Болгарія: голоси. Історична пам’ять

Чому болгари, навіть молоді, ностальгують за комунізмом? Як вони сприймають ті часи й чого їм бракує зараз? Про це, про культуру пам’яті, а також про вплив на Болгарію її сусідів розповідає виконавча директорка організації Sofia Platform та громадська активістка Луїза Славкова.

2014-го ми з партнерами зробили велику кампанію, унікальну для посткомуністичних країн: масштабно відзначили падіння Берлінської стіни. За три місяці організували близько сотні подій по всій Болгарії. Нам сприяв президент, який розумів важливість роботи у сфери культури пам’яті. Адже багато людей у країні просто не знають історію комунізму — і, в підсумку, навіть молоде покоління починає відчувати ностальгію за часами, яких насправді ніколи не було. Люди починають любити минуле, в якому ніколи не жили. Вони думають, що комунізм — це коли безпечно, стабільно й передбачувано, а про його злочини не згадують. Про них і раніше знали не всі: мало хто слухав Радіо Вільна Європа, мало хто брав участь у підпільних рухах. Комуністичний режим у болгарському житті був повсюдним — і навряд чи якась значна приватна чи громадська подія проходила без принаймні одного “сексота”. А демократичний спротив, на відміну від Польщі чи Угорщини, сильним не був. Так що, в підсумку, падіння Берлінської стіни застало нас зненацька.

Із початком демократичних перетворень болгарська компартія виявилась достатньо розумною, щоб сказати: в усьому винен наш лідер Тодор Живков. Мовляв, він був за кермом — тож усе погане є його виною. В підсумку на перших демократичних виборах більшість у Болгарії отримують соціалісти, спадкоємці комуністів. По суті влада змінилась мало. Хоча, думаю, кожен розуміє, що репресивні органи тоталітарного режиму не могли з’явитись лише зі свідомості та завдяки вчинкам однієї людини. Живков діяв не сам.

georgi-markovГеоргі Марков був одним із найвідоміших болгарських письменників та журналістів середини минулого століття. Він активно виступав проти комуністичного ладу в країні, через що 1969-го у віці 40 років був змушений виїхати до Великої Британії.  Там він швидко адаптується, влаштовується на радіо BBC, одружується на місцевій. Утім, продовжує писати. 1975-го виходить книжка Маркова “Заочні репортажі з Болгарії” — збірка оповідей про життя комуністичної Болгарії з 1948 по 1969 роки. У текстах активно критикується партійна верхівка республіки. Болгарська служба радіо BBC транслює аудіоверсії розповідей в своєму ефірі.
10 вересня 1978-го, йдучи з будівлі BBC до припаркованого неподалік власного авто, Марков мусив пройти крізь натовп на автобусній зупинці. Раптово перед його ногою опинилась парасолька, чоловік спіткнувся й відчув при цьому укол. Власник парасольки вибачився й поїхав на автобусі, а Маркову наступного дня стало зле. Різко підвищилась температура, письменник мучився від нападів блювання, втрачав свідомість. Незважаючи на швидку шпиталізацію, Георгі Марков невдовзі помер. Однак перед смертю встиг розповісти про інцидент з парасолькою.
В ході розтину тіла в гомілці чоловіка було виявлено металеву капсулу з сильнодіючою отрутою — рицином. Капсула потрапила в тіло через укол. Стало ясно, що це умисне вбивство.
Розслідування тривало всі ці роки, однак досі є лише підозри. Підозрюють, що вбивство було організоване болгарським Комітетом державної безпеки за ініціативи самого керівника Компантії Болгарії Тодора Живкова. Нібито він замовив у радянського КДБ парасолько з секретним механізмом для введення капсули. Є свідчення, що й саму капсулу з отрутою зроблено в Москві. І що чоловіком, який, власне, убив Маркова, був італієць, який досі живе в Данії. Утім, ні до яких остаточних звинувачень слідство не дійшло.
Більшість болгар і досі мало знають про цю історію, не кажучи про творчість Георгі Маркова. Одним із останніх проектів Луїзи Славкової є серія лекцій про чоловіка й читань його творів — по всій країні.   

До самого кінця 1990-х болгарські еліти не мали консенсусу щодо того, яким напрямком ми хочемо йти. Зміни почались лише після великої кризи 1996-97 років, коли люди спостерігали, як галопуюча інфляція з’їдає їхні збереження, як порожніють полиці магазинів, як гроші перестають узагалі щось означати. Після цього Болгарія змушена була прийняти правила валютного ринку та план МВФ щодо осучаснення економіки. Ми почали перемовини про вступ країни до ЄС і НАТО. І я дуже щаслива, що це відбулось — інакше, думаю, Болгарія зараз була б у сфері російських інтересів.

Зараз у Європі політична криза: Brexit, криза економіки та урядування у Греції, голосування Нідерландів проти асоціації з Україною. Із кожною такою подією “стара” Європа все більше концентрується на власних проблемах — і це створює вакуум, який дуже швидко заповнюється силами на кшталт Росії.

Москва ж не те щоб робить щось у ЄС активно: не веде ні відкритої війни, ні хрестового походу. Вона просто заповнює своїми цінностями порожні місця.

Один із білбордів, розвішаних по країні у рамках відзначення 25-річчя відмови Болгарії від комунізму.

Так само, як і в України, у Болгарії не найпростіші сусіди. Є Туреччина, яка неясно, куди зараз іде. Ми не знаємо, якою ця країна стане за нинішнього Ердоґана. З іншого боку є Греція, яка досі потерпає від наслідків економічної кризи. Через море — Росія. Ще є Західні Балкани: дуже мало треба, щоб знову розпалити там вогонь, чи, принаймні, почати суперечки на тлі етнічних відмінностей. Кажуть, коли ти — острів у морі, то зазвичай море має більший вплив на тебе, ніж ти на нього. Тому для такої невеликої країни, як Болгарія, участь у міждержавних об’єднаннях — єдиний порятунок. Ми просто змушені кооперуватись з іншими. І тому я не хотіла б бачити слабкий Євросоюз, бо в цьому випадку нам мало що вдасться. Врешті-решт, Балкани не є процвітаючим регіоном, інвестори не хочуть сюди приходити.

В 90-х політики казали про Болгарію: ключові проблеми країни — в тому, що вона не має, по-перше, значних природних ресурсів. А, по-друге — спільного кордону з Німеччиною.

Політичні трансформації в Болгарії відбулись, інституції вже створено. Зараз найбільшим завданням перед нашою країною, як і перед іншими посткомуністичними країнами, є побудова політичної культури. На це йде багато часу, бо справа стосується зміни ментальності людей. Тут треба працювати довго. І врахувати, що промоція демократії та захист демократії — різні речі. ЄС хороший у промоції демократії. Однак, щойно ми стали частиною Євросоюзу — всі донори зникли, залишили країну. Вони подумали: тут уже все в порядку, наша справа перемогла, захищати нічого не треба. Це не так, і в цьому зв’язку можна згадати ”арабську весну”. Коли Північною Африкою пройшла хвиля революцій, всі подумали, що скоро ми побачимо ці країни демократичними. Та насправді все пішло зовсім інакше. В Болгарії все не так погано, але, все-таки, не варто й розслаблятись.

На вуличній акції за достокові вибори болгарського парламенту, 2013 рік.
На вуличній акції за достокові вибори болгарського парламенту, 2013 рік.

Ненавиджу себе за наступну фразу — але те, що Росія анексувала Крим, що в України є зовнішній ворог — думаю, допоможе вам концентруватись на реформах довше. А в нас зовнішнього ворога нема. Комунізм помер, “хороший Захід” більш-менш переміг “поганий Схід” — і почався період змін, у ході якого багато людей відчули себе “за бортом”. За комунізму правила життя були зовсім інакші. У цьому, зокрема, є вина режиму, адже важливість покори та святість зв’язків, які він де-факто обстоював, складно назвати чимось цінним. Однак люди, які не вписуються в нові правила, у Болгарії відчувають себе не жертвами комунізму, а жертвами трансформацій. Вони вважають, що якась невелика група людей розбагатіла, що кілька людей зробили політичну кар’єру, хтось отримав персональну вигоду — а більшість лишились ні з чим.

На 25-річчя падіння стіни ми провели опитування: що болгари думають про комунізм та про зміни після нього? Цікаво, що

на особистому рівні люди почуваються набагато краще, вони щасливіші жити в демократії. Але як суспільство, на рівні взаємозв’язків люди почуваються зрадженими. Відчувають, що інституції не надають їм того, що обіцяли.

Це одна з причин, чому я так зацікавлена працювати з культурою пам’яті. Якби люди більше знали про комунізм, вони поступово переставали б бути ностальгійними щодо нього. А, по-друге, перестали б звинувачувати у своїх бідах зміни. Адже це не демократія принесла економічні проблеми. Вони означають, що країна прийшла до демократії вже повністю економічно зруйнованою.

Старіше покоління болгар зараз каже: “Байдуже, що я можу подорожувати вільно. Все одно не маю на це грошей”. Втім, дані про те, скільки людей залишають країну та їдуть у відпустку бодай до Греції, свідчать про інше. Просто сентимент щодо минулого — досить стійкий. Він підживлюється й Росією. В Болгарії досі живий постулат, що Росія є “старшим братом”, що ми слов’янські країни, нам треба триматись разом, адже ми такі схожі. Хоча ззовні болгари ззовні не виглядають такими вже слов’янами. Коли я за кордоном, мене частіше плутають із туркенею, ніж із росіянкою.

Я прожила за кордоном 10 років, і щоразу, повертаючись до Болгарії, бачу багато нового. Навіть якщо минає лиш рік, зміни неможливо не помітити.
У 90-х в Софії знімали телешоу Вулиця, недавно я переглядала його випуски й думала: нічого собі, наскільки Софія була сірим, сумним місцем. А зараз місто живе, пульсує. Так, життя в Києві яскравіше й розмаїтіше — але й тут непогане. Місто перетворюється на еклектичне, де вистачає і постсоціалістичних краєвидів, і забудови віденського стилю, й хіпстерських куточків. Та й у плані інфраструктури завдяки фондам ЄС було багато чого зроблено, від метро до нових трас. Усе це добре для міста й містян.

Текст: Антон Семиженко, фото з facebook-сторінки Луїзи Славкової.


usaid

Серія матеріалів стала можливою завдяки проекту «Точне відображення Угоди про асоціацію Україна-ЄС в українських медіа», що реалізується Громадською організацією «Інтерньюз-Україна» у партнерстві з Товариством Лева та Фондом міжнародної солідарності (Польща).
Публікація цього матеріалу стала можливою завдяки підтримці американського народу, що була надана через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID) та Міністерства закордонних справ Республіки Польща. Зміст публікації є виключно відповідальністю редакції “Далі буде” та необов’язково відображає точку зору USAID, уряду США та МЗС Польщі.