Відповідь — у цьому знятому людьми з усього світу відео.

Українською:

Кінокорпорація Південної Австралії

“Ми попросили людей у всьому світі допомогти нам зробити цей фільм, надаючи фотографії, відео, і залишаючи голосові повідомлення на нашу безкоштовну гарячу лінію”.

— Це наче міський фольклор. … Ніхто насправді не знає, звідки ті кеди. … Це почалось ще з часів, коли ми народились.
— Люди дивуються, чому комусь прийде в голову це робити. Це наче таємниця. Ти дивишся вгору, і не розумієш: чому там кросівки?
— І не має значення, в якому ти районі. Може бути багатий, може бути бідний — усюди є електродріт, і на ньому часто висить взуття.
— Я звик мандрувати й бачити кросівки на різних телефонних дротах…
— Це щось схоже на самопрезентацію. Наче полотно для ідей, щоб люди проектували на нього нові смисли.

“Ласкаво просимо до гарячої лінії “Таємниця летючих кросівок”. Будь ласка, лишіть своє повідомлення-історію після сигналу”.
— Гарного дня. Я дзвоню з Сіднея, Австралія. Тут ти кидаєш свої шузи на телефонний дріт і це означає, що ти втратив цноту. Тож, коли хлопець втрачає цноту – він закидає своє взуття на телефонний дріт, це типу таке святкування.

“Що про закидання черевиків думає Зак”
— Я думаю, це тактика наїздів. Мені подобається ця версія. Гопник знімає із жертви кросівки, і якщо він достатньо розумний — зв’язує пару шнурками. А тоді кидає взуття на найближчий високовольтний дріт, щоб жертва ішла додому босоніж. Очевидно, вибити з хлопця душу йому недостатньо.

Мадрид, Іспанія. Дзвонить Хосе.
— Привіт. Я дзвоню з Іспанії. Тут мафія використовує кеди на дроті, як сигнал для поліції, щоб та лишалась подалі від тієї вулиці чи кварталу. Це наче джентельменська угода між кримінальними групами і владою.

Гугл: “Чому люди закидають взуття на електродроти?”
— Мабуть, найпоширеніше — це сигнал, що в цьому районі продають наркотики, чи що шузи висять перед місцем, де вживають крек. Але зараз це вже не працює, тому що копи знають про це також.

Нью-Йорк, дзвонить Ді Велс:
— Якщо ви в Нью-Йорку, зокрема у Брукліні, й бачите рожевий кросівок. Цей колір асоціювався із бандою Decepticons, рожевий та золотий. Так що люди, коли бачили нагорі рожеве чи золоте взуття — розуміли, що цей район контролюється Decepticons.

Лос Анджелес:
— Якось я гуляв по своєму району, і побачив, у самом центрі кілька пар кросівок на дротах. Це було дивно, і я спитав місцевих, що це може бути. І вони сказали мені: “Все це взуття належить померлим членам банд. Ці черевики зняли з них, коли хлопців застрелили”. І дійсно, деякі з кросівок мають на собі плями крові. “Це про людей, яких ми втратили у цьому районі”, і це спосіб пам’ятати про них.

Таймс Сквер, Нью-Йорк, Чеддабой.
— Це наче підпис. Ми робимо це, як підпис, як графіті. Тільки замість малювання на стінах ти підкидаєш кросівки. Щоб позначити, що ти був тут, і, можливо, зробив щось важливе неподалік.

Міннеаполіс, Ед Колер:
— Я винайшов термін “шуфіті”, щоб описати цей феномен. Поєднав “шузи” та “графіті”. Це термін поєднує людей. Я бачу, що люди зараз тегають картинки на фотохостингу так, обговорюють це у своїх блогах. Це вже є на Вікіпедії. Це вже справляє на людей таке враження, як графіті. Коли ви бачите взуття на дротах — відчувається щось таємниче, люди не знають точно, чому вони там. Інколи вони сприймають це як щось, що надає району негативного відтінку, так що і в цьому сенсі є подібність до графіті.

Сан-Франциско, Каліфорнія, Бо:
— Як автор графіті по всьому світі, я такий засмучений через шуфіті. Це абсолютна фігня. Як можна порівнювати два чоботи на дроті з мистецтвом?

Бруклін, Нью-Йорк, Ад Скевілл:
— Так що ми зробили наліпки, постери і все таке, що ми зазвичай розміщуємо на вулицях. Це те, що було круто на той час. Так що ми помітили, що наліпки були всюли, стенсіли були усюди, і в спробі знайти новий медіум — знаєте, ми ж із Нью-Йорка, і тут кеди повсюди. Так що це було щось на кшталт нової арт-платформи. Ми не винайшли підкидання кросівок, ми просто перевинайшли це.
Коли я говорю про кросівки — маю на увазі пласкі дерев’яні. Це стало такою грою: де б ми не мандрували — робили серію “кросівок” про це. Мій брат поїхав до Південної Африки, розвісив там кілька кед, тоді до Лондона, до Амстердаму, Ми закинули десь біля 5 тисяч пар по всьому світу, і більше половини з них — у Нью-Йорку. “Це все про наступний рівень”.
Спочатку, коли ми підкидали кросівки, люди плескали. Це ж майже перформенс.

Ванкувер, Канада, Тодд Сілінг:
— Я помітив, що деякі люди асоціювали взуття, що звисає з дротів, із міським занепадом, із свідченням запустіння, із чимось, що розпадається на частини і є неправильним. І я думаю, це зрозуміло. Це спотворення нормального порядку речей. Адже це щось, що мало бути на землі — й тепер звисає з неба. Як доглянуте місто може собі це дозволити?

Міннеаполіс. Пітер Тічаут і Джон Хофф живуть у неблагополучному районі на півночі Міннеаполіса. “Взуттєвий партуль” — частина плану з перетворення їхнього району на квітучий куточок.
— Зараз ми їдемо на перехрестя, тому що там є кросівки на електродротах. Я проїздив повз із Джулі й вона сказала, що це знак кримінальних банд. І я відповів: “Ні, я хочу це зняти”. Так ми й зробили таємну взуттєву поліцію. Ось вони, ці черевички… Ми легко їх дістанемо. Дай мені щось… О, це підійде.
— Місія змінити стан речей народилась із думки, як ми можемо прибрати цю стигму з північного Міннеаполісу, що це жахливе місце для життя. Адже коли люди бачать взуття, що висить — відчувають, що можуть робити усе, що їм заманеться. Немає відчуття пристойності. Мене дістає, що ніхто не дбає нормально про наш район, хай це буде розумне використання енергії, чи хоча б зняли взуття самі.
— Хлопці, ви шукаєте свої кросівки?
— Зазвичай там, де я бачу кросівки на дротах, чимало банд нишпорять довкола. Якщо чесно, краще вже кросівки, ніж кулі у вікна, але в той же час чому ми маємо миритися з тим, що виглядає так, наче ми живемо на смітнику?

Shoefiti.com
— Для мене блог чи сайт — чудовий спосіб поговорити про це. Тому що це — із явищ, щодо якого в людей виникає чимало питань. І вони задають ці питання в Google, якими б ці питання не були. Чи люди переживають за своє здоров’я, чи думають, що це за штука із кедами на електродротах у нашому районі? Й вони ідуть у Google й набирають там своє питання. І в одному з розділів спробував зібрати всілякі версії, які люди кажуть про це явище. Зібрати все в одне, і мати: у Польщі вони кажуть таке, в Австралії таке, у Японії — ось таке, у Ванкувері — таке. Це дійсно всесвітній феномен.

Мем, іменник.
1. Одиниця культурної інформації, яка відтворює базову ідею, що може бути передана від одного індивіда іншому, і є об’єктом мутації, зхрещувань і адаптації.

— Мем — це просто слово для ідеї, яка поширюється через людей. Ми також можемо називати їх захопленнями чи трендами, але насправді мем — це ідея, яка може мандрувати від одного носія до іншого. Деякі люди вважають, що меми насправді використовують нас, щоб пропагувати себе. Десь так, як біологічний організм буде використовувати довколишнє середовище та його особливості, щоб поширювати свої гени. Інтернет не хвилює точність чи правдивість, для нього важливе лише поширення ідеї. У цьому сенсі, я думаю, що інтернет — дуже потужний союзник мема, який має амбіцію бути поширеним. Люди роблять це, тому що бачать, як це зробив хтось інший. І вони бачать, як це робить хтось інший, тому що хтось до них це зробив.

Нью-Хевен, Цинцинатті, говорить “Шеф”:
— Це наче кидання олівця в підвісну стелю. Хтось це зробить, а тоді якийсь хлопець проходитиме повз і здивується, як це олівець туди потрапив. Вони змусили вас привернути увагу. “Хаа, я змусив вас подивитись!” Розумієте, про що я?

Мельбурн, Австралія, говорить Радж:
— Так, я закинув туди дві пари. Люди, які просто працюють неподалік, а тут ресторани довкола. Коли вони залишають цей ресторан чи взагалі компанію, чи йдуть кудись інде – вони просто вішають туди взуття. Просто на пам’ять, і щоб зробити фотку.

— Час від часу хтось просто бере пару побитих кросівок, і каже: знаєте, я нічого з ними не робитиму. Не віддам у благодійність, не викину в смітник. Ну то я просто зв’яжу їх разом і підкину нагору. Кожен день, коли я проходжу повз повішену мною пару кросівок, я пригадую, що було в ті дні, коли я їх носив.

Гарлем, Нью-Йорк:
— Оті шузи — мої, я закинув їх туди у 1991-му.
— І я бачив, як він їх кидав.
— А зараз уже який рік?
— 2009-й. Ці бутси нагадують про те, де я був у 1991-му, і де я є зараз. Я можу подивитись назад, і згадати, що тоді я працював на вулиці. Зараз працюю теж, але вже легально.

Торонто, Канада. Говорить Марсель Данезі, професор семіотики та лінгвістики Університету Торонто.
— Думаю, це найстаріше питання з усіх, чи не так? Чому ми шукаємо значення і маємо лишити свій слід. Це пов’язане з пам’яттю, із суспільною довготривалою пам’яттю, як наче це продовжує жити у пам’яті. І в певному сенсі це абсолютна правда. Просто факт того, що ви лишаєте щось написаним на стіні, чи що ви лишаєте десь черевик — ви сам собі доводите, що ви існуєте. Яка цікава властивість людства. Навіть зважаючи на те, що це ілюзія, ні? Хіба що ви великий артист, який залишає ім’я на своїх роботах. А так ми зникаємо з суспільної пам’яті. Який трагічний наш стан, чи не так?

— Це може бути одна з тих речей, яка відгукується настільки різним для багатьох людей, що ніколи не буде одного конкретного визначення.
— Ви можете поговорити з двома сотнями людей і отримати 200 різних відповідей, і жодна не буде достатньо хорошою.
— Це наче чорна діра суспільних взаємин. Стільки інформації потрапляє туди, яка ніколи не повертається.
Можливо, одного дня я підкину й власну пару кросівок. Принаймні, я знатиму, навіщо це зробив.

 

_
Переклав Антон Семиженко.