Текст і фото: Антон Семиженко.

У СОТНІ МЕТРІВ ВІД УКРАЇНИ
Місто Сороки, найбільше поселення півні­чного краю Молдови, сполучає з Україною рідкісний вид транс­порту — річковий пором. Він зовісм не схожий на типові зобра­ження поромів, це не корабель із широкою палубою й пасажир­ськими каютами. Тут, на Дністрі, це просто металевий пліт, який перетя­гають з одного берега на інший за допомогою ручної лебідки. Платиш сім гривень чи п’ять лей — і похмурий поромщик відчіпляє конструкцію від україн­ського берега й тягне трос. За 10 хвилин в хід іде багро: кілька­ме­тровою палицею з гаком треба зачепитись за інший берег і підтя­гнути плота поближче. Тради­ційно за палицю хапаються всі наявні на поромі чоловіки: пошвидше пристати до берега в інтересах кожного.
Мережа таких поромів діє на Дністрі ще з радян­ських часів. Сороцький з іншого боку пристає до україн­ського села Цекинівка — і, оскільки село розта­шоване далеко від жвавих трас, цим поромом користу­ються здебільшого місцеві. А транзитним пасажирам зручніший пором від україн­ського райцентра Ямпіль до молдов­ського села каменярів Косеуць. В селі треба пройти ґрунтовою дорогою сяючий кіоск duty free під назвою Le Bridge, повз кілька закинутих, зарослих здича­вілим виноградом дворів, до пам’ятника Великій вітчи­зняній війні. Там стає маршрутка, яка за пару лей і 15 хвилин довезе до Сорок.

З Ямполя до Сорок.

Дністер тут дуже звивистий.

Так роблю і я. Після встеленого світлою пилюкою виїзду з села (тут розта­шовано майстерні, де з брил місцевого пісковика роблять популярні у всій Молдові поста­менти й надгробки) почина­ються поля. Тут вони клаптикові, значно менші, ніж в Україні. Північ Молдови пагор­биста, тут чимало лісів, а узбіччя доріг засаджено волоськими горіхами. Тут красиво, тож часто можна зустріти туристів.
Коли обидва береги Дністра належали одній країні, Косеуць і Цекинівка фактично зливались із містами-сусідами. Косеуцькі поміщики фінан­сували ямпільську гімназію, а сотні цекинівців працювали на сороцьких заводах. Звісно, й дотепер на ямпіль­ському ринку можна зустріти молдован, які скупо­вують дешевшу та смачнішу від молдов­ської ковбасу, а жінки з Цекинівки вважа­ються добрими майстринями в сороцьких перукарнях і салонах краси. І досі в Косеуцях дивляться українські телеканали, а на нашому боці добре ловить 4G від молдов­ських мобільних опера­торів Orange та Moldcell. Час від часу право­охо­ронці знаходять нелегальні спирто­проводи — протя­гнуті під Дністром садові шланги, якими цінну рідину перека­чують із Молдови в Україну. Але загалом зв’язок послабшав. Більшість молодих ямпільчан у Молдові ніколи не були.

В’їзд до Косеуць. П’ятиповерхівки на задньому плані — вже україн­ський райцентр Ямпіль Вінни­цької області.

Тимчасом у 40-тисячних Сороках є, на що подивитись. Любителі історії йдуть до Сороцької фортеці — маленької, але чудово збере­женої цитаделі 1499 року. Вірян приваблює Свіча подяки, висока кам’яна стела з капличкою всередині. Любителі трешу підні­ма­ються на Циган­ський пагорб — район, де вже десятки років живуть заможні роми. Більшість своїх грошей вони витра­чають на розбудову й оздоблення осель, тому майже кожен будинок на пагорбі сповнений кітчу й екзотичних архіте­ктурних рішень. Ось таких:

КОЛИ ЖИТТЯ ВДАЛОСЬ

За легендою, цигани живуть на пагорбі в Сороках уже кілька століть. Це місце їм нібито подарував молдов­ський господар Стефан Великий, коли на заклик правителя цигани-ковалі з усієї Молдови з’їхались до фортеці й швидко поремон­тували його війську інстру­менти і транспорт. Так із XVI-го століття цигани тут і осіли.
Реально ж розбудова пагорба почалась із півсто­ліття тому. Більшість родин, що тут живуть, ведуть справи в Москві чи Азербай­джані. Хтось координує збір милостині, хтось торгівлю нарко­тиками, у когось цілком респе­кта­бельний бізнес. Надихнувшись москов­ськими палацами «нових росіян», цигани вирішили побуду­ватись і собі. Тут негоже, щоб сусідів будинок був кращий за свій. Тому з кожним роком на пагорбі більшає поверхів, барельєфів, металевих дахів і пласти­кових вікон.
Оскільки джерелом натхнення багатьох циган є Москва, частина будівель відтво­рюють побачене там. Наприклад, цей дім зводили, маючи на увазі Большой театр. От тільки замість чотирьох коней і погонича тут чомусь лише три коня. Місцеві жартують, що четвертого вкрали цигани.
Автен­тичний Большой театр. Зобра­ження з dip.academic.ru.
Інший місцевий узяв за взірець вашинг­тон­ський Капітолій. І додав «краси» у вигляді статуй і вікон бізнес-центра. Тут добре видно масштаби новобудов: класичні сільські хати тепер вигля­дають підсобками.
Так само й тут.
Часом грошей добудувати дім не вистачає. 3–4-поверхові скелети лишаються чекати кращих часів…
…і заростають зеленню.
За часів Радян­ського союзу деякі сім’ї теж жили відносно розкішно. Офіційні обмеження на кількість поверхів та площу будинку на пагорб не поширю­вались.
Але тепер люди розгор­нулись по-серйо­зному. Це Титанік, найбільший дім пагорба. Його сяючий дах видно з будь-якої точки міста.
Власник дому зібрав усі можливі символи успіху й достатку: левів, колонаду, позолоту, гіпсові статуї під античність, вензеля. При цьому цей будинок, як і більшість інших тут — порожні. Іноді житловою є одна кімната, часом циганські сім’ї живуть у гаражі, у звичніших для себе умовах. Дім оживає лиш кілька разів на рік, коли туди з’їжджається вся родина. Решту часу будівлі виконують своє головне призна­чення — вражати.
Власник одного з небагатьох будинків, де вмебльовано всі кімнати. Він теж живе здебільшого в Баку — просто доньку має видати днями, тому й приїхав. Ніколай Черарь відрі­зня­ється від більшості місцевих і принципами, й зовнішнім виглядом: він Свідок Єгови. Прина­ле­жність до церкви вплинула на чоловіка, він став жити скромніше й раціо­нальніше. Утім, на питання, чим займа­ється по життю, відпо­відає обтічно: «Я смотрящий».
Незва­жаючи на статки й тягу до розкошів, про територію за межами власного двору тут не дбають. Дороги на Циган­ському пагорбі — розбиті, ґрунтові, з калюжами. На незабу­до­ваних майдан­чиках чагарі. Схили всі у смітті.
Радян­ський будинок культури (ліворуч) також виявився непотрібним. Як і освіта: на вершечку пагорба знахо­диться аграрний технікум. Колись там одночасно навчались більше двох тисяч людей, у тому числі чимало рома. Зараз — ледве набереться 500, і циган серед них не буде жодного.
Серед молдован район гірки вважа­ється непре­стижним. Нерухо­мість тут дешева, адже комуні­кації й водопо­ста­чання такі собі (а відре­мон­товане, буває, крадуть).
Але ромам усе подоба­ється.
Що більше — то краще.
Що безпе­речно красиве на пагорбі — це краєвид із нього. Одразу внизу – центр Сорок. За п’ятиповерхівкою ліворуч — фортеця. Тоді одразу вузька смужка Дністра — і за нею вся у зелені українська Цекинівка.

ШАНС ДЛЯ МАЛЕНЬКИХ ПОСЕЛЕНЬ
Буденне життя в Сороках таке: дорослі працюють на кількох текстильних фабриках, молочному й соковому заводах. Молодь навча­ється в аграрному технікумі та філії кишинів­ського універ­ситету, що випускає бухгал­терів з еконо­мі­стами. Відпо­чи­вають у десятку місцевих ресто­ранів і на досить захара­щеній набережній. Грають у казино й на гральних автоматах: тут це досі легально. Скупо­ву­ються в супер­маркеті Fourchette, «доньці» україн­ської мережі Фуршет. Усе рідше викори­сто­вують у побуті російську мову: місцева газета Observatorul de Nord цього літа відмо­вилась від росій­ської версії з суто комер­ційних причин. Дві росій­сько­мовні школи також відчу­вають брак дітей.
Як майже всюди в Молдові, зарплати тут низькі, та й роботи вистачає не на всіх. Місцеві активно виїжджають на заробітки. Щоб цього було менше, на гроші Євросоюзу в Сороках створено бізнес-інкубатор. Всього їх у Молдові 9, усі в невеликих перифе­рійних поселеннях. Як вигля­дають і за яким принципом працюють, можна побачити у цьому відео. Сороцький — один із найкращих, заради нього я й тут.
Колись у цій сірій трипо­вер­хівці в центрі міста була типографія. В останні роки бізнес ішов не дуже, стільки площ друкарні стало забагато. Зараз вона займає лише одну кімнату. Десятки інших — за IAS, Incubatorul de Apaceri din Soroca. Тут намага­ються дати поштовх дрібним підпри­ємцям з Сорок та довко­лишніх сіл.
— Для цього в нас кілька інстру­ментів. Перший — площі для офісу. Компанія, яку обрали резидентом інкубатора, може винаймати примі­щення за пільговою ціною протягом трьох, інколи п’яти років, — розпо­відає директорка центру Ліліана Барбере, білявка середнього віку. — Одночасно резиденти отримують доступ до спільноти та її знань: ми органі­зо­вуємо тренінги, знаходимо підпри­ємцям менторів та потен­ційних інвесторів. Також у бізнес-інкубаторі видають «підйомні» в розмірі кількох тисяч євро.
Із Еуґеніу Попа, помічником Ліліани, оглядаємо центр та офіси його резидентів. Тут усе дуже просто: стіни пофар­бовано світлою акриловою фарбою, всюди недорогі дерев’яні двері. Не порівняти з комер­ційними бізнес-центрами. Але справи робляться ті ж і так само, просто компанії — рівня кількох праців­ників.
Наприклад, у Special Style шестеро людей роблять предмети інтер’єру з дерева. Студія Kraftart-com виробляє листівки, приві­тання, запро­шення на весілля й подібну полігра­фічну продукцію. Цим займа­ються троє людей. Mialex-Nord робить дерев’яні ящики для збері­гання яблук, а Vicstar яблука продає (північ Молдови славиться яблуками, вони тут великі, соковиті й у сезон коштують із три гривні за кілограм). Одна з найбільших компаній інкубатора, Bevera Nord, праце­вла­штувала більше 30 жінок. В окремому цеху вони шиють одяг, який потім продають у тому числі в Норвегії.
— Ця компанія вже доросла до серйо­зного рівня, скоро вестиме бізнес без нашої допомоги, — каже Еуґеніу. — А хлопці з Kebab Roll тільки починають, то ми їм навіть місце у дворі дали біля вулиці, щоб намет із шаурмою поставили. Продукти вони готують на кухні в підвалі, там і склад — а торгівля тут.
Еуґеніу й сам поєднує роботу адміні­стратора в IAS із бізнесом: у нього невелика друкарня Uniprint. Візитівки, флаєри, афіші, бланки — типовий асортимент. У компанії працює він один. Зараз справ особливо немає, чололвік має трохи часу. Ми виходимо надвір поговорити, як взагалі живеться в Молдові на периферії. Нижче — пряма мова Еуґеніу.

— Як не крути, до великих прибутків тут не доростеш. Усе-таки ринок маленький. Тому поєдную дві роботи. В мене сім’я, дитина народилась недавно. Із середньою зарплатою в дві тисячі лей (близько 2500 гривень — «Далі буде») на одній роботі кінці з кінцями ніяк не зведеш. За комунальні заплатив — і навіть на харчу­вання нормально не вистачає.
Я навчався в Кишиневі. Після диплома більшість лишаються там, чи їдуть закордон — а я вирішив повер­нутись сюди. В Сороках спокійніше, дешевше, легше ростити дитину. А от у соціальному плані все сумно. Я намагався розво­рушити містечко, зробити лекторій, чи хоча б клуб для перегляду фільмів. Шукав молодь серед місцевих студентів, але приходило не більше десятка. Був навіть випадок, коли сюди спеці­ально приїхав соціолог із Кишинева, про молдовське суспільство поговорити. У Кишиневі його знають як розумну й дуже автори­тетну людину — але тут послухати його прийшли всього двоє людей. Так соромно мені ще ніколи не було.
Тут питання до якості молоді. Більшість із них ідуть в той же аграрний технікум не для того, щоб на землі працювати — а щоб отримати диплом і влашту­ватись у поліцію. Робота там непогана, платять вчасно. І підходить свідоцтво про будь-яку освіту рівня вище шкільної.
Бізнес-інкубатор допомагає втримати тут активних. Але лише на певний час. Тому що, коли набиваєш руку й готовий вийти на серйозний рівень, розумієш, що «вище» вже все домовлено й зайнято. Наприклад, я б не проти розши­рювати типографські послуги на Бєльці, чи й на Кишинів вийти. Але, по-перше, тоді треба серйозні інвестиції в обладнання й логістику. А по-друге, там без протекції чи хабарів уже ніяк. Не заплатиш — до тебе прийдуть. Корупція в Молдові — справа серйозна.
2009-го, навча­ючись у Кишиневі, я практично щодня ходив на масові протести проти комуністів. «Наші» перемогли, стало краще. Але не принципово. В людей у керів­ництві така ж менталь­ність, як і в тих, хто був раніше. Ніби й проводять реформи — але так, щоб собі не нашкодити. От оголосили боротьбу з корупцією. В Румунії вийшло, там багатьох переса­джали. І вона запро­по­нувала Молдові своїх фахівців, які все це втілили — мовляв, хай приїдуть, вам допоможуть. Наші відмо­вились. Офіційно сказали, що треба розвивати місцевих спеці­а­лістів. Але ж усі ми розуміємо: не взяли, тому що «не треба псувати нам тут компот».
Я поки ще поживу тут: усе-таки, все рідне і знайоме. Почекаю виборів. Якщо переможуть нові проєв­ро­пейські проекти — лишусь тут і по змозі допома­гатиму їм. А якщо проро­сійські соціа­лісти — подумаю над виїздом до Європи. Бо наші перспе­ктиви тут відко­тяться ще на десяток років назад.
Взагалі, як на мене, Молдова буде успішною лише тоді, коли приєд­на­ється до Румунії. Самі ми тут безуспішно поки борса­ємось. Але більшість народу має родичів на заробітках у Росії, вони люблять її як щось, що дає гроші на прожиття. І безвід­по­від­ально голосують. У містах в нас ще як не як, а по селах похід на вибори через наливайку відбу­ва­ється. Зайшов за чаркою, прого­ло­сував — і знов запив. Демократія, усе ж, трохи зарано до нас прийшла.

Сороки не справ­ляють враження депре­сивного містечка. Тут чимало відділень банків, у центральному парку прибрано, лавки нові, працюють фонтани. Кафе по вечорах заповнені — щоправда, гроші на них часто зароблені за кордоном. Повністю заселено й новий соціальний будинок із 70 квартирами для багато­дітних сімей та молодих спеці­а­лістів. Гроші на новобудову дав Банк розвитку Ради Європи. Втім, порожньо в інших будівлях — тих, де навпаки, людно мало би бути в першу чергу. Відчутний недобір є у щойно відре­мон­то­ваній школі мікро­району Нові Сороки. Значно менше, ніж колись, пацієнтів у місцевій лікарні. Інфра­стру­ктура є, і вона кращає — а от людей усе менше й менше. Чому?
— Це в Кишиневі відповідь шукайте, чому, — каже дядько, що торгує овочами перед розва­леним кіноте­атром Dacia. — Я вам єдине, що скажу: якщо раніше молдовани виїжджали на заробітки й пересилали сюди побільше грошей рідним, то тепер намага­ються пошвидше вивезти звідси усю сім’ю. Назавжди.
Вирушаю в напрямку Кишинева. Але дорога буде довгою, із зупинками в молдов­ській провінції. Адже, якщо в Сороках не раді місцевому життю — як почува­ються селяни? Тому виходжу за край Сорок і ловлю попутку.


usaid

Матеріал публі­ку­ється в рамках проекту «Точне відобра­ження Угоди про асоціацію Україна-ЄС в україн­ських медіа», що реалі­зу­ється Громад­ською органі­зацією «Інтерньюз-Україна» у партнерстві з Товари­ством Лева та Фондом міжна­родної солідар­ності (Польща).
Публі­кація цього матеріалу стала можливою завдяки підтримці амери­кан­ського народу, що була надана через Агентство США з міжна­ро­дного розвитку (USAID) та Міністерства закор­донних справ Респу­бліки Польща. Зміст публі­кації є виключно відпо­від­аль­ністю редакції «Далі буде» та необов’язково відображає точку зору USAID, уряду США та МЗС Польщі.