Батько амери­кан­ського письменника Кевіна Ґілфойла доживає свій час у будинку для людей із розладами пам’яті. Колись він служив у амери­кан­ському військово-морському флоті, потім чимало зробив для бейсболу — був одним із тих, завдяки кому ця гра стала у США настільки популярною. Він пережив чимало цікавого, але зараз не може розпо­вісти жодної з історій. Через хворобу Альцгеймера спогади чоловіка зсипалися в одну купу.
Про свої відчуття від цієї хвороби близької людини Кевін написав книжку A Drive into the GapВходження в розрив, із бейсбольного сленгу. Історія докумен­тальна, і має також детективну лінію — довкола біти одного з найви­да­тніших бейсбо­лістів, Роберта Клементе. Ось трейлер до книжки.

Втім, детективну лінію залишимо зацікав­леним читачам. В уривках, згоду на публі­кацію яких люб’язно надав Кевін Ґілфойл, ідеться про те, що відбу­ва­ється, коли пам’ять ніби й існує, але людина вже не в змозі її контро­лювати.

«Час — це те, що не дає усім подіям статися водночас». Мабуть, першим це сказав французький філософ Анрі Берґсон — хоча дехто дотри­му­ється думки, що першо­дже­релом є підлі­тковий роман Джинси-талісман. Так чи так, ця фраза допомагає мені зрозуміти, що сталося з моїм батьком відтоді, як клейстер хвороби Альцгеймера заповнив нервові клітини його мозку. Для мого тата я водночас п’ятирічний син і письменник, 43-річний чоловік і студент універ­ситету Нотр-Дам. Я прес-секретар стадіону, одночасно замалий для того, щоб водити автівку. Тренер бейсбольної команди малої ліги в штаті Іллінойс — і гравець цієї ліги в Пенсиль­ванії. Іще я працюю в рекламі. Моя мати знає мене як сукупність того ж, але вона розуміє час як принцип органі­зації життя: що кожним з перелі­ченого я був у різні періоди. А мій батько цього не усвідомлює. Для нього я є всім водночас. Він живе в стабільному «тепер», без понять «учора» чи «завтра». Зрозуміти мою маму йому простіше, бо вона завжди була для батька чимось стабільним і надійним. Хоча інколи він і пропонує допомогти їй донести книжки до класу. Нехай спогади батька й у безладі, його особи­стість уся при ньому. Він як завжди дотепний і підкре­слено ввічливий. Чудово підтримує просту розмову, особливо телефонну. Але якщо сісти перед ним і говорити тривалий час, тато стає дуже стурбо­ваним. Починає стукати пальцем по лобі зі словами: «Нам не час іти?». Він не має на увазі, що має бути в якомусь місці за 10 хвилин. Йому треба бути усюди просто зараз. Мозок мого татка безпе­рервно бомбардує себе логічними та логісти­чними неможли­во­стями. Що відбу­ва­ється зі спогадами? Вони не зникають — просто їх стає неможливо розпа­кувати. І мій батько, який так любив розпо­відати й слухати історії, тепер не може їх осягнути. Адже структура будь-якої в тому, що спершу сталося одне, а за тим щось інше. А батько не бачить сенсу в жодній з послі­дов­ностей. Він уже не читає книжок. Коли питаю його, чи слідкує він цього сезону за бейсболом, батько завжди відпо­відає: «За першої ж нагоди!». Але насправді він не те щоб дивиться телевізор, і я розумію, що він уже неспро­можний слідкувати за грою. В ній одна серія з трьох актів переходить в іншу, і кожна подача м’яча — ніби новий розділ, зі своїми неспо­ді­ваними поворотами й кульмі­на­ціями. Тепер батько любить говорити про погоду. Вона — це те, що є просто зараз. Зараз сонячно. Зараз хмарно. Зараз сніжить чи дощить. Це свідо­мість здатна обробити й зрозуміти. Звичайно, його власне життя і життя в бейсболі також присутні — але при цьому вони примарні. Спитайте татка про Міккі Мантла, із яким він дружив і працював 10 років. Татко всміхнеться й скаже: «О, хлопчику! Він гравець від Бога!» Але запитайте його про ніч, коли він бачив, як Мантл мало не виповзає з роздя­гальні стадіону Yankee, бо його тіло настільки втомлене й болить, що ходити він майже нездатний. Ця історія вже поза межами досяжності. І в цьому справжнє пекло цієї хвороби. Сама особи­стість батька перетво­рилась на пазл, який він не в змозі зібрати.

Проблема минулого в тому, що кожна історія має багато свідків, але жоден із них не знає всього, що сталося. Перші два моїх романи вийшли про це. Та й наступний також.
Кілька років тому я задумав амбітний докумен­тальний проект. Подзвонив своєму агенту й спитав його думку. Він відповів, що правді властиво вислизати з рук, з-під контролю. І якщо я справді вважаю, що мушу написати цю книжку — треба писати. Але при цьому бути готовим присвятити проекту роки життя.
Письменники пишуть романи зокрема і для того, щоб утворити з хаосу порядок. Коли конструюєш художню історію — можеш зв’язати усі вільні кінчики, вставити круглі колоди точно в отвори для них. У романі автор створює світ, який має сенс.
Автор нехудожніх книжок часто робить проти­лежне. Починаючи, він переко­наний, що правдива історія, обрана для розповіді — цілком логічна. А натомість виявля­ється, що в ній завжди є незро­зумілі мотиви. Що люди діють нераціо­нально. Що спогади — недосконалі. Автор докумен­тальної книжки випускає хаос, що причаївся під упоряд­ко­ваною поверхнею.
Зрештою, я вирішив написати ще один роман.

За півроку до того, як мій батько переїхав до центру для людей з поруше­ннями пам’яті, я приїхав до нього на кілька днів. Мати мусила відвідати родичів у Нью-Йорку, і хоча батькові було не настільки погано, щоб віддавати його під нагляд медсестер — ніхто вже не вважав, що він зможе дати собі раду протягом цілого вікенду.
Ми гарно провели час. Їли в ресто­ранах, дивились баскетбол. Ходили гуляти. Протягом дня батько був у порядку, хоча й поводився, скажімо так, інерційно. Він не зробив би нічого, якби я цього не підказав. Але, щойно я на щось натякав, тато брався за справу зі звичним для себе запалом.
«Ти голодний?», — запитував я. «О, синку, ще й як!» Але відчу­валось, що він не зробив би собі навіть сендвіч, якби був сам.
Також батько щогодини питав мене, де мати. Коли я відпо­відав, він усміхався: «О, точно! Як я забув?» А тоді запитував знову. На другий день він принаймні усвідом­лював, що має знати знати відповідь — але питав усе одно.
Після заходу сонця тато ставав дуже знічений. У першу ніч, невдовзі після опівночі, він постукав у двері моєї спальні, розбу­дивши мене. Двері були незамкнені, але батько їх не відкрив. Він сказав: «Я перепрошую, чи Лоретта Гілфойл тут? Це її чоловік Білл, і, мені соромно казати — та я не знаю, де вона».
Я відповів: «Секунду, татку». Піднявся з ліжка, підійшов до дверей, і кілька секунд ми стояли кожен зі свого боку дверей, слухаючи дихання один одного. Мабуть, я так само боявся відкрити двері, як і він. Відчував, що, якби я це зробив — це був би перший випадок у житті, коли мій батько мене не впізнав.

Знімки на стінах лікар­няної кімнати мого тата не відобра­жають повну ретро­спе­ктиву його життя. Але вони освітлюють багато ключових моментів.
Там висить фотографія морського капітана Корнуелла та одного з їхніх кораблів, USS Snyder. Є фотографія бейсбо­лістів Мантла й Клементе. Знімок, на якому батькові тисне руку Рональд Рейган під час вечері на честь Залу слави бейсбола. Висить велика картина уявних зборів усіх зірок бейсбольної команди Pirates. На його столі — фотографія моєї мами та його онуків.
Сидячи на дивані, ми дивимось на моєму ноутбуці фільм про бейсбол. Кілька разів протягом стрічки батько плаче. Невідомо, чи це від ностальгії, чи тому, що спогади про дні, коли знімали це кіно й події, свідком яких він був, перетво­рились для нього на тіні. «В тій команді були хороші гравці, — каже він. І кілька разів, просто так, повторює: — Ми чудово провели свій час, правда ж?»
Моя мати переводить розмову на рудих — на те, що вони носії рецесивного гену. «Мій батько був рудим, дідусь також, — каже мені мати. — Але твій татко не мав рудих у родині, тому жоден із твоїх дітей не матиме рудого волосся». Тато, який тривалий час сидів мовчки, всміха­ється й каже: «Я прийду перевірити це одного сонячного дня!» Він і досі кумедний.
Мій найменший син сидить у кріслі, бавлячись на моєму телефоні в Angry Birds. Після кількох наших візитів батько починає називати його «Кев», переплу­туючи мого 5-річного сина зі мною. Коли це стається, я завжди задаюся думкою: ким же для нього є я? Інколи татко стає дуже формальним, тисне мені долоню так, наче ми щойно позна­йо­мились, і дякує за візит. Сьогодні це сталось також – певно, тому, що ми говорили про бейсбол і батько «впізнав» у мені гравця однієї з команд.
«Ти подаєш такий чудовий приклад іншим гравцям, — каже він мені. — Такий добрий до фанів. Інші гравці дивились на тебе й робили так само. Це полег­шувало мою справу. Дякую тобі».
Я відпо­відаю, що мені це було нескладно.

Сайт книжки.
Переклав Антон Семиженко.