Болгарія: голоси. Політолог

Мало хто розуміється на політичних процесах у Болгарії так добре, як Даніел Смілов. Він має докторські ступені з політології та правознавства, тривалий час викладав у Оксфордському університеті, продовжує викладати у Центральноєвропейському (Будапешт) і Софійському університетах. Однак постійним заняттям Смілова є аналітична робота в софійському Центрі ліберальних стратегій, який аналізує, серед іншого, сучасну болгарську політику. Смілов поєднує теоретичні знання і практику, загальноєвропейський контекст із оцінкою справ у рідній країні. Із ним говоримо про те, хто найбільше і хто найменше виграв у Болгарії від вступу країни до ЄС, чому не всі реформи вдаються і наскільки в країні помітно відголоски комуністичних часів.

У чому ключовий позитив від вступу Болгарії до ЄС?
— Важко виокремити щось одне. Звичайно, найлегше помітити фінансову допомогу, вона була величезною. Але не меншою цінністю є стабільність, яку дало членство. Стало простіше вести бізнес і залучати гроші на міжнародних ринках. Зараз відсоткові ставки за болгарськими борговими зобов’язаннями — на історичному мінімумі. Також є безпекові гарантії, якими, крім ЄС, ми завдячуємо НАТО.

Більшість, із ким довелось поговорити на вулицях Софії, скаржаться, що реформи майже непомітні, що життя в Болгарії не легшає, а корупція повсюдна. Люди розчаровані.
— Чимало хто вважає, що можна було б зробити все краще, адже справи не поліпшуються так швидко, як мали б. І частково ці люди, мабуть, праві: ми могли б упоратись набагато краще в різних сферах, особливо щодо корупції. Але загалом ці проблеми викликала внутрішня політика. Це ж не через ЄС ми не можемо подолати корупцію. З іншого боку, Євросоюз є одним із небагатьох факторів, які тиснуть на проведення місцевих реформ. І всі ті невдачі, що стались — приміром, колапс банку КТБ, великі скандали в системі органів правосуддя — без ЄС із усім цим було б тільки гірше. А щось не було би скандалом взагалі: сприймалося б, як належне.

ktbКТБ, Корпоративний торговий банк був одним із найбільших та найуспішніших у Болгарії. У 2012-му він посів третє місце за розміром чистого прибутку й перше за темпами росту депозитних коштів. Ключовий власник та керівник банку Цвєтан Васильєв стає настільки впливовим, що його називають “ляльководом” болгарської політики, неформальним учасником прийняття ключових урядових рішень. В економіці КТБ також відігравав усе більшу роль, скуповуючи частки в найзначніших болгарських компаніях.
У 2014-му Цвєтан Васильєв розсварився з багаторічним партнером, міноритарним власником банку Деляном Пеєвським. У пресі з’являється інформація про поганий стан справ у банку, а в червні це визнається офіційно: КТБ переживає кризу ліквідності, йому бракує оборотних коштів. Банківські відділення зачиняють двері, а восени в болгарському парламенті озвучують звіт, із якого випливає, що більше половини коштів банку пов’язано з компаніями Цвєтана Васильєва. Що кваліфікує діяльність установи як створення фінансової піраміди.
У листопаді 2014-го Цвєтан Васильєв втік із Болгарії в сусідню Сербію. Переговори щодо його екстрадиції тривають досі.


Інший момент. Зараз загалом у світі поширене невдоволення публічною владою. Де б ви не спитали людей, чи є їхні політики корумпованими, відповідь буде — так. Якщо спитаєте, чи довіряють вони політичним партіям або парламенту, в більшості випадків скажуть — ні, не довіряємо. Якщо винести цей загальний негатив щодо політики за дужки, чи багато лишиться особливого болгарського невдоволення? Не впевнений.
Тут усе пізнається в порівнянні. Наприклад, Євросоюзу в Болгарії довіряють більше, ніж місцевим політикам. Колись довіряли троє з чотирьох опитаних, зараз кожен другий — але все одно це набагато вище за рівень довіри до місцевих еліт. І при цьому, якщо ви спитаєте, чи комуністичний режим був кращим за те, що зараз, багато людей скажуть “так”, хоч вони ніколи й не жили за комунізму.

Так, люди нерідко кажуть: це лише голова болгарської компартії Тодор Живков був поганим, а загалом комунізм хороша справа.
— А хтось упевнений, що й Тодор Живков не такий уже поганий був. Але

якщо “притиснути людей до стінки” питанням, чи краще буде Болгарії без капіталістичного ЄС — близько 70% скажуть, що ні, краще не буде. Так само й від демократії переважна більшість не відмовиться. А от скаржитись на них народ буде, можливо, завжди.

Хто в Болгарії отримав від євроінтеграції найбільше, а хто найменше?
— Поширена відповідь на таке питання: вигоду отримали політики й мафія, а звичайні люди у програші. Але якщо бути об’єктивним, то ситуація інша. Звичайно, якісь групи отримали непропорційно велику вигоду. Наприклад, великі міста Болгарії — Софія, Пловдив, Бургас, Варна — стрімко розвиваються. У столиці середня зарплата вже наблизилась до загальноєвропейської — при тому, що сама Болгарія знаходиться внизу цього списку. Мені це нагадує ситуацію з Brexit, референдумом про вихід Британії з ЄС. Лондон там проголосував зовсім інакше, ніж глибока провінція. Тому що у великих містах політикою ЄС цілком задоволені. Так само й тут — у бідніших регіонах країни до ЄС ставляться гірше.
Ще можна виділити соціальні групи, які отримали непропорційні переваги. Та це відбулось не завдяки загальній логіці процесу, а через дурнуваті болгарські правила. Наприклад, ЄС виділив щедрі субсидії аграріям.

Більшість грошей отримали небагато людей, які тепер контролюють величезні ділянки землі. Так сталось через рішення місцевої влади. Зараз уряд намагається це змінити — й, можливо, йому вдасться. Але поки що, замість підтримати селян, у Болгарії створили касту суперзаможних землевласників — наче в Середні віки.

І тут ми приходимо до питання, що з цим робити. Адже очевидно, що ці вади можна виправити. І краще робити це в рамках ЄС, ніж за його межами. Зараз часом звучать думки, що аби налагодити нормальне життя, Болгарії треба вийти з Євросоюзу й боротися з усім самій та своїми методами. Боюся, це хибна позиція, тому що всі просто залишаться в мінусі.

На відміну від Польщі, Румунії чи Балтійських країн, в Болгарії перехід від комунізму до нового ладу пройшов безконфліктно.
— Дякувати Богу.

Але в результаті теперішні еліти сильно пов’язані з попередніми. Після формального скасування комунізму все змінилось м’яко: одні потисли руки іншим і передали справи. Чи були в Болгарії взагалі радикальні реформи?
— Ну, так чи інакше, минуло 25 років. Багато що сталось за цей час. Я не впевнений, що можу знайти бодай одну ділянку, яка не зазнала змін.
Приміром, освіта. За комунізму в Болгарії університетів було не більше десятка. А зараз їх у нас півсотні. Раніше політології вчили на одному відділенні на всю країну. Те ж було із правознавством. Зараз я навіть не знаю, скільки вишів цьому вчать. Раніше наукові звання роздавала спеціальна державна комісія, єдина на всю країну. Зараз це децентралізовано. Можливо, десь і є якісь заповідники, але мені про них невідомо.
Та це не значить, що попередні еліти не змогли адаптуватись до нової системи. У деяких сферах вони чудово почуваються. Наприклад, багато працівників спецслужб намагались стати бізнесменами, в 90-ті вони легко отримували кредити від держави. Далі в кого як: у когось пішло, в когось ні, когось убили, хтось вижив. Були й інші випадки.

Кілька років тому виявилось, що половина наших теперішніх закордонних послів за комунізму були агентами болгарського КДБ. Зараз владі за це соромно й вона намагається змінити ситуацію, але факт лишається фактом: попри те, що минуло 23 роки з падіння комунізму, захисники режиму почувались цілком добре.

Раніше цим же славились органи юстиції, але зараз вони істотно реформовані. Окрім прокуратури — вона досі зберігає в собі багато комуністичного. А ще Міністерство внутрішніх справ: воно величезне, має жорстку ієрархічну структуру й завжди було менш прозорим за інші. Хоча щось змінюється навіть там. Приміром, кілька років тому виявилось, що в Болгарії щороку видають 20 тисяч дозволів на прослуховування телефонних розмов. Видавали в самому міністерстві. Зараз цю функцію передали судам, і є хоч якийсь розподіл сфер впливу.
Ви казали про відсутність конфліктів та революцій. Але ж жорстокість сама по собі не є гарантією рішучих змін, а особливо, їх якості. У Чехії та Угорщині теж усе пройшло мирно — але їм вдалось ефективно реформуватись.

Ви працюєте аналітиком тривалий час. Зараз Вам цікаво порівняно з тим, що було, скажімо, три роки тому? Болгарія проживає цікаві часи?
— Прямо зараз — надто цікаві. Я б хотів, щоб було менш цікаво, тому що не лише аналітик, а й громадянин, і ще з 90-х залучений у громадське життя. У ті роки, попри те, що ситуація загалом була значно гіршою, настрій був кращим. Люди думали, що ось невдовзі досягнемо значних результатів.
Станом на сьогодні, я думаю, ми досягли значно більшого, якщо порівнювати з комуністичним режимом, так само й із 1990-ми. Але відчуття інакші, неоптимістичні. Серед людей відчувається невдоволення — причому воно дуже комплексне, його важко визначити й розкласти по поличках. І це робить політичний процес дуже волатильним, непевним: він може піти в будь-якому з можливих напрямків. І як аналітику мені це цікаво — а як громадянин я не думаю, що це добра ситуація. Вона створює фундаментальну невизначеність.

Яка може обернутись популізмом, проросійською чи антиєвропейською позицією?
— Так, вона може привести будь-куди.

А що може бути причиною цього невдоволення? Які Ваші версії?
— Дуже багато джерел, від невдоволеності доходами до політичної нестабільності, від ностальгійних настроїв до відтоку мізків. Але в підсумку Болгарія може стати як більш “правою”, так і “лівішою”, як проєвропейською, так і проросійською. І це дуже добрий ґрунт для так званих харизматичних лідерів. Типу Дональда Трампа у США. Болгарія має свої версії таких політиків. І з одного боку це цікаво, а з іншого — надто вже тривожно.

Текст: Антон Семиженко, фото з Facebook Даніела Смілова.


usaid

Серія матеріалів стала можливою завдяки проекту «Точне відображення Угоди про асоціацію Україна-ЄС в українських медіа», що реалізується Громадською організацією «Інтерньюз-Україна» у партнерстві з Товариством Лева та Фондом міжнародної солідарності (Польща).
Публікація цього матеріалу стала можливою завдяки підтримці американського народу, що була надана через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID) та Міністерства закордонних справ Республіки Польща. Зміст публікації є виключно відповідальністю редакції “Далі буде” та необов’язково відображає точку зору USAID, уряду США та МЗС Польщі.