На Землі існують сотні місць, бідних на річки чи озера. Дістати питну воду там проблемно, люди страждають від посух і неможли­вості розвивати сільське госпо­дарство. Натомість у значній частині таких регіонів, особливо якщо вони приморські й не рівнинні, водні маси активно форму­ються – у небі. Як можна «зловити» їх і передати людям? Над цим роками думали інженери з Мюнхен­ського універ­ситету.

Вони звернули увагу на краплі води, що конден­су­ються в павутині. Мережа тонких волокон затримує мікро­кра­плинки в собі, далі ті збира­ються в більші краплі.

Розро­бники подумали, що варто зробити аналог такої мережі й поставити його в місці, де часті тумани.
Найбільше таких у гірській місце­вості. Оптимальний варіант – підгір’я недалеко від океанів чи морів. Там випаро­ву­вання з водної поверхні женуться вітром углиб конти­нента, і гори, стаючи на шляху, спону­кають до активного утворення туману чи хмар.

Місцем для випро­бу­вання техно­логії був обраний схил гори Бутме­зґіда, над марокан­ським містом Сіді Іфні:

Це один з найпо­су­шли­віших регіонів країни. Жінки та діти в цьому регіоні часто змушені щодня витрачати години, щоб дістатись джерела води, набрати її й віднести (чи відвезти на віслюкові) додому. Загалом африканці щороку витра­чають на це мільярди годин.

Ситуація біля Бутме­зґіди погір­шу­ється тим, що останні кілька років цей район потерпає від посухи. Мешканці місцевих сіл пересе­ля­ються до міст – таким чином, втрача­ються місцеві мова й культура.

Екрани з сітками та водозбір­никами під ними встановили. Однак майже одразу проявилась проблема: сильний вітер рве сітки. А щойно вони рвуться, система перестає викори­сто­ву­ватись. Місцеві не мають ні достатньо коштів для заміни сітки, ні квалі­фі­кації, щоб полагодити її.

Конструкцію вдоско­налили. Екрани зміцнили метало­пла­сти­ковою сіткою, яка кріпиться до каркасу за допомогою стандартних ґумових еспан­дерів. У разі раптового пориву вітру не витримає власне ґума. Однак цей елемент можна легко замінити на новий.

Встанов­лення каркасу нової конструкції.

До опор чіпля­ються волого­кон­ден­суючі сітки.

Система готова до роботи. Сітки дещо відрі­зня­ються: інженери досі визна­чають найкращий варіант конструкції, експе­ри­мен­туючи з розміром прогалин у сітці та її матеріалом.. Тому потік води від кожної з сіток обліко­ву­ється – щоб знати, яке рішення ефективніше.

Розміщена на висоті в понад кілометр над рівнем моря конструкція витримує вітер до 120 кілометрів на годину. Води ж виходить чимало: один квадратний метр конструкції щодоби продукує від 6 до 22 літрів. Комплекс на горі має майже 53 квадратні метри – відтак денний обсяг отриманої таким чином води колива­ється між 317 і 1162 літрами, в середньому близько семисот. За допомогою шести­кі­ло­ме­трового водогону цю воду поста­чають у шість довко­лишніх сел. Життя в них пожва­вилось.

Інженери органі­зували комер­ційно компанію Aqualonis та некомер­ційний Фонд води, за допомогою яких планують, відпо­відно, продавати свою розробку чи безко­штовно встанов­лювати у бідних спіль­нотах, які не можуть дозволити собі значних інвестицій. Крім великого CloudFisher у шість метрів заввишки пропо­нують і меншого – триме­трового із площею сітки в 16,5 квадратних метри. Винаходом заціка­вились у десятку місць. Усього ж розробка, за словами інженерів, може бути ефективною і в Австралії, й у Непалі, і в Каліфорнії, і в Перу.

Місця, де викори­стання CloudFisher може бути найбільш ефективним. Хоча і в Кримьких горах таке рішення не позбавлене сенсу.

Усі фото: Aqualonis.