На вихідних випадає трохи більше часу. Більшає й натхнення почитати розлогі історії. Тому на вихідних наші “сигнали” трансформуватимуться в огляд найкращих довгих текстів, які трапились нам протягом тижня. Це репортажі, портрети, нариси, сатира – те, чим славиться західна журналістика й чого поки що небагато в українській. Із часом, сподіваємось, ця прогалина буде заповнюватись і завдяки текстам “Далі буде”. А поки що – зробіть собі чаю, і сідайте почитати найкращі longreads минулого тижня.

1.

Що ж такого особливого в прогулянках, що робить їх такими сприятливим для думання й писання? Відповідь починається з хімічних та фізичних змін у нашому організмі. Коли ми ходимо, наше серце пульсує швидше, прокачуючи більше крові й кисню не лише до м’язів, а й до інших органів включно з мозком. Багато експериментів показують, що під час вправ або після них, навіть якщо навантаження було невисоким, люди показують кращі результати на тестах пам’яті та уваги.  Регулярне ходіння сприяє появі нових зв’язків між клітинами мозку, продовжує їхнє життя, збільшує розмір гіпокампусу – ділянки мозку, яка критично важлива для пам’яті. Також прогулянки збільшують кількість молекул, які, з одного боку, стимулюють ріст нових нейронів, а з іншого, покращують обмін імпульсами між ними.
Те, як ми рухаємось, теж впливає на наші думки. Психологи, які вивчають вплив музики на спортивні тренування, сформулювали те, що ми давно відчували: слухання пісень зі швидким темпом спонукає нас бігти швидше. Водії, коли чують гучну швидку музику, несвідомо тиснуть на педаль газу трохи сильніше. А коли крокуєш у своєму темпі, то ритм твого тіла прямо пов’язується з емоційним станом. Цього немає, коли ми бігаємо в спортзалі, їдемо в автівці, крутимо педалі велосипеда чи іншим чином переміщуємось у просторі. Коли ми прогулюємось, обраний нашими ногами ритм природно коливається разом із нашим настроєм та тоном нашого внутрішнього голосу. І ми можемо змінювати шлях наших думок, ідучи швидше чи сповільнюючи крок.

The New Yorker про те, чому ходіння допомагає нам думати.

 

2.

Що робить марафон таким складним? По-перше, відсутність дороги й навіть стежки. Далі, загальна вертикальна відстань, яку треба пройти, майже вдвічі більша за висоту Евересту. Місцева рослина, названа шипшиною-пилкою, може подряпати людські ноги до м’яса всього за кілька метрів її хащів. Пагорби, які треба долати, названі характерно – Щуряча Щелепа, Маленьке Пекло, Велике Пекло, Спектакль для Яєчок – останній отримав таку назву, тому що умови маршруту змушують бігунів ставати у формі хреста: ноги поруч, руки щільніше до тіла, долоні на рівні захисних окулярів. А ще є гори – Жеребець, Птах, Гробові Джерела, Застібка-Блискавка, а також новинка в маршруті, названа просто – Погана Штука.
Перегони складаються з п’яти кіл, які офіційно мають довжину в 20 миль, але насправді це близько 26 миль. Мораль цієї викривленої реальності в тому, що стандартні засоби виміру тут не підходять. Мораль багатьох викривлених реальностей Барклі – в тому, що тут взагалі не місце звичним правилам. Закони фізики та людської толерантності замінено персональними дивацтвами засновника перегонів Лаза. Навіть якщо марафон і має довжину у “всього лише” сотню миль – це будуть особливі “милі Барклі”. Люди, які звикли пробігати сотню миль за 20 годин, тут можуть не подолати й одного кола. Якщо вам підкорились три кола – це означатиме, що ви завершили так звану Веселу Пробіжку. Якщо ви не добіжите до фінішу – і, будьмо щирі, швидше за все так і буде – Лаз заграє реквієм по ваших силах. Його почує весь брудний та виснажений табір, окрім тих, хто спить чи занадто зморений, аби помітити звук.

Учора в рубриці “Друг ночі” був фільм про один з найскладніших марафонів світу – Barkley 100. Ми обіцяли історію до нього – ось вона, це репортаж американської письменниці Леслі Джеймсон, яка допомагала брату стартувати на марафоні три роки тому. Він зійшов з дистанції. Не дивно.
В репортажі 11 главок. Перші вісім – просто чудові. Щойно була третя. Ось іще шоста.

 На трасі є лише два місця, куди може вийти публіка. Це так звана Оглядова вежа, а також Димар. Однак Лаз не схвалює того, щоб бігунів хтось зустрічав уздовж дистанції. “Навіть бачити іншу людину – це вже в якомусь сенсі допомога, – пояснює він. – А ми хочемо, щоб вони відчули всю вагу своєї самотності”.
Після цих слів жінка на ім’я Кеті радить Димар як місце для туристичних прогулянок:
– У січні я зламала на цій горі руку, але там красиво.
– Звучить цікаво, – відповідаю.
– Це сталося через стару колоду над ручаєм? – питає Лаз, наче згадавши старого друга. Кеті ствердно хитає головою. – Сирий Пес був із тобою поряд тоді?
– Так.
– Він сміявся?
Чоловік, який виявляється парою Кеті, а також Сирим Псом, вклинюється в розмову:
– Її рука мала форму літери S, Лазе. Ні, я не сміявся.
Лаз кілька секунд обдумує отриману інформацію. Тоді питає жінку:
– Боліло?
– Схоже, я повністю викинула ті відчуття з пам’яті, – сміється вона. – Але свідки кажуть, матюкалася всю дорогу вниз.
Я спостерігаю, як Лаз змінює режими поведінки між “зверхній ас” до “дбайливий тато”.
– Ти зголодніла, Маленька? – нахиляється він до своєї собаки. – Ти отримала за сьогодні купу любові, але тобі все одно треба щось поїсти.
Щоразу, коли Лаз натрапляє на мене, питає:
– Як думаєш, твоєму Джуліану там прикольно?
Врешті-решт я не витримую:
– Та, чорт, сподіваюсь, що ні! – І він усміхається. “Дівчинка зрозуміла, що до чого”.

 

3. Нью-йоркський письменник Френк Бюрес – не з тих, які купаються в грошах. Він любить писати про подорожі, але ця галузь не може прогодувати всіх бажаючих. Тому Френк, як і чимало його колег, не гребує прес-турами. Місто, країна чи готель часто влаштовують поїздки журналістів до себе, щоб ті потім, за пристойний гонорар, написали, як же цікаво з’їздити в місце Х. Не вінець кар’єри, але що ж поробиш.
Одного дня Френк отримав запрошення від представників країни Гайяна. Це одна з найменших за площею і за населенням країн Південної Америки. І одна з найбідніших: 50 відсотків гайянців – на заробітках. Аж ось у країні надумали розвивати екотуризм. Зібрали групу журналістів, блогерів і тих, хто влаштовує багатим американцям поїздки в екзотичні країни, аби вони там із комфортом і смачною їжею подивились на пташок в дикій природі. Проблема лиш у тому, що комфорт і Гайяна – речі несумісні. У підсумку, прес-тур вийшов дуже невдалим, хоч організатори цього не помітили. Як саме все відбувалось – читайте тут.

guyana

4.

Відвезши доньку до школи, Мішель попрямувала до Х’юстона. Її нова робота знаходилась у годині їзди від дому. Вона трохи відчинила вікно, насолоджуючись струмком свіжого повітря. Ранкове добирання на роботу давало час подумати про все, що вона бачила у Воллс. Це було найтяжчим шматком доби. Мішель переповнювали спогади з Дому Смерті: про розмови, які вона вела з ув’язненими за кілька годин до їх страти; про матерів, які вдягали найкраще вбрання, призначене для свята – а як виявилось, для того, щоб у ньому бути свідком страти своєї дитини; про сім’ї жертв із скам’янілими від горя обличчями; про раптову непорушність ув’язнених, яка наставала невдовзі після того, як отрута потрапляла в їхню кров. В неї перед лицем досі поставали ці чоловіки – їхні груди розширялись, а підборіддя ціпеніли, тоді як самі вони робили останні подихи.
Ці спогади втручалися в свідомість настільки часто, що Мішель уже й не намагалась їх відігнати. Натомість вона почала записувати голосові нотатки, виплесувати свої думки під час оцих ранкових поїздок. Того ранку жінка продовжила одним оком слідкувати за дорогою, паралельно порпаючись у сумці в пошуках айфона. Нарешті вона знайшла його й піднесла мікрофон ближче до губ.
– Я підтримую смертну кару, – почала Мішель. – Я вірю, що бувають настільки мерзенні злочини, що єдиним способом спокутувати їх перед суспільством є віддати йому своє життя.
Вона говорила тим же спокійним тоном, який використовувала для роздавання коментарів репортерам після виконання летального вироку в резонансній справі.
– Але бувають випадки, коли мої відчуття – суперечливі. Я бачила, як помирали чоловіки, які, на мою думку, не мали б померти. Я вважала, що коли закінчу працювати в тюремній сфері, стану думати про це менше. Але ні, тепер я думаю про це завжди.

Мішель Ліонс працювала прес-офіцером в одній з п’яти тюрем містечка Хантсвіль – невеличкого поселення в Техасі, головною ознакою якого є саме ці в’язниці. Більша частина людей працює там, всі говорять про те, що відбувається в тюрмах. Це перетворилось на рутину. Мішель спершу писала про це в місцеву газету, а потім стала працювати в самій тюрмі. Ці дві роботи зобов’язували Мішель бути свідком при виконанні сотень смертних вироків. За весь час вона побачила їх 278. Звичайна жінка, з дочкою-школяркою. Перетворити на рутину цей досвід не вдалос. Як вона тепер із ним живе? Дізнайтесь у нарисі від Texas Monthly.

5. Історія від The Guardian про засновника Нудного фестивалю, або чому колекціонувати канцелярські вироби – це все ж по-своєму прикольно.

Наступного тижня, сподіваємось, набереться більше якісних текстів і українською чи російською мовами.
Ваші, “Далі буде”.