Ми повертаємо до життя огляди лонгрідів. Відтепер знову зустрічайте по вихідних огляди найцікавіших історій, які трапились нам на очі. Значна частина цих історій буде англомовною: так виходить, що американські та британські ЗМІ уміють писати майстерно й захопливо, а їхні ресурси дозволяють тривалі розслідування й далекі поїздки. У цьому випуску історій англомовні матеріали — всі. Хоча тим, хто не знає англійської, публікація теж буде цікавою: адже ми надали щедрі уривки та, сподіваємось, цікаві описи історій.

Інженери зрозуміли, що підлога операційної кімнати може не витримати ваги чоловіка. Проаналізувавши креслення, вони вирішили встановити під підлогою ще кілька металевих опор. Лікарі ж намагалися здогадатись, скільки знеболювального колоти пацієнтові. Пол Мейсон потребував значно більшої кількості, ніж звичайна людина: стандартна доза безслідно розчиниться в його тілі. … 2008 року чоловік намагався вчинити самогубство, прийнявши кодеїн. Він проковтнув достатньо пігулок, щоб убити двох людей. Але наступного ранку відчув просто головний біль. У день операції — спершу провівши два тижні на молочній дієті, щоб скинути якомога більше ваги — Мейсон лежав на новому операційному столі. Стіл був найбільшим із можливих, але шкіра чоловіка все одно звисала з одного боку. Лікарі хотіли зменшити шлунок: зараз він був розміром із диню, а лишитись має завбільшки з яйце. Тоді Мейсон просто технічно не зможе їсти стільки, як до операції.

Можливо, ви чули про Пола Мейсона: колись його називали найтовстішим чоловіком у світі. У піковий період вага чоловіка сягала 444 кілограмів, він роками не піднімався з ліжка. Пол поступово втрачав дохід, здоров’я та друзів. А коли втратив усе — зважився на хірургічне втручання. Чому він таким став? І як живе після схуднення? Повну деталей і розмов історію опублікував журнал GQ.

Відлюдьки — також відомі як монахи, мізантропи, аскети, печерники чи самітники — існували завжди й у всіх культурах. Але загалом є три основні причини, з яких люди залишають суспільство. Більшість роблять це з релігійних міркувань: щоби встановити тісніший зв’язок із вищою силою. І Христос, і Мухамед, і Будда перед тим, як представити світу нову релігію, багато часу провели на самоті. У філософії індуїзму, в ідеалі, кожен має дорости до відлюдька, і зараз близько чотирьох мільйонів людей в Індії живуть, як святі мужі, виживаючи за рахунок пожертв незнайомців та відмовившись від усіх душевних і матеріальних прив’язаностей.
Часто самітники відмовляються від цивілізації через ненависть до того, чим став світ: забагато воєн, руйнування природи, злочинів чи консюмеризму. Автор першої визначної літературної роботи про самотність, Дао де цзин, написаної в Китаї ще у VI столітті до нашої ери, пустельник на ім’я Лао-цзи протестував проти корумпованості суспільства. Дао де цзин запевняє, що лише через уникнення, а не через боротьбу, через бездіяльність, а не через дію ми можемо досягти мудрості.
Третя група відлюдьків — ті, хто прагне бути самотнім із міркувань художньої свободи, наукових осяянь чи кращого пізнання себе. Генрі Девід Торо подався жити на березі Волденського ставка в американському штаті Масачусетс заради самої подорожі, щоб дослідити “особисте море, Атлантичний і Тихий океани власного буття”. Англійський історик Едвард Ґіббон казав, що “самотність була школою для геніїв”.
Але Крістофер Найт не підпадав під ці категорій. Він не був послідовником жодної з релігій, не опонував сучасному суспільству, не створював творів мистецтва чи філософських трактатів. Він не зробив жодного фото, не написав ані рядка. Але ніхто на світі не знав, де він був. Чоловік повністю обернувся до цивілізації спиною, не маючи на це жодної чіткої причини. Просто щось, що він не міг чітко визначити, тягло його від світу — постійно, наче гравітація. Його усамітнення було одним із найтриваліших в історії людства. Найт був справжнім відлюдьком.
— Я не можу пояснити своїх дій, — сказав він потім. — Коли я залишав суспільство, то не мав жодних планів, не думав ні про що. Я просто це зробив.

І провів 27 років — більше, ніж взагалі прожив до того — в лісах на півночі США. Сам здобував і готував собі їжу, крав речі з мисливських будиночків, облаштував собі скромне обійстя (коли Найта знайшли, воно виглядало так, як на фото нижче). І ні з ким не спілкувався, роками. Як він жив? Що сталось із ним потім і ким Крістофер Найт є тепер? Про це чимала історія британської The Guardian.

Замисліться: чого ви чекаєте, коли перебуваєте на роботі? Можливо, це “щасливі години” вечірніх знижок у барах, вікенд, або, у більш віддаленому майбутньому, вихід на пенсію. Усе це — чіткі відрізки часу, і кожне з явищ – винахід останніх 150 років і наслідок змін в економіці.
Слово “вікенд” породжене промисловою революцією, адже на фермі чіткий робочий тиждень має мало сенсу: земля потребує догляду постійно. Термін “вихід на пенсію” бере початок у 1600-х, коли він стосувався військової служби. Але його сучасне використання стало панівним лише після переходу світу в епоху індустріальної економіки. “Щасливі години” — взагалі, неологізм із 1950-х, епохи робітничого оптимізму. Тоді ж люди почали радіти факту настання п’ятниці.

Розподіл часу на відрізки й ставлення до нього змінювались від століття до століття. Впливали на це головним чином армія та економіка. Мореплавцям для успішних подорожей стало необхідно розібратись із часовими зонами. Залізницям для чіткої роботи потрібен був універсальний графік. А військові під час операцій відчули потребу синхронізувати дії з точністю до хвилин. До цього носити годинники на зап’ястях чоловіки не наважувались.

Наприкінці 1800-х наручні годинники вважались жіночою прикрасою. Чоловіки тримали свої хронометри в кишенях. Але в колоніальних воєнних кампаніях на кшталт першої англо-бурської війни чи третьої англо-бірманської війни британські військові командири прив’язували маленькі годиннички до зап’ясть своїх солдат. Жіноча прикраса на руці під час походу на битву, мабуть, відчувалась бійцями як щось недоречне. Але ця інновація показала себе як дуже ефективна в координації армійських маневрів.
У часи Першої світової війни годинники стали стандартним елементом екіпірування солдатів. Повернувшись додому, ветерани зберегли звичку. Завдяки колоніальним війнам ручні годинники стали дуже маскулінним предметом. У 1930-х вони перетворились на норму, тоді як кишеньковий годинник став архаїзмом. А відчуття часу відтоді стало постійно супроводжувати більшість людей.

Еволюція сприйняття часу в розрізі економічного розвитку — нестандартний, але цілком логічний підхід. Докази — в цій пізнавальній статті від The Atlantic.

Леонор виросла у південній провінції Давао, в містечку, де лише один будинок був із каменю й міг похвалитись зручностями на кшталт холодильника й пральної машини. Цей дім належав жінці, заміжній за американцем, із яким та познайомилась через листування. “Вийти заміж за іноземця було моєю метою з ранньої молодості. Завести з ним ввічливих та красивих дітей — і вести комфортне життя”, — каже Леонор.
У 2001-му, маючи 23 роки, у найближчому великому місті вона розшукала інтернет-кафе й зареєструвалась на сайті Cherry Blossoms (Вишневий цвіт), найстарішого та найповажнішого у світі сервісу “замовлення” дружин через листування. Cherry Blossoms починали 1974-го з видання каталогів жінок із різних країн, які шукали чоловіка. Замовники ознайомлювались із асортиментом і платили компанії за надання контактів вподобаної жінки. 2001-го компанія повністю перенесла діяльність в інтернет — і Леонор почала отримувати електронні листи від Дена МакКі, американця віком за 50, який живе в Таїланді.
Ден був тонкий, наче линва, й мав середній дохід. Коли він приїхав до Філіпін побачити обраницю, жінка, яку він зустрів, була прекрасною в сенсі, у якому західні чоловіки уявляють островитянок: із довгим прямим волоссям, високими вилицями, які трішки випирають під витонченою щокою, і ніжною темною шкірою. Іще Леонор вирізнялась добрим рівнем англійської та непереборним оптимістичним ставленням до життя.
— “Ти мені подобаєшся”, — пригадує Леонор слова Дена, які він сказав менш ніж за тиждень їхнього знайомства. — “Можеш поїхати зі мною”.
Дівчину вразила швидкість, але вона спакувала трохи речей у спортивну сумку й поїхала з Деном у Таїланд. Леонор сподівалась, що він, врешті-решт, забере її в нове життя у Сполучених Штатах. Іншого способу втілити цю свою мрію вона не бачила.
Вони прожили в Таїланді лише місяць, коли Леонор помітила, що вагітна. Ден спершу не повірив, що дитина — його. Після народження Арона чоловік скаржився, що не може спати через його плачі й наказав Леонор ыз сином спати в наметі за будинком. За два роки народився їхній другий син, Дзен, після чого Ден зробив собі стерлізацію. Він не радився про це з Леонор: подзвонив їй уже тоді, коли треба було забирати його з лікарні.
Замість забрати Леонор до Сполучених Штатів Ден вкладав усю енергію в розбудову комплексу відпочинку в гірському містечку Валенсія неподалік від великого тайського міста Думаґете. І він сподівався, що Леонор, на додачу до виховання дітей та догляду за ними, опікуватиметься ще й новим закладом. Що вона допомагатиме керувати різноробами й садівниками, які погано знають англійську. Що вона куховаритиме. У стилі найгірших стереотипів про західних чоловіків, які приїжджать на Філіпіни, Ден ставився до місцевих жінок, як до аксесуару. Тому, коли Леонор дізналась, що він їй зраджує — це її засмутило, але не сильно здивувало.
— Ми не те щоб добре знали один одного, — підсумовує вона. — Усе сталось надто швидко.

Такою була реальність початку двотисячних. Зараз інтернет на Філіпінах став швидшим і доступнішим, а філіпінські жінки — значно досвідченішими. Тепер, озброєні смартфонами з соцмережами, текстовими та відеочатами, вони можуть набагато краще пізнати потенційного нареченого ще до того, як він приземлиться в філіпінському аеропорті. А відчувши попит на вродливих і лагідних філіпінських дружин, жінки повністю змінили ситуацію: тепер обирають вони, а не їх. Видання про сучасні технології Backchannel описує ситуацію, і розповідає продовження історії Леонор. Її друга спроба виявилась значно успішнішою.

Орлан білоголовий — один із найвідоміших символів США: зображення благородного птаха прикрашає собою герб країни, він часто фігурує в малюнках про Сполучені Штати. По суті, це відповідник українського тризуба — з відмінністю, що це птах, якого неважко зустріти в дикій природі. Особливо в містечку Датч Харбор на одному з західних островів штату Аляска. У поселенні, відомому як найпродуктивніший риболовецький порт країни, постійно живуть від 500 до 800 цих птахів. І місцеві мешканці постійно це відчувають: орлани порпаються на смітниках, орлани крадуть блискучі речі, зокрема мобільні телефони, орлани зрідка нападають на людей, легко рвучи на них одяг. Як і у випадку з голубами, близьке знайомство виявляється не надто приємним. Але, безперечно, цікавим. Журнал California Sunday Magazine подає щедро ілюстровану фото й відео історію про Датч Харбор та його “родзинку”.

фото California Sunday Magazine

Вони змусили полонених дітей — виснажених, слабких через голод — битися за помідор. Після цього бійці Ісламської держави сказали їм: “У раю ви зможете їсти все, що схочете. Але спершу до раю треба потрапити. А для того, щоб це зробити, треба підірвати себе”.

Виконавцями терактів, за якими стоїть Ісламська держава, часто є неповнолітні. Часом навіть 7-8-річні: терористи забирають хлопчиків від батьків, тренують у своїх таборах, промивають мізки — і відправляють на загибель. Це пережили сотні єзидських дітей поселень півночі Іраку. Зараз ці території вже звільнено, і діти можуть розповісти свої історії.
Їх записали кореспонденти агентства Associated Press. Чималий текст непросто читати, однак знання про такі події на Близькому Сході доповнюють картину про сучасний світ.

— Я вважав Сирію раєм на землі, — каже Алі, колишній нападник національної футбольної збірної. Зараз він більше не в Сирії, і це вже не рай. Табір для біженців Каркаміс нагадує низеньку тюрму. Тимчасове поселення ніби звисає над Сирією з пагорбистого південного кордону Туреччини. Довкола нього — сірі стіни й колючий дріт. 6886 мешканців (1963 з них — діти), втім, можуть вільно виходити за стіни — якби мали, куди й за що.
Колись Алі мав три будинки. Зараз усі його речі — у великому білому наметі. одному з сотень симетрично поставлених на розпеченій сонцем землі. Тент Алі — ні більший, ні менший за сусідів, але в ньому дуже чисто, всі речі впорядковано. Білі мереживні штори закривають стіни, дерев’яну підлогу вкрито килимом зі східними мотивами. Подушки у квітковому орнаменті утворюють П-подібну зону для сидіння. На гарячому підносі по центру — маленький срібний чайничок. У наметі є навіть 13-дюймовий телевізор та міні-холодильник. 31-річний Алі, його дружина та троє дітей живуть у Каркамісі вже три роки. Його найменша донька Айша народилась уже тут.

Це також історія про війну (ви вже вгадали, яку), теж про Близький Схід — але це тут лише тло. Головний герой історії від сайту спортивного медіахолдингу ESPN — футбольна збірна Сирії. Виявляється, незважаючи на те, що кожен другий сирієць із 24-мільйонного населення країни зараз є біженцем, що в країні закатовано, покалічено і вбито десятки тисяч людей, що середній вік у Сирії впав із 70 до 55 років — тут досі діє збірна. І навіть виступає у відбіркових чемпіонатах Кубку світу — і, більше того, робить там дивовижні успіхи. Нічия з Південною Кореєю, перемога над Китаєм, нічия з Іраном… Такого в історії збірної ще не було. Незважаючи на те, що грошей у неї практично немає, що багато країн відмовляються приймати матчі за її участі, що багато футболістів залишили команду, яка асоціюється з сирійською владою та тираном Башаром Асадом. Це історія, в якій переплітаються багато емоцій та життів. Захоплююче читання не лише для тих, хто цікавиться Сирією чи футболом. І подивитись за лінком теж є, на що.

Історії зібрав Антон Семиженко.