюз-Україна» у партнерстві з Товариством Лева та Фондом міжнародної солідарності (Польща).
Публікація цього матеріалу стала можливою завдяки підтримці американського народу, що була надана через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID) та Міністерства закордонних справ Республіки Польща. Зміст публікації є виключно відповідальністю редакції “Далі буде” та необов’язково відображає точку зору USAID, уряду США та МЗС Польщі.