Текст і фото: Антон Семиженко.

Посеред густого листяного лісу, вдалині від поселень та жвавих автотрас, на півночі Молдови ховається один із найта­єм­ніших, наймас­шта­бніших та найдо­рожчих проектів Радян­ського союзу, які він втілював в останні роки свого існування. За останні 25 років проект встиг обрости іржею та легендами, але конструкція лишилась точно такою, як її задумували радянські інженери.
Мова йде про бункер, зведений для захисту вищого керів­ництва країн Варшав­ського договору (прора­дян­ського військового блоку, створеному на противагу НАТО) у випадку ядерної війни. Це гігант­ський цільно­ме­та­левий циліндр, на десятки метрів занурений в землю. Сотня людей могла б жити й працювати в ньому протягом кількох місяців. Не підні­ма­ючись на поверхню: в другому такому ж циліндрі мали б знахо­дитись достатні запаси води, харчів, медика­ментів та засобів для генерації електро­енергії.
Бункер почали будувати 1985-го, і в дні розпаду СРСР майже всі роботи було завершено. Та країна зникла, втратив силу Варшав­ський договір — і військові просто поїхали з будмай­данчика. Тепер побачити монстру­озний плід радян­ської військової машини та відчути, як це — існувати в умовах ядерної війни — може кожен. Якщо знайде дорогу.
Найближчий до бункера значний населений пункт — маленьке, продуване вітрами містечко Шолда­нешть. 1985-го воно ще мало статус селища й назву Черненко, на честь щойно померлого тоді керівника Радян­ського союзу Костянтина Черненка. Пообіді купую в місцевій крамниці пляшку води та пішки вирушаю у східному напрямку.

На цій мапі в одному санти­метрі — півтора кілометри. Точка в лісі на захід від села Олішкань і є місце­зна­хо­дженням бункера. Східніше видно найбільше місто регіону — придні­стровську Рибницю.

При дорозі ні поселень, ні будівель. Та й сама траса майже порожня. Добре місце, щоб щось сховати. Після майже години й семи кілометрів дороги бачу орієнтир — криницю на узбіччі. Старенька, з «журавлем» і право­славним хрестом, який свідчить, що криницю звели у пам’ять про когось.

За «журавлем» уже видно дерева. Ще з півкі­ло­метра — й дорога набли­зиться до лісу впритул. Тоді треба шукати встелене бетонними плитами відга­лу­ження на південь. Ці плити вказують на військове призна­чення дороги: цивільним транс­портом їздити по них неком­фортно через стики (трясе), зате вони витривалі й не дефор­му­ються під гусеницями танків чи колесами важкої техніки.
Дійсно, ось вона: ніяк не позначена, вже поросла в щілинах травою дорога прямо в ліс.

Вона виявля­ється довгою. Ліс довкола густий, причому деякі дерева зовсім сухі. Відчу­ва­ється, що люди бувають тут нечасто, інакше розібрали б гілля на дрова. Інколи серед акацій та кленів трапля­ються яблуні чи груші, узбіччя дороги під ними встелене маленькими дикими плодами. Часто гнилими, зібрати їх нікому.
Високо вгорі шумлять крони дерев. Час від часу чути, як у глибині лісу хрусне гілка. Іноді хрускає чи шурхотить одразу біля дороги— певно, сполохав кроками якусь ящірку. Більше жодних звуків: ні автівок чи іншої техніки, ані людей. Цивілі­зація звідси далеко.

Нарешті видно поворот ліворуч. Заросла ґрунтова дорога виводить на галявину, за якою видніє кістяк якоїсь споруди. Йду в його напрямку, час від часу пересту­паючи через уже майже непомітні крізь густу траву уламки бетонних плит і арматури.
Виявилось, що каркас так і лишився каркасом: ділянку закинули на початку будів­ництва.

Спору­дження бункера було настільки масштабним процесом, що неподалік звели дві 5-повер­хівки для військових та будівель­ників. Зараз ці будівлі закинуті й поволі руйну­ються природою та людьми. Однієї вєе майже не лишилось. Другу «хрущовку» трохи видно крізь лісові хащі, та коли я вирушаю в тому напрямку, звідти чується гавкіт собак. Очевидно, споруди вже комусь належать. Не факт, що собаки прив’язані чи що хтось їх спинить, тому вирішую не ризикувати.
За будмай­дан­чиком, серед розки­даних колись брил ростуть яблуні. Їх чимало і яблука великі: видно, що колись це був садок, за яким доглядали. Зриваю, пробую. Солодкі.

Повер­таюсь у бік дороги ледь помітною стежкою. Вона виводить на ще більший недобу­до­ваний каркас. Можливо, ця конструкція мала бути складом. Уже ніколи не буде: всередині все поросло кущами й деревами.

Повер­таюсь до дороги з плит. За кілька хвилин вона закін­чу­ється ще однією галявиною. За купами значно більших брил (військові явно не мали наміру прибрати за собою) видніє колопо­дібна конструкція. Нарешті я на місці.

Так виглядає бункер та супутні об'єкти з космосу. Описувані зараз 5-поверхівки — у крайньому правому кутку. Вертикальна лінія ліворуч — дорога з плит. Вона закінчується ділянкою, на якій чітко видно два кола. Це і є корпуси бункера. По діагоналі між ними та "хрущовками" — каркаси будівель та яблуневий сад.

Так виглядає бункер та супутні об’єкти з космосу. 5-повер­хівки — у крайньому правому кутку. Верти­кальна лінія ліворуч — дорога з плит. Вона закін­чу­ється ділянкою, на якій чітко видно два кола. Це і є корпуси бункера. По діагоналі між ними та «хрущовками» — каркаси будівель та яблуневий сад.

Тут я вже не один. Чути звук генератора, гавкіт собаки — і швидкі людські кроки. Не встигаю я підійти до бункера, як з-за дерев виходить огрядний чоловік років 50.
— Що треба? — знервовано питає росій­ською з сильним румун­ським акцентом.
— Подивитись хочу, що тут відбу­ва­ється.
— А хтось вам дозволяв? Ходите тут, потім проблем від вас не розгрібеш!
— Які можуть бути проблеми? Це ж нічиє, нібито. Чи ваше?
— Ти машину бачиш? Собаку чуєш?! Хіба неясно: в цього місця є ха-зя-їн! — чоловік явно закипає.
За кілька хвилин сторожа вдається заспо­коїти. Він бере з мене слово, що я приїхав просто подивитись і не маю на бункер подальших планів — і дозволяє підійти поближче.
Тоді стає зрозуміла причина хвилю­вання чоловіка. Бункер повільно, але впевнено розби­рають.

З верхівки споруди вже знято верхній шар металу. Заліза тут десятки, якщо не сотні тон. Мотивація ділків очевидна.
Виявля­ється, стіни бункера заповнено бетоном із кварцем. Він мав би вбирати радіацію, додатково захищаючи мешканців укриття.
Між власне бункером та бетонним «стаканом» — провалля. Видно, наскільки масштабна конструкція: тут 12 підземних поверхів.

Неподалік на даху іншої частини бункера видно ряд квадратних отворів зі стороною приблизно у 20 санти­метрів. Це отвори для антен, якими мало бути оснащено систему. Встановити їх не встигли.

Вхід до бункера видно на одному з попередніх фото: просто отвір з лівого боку. Заходжу. Всередині нема великих просторів: усе поділено на вузькі коридори й маленькі кімнатки. Темно та сиро, на підлозі вологий пісок, часом калюжі.

Чимало великих венти­ля­ційних отворів: треба пильнувати, щоб не впасти. Але загалом тут безпечно. Конструкція простояла б ще не один десяток років.
Видно, що люди тут бувають: у секторах бункера трапля­ється сучасне сміття. Хтось пив пиво, залишив пляшку. В одному з коридорів знайшлась обгортка від морозива. «Три ведмеді», в Молдові популярне українське. Інший відві­дувач вирішив залишити любовне послання.

«Te iubesc» – «Я тебе кохаю» румун­ською.
Всередині сектори бункера мало чим відрі­зня­ються один від одного. Це просто металеві комірки з кількома отворами для венти­ляції та комуні­кацій. Між одними — проходи в людський зріст, між іншими — «вікна», крізь які доводиться пролазити.

Так мали жити люди, доки світ воює.
З іншого боку — провалля, що закін­чу­ється водою. Ґрунтовими водами вже затопило кілька поверхів.

З одного краю бункера видно іншу частину комплекса, де мали збері­гатись продукти. Однак потрапити туди неможливо: недавно робітники зруйнували всі містки. Так само зруйновано й переходи з одного поверха на інший: нові власники майданчика не хочуть зайвих проблем із туристами. Самі ж вони до нижніх ярусів усе одно доберуться — щойно розберуть верхні.

Лише в будів­ництво цього бункера СРСР вклав 30 мільйонів рублів. За цінами тих часів, одна стандартна 5-поверхова «хрущовка» на три під’їзди обходилась у мільйон. Скільки витрачено на проекту­вання й виробництво оснащення, невідомо.
Такі ж бункери є в Білорусі та Азербай­джані. Усі вони недобу­довані. Попри яскравий вигляд і моторошний зміст, жоден із бункерів не викори­сто­ву­ється для органі­зо­ваного туризму. А молдов­ському це вже й не світить.