Болгарія: життя провінції. Русе

— На схід поїдь. На південь не варто, тільки в депресію впадеш, — кажуть знайомі з Софії на питання, куди краще їхати досліджувати болгарську провінцію. — Чорноморські міста заробляють на туризмі, там усе чисто й красиво. Пловдив гарний теж, велике історичне місто. А от ближче до Греції здається, що час зупинився. Тільки вийшовши там з автобуса чи поїзда, ти одразу ж попросишся назад.
Частково вони праві: на півдні, в районі відомих завдяки марці цигарок Родопи однойменних гір — ні жвавих трас, ані значних міст. Та і з грецького боку ці землі небагаті.
Інша справа — курортні Бургас чи Варна. Ключовим джерелом доходу там є туризм — а щоб приваблювати відпочивальників, треба дбати про комфорт. Бюджетна децентралізація цьому посприяла: мерії названих міст, а також популярних внутрішніх курортів Габрово й Велико-Тирново, вміло розпоряджаються коштами.
А як щодо півночі? Вона десь посередині, відповідають знайомі. Частина проектів втілюється успішно, частина стагнують. Поблизу Дунай та трохи заможніша Румунія — однак таке сусідство не завжди використовується плідно. Міста не те щоб показували визначні досягнення, але й не занепадають. Туди мені й треба.
Обираю місто Русе. Воно особливе з багатьох причин. Із 150 тисячами населення це найбільше болгарське місто на Дунаї. Тут дуже давно, більше двох тисяч років, живуть люди, і їх завжди було чимало. Тому тут уперше в Болгарії з’явились залізниця, пивоварний завод і приватний банк. Тут уперше в країні показали кіно й надрукували в сучасний спосіб книжку. До приходу комуністичного режиму Русе було розвинутим торговим містом із чималим річковим флотом. Репресії та вилучення майна зробили свою справу: економічну й політичну й культурну спільноти Русе було знищено. Відтоді про місто говорили, як про посередній обласний центр. Цікаво, що з ним тепер?

Від Русе до Бухареста — всього 75 кілометрів.

Дорога від Софії до Русе (310 км, близько 5 годин на автобусі за 45о гривень) перетинає гірський хребет Стара-Планина, в минулому Балканські гори. Вони нижчі від українських Карпат, і сама смуга гір значно вужча. Утім, роботи для дорожніх робітників вистачає: на шляху трапляються мінімум три тунелі. В кількох місцях ведуться масштабні ремонтні роботи. Усюди біля цих проектів стоїть табличка з позначкою, що все утілюється коштом ЄС.

Хоч це й одна з головних болгарських трас, придорожних крамниць чи кафе небагато. Села також не справляють враження заможних: серед будинків чимало закинутих, із напівзруйнованими черепичними дахами. Українські придорожні села мають кращий вигляд.

ruse2
Балканам властива персоналізація: чимало компаній від будівельних і транспортних до просто крамниць тут називають своїми іменами чи прізвищами. Це вважається запорукою відповідальності власника бізнесу.

На третині дороги, невдовзі після містечка Правець, відомого як мала батьківщина беззмінного лідера комуністичної Болгарії Тодора Живкова, починається відносна рівнина. Але дорога відчутно гіршає: трапляються чимало вибоїн, автобус змушений пригальмовувати. Болгарія посідає перше місце в ЄС за кількістю смертей на дорогах, і це одна з причин того, чому страхування для візиту в Болгарію коштує більше, ніж у будь-яку іншу країну Євросоюзу. Тут порівняння з Україною теж на нашу користь: українські дороги, принаймні, не гірші. Нарешті, після шести годин дороги, в’їжджаємо в Русе.
Назва міста походить перекладається, як “руде”. Колись воно називалось Русчук, а в Середні віки — Червен. Утім, сучасна топоніміка Русе має чимало від русофільства та радянського інтернаціоналізму. В цьому місті є мікрорайони Нижній Ростов та Ялта, Дружба-1, -2 й -3, готель Рига та цілі квартали з вулиць на честь міст з країн-партнерів по “східному блоку”. Є в місті вулиці Київська, Ізмаїльська, Ренійська, Байкальська, Празька, Будапештська, і навіть Котовська. Попри те, що сам український Котовськ — уже Подільськ.
Теперішнє Русе — тихе й сонне. Тут не побачиш черг та корків, і навіть у годину пік можна знайти місце у тролейбусі. Тут мало нових будівель, і якщо ведеться масштабне будівництво — швидше за все, це буде супермаркет. У місті майже не видно дорогих автівок, натомість досі трапляються ветерани східнонімецького автопрому — Trabant. Останній “трабі” зійшов з конвеєра 1991-го року. Попри те, що пристойну беушну автівку 2000-х років виробництва у Європі можна купити за кількасот євро, для місцевих це все ще великі гроші.

Колись болгари називали Русе “маленьким Віднем”, через нашарування архітектури різних стилів. Зараз такий епітет звучить явним перебільшенням: ошатні свого часу будинки зараз занехаяні й захаращені рекламою. Русе претендує на звання Європейської культурної столиці 2019-го року — втім, усерйоз в отримання цього статусу місцеві не вірять.
— Нібито щось і робиться: пішохідну вулицю реконструювали, частину будівель відремонтовано. Але це, наче крапля в морі, — каже місцева Марія Пенчева. Тривалий час вона жила у Франції, зараз повернулась до рідного міста займатись власним бізнесом, готелем Ювелир. Наразі він однозірковий. — В 1990-ті й двотисячні за Русе майже не доглядали, то й поруйнувалось багато. Ще чимало треба відновлювати. Добре, що тепер є Арена, але ж місто не лише спортом живе.
Арена Русе, або ж Булстрад Арена, за назвою головного спонсора — один із найсучасніших у Південно-Східній Європі критих стадіонів. Протягом останніх років це головний предмет гордості місцевої мерії: нарешті вдалось завершити довгобуд, який стояв у центральній частині міста з 1976 року. Відкрита минулого липня арена використовується, як майданчик для волейболу й численних концертів. Протягом останнього року на арені виступили Uriah Heep, балет TODESБольшой московский цирк, Ґоран Бреґовіч, Lord of the dance й Nazareth.

Завершення будівництва стадіону дозволило Русе цьогоріч отримати статус Європейського міста спорту. Його щороку отримують десяток міст Євросоюзу, які мають достатню інфраструктуру й приділяють увагу розвитку спорту.
Цей статус тішить Марію. Але загалом, зізнається жінка, вона від сучасної Болгарії не в захваті.
— Більше тобі скажу: я за комуністів, — каже вона й показує на вулицю за вікном свого готелю. Тротуари й газони засипано опалим листям. — Коли я була маленька, тут було чистенько. А чому? Бо циганське населення Русе — а в Болгарії взагалі багато циган, кожен 20-тий — мало роботу. Їх працевлаштовувала держава, зазвичай двірниками. Зараз, після вступу до ЄС, роми отримують більше уваги, ніж “свої”. Повернувшись із Франції, я певний час не мала роботи — і отримувала допомогу з безробіття, якісь нещасні 7 левів на день (105 гривень — Далі буде). Але й ця допомога була обмежена в часі. А роми, які й дня в житті не працювали, мають на день 20 левів (300 гривень). Мої французькі знайомі не вірили, що все так відбувається, і що я виживаю на ці гроші.
Утім, вже за кілька хвилин жінка визнає, що за комунізму вона просто не мала б можливості займатись своєю теперішньою справою — керувати власним готелем.

У Болгарії, як і загалом на Балканах, не проблема дізнатись, яка сім'я в якій квартирі живе. Ще перед входом у під'їзд, на загальному домофоні, позначено прізвища. А в під'їздах на дверях замість номера квартири часто табличка з прізвищем сім'ї.
Ріг будинку на одному з перехресть Русе. Тут заведено повідомляти про смерть людини оголошенням, які кріпляться до парканів, дошок оголошень чи просто стін неподалік оселі померлого.

— Та й у мене б роботи не було, — каже Світозар, який поєднує приватну ветеринарну практику з фермерством. — Єдине, за чим шкодую — їжа смачніша була, без пестицидів і решти хімії.
Болгарські фермери, як і землероби по всьому Європейському союзу, мають право отримувати щедрі субсидії. Втім, у кожній країні їх розподіляють по-різному. Світозар бідкається, що в Болгарії субсидії отримували ті, хто має у власності найбільше землі. Він же зі своїми п’ятьма гектарами лишився без допомоги.
— А ті фермери, які мають доступ до європейських грошей, тепер ніби олігархи. Їхні діти їздять на Lexus та BMW, вони розбещені й почуваються вільними від законів. Контроль недостатній, тому фермери просто засипають пестицидами всю розсаду. Хоча люди, які знають, хто як працює, можуть це оцінити. За тиждень буде готове молоде вино з мого виноградника. Майже весь врожай я привезу в Софію: там знають, що це натуральний продукт, і вже замовили десятки літрів.
Світозар не хоче повертатись до старого порядку. Переваги життя в складі ЄС він відчув на своєму досвіді, коли боровся за право займатись у Болгарії улюбленою справою.
— Я жив у Швеції тривалий час, — розповідає чоловік. — Працював там ветеринаром і маю шведську посвідку, що робив свою роботу добре, що я достатньо кваліфікований. Але, коли повернувся сюди, в Русе, у місцевій профспілці ветеринарів мені казали, що документ не визнають, що я маю пройти якісь курси — нібито болгарські собаки чи коти якось відрізняються від шведських. Неформально натякали, що варто занести гроші, кому треба, й допомогти голові профспілки на майбутніх виборах… Я обурився, кілька разів їздив у Софію, щоб мій шведський дозвіл визнали на вищому рівні. Вони мають це зробити, тому що такі правила ЄС: ці документи діють на всій території євроспільноти. І вони таки були змушені це зробити, тож я спокійно займаюсь своєю справою в Русе. Хоч місцеві чиновники мене й ненавидять, нічого не можуть зі мною зробити.
Але, додає Світозар, його успішність є скоріше винятковою. Більшість болгар так наполегливо за свої права не боротимуться — і еліта країни користається з цього. Тому що найуспішніші люди в Болгарії зараз ті, хто займав високі посади за комуністичних часів — або їхні нащадки. І зайвої конкуренції ці люди не хочуть.
— Розумієш, як виходить. Уяви десятибальну шкалу успішності, — наводить приклад Світозар. — Той, в кого тато працював у міському відділі компартії — знаходиться, скажімо, на позначці три. У нього й кілька мільйонів левів у банку можуть лежати, і зв’язки він має, і рішення потрібне пробити йому легше. А такі, як я, починають із рівня “один”. Тоді з величезними зусиллями перебираються на другу позначку — але в нас легко все забрати. Легко підняти податки, від кризи ми найбільше страждаємо — ті, хто побідніш. Отак ми й скачемо, із першого рівня на другий, а тоді знов на перший. Тоді як “свої” за цей час уже піднялись цими сходами близько до верхівки.
Це класичний болгарський сценарій, запевняє Світозар, і Євросоюзу забезпечити в країні справедливу конкуренцію поки що не вдалось.

Русе закінчується Дунаєм, одразу за яким - 70-тисячне румунське місто Джурджу. У 1980-ті в Джурджу збудували великий хімічний завод. Утім, дим з його димарів ішов на Русе, що стало причиною хвороб і, зрештою, протестів. 1991-го завод припинив роботу, й тепер Джурджіу не впливає на життя Русе взагалі. Потенційні економічні переваги близькості міст використовуються мало. Як і відносної близькості Бухареста: лише троє з десятка опитаних дорослих мешканців Русе сказали, що були в румунській столиці. П'ятеро ж не виїздили за Дунай взагалі.

Текст Антона Семиженко, фото автора, з Wikipedia та bulstradarena.bg.


Серія матеріалів “Далі буде” про Болгарію: Софія: Знайомство | Софія: середній клас. Протести й барбершопи | Життя провінції: Русе | 7 проектів ЄС | Голоси: політолог | Голоси: культуролог | Голоси: історик
Інші країни в рамках проекту: Молдова та Румунія. Усе разом можна почитати тут. Або ж підпишіться на нашу розсилку:

[mailmunch-form id=”345596″]

usaid

Серія матеріалів стала можливою завдяки проекту «Точне відображення Угоди про асоціацію Україна-ЄС в українських медіа», що реалізується Громадською організацією «Інтерньюз-Україна» у партнерстві з Товариством Лева та Фондом міжнародної солідарності (Польща).
Публікація цього матеріалу стала можливою завдяки підтримці американського народу, що була надана через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID) та Міністерства закордонних справ Республіки Польща. Зміст публікації є виключно відповідальністю редакції “Далі буде” та необов’язково відображає точку зору USAID, уряду США та МЗС Польщі.