Софія: знайомство

Болгарія рідко потрапляє в українські стрічки новин: маленька семимільйонна країна з найнижчим у ЄС ВВП на душу населення навряд чи може відчутно вплинути на наше життя. Втім, у середині листопада про країну почули: болгари обрали президентом проросійського Румена Радєва. Кандидатка від правлячої проєвропейської партії Цецка Цачева пройшла в другий тур, але набрала вдвічі менше за конкурента. Як так сталось, що країна Євросоюзу обирає скептичного налаштованого до ЄС президента? Причому це Східна Європа, де євроскептицизм не поширений: і Польща, й Словаччина, й Румунія — стійкі прихильники союзу. Та й Болгарія за майже 10 років у ЄС отримала від нього мільярди євро підтримки. Що відбувається в країні, яка географічно належить до Балкан, але культурно більше схожа на пострадянські? Яка колись навіть прагнула стати частиною СРСР, але її так і не прийняли? Яка досі не може — чи не хоче — перейняти європейські правила життя? За кілька тижнів до виборів ми поїхали це з’ясувати. 

Контраст відчувається вже в самому Летище София. Аеропорту болгарської столиці далеко до бухарестського летовища, не кажучи про варшавське. Хоч термінал і новий, багато деталей нагадують автостанцію українського обласного центру. Замість десятка інтерактивних екранів — єдине табло з даними про відліт та прибуття, замість цілодобових мережевих кафе — три місцевих, і серед них жодного цілодобового. Втім, і пасажирів о цій порі ще майже нема: лише з десяток людей дрімають на лавках.
Довкола аеропорту теж порожньо. Зазвичай землі біля летовищ забудовано готелями й торговими центрами — адже люди, які користуються авіантранспортом, як правило, небідні. Та в софійському випадку довкола лиш пустирі й таксисти. Вірний знак, що потрапив у незаможну країну. Пейзаж розбавляє лише станція метро, зовсім нова. Підземці в болгарській столиці менше 20 років, мережа активно росте, скоро має запрацювати третя лінія з одразу 12 станціями. Будівництво ведеться загалом за європейські гроші.

Платформа станції метро "Мусагеница".

Метро в Софії працює з 5 ранку. Втім, вирішую пройтись пішки: летовище знаходиться в межах міста, до центру від нього 13 кілометрів, дорога йде через спальні райони Дружба-1, Полигон та Яворов. Заодно й побачу, чим живе ранкова столиця.
Одразу від аеропорту починається Брюсельський бульвар — широка, відремонтована у 2010-му магістраль. На бульвар, утім, схожа мало: по боках немає навіть тротуару для пішоходів, не кажучи про велодоріжки. Ті, кому доводиться йти дорогою пішки, протоптали стежку на узбіччі. Хоча й вона за пару кілометрів переривається рівчаками.

Одним із маркерів стану економіки є кількість новобудов та стан старих будинків. У Софії новобудов мало. Дорогою до центру бачу навіть закинуті будівництва. Наявні ж спальні квартали — повні будинків на кшталт наших хрущовок. Зі знайомими сучасними ознаками: такими ж пластиковими вікнами, таким же різнобарвним клаптиковим утепленням. Так само вистачає низькопробного графіті й решток старих реклам. Єдина відмінність — у тому, що часом між комуністичними багатоповерховими панельками трапляються приватні хати з червоною черепицею. Стара забудова.

Брюсельський бульвар закінчується перетином із Царградським шосе — дорогою, з якої здавна починався шлях на Стамбул (або Царград, як його називали давні слов’яни). Проходжу повз найбільший у місті парк Борисова гръдина, Борисів сад, та стадион Армеец, сучасний спортивний та концертний майданчик, де може вміститись до 20 тисяч глядачів. Повз відоме на пострадянському просторі видавництво София пресс та давно неремонтовану будівлю державного інформаційного агентства БТА. Що ближче до центру, то більше на білбордах політичної реклами. А іншої реклами негусто: крім кандидатів у президенти, на бігбордах красується переважно місцева горілка Flirt та дешеві цигарки Corset. Реклами дорожчих товарів — житла чи автомобілей — значно менше. Часом трапляються плакати проти трудової міграції та корупції.

Усюди — і серед засипаних опалим листям дворів, і перед парковками, й у підземних переходах — стоять невеликі кіоски з вивісками Софийска баница, Родопска баницаШопска баница. Баниця, запечене листове тісто із сиром, овочами чи м’ясом — найпоширеніша болгарська страва й водночас один із найдешевших способів швидко перекусити. Порція запашної випічки коштує в кіоску один болгарський лев — менше 15 гривень. У стільки ж обійдеться півлітра айрану, киселого мляка чи бози (обидва — традиційні болгарські напої, перший є різновидом йогурту, другий — продуктом бродіння пшениці), загалом це вчетверо дешевше за сніданок у середньому місцевому кафе. Не дивно, що довкола кіосків купкуються багато людей.
Одна з таких баничарень — біля корпусу економічного факультету найстарішого болгарського вузу, Софійського університету імені Святого Климента Охридського. У ньому не обійшлось без українців: головний корпус проектував архітектор та скульптор родом із Тернопілля Михайло Паращук, а одразу після відкриття, у 1889-му тут викладав Михайло Драгоманов. Зараз в університеті 16 факультетів та 14 тисяч студентів.
Питаю в майбутніх економістів: як зараз із достатком у болгарському суспільстві?
— У нас застій останні років вісім, — відповідає чотирикурсник Теодор. — Економіка, якщо й росте, то на піввідсотка на рік. Якщо падає, то теж на стільки. Великих нових проектів немає.
Із 2003 по 2008 рік ВВП Болгарії ріс досить жваво, по 6% на рік. Світова криза сильно вдарила по країні, 2009-го промислове виробництво знизилось на 14%, ВВП на майже 5%.

— Наш уряд зробив ставку на дешеву робочу силу, податок на прибуток тут лише 10%. Один із найнижчих у Європі, — каже третьокурсниця Живка. — Але це не працює так добре, як планувалось. Середня зарплата в Болгарії — майже тисячу левів, 500 євро. Усе-таки в Азії працюють за менші гроші.

— Плюс у нас корупція, — додає вона. — Тому інвестори не дуже йдуть. Ви побачите це навіть по магазинах у центральній частині: рідко коли це щось мережеве або солідне. А по тому, як люди вдягаються, по балконах і вікнах, по стареньких автівках — переконаєтесь, що середнього класу тут досі небагато.
Скоро 10 років, як Болгарія в ЄС. Чи змінило це щось для економіки?
— Складно сказати, що б було без Євросоюзу, — каже молода викладачка Сніжана. — Очевидно, що він допомагає грішми, якимись правилами й порадами. Причина проблем — переважно в наших політиках, у місцевій владі, яка досі неефективна. Але народ не сильно занурюється в деталі. Економічна криза по часу співпала із входженням до ЄС — і це для людей пов’язані речі. Чимало хто думає, що, можливо, з Росією було б краще. У багатьох є ностальгія за комуністичними часами, коли все нібито було стабільним і простим. Це вам казатимуть часто, особливо в провінції.
Питаю наостанок, хто зі студентів планує потім працювати в Болгарії.
— Я вже знайшов роботу, — каже Теодор. — Але наперед не загадуватиму: в сучасному світі міграція звична річ. Я рік провчився в Будапешті, мав стажування в Італії. Це той позитив, який від інтеграції відчуваємо ми, студенти: є можливість вчитись в інших вузах, ми багато їздимо, отримуємо новий досвід. І, звичайно, у Польщі чи Чехії платять краще, не кажучи про Австрію чи Німеччину. Перша робота поки в Софії, а далі побачу.

У самому серці Софії, на площі Незалежності — руїни фракійського міста Сердіка. Частково їх вкрито бетонно-скляними куполами, але більшість — просто неба, відкрита для всіх охочих. Руїни дають софійцям привід говорити, що їхнє місто засноване ще у VIII столітті до нашої ери. Серед решток стін стоїть ціла споруда, діюча православна церква Святої Петки Самарджийської. Її зведено ще в XI столітті. Також довкола — стародавні мечеть і католицький храм, а зовсім поряд — головний кафедральний собор імені Олександра Невського, одна з головинх “візитних карток” Софії та резиденція болгарського патріарха. З якою сусідить дорогий та пафосний ресторан La Cathedrale.
Із трьох боків площі Незалежності розмістились головні будівлі болгарської світської влади: Адміністрації президента, Ради міністрів та Народних зборів, місцевого парламенту. Без несподіваної комерції не обійшлось і тут: в одному з флангів Адміністрації президента розташоване казино.

Кафедральний собор Святого Олександра Невського.
Неподалік - серія плакатів, присвячених кириличній абетці.
Церква Святої Петки та частина руїн Сердіки. Ліворуч видно мінарет мечеті Баня Баші, збудованої ще в 1567 році. Це єдина діюча мечеть у Софії.
Відкрита для огляду частина руїн Сердіки. Більшість грошей на роботи з облаштування руїн надав Євросоюз.
Кошторис. Понад 80% вартості покрито з Європейського фонду регіонального розвитку.
Казино при Адміністрації презилента Болгарії.

Під землею, поряд із входом на центральну станцію метро Сердика — крамниці з товаром для туристів. Крім традиційних народних сорочок, виробів із дерева та глиняних скульптур, це мило, косметика й варення з троянд: болгарська троянда — один із найвідоміших брендів країни. Ще продають футболки. Крім “I love Sofia” та “Bulgaria”, написи присвячено абетці глаголиці, “країні трьох морів” Великій Болгарії (за правління царя Симеона Великого в X столітті утричі більша за сучасну Болгарія мала виходи, крім Чорного, ще до Егейського та Іонічного морів), а також Росії та Радянському Союзу. Футболки з написами “Михаил Калашников. Совершенное оружие” та портретами Володимира Путіна з підписом “Нас не догонят” — одразу за півсотні метрів від прапорів НАТО та ЄС біля головних державних будівель країни.

— Так, адже він справжній лідер. Сильний чоловік, — відповіла продавчиня на питання, чи люблять у країні Путіна. Дізнавшись, що я з України, продовжити розмову відмовилась.

sofia-wall
Розмальована ще за комуністичних часів стіна будинку в Софії. Таких малюнків у історичному центрі чимало.

— Ну звичайно, тут Путін в авторитеті, — каже нова знайома Лільяна. Вона закінчує вчитись на соціолога, паралельно підпрацьовуючи в банку. — У 90-ті, після розвалу східного блоку, Болгарія прагнула бути від Москви якомога далі, адже все, що з нею пов’язане, нагадувало комуністичне минуле. Російська у школах із пріоритетної іноземної мови відійшла на другі-треті позиції: я сама пригадую, що хотіла її вивчати, а не змогла. Потім, у двотисячних, економіка росла, ми інтегрувались у Європу, було модно захоплюватись Заходом. Народ сподівався, що він усе змінить, і життя в Болгарії стане чеснішим, простішим і багатшим. Але ні, не змінив. Наші політики лишились загалом такими ж, як і були. І зараз люди дивляться, як Путін грає м’язами — і, з одного боку, розуміють, що це навряд чи перспективний шлях. А з іншого — він так приваблює…
Ідемо з Лільяною повз розкладки преси. Вона звертає увагу на асортимент. Провідні болгарські видання називаються Труд, 24 часа, Ретро. Поряд лежать таблоїди Жълт труд, Уикенд, Строго секретно. Ще з асортименту складається враження, що болгари цікавляться гороскопами, бджільництвом та народною медициною. І Росією: на видному місці газета Россия сегодня.
— Ти, мабуть, здивуєшся, але болгарам властивий націоналізм. Тут заведено вважати себе великими, найкращими, — всміхається дівчина. — Спробуй за пивом чи ракією згадати з місцевими про когось із болгарських сусідів. Румуни? Та ну, чим вони кращі за нас, ще й диктатора мали. Колишня Югославія? Суцільний бардак, окрім Македонії, яка в нашій уяві є частиною Болгарії. Туреччина? Колись, років 500 тому, в нас із нею була війна, то ми їй так врізали! Греки? Як вони могли до такої кризи докотитись? Повір, ми майстри вишукувати в історії купу причин, чому ми кращі за інших. І при цьому — смішна річ — мої колишні однокласниці й подруги, які повиходили заміж за тих же румун, турків, греків, італійців чи поляків, тепер так високо носа тримають, що нас уже й не бачать. Адже вони схопили зірку!
Пройшовши крізь ряд хаотично припаркованих автівок (“У нас кажуть: паркується, як араб у пустелі.”), ми з Лільяною присіли на лавку на пішохідно-торговій вулиці. Як більшість лавок у центрі Софії, чомусь вона гранітна. Сидіти холодно, незручно.
— Можливо, так влада розвиває у болгар креативність. Я завжди з собою шарф ношу для такого, — всміхається дівчина. І, серйозніше, додає. — Зараз активно роботу за кордоном шукаю. Ми ніби і в ЄС, і, якщо вірити політикам, от-от стане краще. Але у Греції навіть у розпал їхньої кризи і з роботою, і з зарплатами було краще, ніж у нас. Із моїх знайомих, які туди виїхали, назад не повернувся ніхто.

Про вибори, політичні протести й місцеве життя переселенців з України — у другій частині репортажу.

Текст: Антон Семиженко, фото автора та з Wikipedia.


Серія матеріалів “Далі буде” про Болгарію: Софія: Знайомство | Софія: середній клас. Протести й барбершопи | Життя провінції: Русе | 7 проектів ЄС | Голоси: політолог | Голоси: культуролог | Голоси: історик
Інші країни в рамках проекту: Молдова та Румунія. Усе разом можна почитати тут. Або ж підпишіться на нашу розсилку:

[mailmunch-form id=”345596″]

usaid

Серія матеріалів стала можливою завдяки проекту «Точне відображення Угоди про асоціацію Україна-ЄС в українських медіа», що реалізується Громадською організацією «Інтерньюз-Україна» у партнерстві з Товариством Лева та Фондом міжнародної солідарності (Польща).
Публікація цього матеріалу стала можливою завдяки підтримці американського народу, що була надана через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID) та Міністерства закордонних справ Республіки Польща. Зміст публікації є виключно відповідальністю редакції “Далі буде” та необов’язково відображає точку зору USAID, уряду США та МЗС Польщі.