Якщо спитати в Кишиневі, хто може фахово та об’єктивно розповісти про молдовське суспільство, більшість одразу назвуть Оазу Нантоя. Чоловік активно досліджує місцевий політичний та соціальний ландшафт уже більше 20 років, із них останні 5 — на посаді директора програм молдовського Інституту громадської політики. За ним багато десятків проведених та проаналізованих соціологічних опитувань і роки дослідження таких проблем, як замирення з Придністров’ям чи бунтівною свого часу Гагаузією.
Відомий Нантой і в політиці. Він був і депутатом молдовського парламенту від Демократичної партії, і безпартійним депутатом столичної міської ради. 2012-го навіть балотувався у президенти — правда, тоді ж заявив, що це лише жартівливий експеримент.
— У радянські часи мені щастило: я не був у рядах партії, мене не вербували, не стучав — не був потрібен системі. Спокійно працював собі інженером. Ходив у походи, був у збірній Молдови з парашутного спорту, читав багато, — каже він.
Парашутним спортом чоловік займається й зараз, у свої 68. За кілька днів після нашої розмови він поїхав на змагання в Болгарію.

Формально Молдова виглядає успішною в євроінтеграції країною. Реформи ніби йдуть, гроші надходять, втілюється купа проектів. При цьому серед простого народу видно мало оптимізму. Чому так?
— Мабуть, у будь-якому суспільстві є прогалина між тим, що політики декларують, і тим, що виходить у підсумку. В Молдові ця прогалина перетворилась на провалля. І на перший погляд парадоксальна невідповідність підписаних паперів настроям у суспільстві — логічна й визначається цілим набором факторів.
В Україні зараз відбуваються драматичні події, але вони допомогли зміцнити націю. Дуже багато людей, у тому числі неетнічних українців, усвідомили свою ідентифікацію з країною. В Молдові ж усе інакше. Ми штучна держава, створена товаришем Сталіним. Народились у результаті пакту Молотова-Рібентропа, тобто внаслідок зґвалтування. Втім, є факт: дитина народилась. І тепер це країна для тих, хто тут живе. Як вони сприймають цю країну? Як тюрму, з якої треба втекти? Як корабель, що йде курсом Титаніка, і треба встигнути його розікрасти? Чи, усе-таки, це спільний дім, який треба будувати? З відповіддю на це питання наше суспільство досі не визначилось.
Так, ззовні у проєвропейському аспекті все виглядає успішно. Але ж насправді це все збіг обставин.

Що маєте на увазі?
— Під кінець свого правління комуністи почали закручувати гайки. Почали використовувати суди проти опозиції, ЗМІ поставили під контроль. Градус напруги в суспільстві ріс, і багато хто став підтримувати антикомуністів лише тому, що це опоненти. У підсумку вони взяли владу, назвавши себе Альянсом за євроінтеграцію. Хоча насправді вся молдовська влада вийшла з однієї колиски.
Європа з подивом виявила, що в Молдові формується проєвропейська коаліція — і зраділа цьому факту, адже тоді якраз набирав обертів проект Східне партнерство. І ні Європа, ні молдовський народ тоді не знали, що одразу після виборів партії-переможниці поділили між собою не лише портфелі в уряді, а й прокуратуру, судову систему, антикорупційне бюро і так далі. Те, що квоти були й на ті органи, які мусять лишатись незалежними та рівновіддаленими, суспільство дізналось роками пізніше, коли хтось злив таємний додаток до коаліційної угоди.
Нас обрали success story, адже на тлі програми Східного партнерства хотілось створити хоч якийсь позитивний прецедент. Білорусь не підходила, Вірменія під «братським» супроводом Росії відмовилась від програми на користь Митного союзу. В Україні — Янукович… От і призначили нас взірцем, і пішли до нас додаткові гроші та увага. Хоч Молдова для цього майже нічого не зробила.
Поступово прогалина між декларованою проєвропейськістю та манерою поведінки наших політиків почала призводити до внутрішніх збоїв та напруженості. Апогеєм стало так зване «царське полювання», коли 23 грудня 2012 року під час полювання на кабана за участі генпрокурора та впливових суддів було вбито молодого хлопця. Цю справу намагались зам’яти — однак усе стало явним. Обурився і народ, і західні партнери.
І стосунки між Молдовою та Європою мали б охолонути ще тоді, однак тут свою роль зіграла агресія Росії проти України. Протягом усього 2014-го європейські політики активно їздили в Молдову. Ніби казали Путіну: не чіпай. Так у квітні того року Молдова отримала безвізовий режим, а 27 червня було ратифіковано Угоду про асоціацію з ЄС. Це при тому, що в нашому парламенті був такий безлад, що після ратифікації він «помер» і не збирався аж до виборів 30 листопада. Таке можливо тільки в Молдові.
Також лише в Молдові можна уявити, щоб одного з ключових гравців на тих виборах, партію Ренато Усатого Partidul Nostru, за три дні до голосування зняли з процесу. Щоб у парламенті Генеральний прокурор, коли всі чекають, що він прочитає заяву про свою відставку, натомість вимагатиме позбавити імунітету прем’єр-міністра — й того одразу ж виводять на нари. Лише в нас найвпливовіша людина у країні Влад Плахотнюк 15 грудня 2015-го намагається переконати президента поставити його прем’єр-міністром, а 17 грудня президент на зустрічі з послами заявляє, що його шантажують і погрожують членам родини. Замість віддати наказ силовикам заарештувати, кого треба, наш президент скаржиться послам.
І так далі. Тому й маємо в суспільстві стан повної фрустрації. От усі і їдуть.
Ми були периферією імперій, периферією Радянського союзу. І це одна з причин того, що ми не віримо ні в свої сили, ні в державу. Погоджуємось, що Молдова — failed state. Щоб вирішити особисті проблеми, воліємо виїхати — замість того, щоб об’єднатись і ці ж проблеми вирішити шляхом громадського й політичного залучення в якісь процеси. Ми ще нездатні створити стійкі зв’язки по горизонталі на основі якихось цінностей. Люди йдуть за лідером, і тому кожна наша партія — це one man show. Це просто лідери й група людей довкола них. А щоб був функціональний механізм із людей, які знають, навіщо йдуть у владу і чим там займатимуться, куди вони вестимуть країну — цього в нас ще нема. Відповідно, 90 відсотків людей не вірять, що країна залежить від волі народу, що вибори на щось впливають. Все це — ще радянська ментальність.
Ментальність зміниться, просто це тривалий та болючий процес. Я не називатиму країну, де суд Лінча не так давно був поширеним явищем. А зараз вона вчить нас демократії. Тому, якщо міркувати філософськи, нічого страшного не відбувається. А якщо виходити з короткочасності людського буття й того, що хочеться тут і зараз — ситуація більш ніж печальна.
Зараз безхмарний період стосунків між Молдовою та ЄС скінчився. Потік грошей майже перекрито, а Генеральний секретар Ради Європи Турбйорн Ягланд прямо називає нас «захопленою державою». І це дійсно так, тому що в нас одна людина контролює судову систему, генпрокуратуру, ключові сфери молдовської економіки. Він має холдинг, який домінує в інформаційному просторі й використовується для чорного піару та розмазування конкурентів…

Це Влад Плахотнюк?
— Так.

Ви говорите про нього, наче про якогось деміурга.
— Винен Плахотнюк у кожному з нас. Коли сотні людей, в тому числі тих, які пройшли через різні громадські організації, стоять у черзі йому послужити — і отримуємо феномен «захопленої держави». Вона не сильно й пручалась, виявляється.

Може, продаються тому, що бідність у країні шалена?
— Та що таке бідність? Вийдіть на вулиці Кишинева — нікуди плюнути від люксових автівок. Поїдете в село – й побачите людей, які деградували, тому що на городі росте виноград, а в підвалі стоїть бочка з вином. І всі питання вирішуються так: спускаєшся — й виходиш нагору щасливим.

Не пропустіть наш підсумковий репортаж з Молдови: “Як пострадянські правила перемогли європейські

А що з активною молоддю?
— Звичайно, в нас є молоді люди, для яких англійська — друга рідна, в яких хороші освіта й сучасні уявлення про життя. Але поки що їх не дуже помітно. 7 квітня 2009-го, коли почались протести проти влади комуністів, я теж ходив на демонстрації. Тоді там була молодь. А потім вона пройшла через поліцейські відділки, через конвейєр судових справ, усю цю акцію залякування — і 11 квітня молоді на площі вже не було. Їм вистачило. Вони опустили руки.
Звичайно, в нас багато «записних» молодіжних активістів. У кожній партії годиться мати жіночу й молодіжну організації — ну й хтось же там числиться. Але щось нативне, «справжніх буйних» я поки не бачу. Але от днями в Кишиневі пройшла BMW-вечірка — тисячі людей прийшли подивитись на сотні крутих тачок. Такі події тут популярні.
Звичайно, є й громадські ініціативи, проблиски є. Але критичного момента, того фазового переходу, коли кількість перетворюється на якість, я поки не бачу. Більше того — відчувається, що справа йде по нисхідній.

Не вірять?
— Так. Свого часу мене вразив слоган Барака Обами: Yes we can. У молдовському суспільстві цього не було ніколи.

Повернемось до Угоди про Асоціацію та роль Європейського союзу. Він чимало вклав, щоб зробити з Молдови зразок трансформацій. Хоч щось вдалось?
— ЄС безпрецедентно вклався в Молдову, якщо врахувати масштаби нашої країни. Профінансовано колосальну кількість проектів. Жозе Мануель Баррозу приїжджав сюди й казав: народ, у перерахунку на душу населення ми дали вам гроше більше, ніж будь-кому. Плюс політична увага: сюди двічі приїжджала Ангела Меркель. Це безпрецедентно. Та й американці виділили $200 мільйонів на програму Виклики тисячоліття, Джо Байден тут був. Усі старались створити success story. І от — облом. Ми просто виявились не готові зсередини. Це як, наприклад, сказати мені, що я сильний і красивий — і поставити битись із Володимиром Кличко. Але я виходжу на ринг, і після другого удару тікаю. Не європейці ми, не витримали цього.
Та й люди всієї цієї підтримки не оцінили. Є якийсь сегмент, відсотків 30 населення, які розуміють, що таке Євросоюз його принципи й цінності. А інші в основному ностальгують за Радянським союзом. Російська пропаганда тут дуже сильна, вона й промиває ті мізки, які в Молдові ще лишились.

А як етнічні українці себе проявляють?
— 70 відсотків етнічних українців Молдови вважають, що Крим увійшов до складу Росії легітимно. І це я про тих, хто на правому березі Дністра: із придністровськими результат взагалі очевидний. Тому, коли ми говоримо про етнічність — то, по-перше, ми совки й це наша базова національність.
Років 10 тому в Бєльцькому університеті відбувся перший випуск викладачів української мови і літератури. З 20 випускників лише троє знайшли роботу за спеціальністю. І, звичайно, в Молдові є професійні румуни, росіяни, українці, гагаузи — але це для них спосіб заробітку. Етнобізнес — так ми це називаємо. Але загалом українці завжди були більш прорадянськими, більш прокомуністичними з-поміж усіх. Ще 2003-го року, невдовзі після перемоги на президентських виборах комуніста Володимира Вороніна, наш інститут зробив соціологічне опитування щодо політичних уподобань. Одна з журналістських статей за підсумками називалась: «Вороніна люблять старі бідні неосвічені українські жінки».

Яке в цього може бути підґрунтя?
— Я не знаю.

1991-го ми були в однакових умовах. І зараз в українських селах Молдови можуть дивитись наші телеканали або читати інтернет-сайти. Але їхні однолітки в Україні збирають гроші на АТО, а тут прославляють Москву й Путіна.
— Радянська влада створювала нову історичну спільноту. Те, що у Прибалтиці не вдалось — тут вийшло.

Це дивно. В нас декомунізація тільки зараз завершується, а в Молдові вулиці Леніна зникли ще на початку 90-х.
— Це просто мішура. В реальності, дійсно, був національний підйом, народ виходив на площі за право повернути собі рідну мову, за вільну державу. Очолив рух так званий Народний фронт, який можна порівняти з вашим Народним рухом. Та в нас вони були дуже слабкі інтелектуально. І частина комуністичної номенклатури одразу цим скористалась, осідлавши проект. Колишні комуністи, які раніше на Великдень гнали людей на «воскресники», тепер із метровими свічками попхались у церкви стояти в перших рядах.
У такій ситуації Кишинів обрав мером «фронтиста» Ніколае Костіна, який раніше керував кафедрою наукового комунізму в університеті. А перший президент незалежної Молдови Мірча Снєгур — колишній секретар ЦК Компартії. Другий президент – Петро Лучинський, в минулому член Політбюро ЦК КПРС. Третій — голова Компартії Молдови Володимир Воронін. Теперішній президент Ніколае Тімофті був комуністом з 1973-го аж до розвалу СРСР. Так що народ у владі не те щоб сильно змінився.
Не кажучи про людей. Коли у третьому тисячолітті молдовани дають 50,7% голосів партії комуністів, і ті отримують у парламенті 71 мандат зі 101… Після виборів 2001-го до мене приїхав представник Джорджа Сороса. Колись я допомагав його фонду реєструватись у Молдові, тож люди звідти звернулись за консультацією: «Оазу, що відбувається? Ми вбухали в цю Молдову стільки десятків мільйонів доларів! І що?»

Що ви відповіли?
— Я навів таку цифру… На початку 90-х комуністична партія була заборонена, але на парламентські вибори 1994-го пішли дві її реінкарнації: аграрно-демократична партія та Інтернаціоналістичний рух. Разом вони взяли 84 мандати. Тому ось він, прогрес — намагався я пояснити представнику Заходу. Від 84 депутатів ми просунулись до 71. Звичайно, це був гіркий жарт.

Текст: Антон Семиженко.


Серія матеріалів “Далі буде” про Молдову: Орієнтування на місцевості | Що ЄС дав Молдові | Чим живе країна: одразу за Дністром | У Здохнєштах, репортаж із глибинки | Ідеї з Молдови, частина 1 | Прощальний подарунок від СРСР — фоторепортаж про таємний підземний бункер | Голоси: політолог. Інтерв’ю про те, чому так склалось | Як пострадянські правила перемогли європейські | Ідеї з Молдови, частина 2
Далі за маршрутом — Румунія. За проектом можна слідкувати тут, або ж підписуйтесь на нашу розсилку:


usaid

Серія матеріалів стала можливою завдяки проекту «Точне відображення Угоди про асоціацію Україна-ЄС в українських медіа», що реалізується Громадською організацією «Інтерньюз-Україна» у партнерстві з Товариством Лева та Фондом міжнародної солідарності (Польща).
Публікація цього матеріалу стала можливою завдяки підтримці американського народу, що була надана через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID) та Міністерства закордонних справ Республіки Польща. Зміст публікації є виключно відповідальністю редакції “Далі буде” та необов’язково відображає точку зору USAID, уряду США та МЗС Польщі.