Всесвітньовідомий нейрохірург Олівер Сакс в одному з радіоінтерв’ю розповів про свій досвід спілкування з людьми, що позбавлені відчуття кольору. Він очікував, що ті можуть дати собі раду гірше, ніж “нормальні” люди – однак у реальності все виявилось навпаки. Анімаційний проект Blank on blank обрав найцікавіше з цього запису й проілюстрував розмову. А ми наводимо її текст українською.


Олівер Сакс: Часто згадую історію письменника Герберта Веллса, яка називається Країна сліпих. У ній мандрівник, заблукавши, потрапляє в ізольоване нагір’я, де виявляє цілу спільноту сліпих людей. Ці люди, сліпі вже протягом трьохсот років, втратили саме уявлення про зір та світло. І вони вважали, що гість галюцинує чи марить через ці патологічні утворення на обличчі, які він називає очима.

Інтерв’ю Генрі Тішлера, 31 липня 1998 року, Бостонська радіостанція WGBH-FM, програма Cover to cover (Від першої до останньої сторінки).

Генрі Тішлер: Доктор Олівер Сакс – першопроходець у зображенні ландшафтів свідомості, нейролог, антрополог, автор бестселерів, Сакс змінив наше уявлення про можливості мозку та його здатність до адаптації.

Сакс: Мені дуже цікаво, як люди адаптуються до екстремальних умов. Зазвичай до викликаних хворобою неврологічних екстремумів, але інколи й інших крайнощів. Мене захоплює повна втрата здатності розрізняти кольори, або ж ахроматопсія – коли людина бачить лише відтінки сірого. Це люди, які ніколи не бачили кольору і не мають уявлення про нього. Острови, нагір’я – подібні ізольовані місця концентрують рідкісні генетичні відхилення, і я подумав: можливо, існує долина дальтоніків? Чи острів… У 1993-му я поїхав на острів Ґуам. І якось спитав спитав колегу, чи відомо йому про якийсь острів людей, які не розрізняють кольорів. І, до мого здивування, він сказав: “Так, є такий. На острівці Пінґелап десята частина населення не бачить кольорів. А третина людей мають генетичний дефект, який це забезпечує”. І я подумав, що маю туди поїхати.

В історії Герберта Велса головний герой сприймає себе як норму, як когось вищого. Але насправді він виявляє, що люди в тому поселенні настільки добре адаптувались до свого стану – що, навпаки, це він постійно робить помилки. У мене теж було відчуття, що ахроматопи вважали: ми, так звані “нормальні”, витрачали купу часу, говорячи про колір, посилаючись на нього, приділяючи увагу тому, чого для них не існувало.

Думаю, ми дійсно трохи помінялись ролями. За кілька хвилин після нашого прибуття на острівець ми самовпевнено спитали: як ви можете знати, коли банан достиг? Адже ви не відрізняєте жовтий від зеленого.

У відповідь нам принесли банан яскраво-зеленого кольору. Ми подумали, що це наочна ілюстрація того, які ці люди безпорадні та безнадійні. Однак, коли ми спробували цей банан – виявилось, що він ідеально стиглий. І місцеві відповіли нам: “Розумієте, ви назвали б це нестиглим, тому що судите за кольором. А ми – за текстурою, запахом, відчуттям, знанням. Ви користувались лише кольором як єдиним критерієм. А ми використовуємо все”.

Тішлер: Схоже, наскрізна думка в цій розмові – те, що ми стиґматизуємо людей. Люди мають різні проблеми, які ізолюють їх від решти. Але щойно довкола цих проблем утворюється спільнота – правила починають змінюватись.

Сакс: Так, я думаю, що є певний критичний рівень. Наприклад, коли десята частина чи чверть населення мають певну особливість – її мають прийняти як легітимну форму життя. Але ні, її маргіналізують, а часом навіть не помічають.

Тішлер: Інша річ, про яку мені цікаво було читати… Ви ходили на з’їзд людей із синдромом Туретта?

Сакс: Так, я пригадую інший досвід, який теж стосувався одного з таких з’їздів. Він відбувся у, скажемо так, туретичному готелі. Донька власника мала це захворювання, тому люди з цим синдромом мали там достатньо розуміння й свободи. І, коли я прийшов до кімнати увечері – почув гуркіт, стукіт, дивні звуки довкола. І – якщо б я навіть був сам у пустелі, то не робив би цього. Але тут, коли гуркотів і кричав кожен – я несподівано відчув, що можу робити так само. І в якомусь сенсі я приєднався до них. Кричав, стукав – просто з відчуття спільності. Хоча, думаю, відбувся й певний емоційний катарсис.

Тішлер: Значного розголосу отримали ваша книжка Пробудження й знятий за нею фільм. Як на вас вплинула вся ця увага?

Сакс: Тоді я вже був, скажімо так, у зрілому середньому віці. Та й ще до того, як це сталось. Тому, думаю, я лишився таким, яким був – допитливою, сором’язливою та впертою людиною. Зараз на шляху опиняються різні речі – і я маю певну свободу вибору, чи йти за ними. Так що, якщо я почую про острів людей, які не розрізняють кольорів – можу виділити певний час і податись туди. Але, з іншого боку, я відчуваю переляк через відповідальність. Тепер треба ретельно слідкувати за своїми словами, бо хтозна, який резонанс або вплив вони матимуть. Коли втома від цього накопичується – я просто роблю те, що вже колись робив, просто їду на інший острів. Я щойно повернувся з Кюрасао, де просто плавав і пірнав, повністю забувши про пацієнтів, про неврологію та про все інше.

Переклав Антон Семиженко.