Ми повер­таємо до життя огляди лонгрідів. Відтепер знову зустрі­чайте по вихідних огляди найці­ка­віших історій, які трапились нам на очі. Значна частина цих історій буде англо­мовною: так виходить, що амери­канські та британські ЗМІ уміють писати майстерно й захопливо, а їхні ресурси дозво­ляють тривалі розслі­ду­вання й далекі поїздки. У цьому випуску історій англо­мовні матеріали — всі. Хоча тим, хто не знає англій­ської, публі­кація теж буде цікавою: адже ми надали щедрі уривки та, споді­ва­ємось, цікаві описи історій.

Інженери зрозуміли, що підлога опера­ційної кімнати може не витримати ваги чоловіка. Проана­лі­зу­вавши креслення, вони вирішили встановити під підлогою ще кілька металевих опор. Лікарі ж намагалися здога­датись, скільки знебо­лю­вального колоти пацієнтові. Пол Мейсон потре­бував значно більшої кількості, ніж звичайна людина: стандартна доза безслідно розчи­ниться в його тілі. … 2008 року чоловік намагався вчинити самогубство, прийнявши кодеїн. Він проковтнув достатньо пігулок, щоб убити двох людей. Але насту­пного ранку відчув просто головний біль. У день операції — спершу провівши два тижні на молочній дієті, щоб скинути якомога більше ваги — Мейсон лежав на новому опера­ційному столі. Стіл був найбільшим із можливих, але шкіра чоловіка все одно звисала з одного боку. Лікарі хотіли зменшити шлунок: зараз він був розміром із диню, а лишитись має завбільшки з яйце. Тоді Мейсон просто технічно не зможе їсти стільки, як до операції.

Можливо, ви чули про Пола Мейсона: колись його називали найтов­стішим чоловіком у світі. У піковий період вага чоловіка сягала 444 кілограмів, він роками не підні­мався з ліжка. Пол поступово втрачав дохід, здоров’я та друзів. А коли втратив усе — зважився на хірур­гічне втручання. Чому він таким став? І як живе після схуднення? Повну деталей і розмов історію опублі­кував журнал GQ.

Відлюдьки — також відомі як монахи, мізан­тропи, аскети, печерники чи самітники — існували завжди й у всіх культурах. Але загалом є три основні причини, з яких люди залишають суспільство. Більшість роблять це з релігійних міркувань: щоби встановити тісніший зв’язок із вищою силою. І Христос, і Мухамед, і Будда перед тим, як представити світу нову релігію, багато часу провели на самоті. У філософії індуїзму, в ідеалі, кожен має дорости до відлюдька, і зараз близько чотирьох мільйонів людей в Індії живуть, як святі мужі, виживаючи за рахунок пожертв незна­йомців та відмо­вившись від усіх душевних і матері­альних прив’язаностей.
Часто самітники відмов­ля­ються від цивілі­зації через ненависть до того, чим став світ: забагато воєн, руйну­вання природи, злочинів чи консю­ме­ризму. Автор першої визначної літера­турної роботи про самотність, Дао де цзин, написаної в Китаї ще у VI столітті до нашої ери, пустельник на ім’я Лао-цзи проте­стував проти корум­по­ва­ності суспільства. Дао де цзин запевняє, що лише через уникнення, а не через боротьбу, через безді­яль­ність, а не через дію ми можемо досягти мудрості.
Третя група відлюдьків — ті, хто прагне бути самотнім із міркувань художньої свободи, наукових осяянь чи кращого пізнання себе. Генрі Девід Торо подався жити на березі Волден­ського ставка в амери­кан­ському штаті Масачусетс заради самої подорожі, щоб дослідити «особисте море, Атлан­тичний і Тихий океани власного буття». Англій­ський історик Едвард Ґіббон казав, що «самотність була школою для геніїв».
Але Крістофер Найт не підпадав під ці категорій. Він не був послі­дов­ником жодної з релігій, не опонував сучасному суспільству, не створював творів мистецтва чи філософ­ських трактатів. Він не зробив жодного фото, не написав ані рядка. Але ніхто на світі не знав, де він був. Чоловік повністю обернувся до цивілі­зації спиною, не маючи на це жодної чіткої причини. Просто щось, що він не міг чітко визначити, тягло його від світу — постійно, наче граві­тація. Його усамі­тнення було одним із найтри­ва­ліших в історії людства. Найт був справжнім відлюдьком.
— Я не можу пояснити своїх дій, — сказав він потім. — Коли я залишав суспільство, то не мав жодних планів, не думав ні про що. Я просто це зробив.

І провів 27 років — більше, ніж взагалі прожив до того — в лісах на півночі США. Сам здобував і готував собі їжу, крав речі з мислив­ських будиночків, облаштував собі скромне обійстя (коли Найта знайшли, воно виглядало так, як на фото нижче). І ні з ким не спілку­вався, роками. Як він жив? Що сталось із ним потім і ким Крістофер Найт є тепер? Про це чимала історія британ­ської The Guardian.

Замисліться: чого ви чекаєте, коли перебу­ваєте на роботі? Можливо, це «щасливі години» вечірніх знижок у барах, вікенд, або, у більш відда­леному майбу­тньому, вихід на пенсію. Усе це — чіткі відрізки часу, і кожне з явищ – винахід останніх 150 років і наслідок змін в економіці.
Слово «вікенд» породжене проми­словою революцією, адже на фермі чіткий робочий тиждень має мало сенсу: земля потребує догляду постійно. Термін «вихід на пенсію» бере початок у 1600-х, коли він стосу­вався військової служби. Але його сучасне викори­стання стало панівним лише після переходу світу в епоху індустрі­альної економіки. «Щасливі години» — взагалі, неологізм із 1950-х, епохи робітничого оптимізму. Тоді ж люди почали радіти факту настання п’ятниці.

Розподіл часу на відрізки й ставлення до нього зміню­вались від століття до століття. Впливали на це головним чином армія та економіка. Мореплавцям для успішних подорожей стало необхідно розібратись із часовими зонами. Залізницям для чіткої роботи потрібен був універ­сальний графік. А військові під час операцій відчули потребу синхро­ні­зувати дії з точністю до хвилин. До цього носити годинники на зап’ястях чоловіки не наважу­вались.

Напри­кінці 1800-х наручні годинники вважались жіночою прикрасою. Чоловіки тримали свої хроно­метри в кишенях. Але в колоні­альних воєнних кампаніях на кшталт першої англо-бурської війни чи третьої англо-бірман­ської війни британські військові командири прив’язували маленькі годин­нички до зап’ясть своїх солдат. Жіноча прикраса на руці під час походу на битву, мабуть, відчу­валась бійцями як щось недоречне. Але ця інновація показала себе як дуже ефективна в коорди­нації армій­ських маневрів.
У часи Першої світової війни годинники стали стандартним елементом екіпі­ру­вання солдатів. Повер­нувшись додому, ветерани зберегли звичку. Завдяки колоні­альним війнам ручні годинники стали дуже маску­лінним предметом. У 1930-х вони перетво­рились на норму, тоді як кишень­ковий годинник став архаїзмом. А відчуття часу відтоді стало постійно супро­во­джувати більшість людей.

Еволюція сприйняття часу в розрізі еконо­мі­чного розвитку — нестан­дартний, але цілком логічний підхід. Докази — в цій пізна­вальній статті від The Atlantic.

Леонор виросла у південній провінції Давао, в містечку, де лише один будинок був із каменю й міг похва­литись зручно­стями на кшталт холодильника й пральної машини. Цей дім належав жінці, заміжній за амери­канцем, із яким та позна­йо­милась через листу­вання. «Вийти заміж за іноземця було моєю метою з ранньої молодості. Завести з ним ввічливих та красивих дітей — і вести комфортне життя», — каже Леонор.
У 2001-му, маючи 23 роки, у найближчому великому місті вона розшукала інтернет-кафе й зареє­стру­валась на сайті Cherry Blossoms (Вишневий цвіт), найста­рішого та найпо­ва­жнішого у світі сервісу «замов­лення» дружин через листу­вання. Cherry Blossoms починали 1974-го з видання каталогів жінок із різних країн, які шукали чоловіка. Замовники ознайом­лю­вались із асорти­ментом і платили компанії за надання контактів вподо­баної жінки. 2001-го компанія повністю перенесла діяль­ність в інтернет — і Леонор почала отримувати електронні листи від Дена МакКі, амери­канця віком за 50, який живе в Таїланді.
Ден був тонкий, наче линва, й мав середній дохід. Коли він приїхав до Філіпін побачити обраницю, жінка, яку він зустрів, була прекрасною в сенсі, у якому західні чоловіки уявляють остро­ви­тянок: із довгим прямим волоссям, високими вилицями, які трішки випирають під витон­ченою щокою, і ніжною темною шкірою. Іще Леонор вирізнялась добрим рівнем англій­ської та непере­борним оптимі­стичним ставленням до життя.
— «Ти мені подобаєшся», — пригадує Леонор слова Дена, які він сказав менш ніж за тиждень їхнього знайомства. — «Можеш поїхати зі мною».
Дівчину вразила швидкість, але вона спакувала трохи речей у спортивну сумку й поїхала з Деном у Таїланд. Леонор споді­валась, що він, врешті-решт, забере її в нове життя у Сполу­чених Штатах. Іншого способу втілити цю свою мрію вона не бачила.
Вони прожили в Таїланді лише місяць, коли Леонор помітила, що вагітна. Ден спершу не повірив, що дитина — його. Після народження Арона чоловік скаржився, що не може спати через його плачі й наказав Леонор ыз сином спати в наметі за будинком. За два роки народився їхній другий син, Дзен, після чого Ден зробив собі стерлі­зацію. Він не радився про це з Леонор: подзвонив їй уже тоді, коли треба було забирати його з лікарні.
Замість забрати Леонор до Сполу­чених Штатів Ден вкладав усю енергію в розбудову комплексу відпо­чинку в гірському містечку Валенсія неподалік від великого тайського міста Думаґете. І він споді­вався, що Леонор, на додачу до виховання дітей та догляду за ними, опіку­ва­ти­меться ще й новим закладом. Що вона допома­гатиме керувати різно­робами й садів­никами, які погано знають англійську. Що вона кухова­ритиме. У стилі найгірших стере­о­типів про західних чоловіків, які приїжджать на Філіпіни, Ден ставився до місцевих жінок, як до аксесуару. Тому, коли Леонор дізналась, що він їй зраджує — це її засмутило, але не сильно здивувало.
— Ми не те щоб добре знали один одного, — підсу­мовує вона. — Усе сталось надто швидко.

Такою була реаль­ність початку двоти­сячних. Зараз інтернет на Філіпінах став швидшим і досту­пнішим, а філіпінські жінки — значно досвід­че­нішими. Тепер, озброєні смартфонами з соцме­режами, текстовими та відео­чатами, вони можуть набагато краще пізнати потен­ційного нареченого ще до того, як він призем­литься в філіпін­ському аеропорті. А відчувши попит на вродливих і лагідних філіпін­ських дружин, жінки повністю змінили ситуацію: тепер обирають вони, а не їх. Видання про сучасні техно­логії Backchannel описує ситуацію, і розпо­відає продов­ження історії Леонор. Її друга спроба виявилась значно успішнішою.

Орлан білого­ловий — один із найві­до­міших символів США: зобра­ження благо­ро­дного птаха прикрашає собою герб країни, він часто фігурує в малюнках про Сполучені Штати. По суті, це відпо­відник україн­ського тризуба — з відмін­ністю, що це птах, якого неважко зустріти в дикій природі. Особливо в містечку Датч Харбор на одному з західних островів штату Аляска. У поселенні, відомому як найпро­ду­ктив­ніший риболо­ве­цький порт країни, постійно живуть від 500 до 800 цих птахів. І місцеві мешканці постійно це відчу­вають: орлани порпа­ються на смітниках, орлани крадуть блискучі речі, зокрема мобільні телефони, орлани зрідка нападають на людей, легко рвучи на них одяг. Як і у випадку з голубами, близьке знайомство виявля­ється не надто приємним. Але, безпе­речно, цікавим. Журнал California Sunday Magazine подає щедро ілюстровану фото й відео історію про Датч Харбор та його «родзинку».

фото California Sunday Magazine

Вони змусили полонених дітей — висна­жених, слабких через голод — битися за помідор. Після цього бійці Іслам­ської держави сказали їм: «У раю ви зможете їсти все, що схочете. Але спершу до раю треба потрапити. А для того, щоб це зробити, треба підірвати себе».

Виконавцями терактів, за якими стоїть Ісламська держава, часто є непов­но­літні. Часом навіть 7–8-річні: терористи забирають хлопчиків від батьків, тренують у своїх таборах, проми­вають мізки — і відправ­ляють на загибель. Це пережили сотні єзидських дітей поселень півночі Іраку. Зараз ці території вже звільнено, і діти можуть розпо­вісти свої історії.
Їх записали кореспон­денти агентства Associated Press. Чималий текст непросто читати, однак знання про такі події на Близькому Сході допов­нюють картину про сучасний світ.

— Я вважав Сирію раєм на землі, — каже Алі, колишній нападник націо­нальної футбольної збірної. Зараз він більше не в Сирії, і це вже не рай. Табір для біженців Каркаміс нагадує низеньку тюрму. Тимчасове поселення ніби звисає над Сирією з пагор­би­стого південного кордону Туреччини. Довкола нього — сірі стіни й колючий дріт. 6886 мешканців (1963 з них — діти), втім, можуть вільно виходити за стіни — якби мали, куди й за що.
Колись Алі мав три будинки. Зараз усі його речі — у великому білому наметі. одному з сотень симетрично постав­лених на розпе­ченій сонцем землі. Тент Алі — ні більший, ні менший за сусідів, але в ньому дуже чисто, всі речі впоряд­ковано. Білі мереживні штори закри­вають стіни, дерев’яну підлогу вкрито килимом зі східними мотивами. Подушки у квітковому орнаменті утворюють П-подібну зону для сидіння. На гарячому підносі по центру — маленький срібний чайничок. У наметі є навіть 13-дюймовий телевізор та міні-холодильник. 31-річний Алі, його дружина та троє дітей живуть у Каркамісі вже три роки. Його найменша донька Айша народилась уже тут.

Це також історія про війну (ви вже вгадали, яку), теж про Близький Схід — але це тут лише тло. Головний герой історії від сайту спортивного медіа­хол­дингу ESPN — футбольна збірна Сирії. Виявля­ється, незва­жаючи на те, що кожен другий сирієць із 24-мільйонного населення країни зараз є біженцем, що в країні закатовано, покалічено і вбито десятки тисяч людей, що середній вік у Сирії впав із 70 до 55 років — тут досі діє збірна. І навіть виступає у відбір­кових чемпіо­натах Кубку світу — і, більше того, робить там дивовижні успіхи. Нічия з Південною Кореєю, перемога над Китаєм, нічия з Іраном… Такого в історії збірної ще не було. Незва­жаючи на те, що грошей у неї практично немає, що багато країн відмов­ля­ються приймати матчі за її участі, що багато футбо­лістів залишили команду, яка асоці­ю­ється з сирій­ською владою та тираном Башаром Асадом. Це історія, в якій переплі­та­ються багато емоцій та життів. Захоплююче читання не лише для тих, хто цікавиться Сирією чи футболом. І подивитись за лінком теж є, на що.

Історії зібрав Антон Семиженко.