Ні свої, ні чужі

1947-го тисячі словацьких українців із мрією про краще життя переїхали на Волинь. Але більшість невдовзі повернулись назад. Чому і як це було?

Сотні свідків та учасників цих подій досі живі. Вони видають книжки, проводять конференції, зустрічаються згадати минуле. Усе зазвичай відбувається українською мовою, всюди йдеться про Україну — але в нас про ці зустрічі або книжки майже невідомо. Про оптацію та оптантів тут згадують настільки ж часто, як ви чуєте це слово — тобто, майже ніколи. А історія, хоч і малоприємна, є унікальною: 12 тисяч українців сходу Словаччини, натхненні можливістю вирішити матеріальні проблеми та побудувати справедливий комуністичний світ, залишили рідні домівки й переїхали в Українську РСР. І одразу ж правдами й неправдами почали повертатись назад — доки не виїхали практично усі.

 

Із «голодних долин»

Хоч історія стосується етнічних українців та України, починається вона здалеку — із пострілів чеських солдат у Празі. 1943-го ці люди пішли добровольцями в Чехословацький батальйон Червоної армії. Допомагали відвойовувати в нацистів Київ, Білу Церкву, Прагу — де й залишились. І невдовзі почали стріляти. У себе.

Чимало солдат цього батальйону вперше побачили Прагу на війні. Їхня мала батьківщина була за тисячу кілометрів звідти — в селах під Луцьком та Рівним, де чехи, приваблені великими ділянками родючої землі, жили з 1860-х років. Багатшали, купували сучасну техніку, будували костели й пивні заводи. Із приходом радянської влади не прийняли колективізацію, тож добровольці-військові попросили командира Чехословацького батальйону Людвіка Свободу: якщо вдасться звільнити Прагу, чи можна перевезти дружин та дітей із волинських колоній до Чехії? Свобода пообіцяв, що так і буде.

6 травня 1945 року радянські війська почали наступ на чеську столицю, і вже на п’ятий день майже мільйон дислокованих там німецьких солдат капітулювали. Виконання ж даної Свободою обіцянки розтягнулось на роки. Загалом із вини СРСР: там усвідомлювали, що внаслідок переселення країна втратить близько 35 тисяч людей, а після кривавої війни навіть стільки — цінний ресурс. Особливо на Західній Україні, де порівняно з 1941 роком населення зменшилось на 29% (тоді як на Східній Україні — на 19,4%, наводить дані дослідник Іван Ванат). Радянському союзу треба було завозити людей, а не вивозити їх. Тому з переселенням не поспішали. Чеські сім’ї страждали, й чоловікам уривався терпець.

Повоєнна Чехословаччина до перевороту 1948-го була прорадянською, але ще не соціалістичною. Всі підпільні в час війни партії — як ліві, так і праві — отримали легальний статус і право брати участь у призначених на літо 1946-го парламентських виборах. Існувала незалежна преса. Журналісти співчували волинським чехам, не даючи забути тему. В результаті її взяли на озброєння політики. Влада мусила шукати вихід, а саме відповідь на питання, кого можна дати СРСР взамін. Хто добровільно, але масово б туди поїхав?

Першим варіантом були емігранти українського та російського походження. В ході створення СРСР та супутніх воєн на територію Чехословаччини виїхали понад 15 тисяч людей. Вони не забули свого коріння: створювали видання, театри й цілі вузи — наприклад, Українську господарчу академію в Подєбрадах та Український педагогічний інститут у Празі. Таких людей запросили повертатись — що зафіксовано, зокрема, в Договорі про Закарпатську Україну 1945 року. Але оскільки більшість цих людей виїхали в нову країну, тікаючи від комуністів, заклик радянської влади вони сприйняли скептично. Бажання переїхати до СРСР висловили три тисячі осіб. Замало. Так з’явився другий варіант — руснаки.

Приблизна територія компактного проживання словацьких українців. Північна межа — кордон Словаччини з Польщею, східна — кордон з Україною. Зображення Google

Східна Словаччина за етнічним складом нагадувала тоді сусіднє Закарпаття: мішанка етносів, мов, кухонь, традицій. В її північній частині, зокрема в містах Пряшів, Бардіїв та довколишніх селах, здавна жили десятки тисяч (за даними 1930 року — близько 90) етнічних українців, в основному з русинського субетносу. Вони називали себе українцями або руснаками, мали можливість вільно використовувати й розвивати свою мову, сповідувати віру, заробляти. Однак економічно в регіоні жилось нелегко. Місцевість називали «голодними долинами»: схід Словаччини гористий, орної землі мало, але й та з камінням. Аби щось на ній посіяти, треба було спершу зібрати камені, тоді переорати (за допомогою корів: коней у більшості господарств дозволити собі не могли) — а тоді ще раз зібрати каміння. Родючість все одно лишалась значно нижчою, ніж в українських чорноземів. І навіть такої землі бракувало. З кожним поколінням, із кожним новим сином родинна ділянка дробилась, зменшуючи шанси людей на достаток. Тому багато хто з цих країв емігрував — зокрема, «за велику млаку», «за велику калюжу»: до Сполучених Штатів.

На малюнку з газети 1944 року президент Чехословаччини у вигнанні Едвард Бенеш міркує про те, як вирішити етнічні проблеми своєї країни. Зокрема, виселенням етнічних українців на територію України. Ілюстрація з архіву Степана Крушка.

На квиток до Америки треба ще було назбирати. Та й дорога довга, мова незнайома, життя незвичне. Переїзд на значно ближчі багаті землі виглядав зручним варіантом. Те, що на них теж живуть східні слов’яни — ще один плюс. Руснаки симпатизували східнішим від Карпат народам, поширеним було русофільство (часто місцеві асоціювали себе не з українцями, а з великим братерством очолюваних Росією східнослов’янських народів). Ставлення до Радянського Союзу теж було позитивним: зафіксовано навіть прохання приєднати Пряшівщину до його складу. Микита Хрущов, повоєнний керівник радянської України, у мемуарах згадує про делегацію з «якогось заселеного українцями району в Словаччині, які просили приєднати цей район до УРСР». Хрущов відмовив. Делеганти повертались невдоволені.

Керівництво Чехословаччини такі настрої теж не захоплювали. До Другої світової це була багатонаціональна країна: за переписом 1920 року, 23 відсотки її населення були етнічними німцями, 5,6% — угорцями, 3,5 українцями і 0,6 — поляками. Результатом такої ситуації стала, зокрема, окупація Третім Рейхом у 1938 році щільно заселеної німцями Судетської області. Серед політиків країни популярною стала думка, що для упередження майбутніх проблем Чехословаччина має стати землею двох народів — чехів та словаків, а інших варто переселити до їхніх національних країн. Принаймні, так 1941-го писав президент Чехословаччини у вигнанні Едвард Бенеш. По війні Бенеш знову очолив республіку. В 1946-47 роках із країни вивезли майже три мільйони німців, були спроби домовитись про виселення угорців. Коли з’явилась можливість переселенням вирішити й так зване «руське питання» з місцевим українським сепаратизмом, Бенеш не заперечив. Справа «обміну» волинських чехів на словацьких українців виявилась вигідною всім сторонам. Крім, можливо, волинських українців — але там звичка орієнтуватись на думку населення вже відійшла в минуле.

На початку 1946 року на Пряшівщині активно запрацювали радянські агітатори.

Рай на землі

«Дорогие братья и сестри! … Ту великая идея и циль — объединение цилого русского народа, чтобы тото не терпил больше ни социального, ни национального гнета. Може, мы напугалыся ужасающей пропаганды, которую ведут наши вороги о СССР, може мы боимся русского народа, може боимся колхозного устройства в России, може мы боимся нового социалистического порядку в России? Отвиты на вопросы коротки и ясны. Советский социалистический порядок и система, это наивысшая форма демократизма в цилом свити, это форма, где рабочий народ собрал власть в свои руки и под руководством Коммунистической партии дилает чудеса. Он переработал старую заосталу Россию на самую передовую страну на свити, такую страну, которая побидила мировый фашизм и принесла свободу всем народам Европы. Народы Советского Союза могут теперь развиватся як культурно, политычно и экономично, там не може быти кризиса, там каждый человек имеет право на роботу и на свободную жизнь».

Листівки з таким адаптованим до місцевої мови текстом, під назвою «Если ты русский — твоё место в России», з’явились у селах Пряшівщини в лютому 1946-го. В березні минав кінцевий термін подання заявок на добровільне переселення — оптацію, а достатньо охочих досі не набралось. Завдання спокусити місцевих Радянським Союзом вирішують листівками, оголошеннями в пресі та публічними зустрічами в кожному заселеному руснаками селі. Агітатори — як із СРСР, так і з числа місцевих комуністів — обіцяють швидко й комфортно перевезти не лише людей, а й худобу, меблі та знаряддя праці. Житло гарантували за такою схемою: тут, у Словаччині, сім’я продає будинок чи передає його у власність Чехословацькій державі, отримуючи натомість так звану оцінку — показник орієнтовної вартості маєтку. На новому місці хату купували або за «живі» гроші, або відповідно до суми оцінки. В будь-якому разі, запевняли агітатори, житлові умови будуть чудовими, адже чехи лишають по собі просторі, якісні цегляні хати. А якщо додати великі ділянки родючої землі, ще й участь у будівництві ідеального суспільства — як на все це не погодитись? Якщо ж не сподобається, заспокоювали місцевих, протягом двох років можна буде без проблем повернутись назад.

Копія зразка заявки на переселення. З архіву Степана Крушка

Куди саме їх везтимуть, більшість не знали. Чимало з оптантів — тобто, тих, хто погодився на оптацію — думали, що в Росію. Прохання організувати оглядову поїздку, щоб оцінити умови життя, радянська сторона відхилила. Попри це, 2506 родин — 10446 осіб — повірили словам і подали заявку на переселення. Утричі менше, ніж волинських чехів, хоч кінцевий строк подання заявок і перенесли аж до 15 березня 1947 року. У січні 47-го настав час збирати речі, а залізницям двох країн — готувати потяги.

Везли багато. 928 коней, 2742 корови, 8367 одиниць свійської птиці та навіть 84 вулики бджіл, пише в книжці «Волинська акція» Іван Ванат. Були також косарки, вози, сані, сотні тон зерна та інших продуктів. Разом усе зайняло 1903 товарних вагони. Плюс 905 вагонів для людей.

Одна з кількох збережених фотографій переселення: діти на станції Сніна — і вагон, в якому вони їхатимуть в Україну. Діти щасливі: подорож залізницею була для них рідкісною пригодою. Фото з архіву Степана Крушка

Серед цих тисяч сімей їхала в Україну й сім’я шестирічного Степана Крушка. Не до щедрих земель, не заради будівництва комунізму — а через здоров’я.

— Мама хворіла, і лікар із бардіївської лікарні сказав, що треба змінити клімат, — розповідає мені вже 77-річний чоловік. — Мамі померло на Словенську п’ятеро дівчат, один я сам остався. Вона повірила тому, що, може, ще завагітніє. І так поїхали.

Перший поїзд із оптантами вирушив 27 січня. І, щойно він прибув на станцію Чоп, де людей, тварин та речі перевантажували в радянські поїзди, почались несподіванки.

Реальність вносить поправки

По-перше, радянські ешелони були меншими за чехословацькі, людям довелось потіснитись. По-друге, виявилось, що картоплю та свійську птицю провозити не можна, чопські залізничники й міліціонери їх вилучали. При цьому швидко стало ясно, що конфіскований товар не передавали державі, а роздавали своїм рідним та знайомим. Побачивши це, оптанти просто на станції вбивали птицю, готували її та картоплю — і їли якнайбільше.

Завантажені радянські поїзди вирушали вглиб України — і дорогою люди побачили всі злидні повоєнної землі.

— Спалені села, шалена бідність, покалічені війною жебраки без ніг, без рук, — каже нащадок оптантів, університетський викладач та дослідник зі Словаччини Міхал Шмігель. — В зустрічних поїздах люди їхали на дахах. Агітатори обіцяли зовсім іншу картину.

Все, що трапилось із оптантами далі, можна описати терміном «ідеальний шторм», коли невдача за невдачею руйнують попередні плани на спокійне заможне життя, наче вітер картковий будинок. Причини були різними. Десь — безалаберність і хаос. Наприклад, коли поїзди з оптантами просто зупинялись на кілька діб на проміжній станції чи запасному шляху й дорога до пункту призначення родгятувалась на тиждень чи два. А людей перед тим запевняли, що привезуть швидко, тож корму для свійських тварин вони брали всього на кілька днів. На кінцевих станціях оптанти часто мали самі шукати транспорт, який довіз би їх із речима до села — хоч Радянський Союз обіцяв супровід до самої домівки. Часом пошуки возу чи автомобіля займали десятки годин, протягом яких сім’я з усім добром мала чекати на пероні залізничного вокзалу.

Вплинула на попередні домовленості й жадібність місцевих — чиновників або простих селян. Заможні волинські чехи й будинки зводили значно кращі за прості українські хати. Великі ззовні, просторі всередині, часто вони були найкращими спорудами в селі. Скориставшись нагодою, влада нерідко використовувала цілі будівлі чи їх частини для своїх потреб: розміщувала там сільраду, школу, медичний кабінет. Або ж селила місцевих військових чи партійних функціонерів. Іще частіше в них опинялись інші мігранти — лемки з Польщі. Вони прибули на Волинь раніше за словацьких українців (польська сторона відправила лемків до Радянського Союзу насильно, а тому швидко), і місцева влада розселяла їх у порядку живої черги. Додався й фактор аномальної посухи на сході та півдні УРСР, внаслідок чого на Волинь у пошуках кращого життя прибули тисячі людей. Відтак лише третина оптантських сімей отримали будинки без співмешканців. Частіше доводилось ділити хату з двома, трьома, навіть чотирма іншими сім’ями. В листах рідним у Словаччину, бувало, писали: «Живемо добре — як сусіди край села». Мались на увазі роми.

Втім, хоч матеріальний бік справи й не відповідав обіцянкам, ситуація не була плачевною. Житлові умови більшості переселенців стали кращими, ніж вони мали в Словаччині. Землі й справді були родючими, на полях чекала висаджена чехами озимина… Лишалось працювати й горя не знати? Не зовсім: у дію вступив людський фактор.

Криміногенна ситуація в повоєнній Україні не тішила. Майно оптантів крали ще в дорозі, на місці ж почались і грабунки. Так позбулась маєтку сім’я Демків, яка приїхала до України третім ешелоном і оселилась у селі Грушвиця Друга під Рівним. Доньці Олені тоді було сім років, і зараз вона пам’ятає ті події до дрібних деталей.

— Ми небідно жили, тато кожані куртки мав. Певне, на станиці хтось поприглядував, куди той словак поїде далі, — розповідає жінка. — А по тижню ввечері дзвонок. Батько відкрив, а чоловік його питає: «Сірника не буде сигарету запалить?». За дві минути прийшов другий — води напитись. А прийшов третій, до чола поставив піштоль: «Руки ввєрх, бо уб’ю». Тоді машиною, старим «Джипом» заїхали у двір. У машині їх було п’ятеро.

Грабували Демкових усю ніч, винесли більшість цінного.

— Ходили по першій хижі, по другій хижі, з шифонерів вшитко вибрали. Хустки нові, які мама для нас, доньок, берегла, покрали, — згадує пані Олена. — Мала двох сестер, які поїхали в Америку — а вона була наймолодша, то їй лахи посилали. І ці хустки — такі біленькі, з країком рожовим… Одну хустку грабіжник на жердці найшов, то всьо врем’я нею втирався. Мама потім до рока вмерла. Не могла того пережить.

Так, мова приїжджих не була схожою на місцеву говірку. Відрізнялись і страви, й одяг. Переселенці з кількох словацьких сел — Порач, Ігляни, Якуб’яни — приїхали до України в традиційних вишитих кожушках. За подібність до гуцульського одягу всіх оптантів почали називати гуцулами. На це ображались, билися. Зафіксовано й випадки тяжких травм.

— На танцях українці й поселенці окремо гуляли, — розповідає Міхал Шмігель. — Та й дружин оптанти брали з-поміж своїх, рідше з «поляків», тобто лемків. Із місцевими зовсім рідко бралися.

Крім побутових чи ментальних розбіжностей із місцевими була й інша — у ставленні до радянської влади. Оптантам вона ще не встигла заподіяти зла. Чутки про репресії чи Голодомор за Закарпаття не доходили. Натомість Волинь у другій половині 40-х була епіцентром дій Української повстанської армії. Про те, що в регіоні фактично йде партизанська війна, агітатори якось не сказали. Руснаки ж опинились між двох вогнів.

Осіннього дня 1949 року переселенця Міхала Борецького, який отримав житло в селі Уїздці за 25 кілометрів від Рівного, запросив у гості сусід із місцевих. Слідом за ним до хати зайшли кілька озброєних чоловіків і повідомили Міхалові, що його просторий хлів — чудове місце для облаштування криївки. Одразу ж у стодолі почались роботи: повстанці вирили яму, поставили в ній дерев’яні лави та стіл, вкрили соломою лежаки. Фізичної допомоги від Борецьких не вимагали, однак сказали регулярно давати харчі й алкоголь.

Невдовзі обійстя оточили радянські військові. Гукали в стодолу — звідти ні крику, ні пострілу. Коли зайшли всередину, з’ясувалось, що у криївці нікого немає.

Це не завадило заарештувати Міхала й звинуватити в державній зраді. Він отримав 10 років таборів, які відбув на лісоповалі, будівництвах, у Караганді та Воркуті. 1955-го чоловіка амністували.

— А як Йошко Бобалік ся достав? — пригадує пані Олена. — Було одне весілля, і спитали: хто вміє читати? «Но та Йошко знає!» Він до руської гімназії ходив тут, на словаках. Дали йому листовку. Він прочитав там всьо, а закінчувалась листовка: «Смерть Сталіну!» Ну, він прочитав і ті два слова. За два тижні приходять до нього: «Це ви Йосип? Ну, візьміть своє пальтішко, візьміть одіньтеся — поїдете з нами». Взяли його в Дубно, а там уже почалось вияснєніє. Сім років дали, в Магадані відбув.

Довіри до волинських українців радянська влада зі зрозумілих причин не мала. Тому на відповідальні посади — сільських голів, бригадирів колгоспів — часто призначали когось із оптантів. Так, сільраду Грушвиці Другої очолив глава потерпілої від грабіжників сім’ї Іван Демко. На додачу до прямих обов’язків він щоночі патрулював сільські вулиці — щоб виявляти злочинців чи упівців. Це теж не додавало любові місцевих.

— А його по цілих ночах не було дома, то ми не спали і плакали за ним: не знали, чи прийде тато до рана, чи не прийде, — розповідає донька. — А потім, у січні 51-го батько прийшов додому й каже: «Вже тих бандеровців полапали, то менше має такого бути».

Оптанти були ні за, ні проти «бандеровців»: серед них не зафіксовано масових випадків ані протидії повстанцям, ні співпраці з ними. Це просто була не їхня війна. Через що воювати людям, які навіть не усвідомлювали, чим є колгосп? Жартували: «Це як, всі під одною периною в клубі спатимемо?» Зрозуміліше стало, коли влада почала тиснути з колективізацією і зменшувала земельні наділи тим, хто до колгоспів не вступав. Людям бракувало посівних площ, і часом вони засівали невикористані, нічийні окрайці землі. Побачивши це, партійні робітники зрізали ще зелену пшеницю, викопували незрілу картоплю, струшували яблука. Виправдати це руснакам було вже складніше.

Вийшло так, що 1947-го, коли оптанти отримали в розпорядження великі наділи землі, багато сімей, маючи скромний реманент і звичні до менших ділянок, всю територію освоїти не могли. Щойно ж ця можливість почала з’являтись, стали обов’язковими й колгоспи. 1949-го, як кажуть оптанти, за невходження в колгосп уже саджали. Люди остаточно зрозуміли, що опинились не в тому місці й не в той час — і згадали про обіцяне агітаторами право безперешкодно повернутись на Словаччину. Почали збиратись додому, ще не знаючи, що насправді цього права в них не було.

Opt-out

Перші випадки відмов оптантів від переїзду на Україну траплялись ще на території Словаччини. Хтось, записавшись, потім із якихось причин змінював плани. На когось вплинули волинські чехи. Казали руснакам: «Ми звідти тікаємо, а ви їдете?» (взагалі, волинські чехи після повернення були на особливому рахунку в місцевих спецслужб — через антирадянську агітацію). Траплялось навіть, що коли на залізничній станції зустрічались поїзд із руснаками та поїзд із чехами, після кількох розмов перші потай переходили в інший ешелон. Так нову сім’ю отримав 19-річний Василь Фриснич. Розповівши про тодішнє життя на Волині, бездітна чеська пара запропонувала юнакові взяти його з собою: мовляв, і їм веселіш, і йому краще буде. Батьки-українці погодились, і хлопець поїхав жити до Карлових Вар.

Більшість, утім, доїхали до Волині, керуючись обіцянкою агітаторів: не сподобається — повернуться без проблем. Офіційних підтверджень цьому не було: повний текст договору про переселення мали лише кілька довірених осіб. Для решти коротке повідомлення з’явилось у газеті «Правда» — вже із початком оптації. Але й там не було згадано факту, що наспраді з перетином кордону люди автоматично набували радянське громадянство, а з ним і відповідальність за порушення міграційних законів СРСР. Зміст яких довелось дізнаватись одразу на практиці.

Поліну Гочмановську записав на переселення батьків брат. Оселившись у Боратині під Луцьком, 19-річна дівчина невдовзі вирішила тікати до Словаччини. Не сама: знайшла кількох спільниць та провідника, який за гроші погодився провести через кордон. Наприкінці серпня 1947-го вона, провідник, дві дівчини-русначки та дві чешки (одна з двома дітьми) приїхали на північ Закарпаття: там якраз густі ліси, можна пройти непоміченими. А також заблукати, що вони й зробили. Провідник зник, спраглі жінки почали шукати джерело води. Коли Гочмановська вийшла до потічка, побачила там людей у цивільному. Це виявились радянські прикордонники, які затримали втікачок. Оскільки все відбувалось іще на території Радянського союзу, хоч і в прикордонній зоні, жінки отримали «лише» по 18 місяців трудових таборів. Гочмановська потрапила до Комі-Пермяцького округу, де при сорока градусах морозу підгортала гравій для залізничної колії.

Андрій Чучвара після повернення з заслання. Фото з архіву Степана Крушка

Іллі Баб’яку пощастило менше: його з напарником затримали на самому кордоні. Вердикт — три роки таборів. Іще гірше було Андрію Чучварі. Він із перших днів почав домагатись легальної можливості повернення до Словаччини всіх, хто висловить таке бажання. Почуваючись надуреним, писав заяви та звернення, збирав гроші на відправлення делегатів до Києва й Москви. За цю активність був засуджений на рік позбавлення волі, але це лише загострило відчуття несправедливості. Повернувшись, Чучвара продовжив вимагати достойних умов для повернення — і Країна Рад вирішила показати зуби. 1951-го активіста звинуватили в екстремізмі, зв’язках із УПА, слуханні західних радіопрограм — і засудили на 10 років таборів. Із них Чучвара відсидів п’ять: амністували з нагоди смерті Сталіна.

Невдачі зазнавали й спроби колективного повернення. Наприкінці 1947-го — на початку 1948-го зафіксовано випадки, коли десятки людей продавали своє майно, купували коней, вантажили на підводи найцінніші речі й організовано рушали в напрямку кордону. Зокрема, так було в селі Митниця на Волині й селищі Квасилів під Рівним. Однак люди не встигали проїхати й півсотні кілометрів, як силовики розвертали їх назад. Квасилівські оптанти опирались — міліціонери застосували фізичну силу. Зокрема, одну молоду дівчину взяли за руки й ноги й кинули на міліцейську автівку. Від сильного удару головою об залізний корпус вона померла.

Такий драматичний випадок одразу став загальновідомим і не міг не вплинути на настрої оптантів. Що у відповідь робить радянська держава? В сусідньому з Квасиловом селі створює колгосп імені Фелікса Дзержинського, якому щедро постачає сучасну техніку. Нарікає його історією успіху й навіть видає книжку — нарис під назвою «Зростання». У ньому люди спершу вагаються, чи варто віддавати особисте майно, але дуже скоро отримують рекордні врожаї, щедрі пайки та новий сенс життя. 40-сторінковий текст — зразок бравадного радянського стилю, в якому відданість справі — палка, голос промовців — схвильований, сумніви безпідставні, а рішення — єдиноправильні. Адже хто стоїть за всім цим? «З якої ж золотої скарбниці черпають люди колгоспного села своє натхнення, хвилюючу радість творчої праці, яскравий та животворний оптимізм? Де ті кришталеві джерела, що живлять серця людей тим ароматним еліксиром, який гартує силу і волю до перемоги, збуджує глибоку віру в реальність творчих задумів, кличе вперед, до сонячних вершин майбутнього? Це велика і славна Комуністична партія. З її ім’ям дзержинці йдуть у бій за урожай, за соціалістичну перебудову села».

Обкладинка книжки-агітки. Її видано у Львові 1953 року накладом 10 тисяч примірників. Архів Степана Крушка

Цей витвір радянського піару, як і інші, сильно на оптантів не вплинув. У середині 1950-х, коли книжка поширювалась регіоном, вони знов пакували речі. Переїздили не за кордон: зрозумівши, що повернутись на Словаччину їм не дадуть, люди вирішили переїхати в межах Радянського Союзу туди, де природа, порядки та говірки найбільш подібні на пряшівські. Тобто, на Закарпаття. В район Мукачева та Ужгорода приїхали сотні руснаків.

Було знайдено й легальний спосіб повернутись на Чехословаччину — щоправда, тимчасово. Оптантів випускали відвідати близьких родичів. Хоч процедура отримання дозволу була клопіткою і тривалою, нею активно користувались. Вже в Чехословаччині люди часто продовжували термін перебування на тижні й навіть місяці.

Наприкінці 1950-х у цих поїздках неозброєним оком було помітно: життя на сході Словаччини стрімко покращується. Відкривались швейні, хімічні та приладобудівні підприємства. 4 січня 1960 року під Кошице почали будувати металургійний завод: найбільший у Центральній Європі, він ще на етапі зведення потребував тисяч робітників. Стало очевидним, що проблем із роботою місцеві вже не матимуть. А якщо додати до цього м’якшу та зрозумілішу державу, вдосталь товарів на полицях крамниць і громадський порядок — зрозуміло, чому після прибуття в гості, оптанти намагались там і лишитись. Пошвидше знайти роботу, житло й навіть взяти з кимось місцевим шлюб. Інколи фіктивний — лише для того, щоб отримати право постійного проживання на території Чехословаччини. Ті, в кого не виходило отримати легальні підстави залишитись у ЧССР, мусили повертатись на Волинь.

Паралельно в Радянському Союзі оптанти оббивають пороги чиновницьких кабінетів із проханням легалізувати можливість повернення.

— Що тут казати, якщо навіть моя мати, проста людина без освіти, не раз їздила до Києва й Москви. Просила: дайте можливість сім’ї повернутись, — згадує Міхал Шмігель. Чиновники відмовляли, часом навіть іронізували: «У Словаччину звідси не потрапите, а от на Сибір — запросто». Але все-таки у 1960-х, на тлі хрущовської «відлиги», режим став поступливішим. Особливо дали результат петиції та прохання оптанта Йосипа Марусина: він отримав юридичну освіту, відтак мав більше інструментів для спілкування з радянською державою. Кілька разів влада погрожувала йому тюрмою, однак активісту вдавалось лишатись на волі.

У підсумку на організоване повернення людей СРСР таки не пішов. Але, якщо оптанти могли зібрати необхідний для постійного проживання на території Чехословаччини пакет документів, їх відпускали. Усе відбувалось тихо, але масово. І станом на осінь 1967 року число тих, хто повернувся до Словаччини, перевищило 5 тисяч людей. Після подій «Празької весни» 1968-го потік призупинився, але в 1970-х переселення продовжилось. Сотні людей щороку повертались із Полісся до рідних гір.

Звісно, були й ті, хто знаходив собі місце в СРСР і вирішував залишитись. Отримавши освіту, часом вищу, маючи роботу і прийнятну стабільність, люди не хотіли обмінювати це на Словаччину. Успіху в Україні досягли, серед інших, письменник Василь Петровай, який видав популярний в радянські часи роман “Русини”. Франц Черняк, майстер художньої роботи зі склом, став Народним художником України. Мікулаш Дем’янович став визначним лінгвістом слов’янських мов. Вони залишились на території СРСР. Також когось тримали на місці дружини або чоловіки з числа українців. Когось просто все влаштовувало. Але більшість виявились легкими на підйом.

Шлях Степана Крушка тут показовий. Він виріс у Грушвиці Другій, поступив до Дубенського медичного училища, де закохався в Олену Демко й одружився на ній. Далі працював фельдшером на Волині, завжди використовуючи можливість поговорити з пацієнтами-оптантами по-своєму, по-руснацьки. Вступив до радянської Комуністичної партії. А тоді, в 1965-му, на запрошення рідних поїхав із Оленою (вже Крушко) до Словаччини. Одразу зрозумів, що там краще, швидко знайшов роботу, житло. Намагався отримати дозвіл лишитись у Словаччині на постійно, однак у Рівненському обкомі партії заперечили: «нам потрібні фельдшери». За шість місяців Крушки мусили повернутись.

У Рівному пан Степан отримав від комуністів «на горіхи»: його вигнали з Компартії та заборонили працювати фельдшером на території області. Зрадник, мовляв. Допоміг знайомий — теж переселенець.

— Він із польських був. Ми друзями були, корів пасли разом, — розповідає чоловік. — Сказав: їдь до Тернопільської області, там не будуть нічого знати. Написав мені прекрасну характеристику на фельдшера, дав обрати місце, в якому працюватиму. І ми переїхали.

На Тернопільщині Крушкам довелось жити по гуртожитках, однак вони вже розуміли, що це тимчасово. Активно збирали документи для виїзду. Ключовий із них — дозвіл на проживання у Словаччині — надійшов у київське консульство ЧССР якраз тоді, коли Олена Крушко народжувала доньку. Степан мусив виїхати до Києва. За три місяці сім’я переїхала до Пряшева — тепер уже назавжди.

— Коли в Ровно почали мене пісочити, чому не повертався, я розповів їм анекдот, — всміхається Крушко. — Питають у єврея: «А у вас за кордоном родичі є?» Він: «Немає». Вони: «А дядько?» «А дядько в Ізраїлі». «Так що це виходить?» «Так дядько-то вдома. Це я за кордоном».

Їх називали реоптантами — тими, хто зробив вибір, а тоді відмовився від нього.

Тепер ви словаки

У рідних селах Пряшівщини та Бардіївщини переселенців із Волині особливо не чекали. Причина класична: земля. Місцеві розуміли, що якщо в них побільшає сусідів, ділянки доведеться дробити. Радили тим, хто повернувся, їхати в місто: мовляв, кращу роботу собі там знайдуть. Траплялись випадки, коли реоптанти викуповували колись свою землю в сусідів чи родичів. Частіше ж таки переселялись до міст — приміром, у селі Хмелева в Україну виїхала 21 родина, повернулись на Словаччину всі, однак у Хмелевій лишились тільки три.

Інша проблема була з ідентичністю. Після переїзду на Словаччину належало пройти реєстрацію в місцевих органах влади, де чиновники схильні були записувати людей словаками, а не українцями чи русинами. Мовляв, захотіли на Словаччину — отже, ви словаки. Інколи й самі переселенці воліли злитися з місцевими словаками, нічим не вирізнятись. Віддавали дітей до словацькомовних шкіл, аби ті мали в країні більше перспектив.

Для захисту своїх прав, допомоги з оформленням документів, роботою й навіть житлом активні реоптанти утворили у Пряшеві Координаційний комітет. Очолив його вже згаданий юрист Йосип Марусин. Комітет, зокрема, проводив тематичні зустрічі оптантів та присвячені переселенню конференції.

Запрошення на першу зустріч реоптантів у Пряшеві. 1990-рік, оргазінатор — Координаційний комітет реоптантів. Архів Степана Крушка
«Що дала й що взяла нашим людям оптація». Обкладинка книжки з матеріалами одноіменної конференції, проведеної 2002 року

Наприкінці 1980-х комітет спричинився до ще однієї хвилі переселення — так званої чорнобильської. Після вибуху на ЧАЕС чимало волинських сел опинились у зоні радіоактивного забруднення. За спонукання та підтримки Координаційного комітету реоптантів Словаччина організувала виїзд із сел усіх, хто бажає. До середини 1990-х таких набралось понад 1200 (багато хто використав можливість як привід переїхати з кризової України в заможнішу Словаччину). Як наслідок, зараз в Україні лишились ледве третина від тих родин, які колись приїхали «зі словаків». Ці люди злились із місцевими і якоїсь єдиної спільноти вони вже не утворюють.

Будівля на знімку з села Грушвиця Перша ілюструє ситуацію. Її нижня частина — римо-католицький костел, який збудували чеські поселенці. Чехи поїхали, радянська влада закрила костел і розмістила там зерносховище. Після настання незалежності України костел знову став релігійною спорудою, його освятили. Але зараз це — православна церква Київського патріархату. Прихожан-католиків виявилось надто мало.

Римо-католицький костел у Грушвиці Першій стає православною церквою. Фото з Wikipedia.

Зараз і Грушвиця Перша, й Грушвиця Друга мало чим відрізняються від решти українських сел при міжміських трасах. Пара заправок, школа, автобусна зупинка, дві корчми, два магазини. Будинки селян — під бюджетним сірим шифером, пластикові вікна трапляються зрідка. Люди зайняті в садках: збирають врожай груш і яблук. Про «словаків» пам’ятають, вказують навіть на хати, де вони колись жили. Якщо ж у Грушвиці Другій спитати, хто з оптантів живе в селі зараз — покажуть єдине обійстя вбік від основних вулиць. Там, на збудованому іще чехами хуторі, живе сім’я Йосипа Мороха. Йосипу недавно виповнилось 94, він не ходить і майже не говорить. Його донька, натомість, розповідає, що батько все життя пропрацював трактористом. Що, коли всі повертались на Словаччину, вона залишилась, оскільки якраз навчалась у технікумі. Зараз не шкодує: вже звикла. Лише бідкається, що тато, який пропрацював на державу все життя, отримує всього 1600 гривень пенсії.

Пряшів із Грушвицями різко контрастує. Не лише тому, що це місто: власне, воно контрастуватиме і з усіма українськими містами населенням близько 90 тисяч людей. Тут на них припадають із десяток великих підприємств, п’ять супермаркетів, будівельний гіпермаркет, якісні футбольне поле та льодова арена, український театр. Відреставрованим історичним центром гуляють туристи й студенти: у Пряшівському університеті навчаються 12 тисяч людей.

— Ніколи словаки не жили краще, ніж тепер, — каже Міхал Шмігель. — Вступ до ЄС приніс інвестиції, чіткі правила. До Німеччини чи Британії нам ще далеко, але зміни стрімкі.

Як і колись, звідти й зараз їдуть за кордон, особливо молодь. Часто навчатись у Чехії або ще західніше, також — на роботу в багаті країни. Але не в Україну.

Історію з оптацією, чи то «Волинською акцією», вже, по суті, завершено. На відміну від історії Степана Крушка.

Тестева валіза

Адже це все він. Це Крушко першим розповів історії Андрія Чучвари та Василя Фриснича, Міхала Борецького й Поліни Гочмановської. Він говорив із людьми та збирав документи, розповідав історії та писав книжки, які видавав у Пряшеві, малим тиражем і частково за власний кошт. Значну частину інформації для цього матеріалу взято із виданої Степаном Крушком 1997-го року книжки «Оптанти» й «Encyklopedický slovník presídlenia» 2005-го — словацькомовної енциклопедії «Волинської акції», де поряд із прізвищами оптантів та їхніми долями наведено й тлумачення звичних у радянському житті, але екзотичних для словаків слів на кшталт «агітпункт», «воронок», «чифір», «закатка». Фельдшер за освітою, Крушко присвятив життя дослідженню оптантів і турботі про них. Чому?

— Як умер жінчин батько, був похорон. І ми дивились на речі, які по ньому лишились,— пригадує Крушко подію 1984 року.— А він хранив один чемоданчик, до якого ніхто не мав права лізти. Казав нам: «Діти, то не про вас». Я відкрив його. Всередині було повно паперів, документів. Усі вони були про переселення, навіть копія договору про оптацію була. Ніхто тих документів не бачив — а комуністи тестю, як партійному працівнику, довіряли дуже. І от я дивлюсь на тоті документи — а наші люди не цікавились же своїм походженням. Ми три-п’ять років ще поспівали наших пісень — і всьо, конєц. Ні мені, ні дружині ніхто ніколи не пояснював: чого ми поїхали, як то було? І все забулося.

Чоловік почав розбиратись — і в причинах оптації, і в ході процесу. Знаючи, що на кількох переселенців було відкрито кримінальні справи, зустрічався з ними, розпитував: за що відкрили, як відбували покарання? Фрагмент за фрагментом почало проявлятись минуле.

Степан та Ганна Крушко із дітьми в Грушвиці, 2002 рік. Архів Степана Крушка

— Багато що влада тримала в архівах, і з доступом до них були проблеми. Деякі речі можна було лише переглянути — ні скопіювати, ні переписати. До інших взагалі доступу не давали, — пригадує Крушко роботу в Рівненському архіві спецслужб. Працював і в архіві КДБ у Москві, де до нього одразу приставили відповідального працівника. — Але в перший вечір ми випили трохи горілки, то наступного дня він сам мені документи приносив: «Може, це цікаво буде? А оце?»

Збираючи інформацію, паралельно чоловік зайнявся громадською діяльністю в Координаційному комітеті реоптантів. Допомагав оформлювати документи, загалоджував бюрократичні питання. Згодом очолив комітет. Фізична його адреса співпадає з адресою квартири Крушків.

— До нас люди йшли, як до церкви, — всміхається. — І з тими перекладами, і по громадянству, і фамілії виправити.

Доля подарувала чоловіку багате на події життя, однак не дала міцного здоров’я. Зараз Крушкові 77 років, і останні 30 із них він на пенсії через інвалідність. Має хворе серце, проблеми з травною системою, із пам’яттю. Каже, пережив уже 15 наркозів. Деякі свої тексти чоловік написав лише завдяки дружині: коли після операцій намагався друкувати на клавіатурі, вона тримала йому руки.

Маленька однокімнатка Крушків у Пряшеві мимоволі стала і музеєм, і бібліотекою оптантської історії. В кутку у валізі досі лежать документи, які лишились по смерті Івана Демка. На полицях — книжки й папки з архівними матеріалами. Сама ж пара може годинами розповідати історії з життя опантів на Волині. Їх безліч.

І трагікомічних:

— Було таке, що дочка з батьками записались на Україну, а вона дружила з хлопцом чеським, — розповідає пан Степан. — Як загрузилися, він прийшов, напився — й заспав у вагоні. І поїхав аж на Україну. Документів ніяких нема — от і посадили його на два роки. Вийшов він із тюрми — гей, і поженились! А тоді пішов він сікати коло електричного стовпа — і вбило його. Дітей не було.

І про старі образи:

— Ми як діти були, то сусідка трошки обіжала мене, казала: «Гуцулка, гуцулка — хвалиться своїм пальтом!» — згадує Олена Крушко. — А потім, як була п’ятнат-, шеснатрочна, вона вже мала розум. Казала: «Лєна, ти мені пробач, що я тебе так призивала». Взяла мене в Ровно, накупила мені мороженого, я наїлась — і була три місяці слаба. Люба очистилась, бо прозивала мене гуцулкою. А в мене такий допад був, що я мусіла з мандлями потім мати проблєм…

Подружжя Крушків. Пряшів, вересень 2018 року. Фото автора

І про співпадіння:

— Маємо сина й доньку, обоє в Україні народились. Як вертались, Віктору було п’ять років, а донечці три місяці, — каже чоловік. — Син зараз має корчму в центрі Пряшева — «Президентську», там на одній зі стін портрети всіх словацьких правителів, які були. А в дочки чоловік менеджером працює, і дуже цінять його. Пару років тому запросили в Америку працювати, і вони поїхали — хоч мали доньку п’ятирічну та сина тримісячного. Як і ми колись.

І про сльози:

— Багато чехів з України поселились у місті Жатец. Вони мали там округлий юбілей — і потрапили ми на ту зустріч, — згадує пані Олена. — Стьопа українською мовою там виступав, і сказав: «Моя жінка тут сидить, із Грушвиці». Так коло мене всі й стали. Бо вони виїхали з тої Грушвиці, а ми прийшли до їх домів. Північка в нашому домі до того жив. А там у Жатці ми найшли потомків його. То плакали всі.

Жінка схлипує, я ніяковію. Помітивши це, вона додає.

— Сти об’явили Америку, нє? Ніколисьти таке не чули — а люди пережили. І шо зробимо? Ніж не зробим.

Текст: Антон Семиженко.

Цей матеріал з’явився в рамках проекту Центру досліджень визвольного руху — «Deconstruction. Aрхіви КҐБ для медіа», що став можливим завдяки підтримці Посольства Чеської Республіки в Україні у рамках програми Transition, а також Міжнародного Вишеградського Фонду спільно з Міністерством закордонних справ Королівства Нідерландів.
Нагадуємо, що в рамках реформи декомунізації, Україна надає вільний для кожного доступ до документів колишньої радянської спецслужби — ЧК-НКВД-КҐБ. Звернутися до архіву можна особисто або написати електронного листа. Це право передбачено Законом “Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років” .
Рекомендуємо порадник як шукати в архівах «Право на правду». Також, Ви можете спробувати віднайти матеріали в Електронному архіві визвольного руху, де доступні онлайн понад 24 000 архівних документів.