Життя Леслі Хезлтон багате на події та зміни. Вона називає себе «єврейкою, яка свого часу всерйоз хотіла стати равинкою». Також «колишньою семінаристкою, яка мріяла про долю монахині». А ще «агностиком із глибоким відчуттям релігійної загадки, втім без жодної близькості з будь-якою організованою релігією». Народжена у Британії одразу по завершенню Другої світової, вона провела 1960-ті й 1970-ті в Єрусалимі, пишучи звідти репортажі для Time, The New York Times, The New Republic та інших. Потім два десятки років жила у Нью-Йорку, зараз мешкає в будинку на воді у Сіетлі.
Отримані за довге життя досвіди й відчуття жінка виклала у книжках: у Хезлтон їх більше десятка. Побачивши вступ до однієї з них
про особистий досвід мандрів Сінайським півостровом ми не змогли ним не поділитись. Представники пані Хезлтон люб’язно надали на це дозвіл.
Уривок нижче стосується пустелі
втім, не так простору із певними фізичними особливостями, як відчуттів людини від перебування в ньому.

Щоразу, коли я йду в пустелю одна, час від часу озираюсь на будівлі, з яких почала шлях, чи на самотньо припарковану в низині автівку. Переконую себе, що роблю це, аби оцінити, наскільки далеко я вже зайшла чи щоб зорієнтуватись у просторі, сміливо відштовхуючи вбік відчуття комфорту від того, що досі бачу ознаки людської цивілізації. Адже моя мета – відійти від усього цього.

Тоді настає момент, коли, озирнувшись, я вже не можу розгледіти будівлі чи автівку. Раптом довкола не лишається жодного прояву людського життя. І в цей момент я відчуваю, як частіше починає битися серце, як моїми судинами мчить кров. Є підкреслене відчуття, що я – одна, поза межами доступу інших людей. Єдина мисляча, наділена свідомістю істота в цьому безкрайому просторі. Це водночас захоплює й лякає. Адже це підкреслене відчуття життя приходить із чітким усвідомленням смерті та її можливостей. Стоячи на самоті серед каміння й піску, моє тіло затято проголошує свою живість. Але сам контраст між цим живим, пульсуючим, дихаючим тілом і завмерлою дикою природою, в якій воно стоїть, підштовхує мене до усвідомлення заплутаного й непорушного симбіозу життя та Землі. Пустеля щоразу спонукає мене відчути це, щоразу нападає на мою відчуженість – щоразу, як уперше. Здається, я більше ніколи настільки глибоко, настільки здорово не відчуваю себе живою.

Чимало людей прирівнюють пустелю до відсутності життя. У своїй розвинутій егоцентричній уяві вони бачать брак життя як людську смерть і, уявляючи це, миттєво відчувають зменшення власних життєвих сил. Однак є й ті, кого захоплює відчуття парадоксу життя посеред завмерлого ландшафту, і саме заради нього вони вирушають у пустелю.

Мені здається, що все західне ставлення до пустелі – її дослідження, спроби цивілізувати, набуття релігійних досвідів на її території – бере початок із образу пустелі як смертоносного місця. А захоплення пустелею – елемент вічних спроб людини зрозуміти правила свого існування, усвідомлення нею неуникності смерті після життя й пошуку життя в самому житті.

Мені здається, у пустелі ми боїмось не так фізичної смерті тіла, як смерті душі. Боїмось, що цей безмежний простір поглине нас і ми втратимо відчуття себе, его, яке є основою нашого зв’яку зі світом. Щодня у своєму житті ми ведемо битву за свою «особистість», хоч нечасто це усвідомлюємо. А пустеля переносить цю битву на чільне у свідомості місце, ми вже не можемо її ігнорувати. От і схильні відмежовуватись від пустелі, боятись її.

Там ми більше не можемо ховатись за зайнятістю чи за іншими людьми. В пустелі ми дійсно самі, наодинці з собою – і багато з нас стискаються, виявивши в собі порожнечу. Вона, виявляється, не в пустелі – а в нас.

Є щось надзвичайно чисте в цьому страху, в його відчутті. Частково тому, що чистою є сама пустеля.

Байдуже, скільки пилу, піску й поту збирається в пустелі на моїх одязі й тілі – я ніколи не почуваюсь там брудною. Я спала в пустелі на землі, їла їжу, що на цю землю впала. І розуміла, що вона чиста – що це окремий світ, не забруднений людською діяльністю.

Втім, відчуття чистоти не обмежується фізичним. Страх у пустелі не ускладнено присутністю інших людей. Немає цих невпевненості й сподівань, які супроводжують страх у соціальних та політичних ситуаціях. Коли ми боїмось думки про нас інших людей, цей страх нас принижує, через нього ми відчуваємо себе меншими, ніж насправді є. Але у страху в пустелі немає нічого принизливого. Йому властива чистота прямої конфронтації. Тут ми впритул стикаємось із дуже особистим, але універсальним базовим відчуттям: страхом відчувати себе живим і паралельно усвідомлювати смертність. Гостре усвідомлення цього страху підвищує наші розуміння, теплоту й насолоду від досвіду проживання життя.

Чистота пустелі входить у душу, здуваючи нашарування міського життя – як піщана буря закриває від погляду довколишні скелі. Пустеля забирає нас від нас самих, ці нескінченність часу й простору пропонують пряме бачення, чесність і простоту буття. Усе це здавалося б дитячим, якби не було повним дорослого здивування від того, що настільки гострі відчуття взагалі є можливими.

Переклад Антона Семиженка, фото: Virpeen Syp, Unsplash.

+ а також:

Блоґ Леслі Хезлтон «The Accidental Theologist».

Ми приносимо Вам користь? Будь ласка, підтримайте нашу роботуі далі буде більше!
Patreon | Приват: 5168 7456 0485 9279 | mono: 5375 4141 0086 7059 | навіщо нам гроші?
 
Ми публікуємо 1-2 статті на добу, а тем бачимо десятки. Підтримайте нас, щоб ми змогли приділяти сайту достатньо часу та ресурсів. І далі буде більше!
Sendmoney | Приват: 5168 7453 2137 7985 | mono: 5375 4141 0086 7059 | навіщо нам гроші?