Вітаємо!
В нас чергова порція цікавих лонгрідів. Як це зазвичай буває, найці­кавіше в жанрі опублі­коване англій­ською мовою. Орієн­туйтесь по кольору цифр: білий означає українську чи російську мови, червоний – english.

1.

Уявіть: ви виросли, постійно брешучи. Не потрошку, для зручності – а під час кожної публічної миті свого життя: у школі, на роботі, в суспільстві. Ви чорно брехали лише для того, щоб вижити – тому що карою за правду були втрата акаде­мічної чи профе­сійної кар’єри, або навіть тюрма. Для росіян, які досягли зрілості перед 1991-м роком це єдиний знайомий їм спосіб життя. Старше покоління за останніх років СРСР жило, читаючи у прива­тному житті тексти Олександра Солже­ніцина й таємно слухаючи BBC, водночас вдаючи з себе сумлінних комсо­мольців чи членів Комуні­стичної партії.
Коли на початку 2000-х я працював телепро­дю­сером у Москві, питав своїх колег: яка з кількох їхніх особи­стостей була їм рідна. Як вони визначали межу між правдою та брехнею? «Ти врешті-решт просто живеш у паралельних реаль­ностях, – відпо­відали вони. – «Існує кілька правд і кілька версій тебе».

Так почина­ється колонка в The New York Times британ­ського телепро­дюсера Пітера Померанцева, батько котрого Ігор – чернів­чанин за походженням – очолює російське бюро Радіо Свобода. Далі в тексті – що буває, коли вирощене в такій системі цінностей покоління приходить до влади. Українці результат відчу­вають на собі, іноземці ж подібний рівень цинізму часто не можуть усвідомити. Померанцев популярно тлумачить методи нинішнього росій­ського керів­ництва. Текст характерно назива­ється «Російська ідеологія: правди не існує».

2. Агентство Bloomberg підго­тувало ґрунтовну розповідь у графіках про те, як Сполучені Штати стали менш залежними від імпортної нафти, а отже й про те, чому нафта ближчим часом навряд чи подорожчає. 3.

Тоді це здавалось хорошою ідеєю: карусель, сполучена з водокачкою. У селах південніше Сахари, де повно дітей, а питної води обмаль, винахід PlayPump залучав перше до виробництва другого. Діти обертали велике різно­ко­льорове колесо, й вода запов­нювала розмі­щений за кілька метрів від дитячого майданчика бак. Відтак село безко­штовно отримувало свіжу, прохо­лодну воду в будь-який день тижня.
Здається, непри­бу­ткова органі­зація PlayPump International, яка розробила техно­логію, врахувала все. Щоб платити за обслу­го­ву­вання установок, на баках для води розмі­стять рекламу. Таким чином компанії зможуть досту­катись до сільської аудиторії. Якщо ж місце під рекламу не розку­плять, постери радитимуть, як уникнути СНІДу. Одна установка обійдеться в $7 тисяч і зможе забез­печити водою 2,5 тисячі людей.
Пожертви на добру справу потекли рікою. 2006 року амери­кан­ський уряд із двома великими благо­дійними фондами вклали в ініці­ативу $16,4 мільйони. Репер Jay-Z особисто пожер­твував $400 тисяч. PlayPump поставила собі за мету до 2010 року встановити 4 тисячі таких насосів. Тобто забез­печити водою біля 10 мільйонів людей.
2007-го, менш ніж за два роки з часу отримання фінан­су­вання, стало ясно, що цих планів не втілити. Контролели з ЮНІСЕФ відвідали села з першими встанов­леними насосами й побачили покинуті, поламані чи недоглянуті установки. Із понад півтори тисячі помп, встанов­лених у Замбії, близько чверті вже потре­бували ремонту.
2010-го команда докумен­та­лістів, що колись знімала, як діти бавляться на таких каруселях, обливаючи один одного водою, відвідала місця своїх зйомок. Там їх зустріли іржаві насоси, непродані місця для реклами й жінки, які тяжко ступали, щоб удвох крутити велике колесо. У більшості сіл ніхто не питав місцевих, чи треба їм PlayPump взагалі. Інколи новація просто дублювала ручні насоси, якими в цих селах давно й успішно користу­вались. Було й таке, що дорослі платили дітям за те, щоб ті погрались на каруселі.

Майкл Хоббс багато років пропра­цював у різних благо­дійних органі­заціях. Вони опіку­вались подібними проектами, намага­ючись допомогти в розвитку африкан­ським чи азійським спіль­нотам. З висоти досвіду Хоббс робить висновок, що в більшості випадків результату досягти не вдалося. З різних причин: десь не врахували думку місцевих, чи потрібна їм новація. Десь не дослідили до пуття спосіб життя місцевих, і «покра­щення» просто не вписалось у ритм їхнього життя.
Розвін­чуючи надії західних філан­тропів, Хоббс детально описує історії невдач та причини, які до них призвели. І під кінець довгого й ґрунтовного тексту дає кілька пропо­зицій, як можна зробити міжна­родну допомогу справді ефективною.

4. 11 грудня 1994 року почалась Перша чеченська війна. Фактично незалежна на той момент респу­бліка відтоді стала майдан­чиком для «віднов­лення консти­ту­ційного ладу» на її території росій­ськими військами. Незва­жаючи на всі «контр­те­ро­ри­стичні операції», спокою в Чечні не відчу­ва­ється досі. Початку ж конфлікту присвячено серію матеріалів нового проекту колишньої команди сайту Lenta.ru – «Медузы». В підбірці – серії фотографій та газетні публі­кації початку 1990-х, пісні чечен­ського бойовика Тимура Муцураєва, які слухали і російські, й чеченські воїни, а також інтерв’ю з Ахмедом Закаєвим, одним з найав­то­ри­те­тніших чеченців. Побувавши міністром закор­донних справ і прем’єром уряду невизнаної респу­бліки, з початку 2000-х він живе в Лондоні. 5.

«Це була халепа. Після того, як ми удвох пропра­цювали без перерви 72 години, почувались наче після психозу. Ми не могли повірити, що люди можуть жити ось так. Проблемою там була занеха­я­ність, хоч чоловік і помер у тому будинку. Але там було абсолютно відра­зливо. Огидно. Ми мусили віддерти три шари покриття на підлозі, але під ними був ще один брудний шар. Цей останній шар був не просто приклеєний до підлоги, а ще й прибитий до неї скобами. Нам довелось порізати лінолеум на смужки й залити під нього гарячу воду, щоб зруйнувати клей. А тоді ми встромляли в діри шпателі й відривали лінолеум. Зрештою, наші руки опухли і стали схожі на великі кавуни.
Ми все зробили. Замовник був задово­лений роботою, а ми почувались дуже пригнічено. Знадо­билось три місяці, щоб прийти до тями й визна­читись, чи можу я колись робити це знов. Але з грішми було сутужно, справи йшли так собі, я мусила змиритися, піднятися з ліжка і продовжити це робити. І ось минуло 20 років, і я перед вами. Досі, як після психозу.»

Австра­лійка Сандра Панкхьорст народилась хлопчиком. Була сиротою. Родина, яка взяла її виховувати, як виявилось, більше за дітей любить алкоголь. Коли хлопчику випов­нилось сім, йому виділили кімнату з окремим входом і сказали не турбувати дорослих по вечорах.
У 17 років Сандра, тоді ще хлопець, влашту­вався працювати на будів­ництві мосту. Незавершена конструкція завалилась, і під залізяччям загинули 35 людей. Він був свідком цього.
Перша дружина від хлопця пішла, дізнавшись, що той – гомосе­ксу­аліст. Він утратив право бачитися з двома дітьми. Так почина­ється історія одного з кількох найкращих в Австралії фахівців з очищення будинків та квартир після нещасних випадків, убивств чи пізно виявлених трупів. Адже рятувальники чи міліціонери забирають лише тіла. Відчи­стити житло так, щоб його знов можна було комусь здати – турбота інших.

bodysandra

Я зупиняюсь перед багато­по­вер­хівкою в радян­ському стилі, зустрічаю поблизу Сандру та її ванта­жівку, схожу на пересувний госпо­дарчий магазин. Вітаючись, мені простя­гають білий однора­зовий комбі­незон.
Четверо членів її команди вже на місці. Це Джес – привітна молода дівчина лиш трохи старша 20 років. Вона стоїть біля високого блондина на ім’я Кріс, можливо, досі тіней­джера. Кріс нагадує мені великого іграшкового ведмедя. Джекі й Шерон, обидві старші, вигля­дають похмуро. Вони нічого не кажуть мені й зрідка перемов­ля­ються одна з одною. Кожен із них в однора­зових білих комбі­не­зонах, лише шматок обличчя визирає з-під капюшона. Кріс дає мені дві пласкі білі штуки, і я думаю, що то кухарські шляпи, хоч це, звісно, не може бути вірним.
– Що це за штуки? – шепочу я, сором­лячись свого незнання.
– Бахіли, – всміха­ється він.
Із натягнутими капюшонами й у блакитних рукавицях ми всі схожі на щось між гномами-Смурфиками й астро­навтами. У Сандри ж – тонка фіолетова парка, джинси й кеди. Так вигля­дають люди, які насоло­джу­ються сидром після прогу­лянки в парку. Але натомість Сандра веде нас крізь ворота, заводить до ліфту й ми підні­ма­ємось у квартиру, де 34-річна жінка померла від передо­зу­вання героїну, і яку знайшли аж за два з половиною тижні.
Сандра збере особисті речі померлої для її сім’ї, і зробить усе, що потрібно, аби квартиру можна було винаймати знов.
Чоловік на першому поверсі питає в нас, що ми робимо.
– Просто сервісні роботи, сонце, – заспокоює його Сандра, і по-своєму це є правдою.

Історію про Сару написала австрало-амери­канська журна­лістка Сара Красно­стейн. Зараз вона працює над докумен­тальною книжкою про життя цієї жінки.