У поштовій скриньці «Далі буде», порадах знайомих та внаслідок блукання інтернетом щодня виринають кілька цікавих історій. Редакція обирає улюблене і час від часу ним ділиться. Тож вашій увазі сім текстів, які найбільше нам сподобались у лютому. Врахуйте лише, що всі вони англійською: україно- та російськомовні матеріали в кінцевий список цього разу не ввійшли.

1.

 

«Так само, як куріння дає заняття нашим рукам, коли ми їх не використовуємо — так і журнал Time дає, чим зайнятись нашому розуму, коли ми не думаємо», писав 1957-го Двайт Макдональд. Зі смартфонами ця проблема вже й не виникає. Руки й думки постійно зайняті чатами, мейлами, лайками, твітами, переглядом відео на YouTube та грою в Candy Crush. У середньому американці проводять із електронними медіа 5,5 годин на добу, і більше половини цього часу, відповідно до даних дослідницької компанії eMarketer, іде на мобільні пристрої. У деяких групах ці цифри ще вищі. В одному недавньому опитуванні студентки університету Бейлор заявили, що використовують свої мобільні телефони у середньому 10 годин на день. Три чверті з дівчат 18-24 років сказали, що вони дістають смартфони одразу ж після прокидання. А вилізши ж ліжка, ми перевіряємо мобільні 221 раз на день, у середньому раз на 4 хвилини 20 секунд: принаймні, про це свідчить британське дослідження. І цей показник може бути заниженим, оскільки люди схильні применшувати міру своєї зануреності в мобільний світ. У торішньому опитуванні Gallup 61 відсоток людей сказали, що вони перевіряють свої телефони не так часто, як інші знайомі їм люди.

На фото вгорі парі чогось бракує. Зв’язку? Спілкування? Це одна з робіт фотопроекту Removed Еріка Пікерсґіла. Він спостерігав за людьми, які зосереджені на своїх смартфонах, тоді забирав їх і просив не міняти ні пози, ні виразу обличчя. Вийшло красномовно, подивитись можна на removed.social. А ілюструють ці фото матеріал The New York Review of Books «Ми безнадійно підвішені на гачку». Стаття про те, як швидко мобільні технології зайшли в наше життя: до першого айфона 2007 року світ нічого не чув про постійну онлайн-присутність. Не було ані месенджерів, ні нав’язливих додатків соцмереж. Ми звертали увагу на мобільний телефон кілька разів на день — і все. Тепер усе змінилось, і наскільки суспільство виявилось до цього готовим? Чи готові дорослі до нових викликів у вихованні дітей? Як зміняться зв’язки в суспільстві через те, що практично будь-кому можна написати, і ваше повідомлення прочитають? Якими будуть стосунки, коли завдяки дейтинг-програмам завжди можна побачити десяток потенційних альтернатив нинішньому партнеру? В NYRB дали кілька відповідей на це питання, а ще більше питань поставили. Спробуйте прочитати цю відносно невелику статтю, не перевіряючи фейсбук.

2. У тижневика The New York Times Magazine цілий номер присвячено тому, як люди працюють в офісах, і як зробити цю роботу кращою — менш конфліктною, пліднішою, приємнішою. В номері 9 матеріалів на цю тему, і на сайті їх зручно оформлено єдиним розділом. Тексти змістовні: і про те, як Google намагався створити ідеальну команду, застосувавши науковий підхід. І про те, чому довгі малозмістовні збори досі проводять, хоч їх усі ненавидять. І про те, як зібрати в команді у різному цікавих та ефективних людей, щоб вони при цьому ефективно працювали. І про баланс між робочим на особистим життям. Чимало цікавого, багато потрібного. Це буде корисно витрачена година (чи кілька годин).

3.

 

Ігор Пастернак почав думати про дирижаблі, коли йому було 12. Тоді, у 1970-х, він любив ракети. Одного вечора він згорнувся калачиком у м’якому зеленому кріслі, яке виконувало функції й ліжка, у двокімнатній квартирі, де він жив із батьками, меншою сестрою та бабусею, у місті Львів на Західній Україні. Він читав журнал, розрахований на юних винахідників, і натрапив на статтю про дирижаблі. Побачив старі фотографії з цепелінами часів Другої світової, почитав про інший вид авіантраспорту, який ніколи не зійшов із креслень — дирижабль, який перевозив не пасажирів, а вантажі. Було б можливо переміщувати сотні тон шахтарського обладнання у віддалені райони Сибіру в один рейс, ішлось у статті — і ніяких доріг, аеродромів чи іншої інфраструктури. Просто піднятись, пролетіти, і скинути.
Ігоря зацікавило, в чому була затримка. Він читав цю статтю знов і знов. Провів літо в бібліотеці, вивчаючи історію дирижаблів та використані в них принципи аеродинаміки. Одного дня дорогою туди він подивився в небо, і йому стало незручно від порожнечі в ньому. Куди поділись усі дирижаблі? — спитав він себе. Світу потрібні дирижаблі.

І зараз пан Ігор цим займається. І успішно. Тільки не у Львові, а в Сполучених Штатах. І статтю про його палке захоплення пише американський журнал The New Yorker. Захопіться й ви:

4. І знов The New Yorker. Багато там цікавого.

 

Восени 2011-го я поїхала до південно-східної Анатолії, щоб писати про недавно відкритий майданчик часів неоліту. Там, на думку археологів, був перший у світі храм. Це місце, Ґьобеклі-Тепе, знаходиться біля міста Урфа, мусульманської святині, де, як вірять, народився Авраам. (Це місто біля сирійського кордону зараз стало однією з точок, де іноземці можуть перейти кордон, щоб приєднатись до бойовиків ІДІЛ). Схоже, в готелі я була єдиною жінкою без супроводу. Коли я сказала працівнику, що лишаюсь на шість днів, у нього мало не стався серцевий напад. «Шість днів? — Повторив він. — І все сама?» Коли я спитала про години роботи сауни, він сказав, що вона призначена лише для чоловіків — і не просто в той час доби, а взагалі в будь-який час. Я піднялась ліфтом до свого номера, наперед знаючи, що в мінібарі не буде ніякого алкоголю. І протягом усього свого часу в Урфі, коли в коридорах чи вестибюлі я бачила когось із працівників готелю, до мене завжди вітались однаково: «О, ви все ще тут?»

Еліф Бейтумен народилась у сім’ї турків, але до пуття побачила Туреччину вже в дорослому віці. Вона зростала у Нью-Йорку, в сучасному та емансипованому середовищі. А в 2010-му приїхала до Стамбула викладати й писати для The New Yorker. У ті часи світська Туреччина переживала відродження інтересу до ісламу. Існував навіть неформальний поділ на «білих турків» — світських, проєвропейських, які підтримували західні цінності, та «чорних турків», які спирались на мусульманство. Кожне з середовищ мало як сильні, так і слабкі сторони. Але становище Еліф особливе, оскільки вона є жінкою. До них традиційне патріархальне суспільство має набагато більше претензій, ніж світське. Авторка описує свій досвід подорожі наодинці консервативним регіоном країни. Публікація в The New Yorker називається Cover Story — тому, що в один момент жінка, яка вже звикла до ставлення до себе, як до парії, з’явилась на людях у хустці. І раптово все змінилось.

Це не наукове дослідження, я пробувала це лиш раз і нічого не вимірювала. Усе, що в мене є — це суб’єктивне враження. І воно наступне: ходити в місті у хустці — абсолютно інший досвід. Люди були настільки приязніші! Ніхто не відводив погляд, коли я наближалась. Ніхто мене не відштовхував, чоловіки поступались місцем. Коли я заходила в магахин, чоловік притримав за мною двері — і я усвідомила, що це перший випадок тут, коли хтось, діставшись дверей першим, не зачинив їх перед моїм носом. А найдивніше те, що, коли я підійшла до автобусної зупинки якраз після того, як автобус рушив з місця, машина зупинилась посеред дороги, двері відкрились — і чоловік простягнув руку, щоб допомогти мені зайти. При цьому він назвав мене «сестрою». Це були чудові відчуття. Почуватись настільки доречною й безпечною, мати змогу подивитись комусь в обличчя, всміхнутись і отримати посмішку у відповідь — це було чудовим подарунком.

Як жінка вирішила ставитись до цього відкриття, і чому більше жодного дня не вдягала хустки — читайте у статті.

5.

longreads-4-jdate

 

 

І щоб доповнити проблему, чоловіки з моєї вікової групи, яку я обрала як «від 45 до 65», щоб максимізувати свої шанси, мало нагадував чоловіків, які випадали моїй молодій подрузі Мірі. Ці чоловіки були лисіючі, сиві, коротенькі й товсті — ну, ті, які зважились додати фото. Багато хто цього не зробив, і я сумніваюсь, що усі вони могли виявитись сенаторами чи знаменитими топ-менеджерами. Кілька з них обхопили руками своїх квітучих доньок у футболках із другорядних університетів — так, щоб наче сказати: «Не помились: я бачу себе поряд із молодою, привабливою жінкою». Що яскравішою була посмішка, то більш вони виглядали тьмяними й зіжмаканими — наче секунди. Моя душа голосом моєї доньки казала: «луууузери».
Після кількох днів видаляння електронних листів, «підморгувань» та заквітчаних трояндами «листівок», я з’ясувала, що можу проглянути фото чоловіків, які клікнули на мою анкету. Про більшість із них я вже чула, крім одного стрункого чоловіка у чорній футболці, який грав на чомусь, схожому на арфу. Його підборіддя було підтягнутим, руки м’язистими, а біле волосся плавало в морі синього світла. Анкета чоловіка протоколювала його як авангардного композитора, професора музики, винахідника музичних інструментів, і куратора «інструментаріуму». Подвійний чорний пояс із карате, він був вегетаріанцем, який п’є сік і робить чудовий червоний соус. Йому подобався серіал Seinfeld (як і мені) та бейсбольна команда Yankees (не особливо). Він залишив поля з описом фізичного стану, зарплатою та «єврейським питанням» порожніми. Він жив окремо від дружини, і, схоже, був на цьому сайті лише кілька днів. Зовсім новий товар, річ з осінньої колекції ще в червні.

Відносно небагато є історій про кохання жінок старшого віку. Не тому, що рідко закохуються — просто майже про це не розповідають. Поетеса Естер Шор, якій на початок стосунків було 54, а зараз 58, багато що пережила за останні роки. І хорошого: чоловік виявився цікавим та турботливим, і трагічного: він був хворий на рак, і після довгих страждань помер. Жінка постійно була поряд, а згодом наважилась написати про це. Вийшов довгий текст, дуже довгий. Зате детальний і майстерний: часом із гумором, часом із точним відображенням відчуттів — через згадки, асоціації, дрібні подробиці. Читати історію непросто (втім, можна обмежитись першою частиною, коли рак ще не виходить на перший план). Але вона зробила нас кращими.

6. Певно, всі чули про звірства нігерійської терористичної організації Boko Haram: її теракти з десятками жертв уже сприймаються як звична справа. Щотижня терористи вбивають на півночі Нігерії сотні людей, інколи теракти стаються і в столиці, Абуджі. Влада досить ефективно бореться з угрупованням, але до його знищення ще далеко. Багато хто знає значення назви терористів — «Західна освіта шкодить», або ж дуже криво прочитане «Books harm». А чому назва така? Як взагалі у відносно багатій Нігерії з’явилась ця організація й чому приваблювала все нових і нових людей? Газета The Guardian випустила розлогу історію про нігерійських бунтівників.

Група Юсуфа не з’явилась нізвідки. Навіть до відкритої війни між Boko Haram та урядом кількість її членів росла. В її рядах були люди з усіх верств суспільства, від дітей вулиці до трейдерів, від бунтівних студентів до заможних підприємців.
Багато молодих чоловіків та жінок прийшли з університету міста Майдуґурі, куди еліта 1990-х відправляла своїх дітей за освітою. Це місце було відоме гедонізмом серед студентів, що проявлялось у ритуальній демонстрації багатств. Молоді сини еліти проводили змагання «Король студмістечка»: переможцем ставав той, хто найбільше витрачав на вечірках. Особливо популярним на таких святкуваннях був «наїра-спрей», його часто можна було спостерігати в часи нафтового буму 1970-х. Щоб відзначити талановитого музиканта, танцюриста чи красиву дівчину, один із цих багатих молодиків висипав цілий дощ монет, які об’єкт схвалення мав потім зібрати з підлоги.
Для когось ця фетишизація грошей була свідченням несправедливості й аморальності держави. Невдоволених студентів і тих, хто вилетів з університету, притягувало молоде крило групи салафістів у майдугурській мечеті. Серед них були племінник губернатора штату Йобе, син держсекретаря штату Борно та п’ятеро синів перспективного бізнесмена, який заробляв гроші на держзамовленнях. Усіх цих молодиків завербували салафісти, які вчили, що саме духовна бідність є причиною проблем Борно. Багато хто з них, вступаючи до групи, спалив свої університетські дипломи.
7.

 

— Ваш мозок буде істотно потужнішим, ніж ті мізки, що ми зараз маємо, — каже Кеннеді в момент, коли його власний мозок пульсує на екрані. — Ми йдемо до того, щоб вийняти наш мозок і під’єднати його до маленьких комп’ютерів, які все робитимуть за нас, а мозок продовжить жити.
— І ви з радістю цього чекаєте? — питаю я.
— Пх, так, о Боже, — каже він. — Це ж так ми розвиваємось.
Сидячи в офісі Кеннеді й витріщаючись на монітор його старого комп’ютера, я не впевнений, що згоден. Здається, технології завжди знайдуть нові та кращі способи розчарувати нас, хоч вони й стають усе розвинутішими з кожним роком. Мій смартфон із недбалого ковзання пальцями може складати слова й цілі речення, але я досі лаюсь на його помилки. (Бісів автокоректор!) Я знаю, що вже зовсім близько технології, набагато кращі за шумний комп’ютер Кеннеді, за його допотопну електроніку. Та й мій телефон Google Nexus 5 уже замовлено. Але чи люди дійсно захочуть довірити такій техніці свій мозок?
На екрані Сервантес заштовхує крізь кору головного мозку Кеннеді ще один провіок. «Хірург дуже хороший, це чудова пара рук», — сказав чоловік, коли ми почали дивитись відео. Але тепер він відходить від нашої дискусії про еволюцію, щоб викрикувати в екран вказівки, наче спортивний фанат перед телевізором. «Ні, не роби цього, не піднімай її вище!, — каже Кеннеді парі рук, яка проводить операцію на його мозку. — Воно не мало зайти під цим кутом, — пояснює він мені перед тим, як повернутись до комп’ютера, і закричати знов. — Заштовхуй його сильніше, сильніше! О’кей, цього вже досить, уже досить. Не штовхай більше!»

Американський нейробіолог Філ Кеннеді протягом своєї кар’єри здійснив кілька наукових проривів. Він сконцентрувався на способах пов’язати мозок із комп’ютерами. Розробив способи обміну імпульсами між людським органом та електронною системою. Врешті-решт, створив електроди зі скла й золота, які можна було розміщувати в самому мозку і який не виштовхував ці елементи як чужорідне тіло. Це подарувало кільком нерухомим людям можливість управляти курсором на комп’ютері чи диктувати слова за допомогою думки. Утім, для нових досягнень Кеннеді потребував людину, яка погодиться ввести в мозок нові, експериментальні сенсори. І цією людиною вирішив стати він сам. Адже що може бути кращим спільником ідеї нейробіолога, ніж тіло нейробіолога?
Блискуча історія науковця, який пройшов через різні етапи від всесвітнього визнання й заголовків на перших шпальтах газет до скорочення фінансування й забуття. І навіть тоді, коли його задум ігнорували, Філ Кеннеді написав художній роман 2051, у якому описав світ, де ми всі стали кіборгами. Поки цього ще не сталося, про Кеннеді написала звичайна людина, Деніел Енґбер з Wired. І цей текст став, мабуть, найзахопливішим із того, що ми на «Далі буде» прочитали узимку. Не пропустіть.

 

+1. Найкраще з 2015-го.

longreads-4-javier

Ось, наприклад, сцена з кінця фільму No Country For Old Men, де персонаж Хав’єра Бардема потрапляє в автомобільну аварію. Після хрусту зіткнення настає кілька моментів, які помилково можна прийняти за тишу. Дві зім’яті автівки спокійно димлять у центрі заміського перехрестя, нічого не рухається. Але звуковий ландшафт — змістовний і багатошаровий. У ньому є шипіння й тріск двигунів, які здаються настільки близькими до вух, наскільки камера близька до автівок. Є там і майже непомітний шелест листя в деревах. Періодично, настільки слабко, що майже ніхто не зафіксував би це свідомо, чутно автівки, які проїжджають перехрестя за квартал чи два звідти, за межами кадру. Десь далеко гавкає собака. Звук слабкого вітерця явно записували десь на вулиці, схожій на цю, що в фільмі. Коли Хав’єр Бардем поштовхом відкриває двері автівки, можна почути, як ручка дверцят на мить застрягає. Є три чітких звуки, як шматочки скла з розбитого вікна б’ються об тротуар, пригоршня глухих стуків, коли чоловік падає на тротуар, його тяжке дихання, скрегіт, із яким каблук його черевика нарешті зустрічається з асфальтом — чутно навіть пучки його пальців, як вони сковзають по вікну. Жоден із цих звуків не опинився там тому, що їх зібрав мікрофон. Вони там, тому що Лайвсей обрав їх і помістив їх туди, як він зробив із кожним іншим звуком у фільмі. Ця мить триває близько 20 секунд. Тривалість No Country For Old Men — 123 хвилини.

Скіп Лайвсей — звукорежисер. Але не з тих, хто просто вирівнює звучання запису чи накладає на слова модний трек. Лайвсей буквально створює звукове полотно із сотень уламків. Результат не відрізниш від життя, от тільки в житті звукова палітра спонтанна, а тут — продумана до найменших дрібниць. І тому Лайвсея люблять люди з кіно — ті, хто можуть дозволити собі працювати з його студією. Серед інших це брати Коени: Лайвсей зробив звукові доріжки до майже всіх їх фільмів.
Джордан Кіснер із британської The Guardian любить деталі не менше. У цьому довгому тексті з усіма подробицями розказано і про те, як Лайвсей полюбив своє ремесло, як він підбирає звук до звуку, а також як їх видобуває.  Від останнього й назва статті, «Дощ — це шкварчання бекона, автівки — гарчання левів».