Як пожежа в нічному клубі змінила життя всієї країни

Люди починають сходитись біля першої дня. На Piaţa Universităţii, Університетській площі Бухареста, свіжо й сонячно. Незважаючи на початок листопада, можна ходити без куртки: температура о цій порі може сягати 25 градусів. Тому дорослі взяли з собою домашніх собак і навіть немовлят: кілька годин на свіжому повітрі їм не завадять. Усі вони проведуть час, ідучи центром міста посто по автошляхах. До будівлі, в якій рік тому відбулась трагедія, яка прямо зачепила тисячі людей, а опосередковано – всю країну.
Colectiv був звичайним великим нічним клубом. Нічого виняткового, просто популярний. Але те, що сталось у ньому, наочно показало найбільші проблеми сучасної Румунії, – розповідає молодий політолог Александру Даміан. На обкладинці його фейсбук-сторінки – фотографія, зроблена під час такого ж мітингу рік тому. Це знімок плаката з написом: “The day we give in is the day we die”, “День, коли ми погоджуємось на те, що нам нав’язують – це день, коли ми помираємо”. – У клубі нічого не було в порядку: він не мав ні дозволів на роботу, ні аварійних виходів, ні достатньо вогнегасників. Працівники мерії приходили туди проводити інспекції, але натомість брали гроші для своїх так званих «неурядових організацій». А торік там був рок-концерт, під час якого зайнялась частина декорацій. І все зайнялось, і згоріло. Пожежа вбила десятки людей.
Але в ніч пожежі біда тільки починалась. Тих, хто вижив, відправили у шпиталі – але виявилось, що вони просто не можуть надати потрібне лікування. А десь не вистачало потрібних для опікової терапії ліжок, десь лікарі не були кваліфіковані, а десь були небезпечні бактерії. І смерті не припинялись. Всього загинули 64 людини.
– Це був повний хаос, суцільний жах. Стало зрозуміло, що румунські чиновники просто не можуть нічого зробити у випадку екстреної ситуації, – продовжує Александру. – Країни Європи одразу запропонували лікувати постраждалих у своїх шпиталях, але в нас казали, що ні: мовляв, самі впораємось, усе в порядку. І так легковажно, очевидно, забрали можливість вижити в ще кількох людей. Стало зрозуміло, що і в сфері охорони здоров’я Румунії все зовсім не так добре, як ми хотіли б думати.
Головним гаслом протестів у листопаді 2015-го були два слова: “корупція вбиває”. Під плакатами з цим написом збирались десятки тисяч людей. З усіх верств суспільства: справа Colectiv стала справою всіх.

Це призвело до суттєвих змін. Уряд Віктора Понти, який ще у жовтні мав міцні позиції й 70% союзників у парламенті, подав у відставку. Прем’єр-міністром став Дачіан Чолош, який зібрав технократичний уряд. Той почав активні реформи, насамперед – медичних закладів.
– Чимало всього змінилось. Багато людей, яких рік тому ніхто не міг навіть зачепити, зараз за ґратами чи ходять у суди. Хоча дуже соромно, що нам знадобилось стільки смертей, щоб показати, що ми досі є країною, що розвивається, із величезними проблемами в ключових гуманітарних секторах, – завершує Даміан. Наша розмова відбулась за кілька днів до мітингу, й він закликав на нього прийти. Адже мають прийти десятки тисяч румун, яким не байдуже. При цьому – не політиків та гасел.
У грудні в Румунії парламентські вибори, і з нагоди річниці трагедії виступити мають і президент Клаус Йоганніс, і десятки ключових політиків. Утім, весь офіціоз пройшов зранку. Пообіді на Університетській площі – жодного політичного прапора. Лише кілька національних стягів, кілька прапорів ЄС та 64 білих кульки, які тримає сестра одного із загиблих – у пам’ять про кожну жертву.

– Ми всі зібрались, створивши подію на фейсбуці. Там і правила узгодили: ніхто не виступає, ніхно нічого не пропагує. Просто мовчки прийти, покласти квіти, постояти, – каже молодий кучерявий хлопець, називається Траяном. – Але при цьому ми пройдемо головними вулицями Бухареста. Щоб влада розуміла, що ми не забули. Що ми хочемо змін.
Яких змін хочуть мітингарі?
– Поки що замало людей покарано. Сидять лише кілька працівників пожежної служби, які, власне, закривали очі на порушення правил безпеки. Але ж вони не могли б зробити цього без відома керівництва. А людей вищого рівня поки що лише по допитах тягають. Треба дотиснути, – каже Траян.
– І треба більше сучасних лікарень, – додає супутниця Траяна Мірабела. – Після пожежі одразу ж обіцяли збудувати кілька сучасних опікових центрів – і в Бухаресті, й в інших великих містах. Зараз цей процес загальмував. А в Бухаресты з’явились чутки, що мерія віддає виділені на реконструкцію шпиталя гроші на будівництво нового собору в центрі міста. Замість лікувати ушкоджених – відспівувати їх? Не думаю, що це хороший варіант.
Колона повільно вирушає. Бульваром, названим на честь політика Йона Братіану, йдемо до головної площі румунської столиці, Piaţa Unirii, Майдану Єдності. Частина людей пов’язали на лікоть білі стрічки – на знак пам’яті про загиблих. Один такий чоловік, почувши, що я журналіст з України, підходить поближче. Називається Маріаном, розпитує, як справи в нашій країні, чи все вдається. Відповідаю, натомість питаю, чи сильно змінив Румунію ЄС.
– Так, істотно, – відповідає чоловік. – Майже всі, кого ти зараз бачиш довкола, були за кордоном. Хтось як турист, хтось навчався, хтось працював – відкриті кордони роблять це нескладним. У Британії, Італії, Іспанії, Франції ми побачили, як можливо облаштувати життя, який люди мають результат, коли в них діють правила. Тому ми, власне, і вийшли. Інкше цього не було б.
Маріан працює програмістом, але активно слідкує і за політикою, й за життям суспільства. Каже, якби Румунія була сама по собі, цей скандал би намагались замовчати, якось відволікти увагу людей.
– Припустімо, таке сталось у Росії чи в Китаї. Можеш уявити, щоб там прем’єр-міністр пішов у відставку? Ось тобі й результат тиску – того, що ми у спільноті, – каже він.
Ми проходимо центральну площу. Довкола будівлі зовсім різних стилей і архітектурних епох. Вистачає й нових офісних центрів: економіка Румунії на підйомі. Іншими смугами бульвару їдуть автівки, часто сигналять на знак підтримки.
– Події довкола Colectiv розділили частину румун – тих, хто добре заробляє. Коли виявилось, що навіть такий випадок може вибити державу з колії, коли всі побачили, як багато ще треба зробити – кілька моїх друзів просто виїхали в Німеччину, в Чехію. Навіть моя дівчина думає виїжджати, в Барселону, – зізнається хлопець. – Я дав їй три місяці. Кажу: спробуй, поживи. Вирішиш, що хочеш там лишатись – будемо щось думати. А сам я за те, щоб змінювати свою країну. Це можливо, просто роботи чимало. Якось на одному з мітингів пам’яті жертв Colectiv почув: “Політика – це не про те, щоб вдень сходити на мітинг, і з відчуттям виконаного обов’язку продовжити дивитись Гру престолів. Так нічого не зміниться”. Тому я зараз волонтерю в екологічній громадській організації. Кілька годин на тиждень – і поступово Бухарест стає чистішим.
Ми прийшли до вже трохи пошарпаного центру Pionierul. На будівлі ще є вивіска Colectiv. Хоча сам клуб, звичайно, не працює. Перед будівлею – плакат із портретами усіх жертв пожежі. Люди мовчки запалюють свічки, кладуть квіти. Немає жодного мегафона, не чути ніяких вигуків чи криків – хоча людей точно кілька тисяч.

Люди підходили до самого вечора. Пізніше, вночі, десятки бухарестських нічних клубів проводили акції пам’яті жертв пожежі. Увесь їхній виторг за той день передано тим, хто вижив.

Текст і фото: Антон Семиженко.


usaid

Серія матеріалів стала можливою завдяки проекту «Точне відображення Угоди про асоціацію Україна-ЄС в українських медіа», що реалізується Громадською організацією «Інтерньюз-Україна» у партнерстві з Товариством Лева та Фондом міжнародної солідарності (Польща).
Публікація цього матеріалу стала можливою завдяки підтримці американського народу, що була надана через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID) та Міністерства закордонних справ Республіки Польща. Зміст публікації є виключно відповідальністю редакції “Далі буде” та необов’язково відображає точку зору USAID, уряду США та МЗС Польщі.