Всесві­тньо­ві­домий нейро­хірург Олівер Сакс в одному з радіоінтерв’ю розповів про свій досвід спілку­вання з людьми, що позбавлені відчуття кольору. Він очікував, що ті можуть дати собі раду гірше, ніж «нормальні» люди – однак у реаль­ності все виявилось навпаки. Аніма­ційний проект Blank on blank обрав найці­кавіше з цього запису й проілю­стрував розмову. А ми наводимо її текст україн­ською.


Олівер Сакс: Часто згадую історію письменника Герберта Веллса, яка назива­ється Країна сліпих. У ній мандрівник, заблу­кавши, потрапляє в ізольоване нагір’я, де виявляє цілу спільноту сліпих людей. Ці люди, сліпі вже протягом трьохсот років, втратили саме уявлення про зір та світло. І вони вважали, що гість галюцинує чи марить через ці патоло­гічні утворення на обличчі, які він називає очима.

Інтерв’ю Генрі Тішлера, 31 липня 1998 року, Бостонська радіо­станція WGBH-FM, програма Cover to cover (Від першої до останньої сторінки).

Генрі Тішлер: Доктор Олівер Сакс – першо­про­ходець у зобра­женні ландшафтів свідо­мості, нейролог, антро­полог, автор бестсе­лерів, Сакс змінив наше уявлення про можли­вості мозку та його здатність до адаптації.

Сакс: Мені дуже цікаво, як люди адапту­ються до екстре­мальних умов. Зазвичай до викли­каних хворобою невро­ло­гічних екстре­мумів, але інколи й інших крайнощів. Мене захоплює повна втрата здатності розрі­зняти кольори, або ж ахрома­топсія – коли людина бачить лише відтінки сірого. Це люди, які ніколи не бачили кольору і не мають уявлення про нього. Острови, нагір’я – подібні ізольовані місця концен­трують рідкісні генетичні відхи­лення, і я подумав: можливо, існує долина дальто­ніків? Чи острів… У 1993-му я поїхав на острів Ґуам. І якось спитав спитав колегу, чи відомо йому про якийсь острів людей, які не розрі­зняють кольорів. І, до мого здиву­вання, він сказав: «Так, є такий. На острівці Пінґелап десята частина населення не бачить кольорів. А третина людей мають генетичний дефект, який це забез­печує». І я подумав, що маю туди поїхати.

В історії Герберта Велса головний герой сприймає себе як норму, як когось вищого. Але насправді він виявляє, що люди в тому поселенні настільки добре адапту­вались до свого стану – що, навпаки, це він постійно робить помилки. У мене теж було відчуття, що ахроматопи вважали: ми, так звані «нормальні», витрачали купу часу, говорячи про колір, посила­ючись на нього, приді­ляючи увагу тому, чого для них не існувало.

Думаю, ми дійсно трохи помінялись ролями. За кілька хвилин після нашого прибуття на острівець ми самовпевнено спитали: як ви можете знати, коли банан достиг? Адже ви не відрі­зняєте жовтий від зеленого.

У відповідь нам принесли банан яскраво-зеленого кольору. Ми подумали, що це наочна ілюстрація того, які ці люди безпо­радні та безна­дійні. Однак, коли ми спробували цей банан – виявилось, що він ідеально стиглий. І місцеві відповіли нам: «Розумієте, ви назвали б це нестиглим, тому що судите за кольором. А ми – за текстурою, запахом, відчуттям, знанням. Ви користу­вались лише кольором як єдиним критерієм. А ми викори­сто­вуємо все».

Тішлер: Схоже, наскрізна думка в цій розмові – те, що ми стиґма­ти­зуємо людей. Люди мають різні проблеми, які ізолюють їх від решти. Але щойно довкола цих проблем утворю­ється спільнота – правила починають зміню­ватись.

Сакс: Так, я думаю, що є певний критичний рівень. Наприклад, коли десята частина чи чверть населення мають певну особли­вість – її мають прийняти як легітимну форму життя. Але ні, її маргі­на­лі­зують, а часом навіть не помічають.

Тішлер: Інша річ, про яку мені цікаво було читати… Ви ходили на з’їзд людей із синдромом Туретта?

Сакс: Так, я пригадую інший досвід, який теж стосу­вався одного з таких з’їздів. Він відбувся у, скажемо так, турети­чному готелі. Донька власника мала це захво­рю­вання, тому люди з цим синдромом мали там достатньо розуміння й свободи. І, коли я прийшов до кімнати увечері – почув гуркіт, стукіт, дивні звуки довкола. І – якщо б я навіть був сам у пустелі, то не робив би цього. Але тут, коли гуркотів і кричав кожен – я неспо­дівано відчув, що можу робити так само. І в якомусь сенсі я приєд­нався до них. Кричав, стукав – просто з відчуття спіль­ності. Хоча, думаю, відбувся й певний емоційний катарсис.

Тішлер: Значного розголосу отримали ваша книжка Пробу­дження й знятий за нею фільм. Як на вас вплинула вся ця увага?

Сакс: Тоді я вже був, скажімо так, у зрілому середньому віці. Та й ще до того, як це сталось. Тому, думаю, я лишився таким, яким був – допитливою, сором’язливою та впертою людиною. Зараз на шляху опиня­ються різні речі – і я маю певну свободу вибору, чи йти за ними. Так що, якщо я почую про острів людей, які не розрі­зняють кольорів – можу виділити певний час і податись туди. Але, з іншого боку, я відчуваю переляк через відпо­від­аль­ність. Тепер треба ретельно слідкувати за своїми словами, бо хтозна, який резонанс або вплив вони матимуть. Коли втома від цього накопи­чу­ється – я просто роблю те, що вже колись робив, просто їду на інший острів. Я щойно повер­нувся з Кюрасао, де просто плавав і пірнав, повністю забувши про пацієнтів, про невро­логію та про все інше.

Переклав Антон Семиженко.