У поштовій скриньці «Далі буде», порадах знайомих та внаслідок блукання інтер­нетом щодня виринають кілька цікавих історій. Редакція обирає улюблене і час від часу ним ділиться. Тож вашій увазі сім текстів, які найбільше нам сподо­бались у лютому. Врахуйте лише, що всі вони англій­ською: україно- та росій­сько­мовні матеріали в кінцевий список цього разу не ввійшли.

1.

«Так само, як куріння дає заняття нашим рукам, коли ми їх не викори­сто­вуємо — так і журнал Time дає, чим зайнятись нашому розуму, коли ми не думаємо», писав 1957-го Двайт Макдо­нальд. Зі смартфонами ця проблема вже й не виникає. Руки й думки постійно зайняті чатами, мейлами, лайками, твітами, переглядом відео на YouTube та грою в Candy Crush. У середньому амери­канці проводять із електронними медіа 5,5 годин на добу, і більше половини цього часу, відпо­відно до даних дослі­дни­цької компанії eMarketer, іде на мобільні пристрої. У деяких групах ці цифри ще вищі. В одному недав­ньому опиту­ванні студентки універ­ситету Бейлор заявили, що викори­сто­вують свої мобільні телефони у середньому 10 годин на день. Три чверті з дівчат 18–24 років сказали, що вони дістають смартфони одразу ж після проки­дання. А вилізши ж ліжка, ми переві­ряємо мобільні 221 раз на день, у середньому раз на 4 хвилини 20 секунд: принаймні, про це свідчить британське дослі­дження. І цей показник може бути заниженим, оскільки люди схильні примен­шувати міру своєї зануре­ності в мобільний світ. У торішньому опиту­ванні Gallup 61 відсоток людей сказали, що вони переві­ряють свої телефони не так часто, як інші знайомі їм люди.

На фото вгорі парі чогось бракує. Зв’язку? Спілку­вання? Це одна з робіт фотопроекту Removed Еріка Пікер­сґіла. Він спосте­рігав за людьми, які зосере­джені на своїх смартфонах, тоді забирав їх і просив не міняти ні пози, ні виразу обличчя. Вийшло красно­мовно, подивитись можна на removed.social. А ілюструють ці фото матеріал The New York Review of Books «Ми безна­дійно підвішені на гачку». Стаття про те, як швидко мобільні техно­логії зайшли в наше життя: до першого айфона 2007 року світ нічого не чув про постійну онлайн-прису­тність. Не було ані месен­джерів, ні нав’язливих додатків соцмереж. Ми звертали увагу на мобільний телефон кілька разів на день — і все. Тепер усе змінилось, і наскільки суспільство виявилось до цього готовим? Чи готові дорослі до нових викликів у вихованні дітей? Як зміняться зв’язки в суспільстві через те, що практично будь-кому можна написати, і ваше повідом­лення прочи­тають? Якими будуть стосунки, коли завдяки дейтинг-програмам завжди можна побачити десяток потен­ційних альтер­натив нинішньому партнеру? В NYRB дали кілька відпо­відей на це питання, а ще більше питань поставили. Спробуйте прочитати цю відносно невелику статтю, не переві­ряючи фейсбук.

2. У тижневика The New York Times Magazine цілий номер присвячено тому, як люди працюють в офісах, і як зробити цю роботу кращою — менш конфлі­ктною, пліднішою, приєм­нішою. В номері 9 матеріалів на цю тему, і на сайті їх зручно оформлено єдиним розділом. Тексти змістовні: і про те, як Google намагався створити ідеальну команду, засто­су­вавши науковий підхід. І про те, чому довгі малозмі­стовні збори досі проводять, хоч їх усі ненавидять. І про те, як зібрати в команді у різному цікавих та ефективних людей, щоб вони при цьому ефективно працювали. І про баланс між робочим на особистим життям. Чимало цікавого, багато потрі­бного. Це буде корисно витрачена година (чи кілька годин). 3.

Ігор Пастернак почав думати про дирижаблі, коли йому було 12. Тоді, у 1970-х, він любив ракети. Одного вечора він згорнувся калачиком у м’якому зеленому кріслі, яке виконувало функції й ліжка, у двокім­натній квартирі, де він жив із батьками, меншою сестрою та бабусею, у місті Львів на Західній Україні. Він читав журнал, розра­хо­ваний на юних винахі­дників, і натрапив на статтю про дирижаблі. Побачив старі фотографії з цепелінами часів Другої світової, почитав про інший вид авіан­тра­спорту, який ніколи не зійшов із креслень — дирижабль, який перевозив не пасажирів, а вантажі. Було б можливо перемі­щувати сотні тон шахтар­ського обладнання у віддалені райони Сибіру в один рейс, ішлось у статті — і ніяких доріг, аеродромів чи іншої інфра­стру­ктури. Просто піднятись, пролетіти, і скинути.
Ігоря зацікавило, в чому була затримка. Він читав цю статтю знов і знов. Провів літо в бібліотеці, вивчаючи історію дирижаблів та викори­стані в них принципи аероди­наміки. Одного дня дорогою туди він подивився в небо, і йому стало незручно від порожнечі в ньому. Куди поділись усі дирижаблі? — спитав він себе. Світу потрібні дирижаблі.

І зараз пан Ігор цим займа­ється. І успішно. Тільки не у Львові, а в Сполу­чених Штатах. І статтю про його палке захоплення пише амери­кан­ський журнал The New Yorker. Захопіться й ви:

4. І знов The New Yorker. Багато там цікавого.

Восени 2011-го я поїхала до південно-східної Анатолії, щоб писати про недавно відкритий майданчик часів неоліту. Там, на думку архео­логів, був перший у світі храм. Це місце, Ґьобеклі-Тепе, знахо­диться біля міста Урфа, мусуль­ман­ської святині, де, як вірять, народився Авраам. (Це місто біля сирій­ського кордону зараз стало однією з точок, де іноземці можуть перейти кордон, щоб приєд­натись до бойовиків ІДІЛ). Схоже, в готелі я була єдиною жінкою без супроводу. Коли я сказала працівнику, що лишаюсь на шість днів, у нього мало не стався серцевий напад. «Шість днів? — Повторив він. — І все сама?» Коли я спитала про години роботи сауни, він сказав, що вона призначена лише для чоловіків — і не просто в той час доби, а взагалі в будь-який час. Я піднялась ліфтом до свого номера, наперед знаючи, що в мінібарі не буде ніякого алкоголю. І протягом усього свого часу в Урфі, коли в коридорах чи вестибюлі я бачила когось із праців­ників готелю, до мене завжди вітались однаково: «О, ви все ще тут?»

Еліф Бейтумен народилась у сім’ї турків, але до пуття побачила Туреччину вже в дорослому віці. Вона зростала у Нью-Йорку, в сучасному та еманси­по­ваному середовищі. А в 2010-му приїхала до Стамбула викладати й писати для The New Yorker. У ті часи світська Туреччина переживала відро­дження інтересу до ісламу. Існував навіть нефор­мальний поділ на «білих турків» — світських, проєв­ро­пей­ських, які підтри­мували західні цінності, та «чорних турків», які спирались на мусуль­манство. Кожне з середовищ мало як сильні, так і слабкі сторони. Але становище Еліф особливе, оскільки вона є жінкою. До них тради­ційне патрі­ар­хальне суспільство має набагато більше претензій, ніж світське. Авторка описує свій досвід подорожі наодинці консе­рва­тивним регіоном країни. Публі­кація в The New Yorker назива­ється Cover Story — тому, що в один момент жінка, яка вже звикла до ставлення до себе, як до парії, з’явилась на людях у хустці. І раптово все змінилось.

Це не наукове дослі­дження, я пробувала це лиш раз і нічого не вимірювала. Усе, що в мене є — це суб’єктивне враження. І воно наступне: ходити в місті у хустці — абсолютно інший досвід. Люди були настільки приязніші! Ніхто не відводив погляд, коли я набли­жалась. Ніхто мене не відштов­хував, чоловіки посту­пались місцем. Коли я заходила в магахин, чоловік притримав за мною двері — і я усвідомила, що це перший випадок тут, коли хтось, діставшись дверей першим, не зачинив їх перед моїм носом. А найдивніше те, що, коли я підійшла до автобусної зупинки якраз після того, як автобус рушив з місця, машина зупинилась посеред дороги, двері відкрились — і чоловік простягнув руку, щоб допомогти мені зайти. При цьому він назвав мене «сестрою». Це були чудові відчуття. Почуватись настільки доречною й безпечною, мати змогу подивитись комусь в обличчя, всміхнутись і отримати посмішку у відповідь — це було чудовим подарунком.

Як жінка вирішила ставитись до цього відкриття, і чому більше жодного дня не вдягала хустки — читайте у статті.

5.

longreads-4-jdate

І щоб доповнити проблему, чоловіки з моєї вікової групи, яку я обрала як «від 45 до 65», щоб макси­мі­зувати свої шанси, мало нагадував чоловіків, які випадали моїй молодій подрузі Мірі. Ці чоловіки були лисіючі, сиві, коротенькі й товсті — ну, ті, які зважились додати фото. Багато хто цього не зробив, і я сумні­ваюсь, що усі вони могли виявитись сенаторами чи знаме­нитими топ-менеджерами. Кілька з них обхопили руками своїх квітучих доньок у футболках із друго­рядних універ­си­тетів — так, щоб наче сказати: «Не помились: я бачу себе поряд із молодою, прива­бливою жінкою». Що яскра­вішою була посмішка, то більш вони виглядали тьмяними й зіжма­каними — наче секунди. Моя душа голосом моєї доньки казала: «луууузери».
Після кількох днів видаляння електронних листів, «підмор­гувань» та закві­тчаних трояндами «листівок», я з’ясувала, що можу проглянути фото чоловіків, які клікнули на мою анкету. Про більшість із них я вже чула, крім одного стрункого чоловіка у чорній футболці, який грав на чомусь, схожому на арфу. Його підбо­ріддя було підтя­гнутим, руки м’язистими, а біле волосся плавало в морі синього світла. Анкета чоловіка прото­ко­лювала його як авангар­дного компо­зитора, професора музики, винахі­дника музичних інстру­ментів, і куратора «інстру­мен­та­ріуму». Подвійний чорний пояс із карате, він був вегета­рі­анцем, який п’є сік і робить чудовий червоний соус. Йому подобався серіал Seinfeld (як і мені) та бейсбольна команда Yankees (не особливо). Він залишив поля з описом фізичного стану, зарплатою та «єврей­ським питанням» порожніми. Він жив окремо від дружини, і, схоже, був на цьому сайті лише кілька днів. Зовсім новий товар, річ з осінньої колекції ще в червні.

Відносно небагато є історій про кохання жінок старшого віку. Не тому, що рідко закоху­ються — просто майже про це не розпо­відають. Поетеса Естер Шор, якій на початок стосунків було 54, а зараз 58, багато що пережила за останні роки. І хорошого: чоловік виявився цікавим та турбо­тливим, і трагі­чного: він був хворий на рак, і після довгих страждань помер. Жінка постійно була поряд, а згодом наважилась написати про це. Вийшов довгий текст, дуже довгий. Зате детальний і майстерний: часом із гумором, часом із точним відобра­женням відчуттів — через згадки, асоціації, дрібні подробиці. Читати історію непросто (втім, можна обмежитись першою частиною, коли рак ще не виходить на перший план). Але вона зробила нас кращими.

6. Певно, всі чули про звірства нігерій­ської терори­стичної органі­зації Boko Haram: її теракти з десятками жертв уже сприйма­ються як звична справа. Щотижня терористи вбивають на півночі Нігерії сотні людей, інколи теракти стаються і в столиці, Абуджі. Влада досить ефективно бореться з угрупо­ванням, але до його знищення ще далеко. Багато хто знає значення назви терористів — «Західна освіта шкодить», або ж дуже криво прочитане «Books harm». А чому назва така? Як взагалі у відносно багатій Нігерії з’явилась ця органі­зація й чому прива­блювала все нових і нових людей? Газета The Guardian випустила розлогу історію про нігерій­ських бунтів­ників.
Група Юсуфа не з’явилась нізвідки. Навіть до відкритої війни між Boko Haram та урядом кількість її членів росла. В її рядах були люди з усіх верств суспільства, від дітей вулиці до трейдерів, від бунтівних студентів до заможних підпри­ємців.
Багато молодих чоловіків та жінок прийшли з універ­ситету міста Майдуґурі, куди еліта 1990-х відправляла своїх дітей за освітою. Це місце було відоме гедонізмом серед студентів, що прояв­лялось у ритуальній демон­страції багатств. Молоді сини еліти проводили змагання «Король студмі­стечка»: переможцем ставав той, хто найбільше витрачав на вечірках. Особливо популярним на таких святку­ваннях був «наїра-спрей», його часто можна було спосте­рігати в часи нафтового буму 1970-х. Щоб відзначити талано­витого музиканта, танцю­риста чи красиву дівчину, один із цих багатих молодиків висипав цілий дощ монет, які об’єкт схвалення мав потім зібрати з підлоги.
Для когось ця фетиши­зація грошей була свідченням неспра­ве­дли­вості й амораль­ності держави. Невдо­во­лених студентів і тих, хто вилетів з універ­ситету, притя­гувало молоде крило групи салафістів у майду­гур­ській мечеті. Серед них були племінник губер­натора штату Йобе, син держсе­кретаря штату Борно та п’ятеро синів перспе­ктивного бізне­смена, який заробляв гроші на держза­мов­леннях. Усіх цих молодиків завер­бували салафісти, які вчили, що саме духовна бідність є причиною проблем Борно. Багато хто з них, вступаючи до групи, спалив свої універ­си­тетські дипломи.
7.

— Ваш мозок буде істотно потужнішим, ніж ті мізки, що ми зараз маємо, — каже Кеннеді в момент, коли його власний мозок пульсує на екрані. — Ми йдемо до того, щоб вийняти наш мозок і під’єднати його до маленьких комп’ютерів, які все робитимуть за нас, а мозок продовжить жити.
— І ви з радістю цього чекаєте? — питаю я.
— Пх, так, о Боже, — каже він. — Це ж так ми розви­ва­ємось.
Сидячи в офісі Кеннеді й витрі­ща­ючись на монітор його старого комп’ютера, я не впевнений, що згоден. Здається, техно­логії завжди знайдуть нові та кращі способи розча­рувати нас, хоч вони й стають усе розви­ну­тішими з кожним роком. Мій смартфон із недбалого ковзання пальцями може складати слова й цілі речення, але я досі лаюсь на його помилки. (Бісів автоко­ректор!) Я знаю, що вже зовсім близько техно­логії, набагато кращі за шумний комп’ютер Кеннеді, за його допотопну електроніку. Та й мій телефон Google Nexus 5 уже замовлено. Але чи люди дійсно захочуть довірити такій техніці свій мозок?
На екрані Сервантес заштовхує крізь кору головного мозку Кеннеді ще один провіок. «Хірург дуже хороший, це чудова пара рук», — сказав чоловік, коли ми почали дивитись відео. Але тепер він відходить від нашої дискусії про еволюцію, щоб викри­кувати в екран вказівки, наче спортивний фанат перед телеві­зором. «Ні, не роби цього, не піднімай її вище!, — каже Кеннеді парі рук, яка проводить операцію на його мозку. — Воно не мало зайти під цим кутом, — пояснює він мені перед тим, як повер­нутись до комп’ютера, і закричати знов. — Заштовхуй його сильніше, сильніше! О’кей, цього вже досить, уже досить. Не штовхай більше!»

Амери­кан­ський нейро­біолог Філ Кеннеді протягом своєї кар’єри здійснив кілька наукових проривів. Він сконцен­тру­вався на способах пов’язати мозок із комп’ютерами. Розробив способи обміну імпульсами між людським органом та електронною системою. Врешті-решт, створив електроди зі скла й золота, які можна було розмі­щувати в самому мозку і який не виштов­хував ці елементи як чужорідне тіло. Це подарувало кільком нерухомим людям можли­вість управляти курсором на комп’ютері чи диктувати слова за допомогою думки. Утім, для нових досягнень Кеннеді потре­бував людину, яка погодиться ввести в мозок нові, експе­ри­мен­тальні сенсори. І цією людиною вирішив стати він сам. Адже що може бути кращим спіль­ником ідеї нейро­біолога, ніж тіло нейро­біолога?
Блискуча історія науковця, який пройшов через різні етапи від всесві­тнього визнання й заголовків на перших шпальтах газет до скоро­чення фінан­су­вання й забуття. І навіть тоді, коли його задум ігнорували, Філ Кеннеді написав художній роман 2051, у якому описав світ, де ми всі стали кіборгами. Поки цього ще не сталося, про Кеннеді написала звичайна людина, Деніел Енґбер з Wired. І цей текст став, мабуть, найза­хо­пли­вішим із того, що ми на «Далі буде» прочитали узимку. Не пропу­стіть.

+1. Найкраще з 2015-го.

longreads-4-javier

Ось, наприклад, сцена з кінця фільму No Country For Old Men, де персонаж Хав’єра Бардема потрапляє в автомо­більну аварію. Після хрусту зіткнення настає кілька моментів, які помилково можна прийняти за тишу. Дві зім’яті автівки спокійно димлять у центрі заміського перехрестя, нічого не рухається. Але звуковий ландшафт — змістовний і багато­ша­ровий. У ньому є шипіння й тріск двигунів, які здаються настільки близькими до вух, наскільки камера близька до автівок. Є там і майже непомітний шелест листя в деревах. Періо­дично, настільки слабко, що майже ніхто не зафіксував би це свідомо, чутно автівки, які проїжджають перехрестя за квартал чи два звідти, за межами кадру. Десь далеко гавкає собака. Звук слабкого вітерця явно записували десь на вулиці, схожій на цю, що в фільмі. Коли Хав’єр Бардем поштовхом відкриває двері автівки, можна почути, як ручка дверцят на мить застрягає. Є три чітких звуки, як шматочки скла з розбитого вікна б’ються об тротуар, пригоршня глухих стуків, коли чоловік падає на тротуар, його тяжке дихання, скрегіт, із яким каблук його черевика нарешті зустрі­ча­ється з асфальтом — чутно навіть пучки його пальців, як вони сковзають по вікну. Жоден із цих звуків не опинився там тому, що їх зібрав мікрофон. Вони там, тому що Лайвсей обрав їх і помістив їх туди, як він зробив із кожним іншим звуком у фільмі. Ця мить триває близько 20 секунд. Трива­лість No Country For Old Men — 123 хвилини. 

Скіп Лайвсей — звуко­ре­жисер. Але не з тих, хто просто вирівнює звучання запису чи накладає на слова модний трек. Лайвсей буквально створює звукове полотно із сотень уламків. Результат не відрізниш від життя, от тільки в житті звукова палітра спонтанна, а тут — продумана до найменших дрібниць. І тому Лайвсея люблять люди з кіно — ті, хто можуть дозволити собі працювати з його студією. Серед інших це брати Коени: Лайвсей зробив звукові доріжки до майже всіх їх фільмів.
Джордан Кіснер із британ­ської The Guardian любить деталі не менше. У цьому довгому тексті з усіма подро­бицями розказано і про те, як Лайвсей полюбив своє ремесло, як він підбирає звук до звуку, а також як їх видобуває. Від остан­нього й назва статті, «Дощ — це шквар­чання бекона, автівки — гарчання левів».