“До найближчої дороги звідси 5 миль. Тому я тут і оселився”

93-річний Джек Інгліш після смерті дружини живе відлюдьком у лісі, у власноруч збудованій хаті. Інколи не бачить людей по два тижні, знайомі його не розуміють. Але Джеку ведеться добре.

Українською:

— Я не хочу, і не збираюсь повертатись. Бути мешканцем чотирикутної коробки не для мене. Не можу змусити себе так жити. Я живу так, як мені здається найкращим. Я не знаю, що інше було б мені таким добрим. Хоча люди кажуть, що я божевільний, що вирішив жити відлюдьком. Може, вони й праві.
Звідси 5 миль до найближчої дороги, і це основна причина, чому я купив це. Ти мусиш мати місце, в якому можеш сховатись від цього гамору. Справа не в тому, що я не люблю людей — ні, люблю. Я просто не люблю натовпи людей.
Я люблю цей спосіб життя. Просто я відрізняюсь від більшості людей. Я повертаюсь до них, потім знов сюди. Як я вже казав, інколи ще малим я сюди приходив. Уперше, наскільки пригадую, в 11 років. Я полював на оленів із сусідом. І з того часу закохався в це місце.
Думаю, головне в цьому місці — те, що воно не міняється. Воно здається таким самим, яким було, коли я вперше сюди потрапив. А це незвично для теперішніх часів.
Я збудував цю хатину 36 років тому. Із деревини, яка спиляна тут. Основне я збудував за два роки, але тут і досі є робота.
Бували часи, коли я по два тижні не бачив ні душі. Стає досить самотньо. Але я даю собі раду з цим.Напис: “Пам’яті Мері Інгліш. Її хатина, її сади, її алея”. 1922-2001. Люблю назавжди, Джек.— Це було після того, як моя дружина відійшла в кращий світ. Вона знала, що я завжди хотів тут жити, але в нас були обов’язки перед родиною. І в неї був рак яєчників, і в останній раз у госпіталі вона сказала мені: “Йди туди і живи там, якщо хочеш”. Це я й зробив.
Я намагаюсь підтримувати бізнес. Я роблю смички для скрипок, у мене тут невеликий магазин. Все йде досить добре. Це дуже важлива деталь інструменту, і це глибока тема. Смички непрості.
Життя має свої проблеми. Як моя дружина завжди говорила, суть у тому, як ти миришся з цими проблемами. Таким буде й результат. Я озираюсь назад, і бачу, що провів дійсно хороше життя. Я інакший, я знаю. Та це просто індивідуальна річ. Це життя, яке я люблю. Тому я й тут. І це те місце, де я сподіваюсь бути до кінця. Можливо, якщо пощастить — так і вдасться.