Українська Румунія: Герца

В Україні є цілий район, де на вулицях майже не почуєш української. Російської також: рідна мова місцевих взагалі неслов’янська. Більше 90 відсотків населення Герцаївського району на Буковині — етнічні румуни. За кілька кілометрів від райцентру — Румунія, що вже скоро 10 років, як живе за правилами й стандартами Європейського союзу. Як це впливає на життя Герцаївщини? Що місцеві думають про зміни в сусідній, культурно рідній для них країні? Ми поїхали з’ясувати все на місці.

— Що далі на південний схід Чернівців, то частіше будете чути румунську. На Гравітоні багато румун працює, — каже молода чернівчанка. — Звідти вже зовсім до румунських сел близько, люди їздять у місто на роботу.
Мікрорайон Гравітон отримав свою назву завдяки однойменному заводу. За радянських часів той випускав електронне обладнання для мереж зв’язку, транзистори й сонячні батареї. У 90-ті завод занепав, у двотисячні його територія поступово перетворювалась на пустку. Зараз частину Гравітона займає сучасний автовокзал Буковина-Вест. Звідси найзручніше дістатись Герци: часті автобуси довозять до райцентру за півгодини й 15 гривень.

hertamap
Від Герци до Румунії – всього 2 кілометри.

Містечко Герца істотно відрізняється від більшості інших українських райцентрів. По-перше, розмірами: офіційно тут зареєстровано трохи більше двох тисяч мешканців, це найменший райцентр в Україні. Герцаївський район — також найменший у країні: всього 33 тисячі людей. Друга відмінність ще помітніша: майже 70% місцевих — етнічні румуни, і їхня рідна мова — румунська. В районі цей показник взагалі перевищує 90%.
Герца не є частиною історичної Буковини, запевняють місцеві. Століттями нинішня територія району утворювала окремий Край Герца, підпорядкований Молдовському князівству, пізніше — Румунії. За пактом Молотова-Рібентропа північна Буковина відходила Радянському союзу. Радянські танки зайняли Чернівці, а тоді просто продовжили рух — і так за якусь годину Герца з прилеглими селами стала частиною СРСР.
До Другої світової війни Герца була значно більшим і впливовішим поселенням. 1940-го в місті проживали 14 тисяч людей. Втім, у перші дні німецько-радянської війни Герцу практично знищили. Відтоді містечку не вдалось відновити ні впливовість, ні кількість населення. 1962 року Герцаївський район приєднали до Глибоцького.
Знову окремим районом Герцаївський став уже після набуття Україною незалежності. Цього домоглись місцеві активісти. Як і повернення до латинки й визнання своєї мови румунською, а не молдовською.

Специфіку регіону відчутно вже в автобусі: замість українських ефемок тут звучить румунське Radio Iasi. Пасажири й водій також спілкуються румунською. Села за вікном при цьому виглядають так само, як і українські. Хіба що на городах більше снопів зі стовбурів кукурудзи: банош чи мамалигу в цих краях люблять.
Незважаючи на румунське населення, офіційна топоніміка майже вся українська. Минаємо села Горбова, Молниця, поряд— Підвальне, Байраки, Могилівка. Місцеві пояснюють, що раніш ці назви були румунські, а за радянських часів їх переклали. Приміром, Підвальне місцеві називають Бічешть. Це вид підвалу.
В’їжджаємо в Герцу. Тут теж усі вивіски українською, зрідка з дублюванням румунською мовою. Приміром, є кафе Мерцішор, за назвою румунської національної прикраси. При цьому на вулицях українську мову чути рідко.

Типова вуличка в Герці. Найвищий будинок у місті — триповерховий.
 
Містечко не назвеш заможним: розвалені хати трапляються в самому центрі.
Серед румун Герца відома як місце народження видатного просвітянина, письменника й політика Ґеорґе Асакі. Він жив із 1788 по 1869 роки.
Напис румунською на лавці в міському парку: "Ісус може змінити ваше життя". Одразу за парком — православна церква.
Одна з найстаріших будівель Герци, нинішній корпус середньої школи. Потребує ремонту, у місті сподівається відновити будинок наступного року.

Автівки центральною вулицею їздять зрідка: відчувається, що поселення маленьке. Питаю місцевих, де знаходиться мерія Герци. Вказують на свіжовідремонтований будинок із вивіскою страхової компанії. Виявляється, керівництво Герци ділить приміщення зі страховиками — а таблички про те, що тут знаходиться мерія, повісити ще просто не встигли.
У маленькому коридорі — стенд із рекламою контрактної військової служби, стілець та троє дверей: до бухгалтерки, секретаря й мера міста. Примітно, що всі прізвища румунські, тоді як імена й по-батькові — українські. Приміром, бухгалтерку звати Манолаке Олена Михайлівна, а міського голову — Скрипкару Василь Васильович. Він виявляється приязним невисоким чоловіком.
— Та вже завтра повішу таблички. Вже їх зробили, ось вони у мене в кабінеті стоять, — каже Скрипкару.

Чоловік говорить російською із вкрапленнями українських слів. Особливо багато цих вкраплень стає, коли мова заходить за документи чи щось офіційне. За радянських часів він, як і більшість місцевих, до українських мови й культури мали дуже опосередкований стосунок.
— У школі я навчався молдовською мовою. Тоді хотів поступити до Кишинева, та не пройшов — і вчився в Румунії, у місті Галац, на інженера-технолога харчової промисловості, — розповідає Скрипкару. Й одразу, в унісон з більшістю місцевих, додає. — Але політично я почуваюсь українцем.
Мера Герци тішать останні зміни в Україні в напрямку децентралізації: нарешті в міському бюджеті з’явились гроші на розвиток. Завдяки цьому вдалось відремонтувати центральну площу, закупити комунальникам новий трактор — і, власне, відремонтувати будівлю міськради. Втім, більше мене цікавить співпраця з ЄС і те, як близькість до кордонів Євросоюзу впливає на це українське, але культурно й соціально дуже близьке до Румунії містечко.
— Ми беремо участь у грантових конкурсах ЄС, ось вийшло встановити по всьому місту нове світлодіодне освітлення. П’ять тисяч доларів на це отримали, — каже пан Василь. — Уже підготував проекти на заміну водогону й каналізації. Але головне, що треба місту й району — відремонтувати дорогу біля кордону й пункт пропуску. Коли Румунія стала частиною ЄС, кордон закрили, тому що українська частина не відповідала європейським вимогам. Треба модернізувати. Над цим зараз спільно з румунською стороною працюємо, вже скоро мають відкрити знову кордон.
Чи сильно сусідство з Румунією впливає на економіку Герци? Ні, каже мер. Місцеві часом їздять до Румунії щось купити чи продати: впливає різниця курсів валют. Але до такої інтенсивності, як у Ямполі та Сороках, у Герці далеко: поряд Чернівці з величезними ринками. Там румуни й закуповуються.
— Купують рибу хек, рис, інші продукти. Кришталь, — каже пан Василь. — У прикордонних румунських містах є ціла мережа магазинів, де українські товари продають. А серед наших популярно лікарями в Румунії влаштовуватись. Зарплати кращі набагато. Ну й навчатись їдуть часом туди.
Загалом герцяни живуть із заробітчанства.
— Тут колись текстильна фабрика велика була. Зараз теж є кілька підприємств: ковбасний цех, фермери, є робочі місця в лікарні та школах. Але заробіток маленький, 2,5 тисячі гривень середня зарплата тут.
Колись, ще за радянських часів, місцеві їхали заробляти в Одесу. Потім до Москви. А тепер майже всі переорієнтувались на Велику Британію. Чому саме туди? Британія — найпопулярніший напрям заробітчанства серед румун. Їх там добре знають.
— Наші там працюють у бригадах, що задіяні в програмах утеплення житла. Там буквально всі будинки утеплюють, роботи багато. Заробітки виходять хороші — хоч і непросто працювати, — каже Скрипкару. — Не будеш, як у Росії, в капцях плитку класти. Зараз приїхав народ на канікули, то ми бачились і мені розповідали. Кожен складає іспити, треба обов’язково каска, спецодяг, обладнання. Але нашим подобається.
Зараз мер час від часу буває в Румунії: є спільні проекти, часом бувають семінари, та й друзів із того боку кордону чимало. Питаю, чи сильно змінилась країна після вступу до ЄС.
— Коли я в них навчався, там якраз криза була, — відповідає він. — 90-ті там були такі ж, як і в нас. Зараз, звичайно, міста не впізнати. Вони серйозно розвиваються, рухаються вперед. Мер такого ж містечка, як Герца, в Румунії має чималі фонди, які може витрачати, як забажає. Та й зарплатня в нього вища рази в чотири. А головне — в Румунії кращий контроль. Навіть якщо по дорогах судити: траса від українського кордону до Сучави не ремонтувалась уже не знаю скільки років. А нашу дорогу за цей час двічі ремонтували, і знов ремонтують. Стільки мільйонів туди вбухали вже… А там просто раз якісно зробили — і все добре.
Районна газета Герци, природно, видається румунською. Gazeta de Herta почали видавати 1993-го, і теперішній головний редактор Василь Бику пригадує, як сам розносив її по довколишніх селах. Із часом видання виросло, зміцнилось, перейшло на кольоровий друк і планує охопити собою всю румуномовну діаспору України.
— На Одещині, там де Рені й Ізмаїл, теж чимало наших живе, — каже чоловік. — Вони, втім, кажуть, що молдовани й що мова в них молдовська. Але ми спілкуємось без перекладача.
Чи є різниця між молдованами й румунами? На це питання Бику відповідає історіями:
— Нас у сім’ї троє дітей. Ми з братом записані молдованами, а сестра румункою. Просто тому, що народжених у Герцаївському районі за Радянського союзу реєстрували румунами, а тих, що північніше, у Гладківському районі — молдованами. Автоматично. Або ось десяток кілометрів звідси на схід, починається Новоселицький район — і там нібито молдовани живуть, і мова в них начебто молдовська. Хоча насправді й мова однакова, і народ той самий — просто в Радянському союзі так вирішили робити. Доходило до такого, що ми читали тих же класиків, що й у Бухаресті: Міхая Емінеску, Йона Крянґе, Васіле Александрі. Вони були дозволені. Але — читати їх можна було лише кирилицею. А якщо в когось тут знайдуть їхні твори латинкою — можна було вилетіти з університета, ярлик націоналіста заробити.
Чоловік книжки латинкою вдома тримав, а випускаючись із Чернівецького університету, наполіг, щоб у дипломі була спеціальність “філолог румунської мови”. Тоді вже була відлига, але всерйоз іти проти лінії партії ще боялись. У підсумку в дипломі Бику написано “філолог молдовсько-румунської мови”.
— Зараз ми тут на суржику розмовляємо. В румунську мову десятиліттями входили слова з російської. Наприклад, ідучи на автостанцію, я можу сказати: “йо ма дукла автовокзал”. При цьому в українців, які живуть на румунському боці, з мовою так само. Вони кажуть: “я йду до аутоґари”. Ну а зараз тут потрійний суржик: у румунській проступає ще й українська мова. Мій син уже використовує в румунській українські слова.

Василь Баку шукає в старих числах радянського журналу Огонёк фотографії зруйнованої по Другій світовій Герци.
Знайшлось.

Василь Бику працює в Герці, але живе в Чернівцях. Де має ще одну роботу: керує Чернівецьким центром румунської культури імені Міхая Емінеску. Отже, він чи не найкраще знає, чим живуть місцеві румуни й наскільки сильні їхні зв’язки з євросоюзівською країною.
— Ось вам простий приклад, — відповідає Бику. — По цей бік кордону Герца, а з іншого — Фундугерци. Це передмістя було, єдина територіалдьна одиниця 1940-го. Коли поставили кордон, то певний час люди ще проходили туди-сюди. Потім його закрили. А в людей з того боку родичі, могили. І не лише тут, у Герці — багато де на Буковині так. От допомагаю одному дідусеві зараз, 80 років йому. Хоче прийти до могили батька в село Дарабань за 15 кілометрів на схід звідси, навпроти українського села Мамалиги. Зараз розбираємось із документами. Є й інший бік зв’язку, духовний. Політично ми з Україною, ми підтримуємо її, як і інші громадяни. Але культурно ми можемо бути лише з Румунією. Проводимо різні спільні події в культурній сфері, в освіті. Шкода, зараз румунські дипломи Україною не визнаються. Раніше це було, й діти цим користувались. А зараз більшість румун Буковини вчиться у Чернівецькому національному університеті. Ну а тут у нас румуномовна школа є, з іншого боку Герци. Ставок пройдете — і там побачите.
До школи імені Георге Асакі йти всього 15 хвилин. У дворі закладу — другий в містечку пам’ятник письменнику. Сам ліцей мало відрізняється від решти українських шкіл — як ззовні, так і всередині. Хіба що написами на стінах: більшість із них румунською.

Вже пообіді й більшість учнів пішли додому — але вчителі ще на місці. Мене зустрічає вчителька математики Олена Василівна. Вона підкреслено звертається українською. Запевняє, що українську мову тут також вчать і шанують. Чомусь веде до кабінету з портретом Тараса Шевченка. Невдовзі стає зрозуміло: як і чимало інших румун Герци, пані Олена хвилюється, чи не сприймуть місцевих за сепаратистів.
Запевняю, що таких підозр не маю. Показати щось, що вирізняє цю школу з-поміж інших. Учителька показує кілька стендів із місцевими вчителями, з колишніми директорами.

Тоді, нарешті, заводить у клас румунської мови й літератури. Там саме збирається додому вчителька, білява пані Валерія. Фотографуватись вона не хоче, але залюбки розповідає про поетичний гурток, яким завідує у школі. Показує журнали, які виписує з Румунії, грамоти про участь школи в різних конкурсах. Відчувається, що жінка щиро вболіває за свою роботу.

Гіперіон - персонаж із поеми Лючиферул Міхая Емінеску. Цитата перекладається, як "століттями мене передають із вуст в уста".

— Моя дорога до Румунії була через Молдову, — всміхається пані Валерія. — Все-таки, ми радянізовані тут, відвикли і від мови, й від порядків. Тому я спершу в Бєльцях молдовських училась, а тоді в Румунії теж курси мала.
Питаю, як жінці живеться в Україні й чи підтримує зв’язок із Румунією.
— Та знаєте, — трохи знічено всміхається жінка. — Я, виходить, і тут чужа, й там. Ні, живеться мені непогано. Просто тут я румунка, а в Румунії — українка. Там ми теж не зовсім “свої”.
Дорогою до центру міста — бібліотека. Доглянута хата запрошує читачів барвистими оголошеннями. Усі вони — двома мовами:

Одразу біля входу — комп’ютерна зала: бібліотека подалась на програму Бібліоміст і отримала в розпорядження комп’ютери й безкоштовний інтернет. У кімнатці сидять кілька дітей. Більше у бібліотеці відвідувачів немає: лиш чутно негучну розмову румунською з підсобного приміщення. Впізнаю голос Василя Бику. Власне, він мене до бібліотеки й запросив: запевнив, що її працівниці — одні з найактиніших містянок.
До мого приходу готувались: на столі в підсобці стоїть торт, відкрито консерви, колу, коньяк.
— Заходь, сідай, де зручно, — припрошують бібліотекарки. — Пригощайся. Щоб не думав, що румуни негостинні чи що Україну не люблять.
Мені роблять бутерброд: на хліб мажуть паштет, тоді кладуть сало, згори ще ковбаси. Щоб дійсно не лишилось сумнівів у гостинності.
— Знаєш, я згадав, чим мене вражає нинішня Румунія, — каже головред. — За політикою їхньою не слідкую, а от за корупцію вони взялись дуже серйозно. Якось був я на півдні Румунії, на Чорному морі, на з’їзді румунської діаспори. Перед нами виступав їхній міністр культури. А вже за тиждень чи два чую з новин, що він уже в тюрмі. Ось так швидко: наче ж щойно бачив. І так із багатьма: міністрами, мерами, рідного брата президента посадили. Навіть анекдоти про місцеве антикорупційне бюро, DNA складають. Мовляв, стукає хтось у двері чиновнику. Той питає: “Хто це?” “Я смерть”, — відповідають. “А, ну добре. Я думав, хтось з DNA“.
— От у нас теж бюро створили — слідкуємо, — додає бібліотекарка Анастасія. — Ну, в Румунії кілька років до першої серйозної справи пройшло. Тому готові почекати.
Розмовляємо ще з годину. Бібліотекарки запевняють, що в останні роки Румунія намагається піклуватись про закордонних румун — зокрема, регулярно надсилає дитячі книжки. Показують нові, ще не описані фонди: разом з українськими новими книжками це румунські поетичні журнали та збірки оповідань.
— Хоча в Румунії українцям живеться не гірше, ніж нам. А, мабуть, і краще, — каже директорка бібліотеки Олена Віорелівна. — ЄС постановив, що кожна діаспора не менше певної кількості отримує бюджетне фінансування на свої культурні центри й на різні заходи. В Сучаві гарний український центр. Якщо будете там — зайдіть, вам сподобається.
Час розходитись. Жінки перемовляються, що завтра треба буде вдягтись тепліше, тому що “по Румунії передавали морози”. Наостанок директорка лишає в на столі повідомлення для того, хто перший прийде завтра. Румунською, але кирилицею — як колись навчили і як звично.

Текст і фото: Антон Семиженко.


usaid

Серія матеріалів стала можливою завдяки проекту «Точне відображення Угоди про асоціацію Україна-ЄС в українських медіа», що реалізується Громадською організацією «Інтерньюз-Україна» у партнерстві з Товариством Лева та Фондом міжнародної солідарності (Польща).
Публікація цього матеріалу стала можливою завдяки підтримці американського народу, що була надана через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID) та Міністерства закордонних справ Республіки Польща. Зміст публікації є виключно відповідальністю редакції “Далі буде” та необов’язково відображає точку зору USAID, уряду США та МЗС Польщі.