Текст і фото: Антон Семиженко.

Посеред густого листяного лісу, вдалині від поселень та жвавих автотрас, на півночі Молдови ховається один із найтаємніших, наймасштабніших та найдорожчих проектів Радянського союзу, які він втілював в останні роки свого існування. За останні 25 років проект встиг обрости іржею та легендами, але конструкція лишилась точно такою, як її задумували радянські інженери.
Мова йде про бункер, зведений для захисту вищого керівництва країн Варшавського договору (прорадянського військового блоку, створеному на противагу НАТО) у випадку ядерної війни. Це гігантський цільнометалевий циліндр, на десятки метрів занурений в землю. Сотня людей могла б жити й працювати в ньому протягом кількох місяців. Не піднімаючись на поверхню: в другому такому ж циліндрі мали б знаходитись достатні запаси води, харчів, медикаментів та засобів для генерації електроенергії.
Бункер почали будувати 1985-го, і в дні розпаду СРСР майже всі роботи було завершено. Та країна зникла, втратив силу Варшавський договір — і військові просто поїхали з будмайданчика. Тепер побачити монструозний плід радянської військової машини та відчути, як це — існувати в умовах ядерної війни — може кожен. Якщо знайде дорогу.
Найближчий до бункера значний населений пункт — маленьке, продуване вітрами містечко Шолданешть. 1985-го воно ще мало статус селища й назву Черненко, на честь щойно померлого тоді керівника Радянського союзу Костянтина Черненка. Пообіді купую в місцевій крамниці пляшку води та пішки вирушаю в західному напрямку.

На цій мапі в одному сантиметрі — півтора кілометри. Точка в лісі на захід від села Олішкань і є місцезнаходженням бункера. Східніше видно найбільше місто регіону — придністровську Рибницю.

При дорозі ні поселень, ні будівель. Та й сама траса майже порожня. Добре місце, щоб щось сховати. Після майже години й семи кілометрів дороги бачу орієнтир — криницю на узбіччі. Старенька, з “журавлем” і православним хрестом, який свідчить, що криницю звели у пам’ять про когось.

За “журавлем” уже видно дерева. Ще з півкілометра — й дорога наблизиться до лісу впритул. Тоді треба шукати встелене бетонними плитами відгалуження на південь. Ці плити вказують на військове призначення дороги: цивільним транспортом їздити по них некомфортно через стики (трясе), зате вони витривалі й не деформуються під гусеницями танків чи колесами важкої техніки.
Дійсно, ось вона: ніяк не позначена, вже поросла в щілинах травою дорога прямо в ліс.

 

Вона виявляється довгою. Ліс довкола густий, причому деякі дерева зовсім сухі. Відчувається, що люди бувають тут нечасто, інакше розібрали б гілля на дрова. Інколи серед акацій та кленів трапляються яблуні чи груші, узбіччя дороги під ними встелене маленькими дикими плодами. Часто гнилими, зібрати їх нікому.
Високо вгорі шумлять крони дерев. Час від часу чути, як у глибині лісу хрусне гілка. Іноді хрускає чи шурхотить одразу біля дороги— певно, сполохав кроками якусь ящірку. Більше жодних звуків: ні автівок чи іншої техніки, ані людей.

Нарешті видно поворот ліворуч. Заросла ґрунтова дорога виводить на галявину, за якою видніє кістяк якоїсь споруди. Йду в його напрямку, час від часу переступаючи через уже майже непомітні крізь густу траву уламки бетонних плит і арматури.
Виявилось, що каркас так і лишився каркасом: ділянку закинули на початку будівництва.

Спорудження бункера було настільки масштабним процесом, що неподалік звели дві 5-поверхівки для військових та будівельників. Зараз ці будівлі закинуті й поволі руйнуються природою та людьми. Однієї вже майже не лишилось. Другу “хрущовку” трохи видно крізь лісові хащі, та коли я вирушаю в тому напрямку, звідти чується гавкіт собак. Очевидно, споруди вже комусь належать. Не факт, що собаки прив’язані чи що хтось їх спинить, тому вирішую не ризикувати.
За будмайданчиком, серед розкиданих колись брил ростуть яблуні. Їх чимало і яблука великі: видно, що колись це був садок, за яким доглядали. Зриваю, пробую. Солодкі.

Повертаюсь у бік дороги ледь помітною стежкою. Вона виводить на ще більший недобудований каркас. Можливо, ця конструкція мала бути складом. Уже ніколи не буде: всередині все поросло кущами й деревами.

Повертаюсь до дороги з плит. За кілька хвилин вона закінчується ще однією галявиною. За купами значно більших брил (військові явно не мали наміру прибрати за собою) видніє колоподібна конструкція. Нарешті я на місці.

Так виглядає бункер та супутні об'єкти з космосу. Описувані зараз 5-поверхівки — у крайньому правому кутку. Вертикальна лінія ліворуч — дорога з плит. Вона закінчується ділянкою, на якій чітко видно два кола. Це і є корпуси бункера. По діагоналі між ними та "хрущовками" — каркаси будівель та яблуневий сад.

Так виглядає бункер та супутні об’єкти з космосу. 5-поверхівки — у крайньому правому кутку. Вертикальна лінія ліворуч — дорога з плит. Вона закінчується ділянкою, на якій чітко видно два кола. Це і є корпуси бункера. По діагоналі між ними та “хрущовками” — каркаси будівель та яблуневий сад.

Тут я вже не один. Чути звук генератора, гавкіт собаки — і швидкі людські кроки. Не встигаю я підійти до бункера, як з-за дерев виходить огрядний чоловік років 50.
— Що треба? — знервовано питає російською з сильним румунським акцентом.
— Подивитись хочу, що тут відбувається.
— А хтось вам дозволяв? Ходите тут, потім проблем від вас не розгрібеш!
— Які можуть бути проблеми? Це ж нічиє, нібито. Чи ваше?
— Ти машину бачиш? Собаку чуєш?! Хіба неясно: в цього місця є ха-зя-їн! — чоловік явно закипає.
За кілька хвилин сторожа вдається заспокоїти. Він бере з мене слово, що я приїхав просто подивитись і не маю на бункер подальших планів — і дозволяє підійти поближче.
Тоді стає зрозуміла причина хвилювання чоловіка. Бункер повільно, але впевнено розбирають.

З верхівки споруди вже знято верхній шар металу. Заліза тут десятки, якщо не сотні тон. Мотивація ділків очевидна.
Виявляється, стіни бункера заповнено бетоном із кварцем. Він мав би вбирати радіацію, додатково захищаючи мешканців укриття.
Між власне бункером та бетонним “стаканом” — провалля. Видно, наскільки масштабна конструкція: тут 12 підземних поверхів.

Неподалік на даху іншої частини бункера видно ряд квадратних отворів зі стороною приблизно у 20 сантиметрів. Це отвори для антен, якими мало бути оснащено систему. Встановити їх не встигли.

Вхід до бункера видно на одному з попередніх фото: просто отвір з лівого боку. Заходжу. Всередині нема великих просторів: усе поділено на вузькі коридори й маленькі кімнатки. Темно та сиро, на підлозі вологий пісок, часом калюжі.

Чимало великих вентиляційних отворів: треба пильнувати, щоб не впасти. Але загалом тут безпечно. Конструкція простояла б ще не один десяток років.
Видно, що люди тут бувають: у секторах бункера трапляється сучасне сміття. Хтось пив пиво, залишив пляшку. В одному з коридорів знайшлась обгортка від морозива. “Три ведмеді”, в Молдові популярне українське. Інший відвідувач вирішив залишити любовне послання.

“Te iubesc” – “Я тебе кохаю” румунською.
Всередині сектори бункера мало чим відрізняються один від одного. Це просто металеві комірки з кількома отворами для вентиляції та комунікацій. Між одними — проходи в людський зріст, між іншими — “вікна”, крізь які доводиться пролазити.

Так мали жити люди, доки світ воює.
З іншого боку — провалля, що закінчується водою. Ґрунтовими водами вже затопило кілька поверхів.

З одного краю бункера видно іншу частину комплекса, де мали зберігатись продукти. Однак потрапити туди неможливо: недавно робітники зруйнували всі містки. Так само зруйновано й переходи з одного поверха на інший: нові власники майданчика не хочуть зайвих проблем із туристами. Самі ж вони до нижніх ярусів усе одно доберуться — щойно розберуть верхні.

Лише в будівництво цього бункера СРСР вклав 30 мільйонів рублів. За цінами тих часів, одна стандартна 5-поверхова “хрущовка” на три під’їзди обходилась у мільйон. Скільки витрачено на проектування й виробництво оснащення, невідомо.
Такі ж бункери є в Білорусі та Азербайджані. Усі вони недобудовані. Попри яскравий вигляд і моторошний зміст, жоден із бункерів не використовується для організованого туризму. А молдовському це вже й не світить.