Вітаємо!
В нас чергова порція цікавих лонгрідів. Як це зазвичай буває, найцікавіше в жанрі опубліковане англійською мовою. Орієнтуйтесь по кольору цифр: білий означає українську чи російську мови, червоний – english.

1.

Уявіть: ви виросли, постійно брешучи. Не потрошку, для зручності – а під час кожної публічної миті свого життя: у школі, на роботі, в суспільстві. Ви чорно брехали лише для того, щоб вижити – тому що карою за правду були втрата академічної чи професійної кар’єри, або навіть тюрма. Для росіян, які досягли зрілості перед 1991-м роком це єдиний знайомий їм спосіб життя. Старше покоління за останніх років СРСР жило, читаючи у приватному житті тексти Олександра Солженіцина й таємно слухаючи BBC, водночас вдаючи з себе сумлінних комсомольців чи членів Комуністичної партії.
Коли на початку 2000-х я працював телепродюсером у Москві, питав своїх колег: яка з кількох їхніх особистостей була їм рідна. Як вони визначали межу між правдою та брехнею? “Ти врешті-решт просто живеш у паралельних реальностях, – відповідали вони. – “Існує кілька правд і кілька версій тебе”.

Так починається колонка в The New York Times британського телепродюсера Пітера Померанцева, батько котрого Ігор – чернівчанин за походженням – очолює російське бюро Радіо Свобода. Далі в тексті – що буває, коли вирощене в такій системі цінностей покоління приходить до влади. Українці результат відчувають на собі, іноземці ж подібний рівень цинізму часто не можуть усвідомити. Померанцев популярно тлумачить методи нинішнього російського керівництва. Текст характерно називається “Російська ідеологія: правди не існує”.

2. Агентство Bloomberg підготувало ґрунтовну розповідь у графіках про те, як Сполучені Штати стали менш залежними від імпортної нафти, а отже й про те, чому нафта ближчим часом навряд чи подорожчає.

3.

Тоді це здавалось хорошою ідеєю: карусель, сполучена з водокачкою. У селах південніше Сахари, де повно дітей, а питної води обмаль, винахід PlayPump залучав перше до виробництва другого. Діти обертали велике різнокольорове колесо, й вода заповнювала розміщений за кілька метрів від дитячого майданчика бак. Відтак село безкоштовно отримувало свіжу, прохолодну воду в будь-який день тижня.
Здається, неприбуткова організація PlayPump International, яка розробила технологію, врахувала все. Щоб платити за обслуговування установок, на баках для води розмістять рекламу. Таким чином компанії зможуть достукатись до сільської аудиторії. Якщо ж місце під рекламу не розкуплять, постери радитимуть, як уникнути СНІДу. Одна установка обійдеться в $7 тисяч і зможе забезпечити водою 2,5 тисячі людей.
Пожертви на добру справу потекли рікою. 2006 року американський уряд із двома великими благодійними фондами вклали в ініціативу $16,4 мільйони. Репер Jay-Z особисто пожертвував $400 тисяч. PlayPump поставила собі за мету до 2010 року встановити 4 тисячі таких насосів. Тобто забезпечити водою біля 10 мільйонів людей.
2007-го, менш ніж за два роки з часу отримання фінансування, стало ясно, що цих планів не втілити. Контролели з ЮНІСЕФ відвідали села з першими встановленими насосами й побачили покинуті, поламані чи недоглянуті установки. Із понад півтори тисячі помп, встановлених у Замбії, близько чверті вже потребували ремонту.
2010-го команда документалістів, що колись знімала, як діти бавляться на таких каруселях, обливаючи один одного водою, відвідала місця своїх зйомок. Там їх зустріли іржаві насоси, непродані місця для реклами й жінки, які тяжко ступали, щоб удвох крутити велике колесо. У більшості сіл ніхто не питав місцевих, чи треба їм PlayPump взагалі. Інколи новація просто дублювала ручні насоси, якими в цих селах давно й успішно користувались. Було й таке, що дорослі платили дітям за те, щоб ті погрались на каруселі.

Майкл Хоббс багато років пропрацював у різних благодійних організаціях. Вони опікувались подібними проектами, намагаючись допомогти в розвитку африканським чи азійським спільнотам. З висоти досвіду Хоббс робить висновок, що в більшості випадків результату досягти не вдалося. З різних причин: десь не врахували думку місцевих, чи потрібна їм новація. Десь не дослідили до пуття спосіб життя місцевих, і “покращення” просто не вписалось у ритм їхнього життя.
Розвінчуючи надії західних філантропів, Хоббс детально описує історії невдач та причини, які до них призвели. І під кінець довгого й ґрунтовного тексту дає кілька пропозицій, як можна зробити міжнародну допомогу справді ефективною.

4. 11 грудня 1994 року почалась Перша чеченська війна. Фактично незалежна на той момент республіка відтоді стала майданчиком для “відновлення конституційного ладу” на її території російськими військами. Незважаючи на всі “контртерористичні операції”, спокою в Чечні не відчувається досі. Початку ж конфлікту присвячено серію матеріалів нового проекту колишньої команди сайту Lenta.ru – “Медузы”. В підбірці – серії фотографій та газетні публікації початку 1990-х, пісні чеченського бойовика Тимура Муцураєва, які слухали і російські, й чеченські воїни, а також інтерв’ю з Ахмедом Закаєвим, одним з найавторитетніших чеченців. Побувавши міністром закордонних справ і прем’єром уряду невизнаної республіки, з початку 2000-х він живе в Лондоні.

5.

“Це була халепа. Після того, як ми удвох пропрацювали без перерви 72 години, почувались наче після психозу. Ми не могли повірити, що люди можуть жити ось так. Проблемою там була занехаяність, хоч чоловік і помер у тому будинку. Але там було абсолютно відразливо. Огидно. Ми мусили віддерти три шари покриття на підлозі, але під ними був ще один брудний шар. Цей останній шар був не просто приклеєний до підлоги, а ще й прибитий до неї скобами. Нам довелось порізати лінолеум на смужки й залити під нього гарячу воду, щоб зруйнувати клей. А тоді ми встромляли в діри шпателі й відривали лінолеум. Зрештою, наші руки опухли і стали схожі на великі кавуни.
Ми все зробили. Замовник був задоволений роботою, а ми почувались дуже пригнічено. Знадобилось три місяці, щоб прийти до тями й визначитись, чи можу я колись робити це знов. Але з грішми було сутужно, справи йшли так собі, я мусила змиритися, піднятися з ліжка і продовжити це робити. І ось минуло 20 років, і я перед вами. Досі, як після психозу.”

Австралійка Сандра Панкхьорст народилась хлопчиком. Була сиротою. Родина, яка взяла її виховувати, як виявилось, більше за дітей любить алкоголь. Коли хлопчику виповнилось сім, йому виділили кімнату з окремим входом і сказали не турбувати дорослих по вечорах.
У 17 років Сандра, тоді ще хлопець, влаштувався працювати на будівництві мосту. Незавершена конструкція завалилась, і під залізяччям загинули 35 людей. Він був свідком цього.
Перша дружина від хлопця пішла, дізнавшись, що той – гомосексуаліст. Він утратив право бачитися з двома дітьми. Так починається історія одного з кількох найкращих в Австралії фахівців з очищення будинків та квартир після нещасних випадків, убивств чи пізно виявлених трупів. Адже рятувальники чи міліціонери забирають лише тіла. Відчистити житло так, щоб його знов можна було комусь здати – турбота інших.

bodysandra

Я зупиняюсь перед багатоповерхівкою в радянському стилі, зустрічаю поблизу Сандру та її вантажівку, схожу на пересувний господарчий магазин. Вітаючись, мені простягають білий одноразовий комбінезон.
Четверо членів її команди вже на місці. Це Джес – привітна молода дівчина лиш трохи старша 20 років. Вона стоїть біля високого блондина на ім’я Кріс, можливо, досі тінейджера. Кріс нагадує мені великого іграшкового ведмедя. Джекі й Шерон, обидві старші, виглядають похмуро. Вони нічого не кажуть мені й зрідка перемовляються одна з одною. Кожен із них в одноразових білих комбінезонах, лише шматок обличчя визирає з-під капюшона. Кріс дає мені дві пласкі білі штуки, і я думаю, що то кухарські шляпи, хоч це, звісно, не може бути вірним.
– Що це за штуки? – шепочу я, соромлячись свого незнання.
– Бахіли, – всміхається він.
Із натягнутими капюшонами й у блакитних рукавицях ми всі схожі на щось між гномами-Смурфиками й астронавтами. У Сандри ж – тонка фіолетова парка, джинси й кеди. Так виглядають люди, які насолоджуються сидром після прогулянки в парку. Але натомість Сандра веде нас крізь ворота, заводить до ліфту й ми піднімаємось у квартиру, де  34-річна жінка померла від передозування героїну, і яку знайшли аж за два з половиною тижні.
Сандра збере особисті речі померлої для її сім’ї, і зробить усе, що потрібно, аби квартиру можна було винаймати знов.
Чоловік на першому поверсі питає в нас, що ми робимо.
– Просто сервісні роботи, сонце, – заспокоює його Сандра, і по-своєму це є правдою.

Історію про Сару написала австрало-американська журналістка Сара Красностейн. Зараз вона працює над документальною книжкою про життя цієї жінки.