Якщо спитати в Кишиневі, хто може фахово та об’єктивно розпо­вісти про молдовське суспільство, більшість одразу назвуть Оазу Нантоя. Чоловік активно досліджує місцевий політичний та соціальний ландшафт уже більше 20 років, із них останні 5 — на посаді директора програм молдов­ського Інституту громад­ської політики. За ним багато десятків прове­дених та проана­лі­зо­ваних соціо­ло­гічних опитувань і роки дослі­дження таких проблем, як замирення з Придністров’ям чи бунтівною свого часу Гагаузією.
Відомий Нантой і в політиці. Він був і депутатом молдов­ського парла­менту від Демокра­тичної партії, і безпар­тійним депутатом столичної міської ради. 2012-го навіть балоту­вався у прези­денти — правда, тоді ж заявив, що це лише жартів­ливий експе­римент.
— У радянські часи мені щастило: я не був у рядах партії, мене не вербували, не стучав — не був потрібен системі. Спокійно працював собі інженером. Ходив у походи, був у збірній Молдови з парашу­тного спорту, читав багато, — каже він.
Парашутним спортом чоловік займа­ється й зараз, у свої 68. За кілька днів після нашої розмови він поїхав на змагання в Болгарію.

Формально Молдова виглядає успішною в євроін­те­грації країною. Реформи ніби йдуть, гроші надходять, втілю­ється купа проектів. При цьому серед простого народу видно мало оптимізму. Чому так?
— Мабуть, у будь-якому суспільстві є прогалина між тим, що політики декла­рують, і тим, що виходить у підсумку. В Молдові ця прогалина перетво­рилась на провалля. І на перший погляд парадо­ксальна невід­по­від­ність підпи­саних паперів настроям у суспільстві — логічна й визна­ча­ється цілим набором факторів.
В Україні зараз відбу­ва­ються драма­тичні події, але вони допомогли зміцнити націю. Дуже багато людей, у тому числі неетнічних українців, усвідомили свою іденти­фі­кацію з країною. В Молдові ж усе інакше. Ми штучна держава, створена товаришем Сталіним. Народились у результаті пакту Молотова-Рібен­тропа, тобто внаслідок зґвал­ту­вання. Втім, є факт: дитина народилась. І тепер це країна для тих, хто тут живе. Як вони сприймають цю країну? Як тюрму, з якої треба втекти? Як корабель, що йде курсом Титаніка, і треба встигнути його розікрасти? Чи, усе-таки, це спільний дім, який треба будувати? З відпо­віддю на це питання наше суспільство досі не визна­чилось.
Так, ззовні у проєв­ро­пей­ському аспекті все виглядає успішно. Але ж насправді це все збіг обставин.

Що маєте на увазі?
— Під кінець свого правління комуністи почали закру­чувати гайки. Почали викори­сто­вувати суди проти опозиції, ЗМІ поставили під контроль. Градус напруги в суспільстві ріс, і багато хто став підтри­мувати антико­му­ністів лише тому, що це опоненти. У підсумку вони взяли владу, назвавши себе Альянсом за євроін­те­грацію. Хоча насправді вся молдовська влада вийшла з однієї колиски.
Європа з подивом виявила, що в Молдові форму­ється проєв­ро­пейська коаліція — і зраділа цьому факту, адже тоді якраз набирав обертів проект Східне партнерство. І ні Європа, ні молдов­ський народ тоді не знали, що одразу після виборів партії-перемо­жниці поділили між собою не лише портфелі в уряді, а й проку­ратуру, судову систему, антико­ру­пційне бюро і так далі. Те, що квоти були й на ті органи, які мусять лишатись незале­жними та рівно­від­да­леними, суспільство дізналось роками пізніше, коли хтось злив таємний додаток до коалі­ційної угоди.
Нас обрали success story, адже на тлі програми Східного партнерства хотілось створити хоч якийсь позитивний прецедент. Білорусь не підходила, Вірменія під «братським» супро­водом Росії відмо­вилась від програми на користь Митного союзу. В Україні — Янукович… От і призначили нас взірцем, і пішли до нас додаткові гроші та увага. Хоч Молдова для цього майже нічого не зробила.
Поступово прогалина між декла­ро­ваною проєв­ро­пей­ськістю та манерою поведінки наших політиків почала призводити до внутрішніх збоїв та напру­же­ності. Апогеєм стало так зване «царське полювання», коли 23 грудня 2012 року під час полювання на кабана за участі генпро­курора та впливових суддів було вбито молодого хлопця. Цю справу намагались зам’яти — однак усе стало явним. Обурився і народ, і західні партнери.
І стосунки між Молдовою та Європою мали б охолонути ще тоді, однак тут свою роль зіграла агресія Росії проти України. Протягом усього 2014-го європейські політики активно їздили в Молдову. Ніби казали Путіну: не чіпай. Так у квітні того року Молдова отримала безві­зовий режим, а 27 червня було ратифі­ковано Угоду про асоціацію з ЄС. Це при тому, що в нашому парла­менті був такий безлад, що після ратифі­кації він «помер» і не збирався аж до виборів 30 листопада. Таке можливо тільки в Молдові.
Також лише в Молдові можна уявити, щоб одного з ключових гравців на тих виборах, партію Ренато Усатого Partidul Nostru, за три дні до голосу­вання зняли з процесу. Щоб у парла­менті Генеральний прокурор, коли всі чекають, що він прочитає заяву про свою відставку, натомість вимагатиме позбавити імунітету прем’єр-міністра — й того одразу ж виводять на нари. Лише в нас найвпли­вовіша людина у країні Влад Плахотнюк 15 грудня 2015-го намага­ється переконати прези­дента поставити його прем’єр-міністром, а 17 грудня президент на зустрічі з послами заявляє, що його шанта­жують і погро­жують членам родини. Замість віддати наказ силовикам зааре­штувати, кого треба, наш президент скаржиться послам.
І так далі. Тому й маємо в суспільстві стан повної фрустрації. От усі і їдуть.
Ми були периферією імперій, периферією Радян­ського союзу. І це одна з причин того, що ми не віримо ні в свої сили, ні в державу. Погоджу­ємось, що Молдова — failed state. Щоб вирішити особисті проблеми, воліємо виїхати — замість того, щоб об’єднатись і ці ж проблеми вирішити шляхом громад­ського й політи­чного залучення в якісь процеси. Ми ще нездатні створити стійкі зв’язки по горизонталі на основі якихось цінностей. Люди йдуть за лідером, і тому кожна наша партія — це one man show. Це просто лідери й група людей довкола них. А щоб був функціо­нальний механізм із людей, які знають, навіщо йдуть у владу і чим там займа­ти­муться, куди вони вестимуть країну — цього в нас ще нема. Відпо­відно, 90 відсотків людей не вірять, що країна залежить від волі народу, що вибори на щось впливають. Все це — ще радянська менталь­ність.
Менталь­ність зміниться, просто це тривалий та болючий процес. Я не називатиму країну, де суд Лінча не так давно був поширеним явищем. А зараз вона вчить нас демократії. Тому, якщо міркувати філософськи, нічого страшного не відбу­ва­ється. А якщо виходити з коротко­ча­сності людського буття й того, що хочеться тут і зараз — ситуація більш ніж печальна.
Зараз безхмарний період стосунків між Молдовою та ЄС скінчився. Потік грошей майже перекрито, а Генеральний секретар Ради Європи Турбйорн Ягланд прямо називає нас «захопленою державою». І це дійсно так, тому що в нас одна людина контролює судову систему, генпро­ку­ратуру, ключові сфери молдов­ської економіки. Він має холдинг, який домінує в інфор­ма­ційному просторі й викори­сто­ву­ється для чорного піару та розма­зу­вання конку­рентів…

Це Влад Плахотнюк?
— Так.

Ви говорите про нього, наче про якогось деміурга.
— Винен Плахотнюк у кожному з нас. Коли сотні людей, в тому числі тих, які пройшли через різні громадські органі­зації, стоять у черзі йому послужити — і отримуємо феномен «захопленої держави». Вона не сильно й пручалась, виявля­ється.

Може, прода­ються тому, що бідність у країні шалена?
— Та що таке бідність? Вийдіть на вулиці Кишинева — нікуди плюнути від люксових автівок. Поїдете в село – й побачите людей, які дегра­дували, тому що на городі росте виноград, а в підвалі стоїть бочка з вином. І всі питання вирішу­ються так: спускаєшся — й виходиш нагору щасливим.

Не пропустіть наш підсумковий репортаж з Молдови: «Як пострадянські правила перемогли європейські»

А що з активною молоддю?
— Звичайно, в нас є молоді люди, для яких англійська — друга рідна, в яких хороші освіта й сучасні уявлення про життя. Але поки що їх не дуже помітно. 7 квітня 2009-го, коли почались протести проти влади комуністів, я теж ходив на демон­страції. Тоді там була молодь. А потім вона пройшла через поліцейські відділки, через конвейєр судових справ, усю цю акцію заляку­вання — і 11 квітня молоді на площі вже не було. Їм вистачило. Вони опустили руки.
Звичайно, в нас багато «записних» молодіжних активістів. У кожній партії годиться мати жіночу й молодіжну органі­зації — ну й хтось же там числиться. Але щось нативне, «справжніх буйних» я поки не бачу. Але от днями в Кишиневі пройшла BMW-вечірка — тисячі людей прийшли подивитись на сотні крутих тачок. Такі події тут популярні.
Звичайно, є й громадські ініці­ативи, проблиски є. Але крити­чного момента, того фазового переходу, коли кількість перетво­рю­ється на якість, я поки не бачу. Більше того — відчу­ва­ється, що справа йде по нисхідній.

Не вірять?
— Так. Свого часу мене вразив слоган Барака Обами: Yes we can. У молдов­ському суспільстві цього не було ніколи.

Повер­немось до Угоди про Асоціацію та роль Європей­ського союзу. Він чимало вклав, щоб зробити з Молдови зразок транс­фор­мацій. Хоч щось вдалось?
— ЄС безпре­це­дентно вклався в Молдову, якщо врахувати масштаби нашої країни. Профі­нан­совано колосальну кількість проектів. Жозе Мануель Баррозу приїжджав сюди й казав: народ, у перера­хунку на душу населення ми дали вам гроше більше, ніж будь-кому. Плюс політична увага: сюди двічі приїжджала Ангела Меркель. Це безпре­це­дентно. Та й амери­канці виділили $200 мільйонів на програму Виклики тисячо­ліття, Джо Байден тут був. Усі старались створити success story. І от — облом. Ми просто виявились не готові зсередини. Це як, наприклад, сказати мені, що я сильний і красивий — і поставити битись із Володи­миром Кличко. Але я виходжу на ринг, і після другого удару тікаю. Не європейці ми, не витримали цього.
Та й люди всієї цієї підтримки не оцінили. Є якийсь сегмент, відсотків 30 населення, які розуміють, що таке Євросоюз його принципи й цінності. А інші в основному носталь­гують за Радян­ським союзом. Російська пропа­ганда тут дуже сильна, вона й промиває ті мізки, які в Молдові ще лишились.

А як етнічні українці себе прояв­ляють?
— 70 відсотків етнічних українців Молдови вважають, що Крим увійшов до складу Росії легітимно. І це я про тих, хто на правому березі Дністра: із придні­стров­ськими результат взагалі очевидний. Тому, коли ми говоримо про етнічність — то, по-перше, ми совки й це наша базова націо­наль­ність.
Років 10 тому в Бєльцькому універ­ситеті відбувся перший випуск викла­дачів україн­ської мови і літератури. З 20 випускників лише троє знайшли роботу за спеці­аль­ністю. І, звичайно, в Молдові є профе­сійні румуни, росіяни, українці, гагаузи — але це для них спосіб заробітку. Етнобізнес — так ми це називаємо. Але загалом українці завжди були більш прора­дян­ськими, більш проко­му­ні­сти­чними з-поміж усіх. Ще 2003-го року, невдовзі після перемоги на прези­дент­ських виборах комуніста Володимира Вороніна, наш інститут зробив соціо­ло­гічне опиту­вання щодо політичних уподобань. Одна з журна­ліст­ських статей за підсумками називалась: «Вороніна люблять старі бідні неосвічені українські жінки».

Яке в цього може бути підґрунтя?
— Я не знаю.

1991-го ми були в однакових умовах. І зараз в україн­ських селах Молдови можуть дивитись наші телеканали або читати інтернет-сайти. Але їхні однолітки в Україні збирають гроші на АТО, а тут прослав­ляють Москву й Путіна.
— Радянська влада створювала нову історичну спільноту. Те, що у Прибалтиці не вдалось — тут вийшло.

Це дивно. В нас декому­ні­зація тільки зараз завер­шу­ється, а в Молдові вулиці Леніна зникли ще на початку 90-х.
— Це просто мішура. В реаль­ності, дійсно, був націо­нальний підйом, народ виходив на площі за право повернути собі рідну мову, за вільну державу. Очолив рух так званий Народний фронт, який можна порівняти з вашим Народним рухом. Та в нас вони були дуже слабкі інтеле­кту­ально. І частина комуні­стичної номен­клатури одразу цим скори­сталась, осідлавши проект. Колишні комуністи, які раніше на Великдень гнали людей на «воскре­сники», тепер із метровими свічками попхались у церкви стояти в перших рядах.
У такій ситуації Кишинів обрав мером «фронтиста» Ніколае Костіна, який раніше керував кафедрою наукового комунізму в універ­ситеті. А перший президент незалежної Молдови Мірча Снєгур — колишній секретар ЦК Компартії. Другий президент – Петро Лучин­ський, в минулому член Політбюро ЦК КПРС. Третій — голова Компартії Молдови Володимир Воронін. Теперішній президент Ніколае Тімофті був комуністом з 1973-го аж до розвалу СРСР. Так що народ у владі не те щоб сильно змінився.
Не кажучи про людей. Коли у третьому тисячо­літті молдовани дають 50,7% голосів партії комуністів, і ті отримують у парла­менті 71 мандат зі 101… Після виборів 2001-го до мене приїхав представник Джорджа Сороса. Колись я допомагав його фонду реєстру­ватись у Молдові, тож люди звідти звернулись за консуль­тацією: «Оазу, що відбу­ва­ється? Ми вбухали в цю Молдову стільки десятків мільйонів доларів! І що?»

Що ви відповіли?
— Я навів таку цифру… На початку 90-х комуні­стична партія була заборонена, але на парла­ментські вибори 1994-го пішли дві її реінкар­нації: аграрно-демокра­тична партія та Інтер­на­ціо­на­лі­стичний рух. Разом вони взяли 84 мандати. Тому ось він, прогрес — намагався я пояснити представнику Заходу. Від 84 депутатів ми просу­нулись до 71. Звичайно, це був гіркий жарт.

Текст: Антон Семиженко.


Серія матеріалів «Далі буде» про Молдову: Орієн­ту­вання на місце­вості | Що ЄС дав Молдові | Чим живе країна: одразу за Дністром | У Здохнєштах, репортаж із глибинки | Ідеї з Молдови, частина 1 | Прощальний подарунок від СРСР — фоторе­портаж про таємний підземний бункер | Голоси: політолог. Інтерв’ю про те, чому так склалось | Як постра­дянські правила перемогли європейські | Ідеї з Молдови, частина 2
Далі за маршрутом — Румунія. За проектом можна слідкувати тут, або ж підпи­суйтесь на нашу розсилку:


usaid

Серія матеріалів стала можливою завдяки проекту «Точне відобра­ження Угоди про асоціацію Україна-ЄС в україн­ських медіа», що реалі­зу­ється Громад­ською органі­зацією «Інтерньюз-Україна» у партнерстві з Товари­ством Лева та Фондом міжна­родної солідар­ності (Польща).
Публі­кація цього матеріалу стала можливою завдяки підтримці амери­кан­ського народу, що була надана через Агентство США з міжна­ро­дного розвитку (USAID) та Міністерства закор­донних справ Респу­бліки Польща. Зміст публі­кації є виключно відпо­від­аль­ністю редакції «Далі буде» та необов’язково відображає точку зору USAID, уряду США та МЗС Польщі.