Замість скидати на Північну Корею бомби, право­за­хи­сники з міжна­родної Фундації прав людини пропо­нують скидати інші, значно компа­ктніші й нешкі­дливі для життя предмети. Хоча за рівнем впливу на діючий у країні режим вони можуть стати ще більш руйнівними. Мова про USB-флешки із записаними на них західними фільмами, півден­но­ко­рей­ськими мильними операми та поп-музикою, промовами втікачів із підкон­трольної Кім Чон Ину країни, а також корей­сько­мовна версія Вікіпедії, якою можна користу­ватись офлайн. Уся ця інфор­мація, споді­ва­ються право­за­хи­сники, спонукає громадян Північної Кореї ставитись скепти­чніше до влади, саботувати її накази та, можливо, навіть виступати проти режиму. Або, принаймні, тікати з тоталі­тарної країни.

Цей підхід має сенс. Майже всі з 25 мільйонів півні­чно­ко­рейців не мають доступу до інфор­мації з зовні­шнього світу. Доступ до інтернету в країні мають лише вище керів­ництво держави й кілька технічних інсти­тутів, опози­ційної преси просто не існує, а єдиний телеканал транслює лише пропа­ган­дистські програми та фільми.

— Зростаючи в Північній Кореї, я ніколи не читала, не чула по радіо й не бачила на екрані любовних історій між чоловіками й жінками. Про них немає ні пісень, ні книжок, ні журналів. Фільмів про кохання не знімають також — лише пропа­ганду про родину Кімів і про те, як почесно загинути за Батьківщину чи за його сонце­сяйного лідера. Усюди було тільки це, і, як риба не відчуває води — так і ми не відчували, що щось не так, — розпо­відає біженка з країни Йонмі Пак.

— Переламним моментом у моєму житті став перегляд фільму Титанік. Для мене було дуже дивним, що хтось може зробити фільм із такої ганебної історії. І всерйоз думала, що режисера й акторів потім убили, — каже дівчина.

Тоді, ще маленька, Йонмі почала думати про те, що офіційна інфор­мація не відображає реаль­ності. Що люди можуть жити інакше, й таке життя приро­дніше й щасливіше. Усі ці думки привели до того, що в 15 років дівчина з батьками вирішили нелегально залишити країну. Не так давно вона публічно розповіла про свій досвід, і ця історія варта уваги.

Схожу історію має інший утікач, Сі Сонг Хо: його світогляд перевернув фільм Месники 2012 року. Для активістки Хйонсо Лі поворотною точкою стали півден­но­ко­рейські драми. У Північній Кореї підростає так зване «покоління чорного ринку», «янмандан». Хоч режим досі суворий, на низовому рівні процві­тають хабарі та контра­банда товарів із сусіднього Китаю. Дуже повільно люди заможні­шають, і нерідко вже можуть дозволити собі, наприклад, дешеві медіа­плеєри на батарейках. Ці плеєри мають роз’єми для флешок чи карт пам’яті — так до північних корейців і потра­пляють закор­донні фільми чи програми. Півден­но­ко­рейська право­за­хисна органі­зація Beyond Parallel опитала 36 північних корейців на рахунок спожи­вання іноземного медіа­про­дукту. 31 із них сказали, що дивляться чи читають щось закор­донне бодай раз на місяць.

Офіційний Пхеньян розуміє небезпеку цієї справи. На першому місці в списку ворогів режиму — Пак Сан Хак, лідер органі­зації Бійці за свободу Північної Кореї. Він, зокрема, відомий тим, що органі­зовує переправ­лення флешок та брошур у Північну Корею з Південної за допомоги повітряних кульок. Ось так:

Також флешки переправ­ляють у країну, підку­по­вуючи прикор­дон­ників. Корупцію на кордоні важко було уявити ще 10 років тому. Зараз це буденна справа.

Торік право­за­хи­сники змогли зібрати й відправити у країну 10 тисяч USB-флешок. Цієї весни у кількох великих містах США — там, де людям неважко купити нову техніку, й застарілі флешки часто припа­дають пилом у шухлядах – з’явились листівки й наліпки із закликом «заткнути флешкою пельку Кіму».

Так вдалося зібрати понад сто тисяч флешок. Поступово їх відправ­ляють у Північну Корею. Називаючи пакунки «освітніми бомбами», активісти споді­ва­ються, що завдяки новій інфор­мації зміни в півні­чно­ко­рей­ському суспільстві відбу­ва­ти­муться швидше — і, врешті-решт, змінять і владу.

Текст Антона Семиженка, зобра­ження — від Human Rights Foundation.