Уже сім років ЄС надає Молдові і дипломатичну, і фінансову, й експертну підтримку. Водночас за ці роки Молдова перетворилась на країну, яку активно залишає здібна молодь, а на ключові питання впливає людина без жодної формальної посади. Чому так вийшло? Спробуємо розібратись в останньому молдовському репортажі.

Текст і фото: Антон Семиженко.

Швидко перейти: Кишинів та звіт влади | Ситуація від соціолога | Маргінальний Майдан | Голоси Центрального ринку | Як система вміє опиратись | У найважливішому офісі країни | Молдова як урок для ЄС

ПРЕМʼЄР НА ВІДСТАНІ ПРОТЯГНУТОЇ РУКИ
Кишинів став столицею завдяки хабарю. Коли в Російській імперії міркували, яке поселення зробити центром відвойованої в турків Бесарабської губернії, найбільше шансів мало місто Бендери. Там і Дністер, і фортеця, й дорога — виправданий вибір. Кишинів тоді, 1817-го, лише звикав до статусу міста. Здавалось, у цього непредставницького скупчення одноповерхових будинків немає шансів. Але кишинівські купці задарували царського посланця цілими бричками різного добра. Для їхнього бізнесу було вигідно, щоб Кишинів мав статус центру — і вони отримали, що хотіли. А місто почало активно розвиватись.
У XIX-му столітті тут жив архітектор Олександр Бернардацці, від якого столиці лишились десятки витончених будівель і ретельно розплановані центральні квартали. Через це кишинівці люблять порівнювати своє місто з Одесою, де Бернардацці теж активно творив. У XX-му столітті з керівництва радянською Молдавією почав свій кар’єрний зліт Леонід Брежнєв. Прощаючись із містом, він розпорядився закласти тут велике штучне озеро — зараз це улюблене місце відпочинку містян під назвою Valea Morilor, Долина вітряків. Потім він теж активно вболівав за маленьку республіку. Тому 1970-ті — роки розквіту Кишинева і його активної розбудови. У нових районах використовувались матеріали здебільшого білого кольору, через що відтоді молдовську столицю стали називати Білим містом.
Уже давно ця назва некоректна. Білі плити панельних будинків посіріли, фарба полущилась і обсипалась. Теперішній Кишинів — бідна столиця пострадянського суспільства. Уявіть, що будівля київської мерії — в аварійному стані, а ремонт Адміністрації Президента не вдається закінчити сьомий рік. Що Національний театр імені Івана Франка по вечорах блимає неоновими спалахами через розміщені в його підвалі “мажорні” казино з нічним клубом. Що місце десятка кафе на Майдані Незалежності зайняли кіоски обміну валют: перекази трудових мігрантів роблять цей бізнес одним з найстабільніших. Що плитка на доріжках у Маріїнському парку береться хвилями — настільки недбало її поклали. В українській столиці уявити таке складно. А молдовська живе цим сьогодні.

На центральній вулиці Кишинева - проспекті Штефана чел Маре.

Утім, відчутно й зміни. Зайти і в мерію міста, й в уряд, і в парламент — не проблема, влада показово відкрита. Знайома журналістка за ранковою кавою повідомляє про прес-конференцію спікера парламенту і прем’єр-міністра. В системі влади Молдови, яка є парламентською республікою, це ключові люди. За півгодини я їх бачу, вирішення формальностей із прес-службою займає хвилину.
Прем’єр Павло Філіп та спікер Андріан Канду виглядають і поводяться, як зразкові європейські чиновники. Спокійно та ввічливо, практично без емоцій вони відповідають на десятки запитань. Питання гострі: і політично, й економічно Молдова переживає непрості часи. З кінця 2014-го країна живе в режимі скандалу, викликаного раптовим зникненням із банківської системи країни мільярда доларів. Контрагенти просто не виплатили позичені гроші, й держава мусила виділити 20 мільярдів леїв на підтримку трьох банків. Результат “крадіжки століття” — так ці події називають у країні — знецінення державної валюти й ріст цін, призупинення соціальних програм. Для Молдови мільярд доларів — це дуже багато. Ефект співмірний із тим, який був би, якби така ж сума зникла з бюджета Одещини. Розслідування ніби триває, але відчутного результату поки нема. Під кінець 2015-го 85 відсотків молдован вважали, що країна йде хибним шляхом. Уряду довіряють менше 10% громадян. Та і Європейський союз фактично заморозив співпрацю з країною, перекривши грошові потоки.
— Чверть від суми ми повернемо завдяки кримінальним справам, іще з частиною допоможуть детективи, — каже Павло Філіп.
— Громадяни навіть не відчують цієї суми, — запевняє Андріан Канду, хоча молдовський лей через кризу втратив третину вартості, і це відчуваєш щоразу, коли щось купуєш. А як відновлюватимуть взаємини з Євросоюзом? Чиновники на це звітують, що за півроку виконали 74 з 82 пунктів плану з втілення Асоціації. Що реформується судова система, що нові закони допоможуть зробити незалежнішими ЗМІ. А до кінця осені парламент має схвалити реформу банківського сектору та пакет законів про непідкупність. Ситуація стабільна й контрольована, запевняють політики: “Ми зробимо так, що Молдова знов буде лідером серед країн Східного партнерства”.

ДИПЛОМАТІЯ ПРОТИ ГОПНИКІВ
Ці заяви лідери Молдови повторюють уже понад рік. Як реагує суспільство, питаю соціолога Віталія Спринчану. Він навчався в Болгарії та США й мав можливість там залишитись — однак повернувся до рідного Кишинева. Крім наукової діяльності, Спринчану також задіяний у роботі фонду підтримки молодих митців Oberliht та в громадському активізмі: він організовує акції проти незаконних будівництв.

— Ніяких особливих очікувань немає, — каже він. — Риторика незмінна вже сім років, і якщо 2009-го були великі сподівання, зараз народ сприймає всі ці слова як димову завісу, за якою політичний клас продовжує жити по-старому. Колись це були генсек і свита, потім президент і свита олігархів. Зараз олігархи задають тон. ЄС м’який у своїх зауваженнях. На відміну від Сполучених Штатів, Брюселю властивий soft-підхід: “maybe”, “it’s a point of discussion”. В офіційної влади Молдови останні сім років людське обличчя — це інтелігентні, освічені люди. Але вони несамостійні в своїх кроках, за ними стоять загартовані в 90-х ділки, по суті гопники. Які спокійно роблять свої справи далі.
Як це відбувається? Реформи роблять так, щоб не заважати корупції, запевняє Ігор Боцан, колись фізик молдовської Академії наук, а зараз ведучий одного з найгостріших молдовських політичних ток-шоу Interpol.
—- Наприклад, реформа органів юстиції відбувалась так: на виділені гроші проводились євроремонти, закуповувались дорогі меблі, сучасні плазмові телевізори. Були різні майстер-класи, тренінги та курси. Але в підсумку зараз довіра до судової системи Молдови нижча, ніж була раніш.
Зарплата держслужбовців Молдови не перевищує тисячі євро для найвищої ланки та 500 — для середньої. При цьому десятки суддів живуть у дорогих приватних будинках і носять дорогі годинники. Натякають на зв’язки суддів із місцевими бізнесменами.
— Американці заплатили за встановлення системи випадкового розподілу справ, щоб ніхто не міг вплинути на те, який суддя яку справу розглядатиме, — каже Віталій Спринчану. — Але наші її якось підкрутили, і все одно потрібні справи опиняються в потрібних людей.
А як же громадянське суспільство?
— У нас воно специфічне, — відповідає соціолог. — В основному його представляють неурядові організації, що живуть на західні гранти. А в західних партнерів тривалий час була позиція: “не варто сильно критикувати, давайте дамо їм шанс”. Це зараз антикорупційна Transparency International активна й жорстка, а до 2014-го всі були значно спокійніші. Плюс члени цих організацій, живучи в достатку, в багатьох випадках стали значно ближчі до політиків, ніж до суспільства. А коли ти постійно з ними спілкуєшся, ходиш на прийоми — сильно вкусити вже не можеш.

ЗГАСЛИЙ ПРОТЕСТ
Холодний душ молдовській владі забезпечило інше — масові протестні мітинги. На головний майдан країни, Площу народних зборів, із осені 2015-го виходили десятки тисяч людей. З’явилось і наметове містечко. Народ вимагав розслідувати крадіжку мільярда й змінити все керівництво країни. Результатом багатотисячних зібрань стала поява політичної партії DA (Demnitate și Adevăr, Гідність і правда). Її лідер Андрій Нестасє балотується на виборах президента Молдови, що відбудуться 30 жовтня.
Намети DA досі стоять на головній площі країни. Довкола них повним ходом іде ремонт тротуару й дорожнього полотна. Через розриті ділянки йду до протестувальників. Їх, утім, майже немає. Лише четверо чоловіків не надто інтелігентного вигляду за столом грають у карти. Пачкою цигарок притиснуто кілька купюр: грають на гроші.

Протестувальники ставляться з підозрою, просять показати посвідчення. На питання “звідки ви?” один відповідає: “з Молдавської радянської соціалістичної республіки”.
Питаю, чи щось змінилось за рік їхнього перебування на площі.
— Майже нічого, — визнає чоловік у синій куртці, який назвався Ігорем. — Хіба що кілька людей сидять там, де їхнє місце — у тюрмі. Колишній прем’єр-міністр Влад Філат, бізнесмен та мер міста Оргеїв Ілон Шор. Руху є трошки. При цьому ми постійно під радаром. Бачиш, он стоїть автомобіль Publika TV?
З іншого боку площі, дійсно, стоїть автівка з логотипом молдовського провладного телеканалу.
— Вони слухають, про що ми зараз тут говоримо. Але ми вже звикли. Ніхто звідси так просто не піде.
— Вас же тут кілька людей всього. Хто вас боїться? — питаю. Ігор криво всміхається, показуючи на телефон:
— Ти хочеш, щоб я зробив один дзвінок? Сюди за годину прийде стільки народу, скільки нам треба. І не просто дядя Ваня з сапою — а люди, навчені двома війнами.
До наметів підходить інший чоловік, молодший за моїх співрозмовників, міцніший та краще вдягнутий. Пильно дивиться на мене, тоді один з мітингувальників показує, що все спокійно. Молодик лишається слухати.
— За Радянського союзу молдавани ніколи не їздили на заробітки. Хіба що до Сибіру, в тайгу, щоб лісу звідти привезти й на будинок заробити, — каже старший чоловік із сивими вусами. Його біла сорочка розстібнута аж до живота. — А тепер поголовно їдуть — і не повертаються, бо нема сенсу повертатись! Залишають свої великі, красиві будинки… Ніколи в нашій історії такого не було.
— А якщо цю владу приберете — маєте, на кого замінити?
— Нема, нема на кого, — зітхає він. — У цьому й біда: один пов’язаний з Москвою, інший — з Москвою, третій з румунами, четвертий ще чорт зна з чим. Але треба просто зняти цих, а тоді спробувати знайти в Молдові нормальну людину — якщо тут ще є нормальні люди.
Те, що лишилось від колись масового наметового містечка, нагадало проплачені акції під українськими Національним банком чи Кабміном. Ділюсь враженням зі Спринчану.
— Колись це був потужний протест. Але ніхто не знав, що з ним робити, — відповідає він. — Зібрання десятків тисяч людей перетворювались то на співи патріотичних пісень, то на “екскурсії по пам’ятних місцях”. Врешті-решт оформилась партія — причому невідомо, як обирали її президію. З народом не консультувались: відчувалось, що він наче для масовки. Не факт, що DA навіть до парламенту пройде. Але є в протесту й позитивний бік: люди навчились самоорганізовуватись. Зрозуміли, що можна захоплювати громадський простір, розбивати там наметові містечка — і їхнє життя підтримуватимуть сотні містян. Колись у майбутньому це стане в нагоді. І це поки що головний позитив.
За тиждень після мого повернення в Україну рештки наметового містечка без жодного опору знесли працівники муніципальних служб.

ЕКОНОМІКА ПʼЯЦА ЧЕНТРАЛЕ
Мені пощастило з житлом: у хостелі працює купа молоді. Настя, Валерія й Марк приїхали до Молдови на літо — взагалі ж вони навчаються за кордоном. Марк у Сполучених Штатах, Настя в Італії, Валерія у Британії. Дівчатам по 20 років, і нам простіше спілкуватись англійською, ніж російською.
Марк вчиться на політолога, Настя на соціолога, Валерія — на перекладача з англійської. У поверненні до Молдови впевнений лише Марк: політичне життя тут кипить, і добре оплачувана робота йому знайдеться. При нагоді питаю хлопця: чому реформи тут такі повільні, попри зовнішні зусилля?
— Не забувай, що в нас є ще один фактор впливу, — вказує він на важливий момент. — Росія. Соціалістів та комуністів ніхто не скасовував, проросійська соціалістична партія в Молдові зараз найпопулярніша. Європейці розуміють, що якщо вони сильно тиснутимуть на молдовську владу — ті легко переорієнтуються на Москву. Бо та завжди готова допомогти грішми, і їй чхати на реформи — аби лояльність була.
По вечорах у хостелі проходять вечірки, збирається кишинівська молодь. Цікавлюсь, як їм живеться. Скільки виходить заробляти в Кишиневі?
— Припустимо, ти один із найкращих у своїй сфері, наприклад, дизайнер чи рекламник. Якщо працюєш із ранку до вечора й часто по вихідних — може, і матимеш 800 доларів, — каже графітчик Траян. — Але це винятки. Загалом зарплата 3-5 тисяч леїв вважається класною. 10 тисяч — умовна стеля. Хоча це всього лиш 500 доларів. Ну й це Кишинів, у інших молдовських містечках взагалі нічого ловити.
— Я своїм людям трохи більше плачу, — каже арт-директор місцевої рекламної агенції Le Burо Радіон Чічік. — Але тут з’являється інший фактор. Творчій людині важливе середовище, в якому вона живе. Хороші художник, програміст чи верстальник знайдуть собі роботу за пристойні гроші майже будь-де на планеті. А тепер порівняйте Берлін з його тисячею цікавих місць — і Кишинів, де лише кілька нормальних кафе й один цікавий кінотеатр. Тому за кілька тижнів одна з моїх дизайнерок виїде в Барселону, і я її не відмовляю.
Ранком заходжу в офіс Le Buro. Це цілий особняк у центрі міста. На столах — нова техніка Apple, перед входом — дві автівки Mini Cooper, брендовані логотипом агентства.
— Буду чесним: наші клієнти — це наші родичі. В них кілька будівельних компаній, — зізнається Радіон. — Вони ж і вклали в нас із перспективою на майбутнє. Якщо б ми жили тільки за свої, все було б набагато скромніше. Знаєте, є такий жарт: так, у Молдові ринкова економіка. Вся наша економіка — на Центральному ринку.
Кишинівський Центральний ринок, Piaţa Centrală — знакове місце. Вже майже 200 років у самому центрі столиці — по-східному гамірні, тісні та строкаті торгові ряди. Частина кишинівців називають “п’яца чентрале” клоакою, хтось колоритною родзинкою — але час від часу сюди заходять усі: на ринку задешево можна знайти і продукти, й одяг, і купу дрібниць для господарства.

В овочевих рядах акуратними гірками складено ґоґошари — місцевий різновид солодкого перцю. Він практично як куля, дуже м’ясистий і є в раціоні майже кожної молдовської сім’ї.
Питаю в продавчинь гогошар, чи змінюється щось у молдовському житті.
— Ну, красти відкритіше стали, — відповідають. — Як заходиш до лікарні, там одразу відкривають шухляду: мовляв, сюди.
— А якщо в суд піти?
— Та ні. Тут ніхто нікого не боїться. Суди крадуть, поліція краде, депутати крадуть. Один Бог хіба допоможе, та й усе.
— Лише на нього сподіваєтесь? Може, на вибори ще є сенс?
— Ми вже нічого не чекаємо. Живемо нинішнім днем, та й усе.
Більше надій має Володимир, продавець посуду. Але не на Кишинів, а на Бухарест. Життя в Молдові налагодиться, лише якщо ці землі стануть частиною Румунії, упевнений він.
— Там корупція у владі подолана, тут ні. Там зарплати й пенсії дозволяють прожити, а тут я за квартиру плачу дві тисячі лей, а пенсія моя сімсот. Там народ активний, є якийсь рух і розвиток. А тут усі виїхали, сметана народу виїхала — лишились самі інваліди й імпотенти, — кинув чоловік.
А причину бід Молдови знає Євген. Він чистить молоді волоські горіхи й продає їх просто на вулиці. Повний півлітровий пластиковий стакан коштує 15 лей, тобто 18 гривень. Таких продавців чимало на вулицях Кишинева в серпні та вересні. Їхні долоні чорні від лушпиння молодих горіхів.
— Є одне слово, яке пояснює все, — запевняє він. — І це слово — куметрія. Це як кумівство, але в нас родина більша і зв’язки тісніші, ніж у вас, тому треба окреме слово. Кожен тягне у владу своїх. І виходить, що, по-перше, всюди непрофесіонали, а по-друге, коли хтось щось вкраде — інший його захистить. Адже всюди рідні, усюди друзі. Так Молдова й стала такою, яка зараз. І ніякі реформи від ЄС цього поки не змінили.

БОРОТЬБА ЗА EXCEL-ФАЙЛ
Думітру Алайба намагався розірвати це порочне коло. 34-річний чоловік навчався фінансам у Фінляндії, тоді працював у Хельсінкі, Бухаресті, Ризі та Відні. Каже, часом прикидає в думках, скільки б уже заробив, якби там лишився. Але тут Думітру цікавіше. З 2013-го до початку 2016-го він працював в уряді над спрощенням дозвільної та податкової систем. Головне досягнення його команди — широкий загал отримав доступ до реєстру засновників усіх компаній Молдови. Це прибрало чимало білих плям в економіці країни.
— Але як це було! Більше року домагались того, що можна було б зробити за два дні, — згадує Алайба. — Спротив ішов від міністра інформаційних технологій та зв’язку. Зараз він — наш прем’єр.
Опублікувати реєстр вдалось завдяки тиску преси й неурядових організацій. Відчуваючи, що можливість може швидко зникнути, команда Думітру просто виклала в мережу Excel-файл із даними.
— Просто не було часу оформити все красиво, у вигляді сайту. Розуміли, що або зараз, або хтозна-коли — і натисли “опублікувати”.

Алайба давно захоплюється бігом. Днями пробіг Берлінський марафон. / Фото з facebook Думітру.

Алайба звільнився в січні, після призначення чинного уряду. Його обурив сам процес. Відбувалось це так: спершу кілька місяців коаліція з Ліберальної та Демократичної партій не могла зібрати достатньо голосів для нового прем’єра. Тоді 11 січня до депутатів цих правих партій раптово приєднується ще 21 депутат, 14 із яких — комуністи. Опозиція запевняє, що питання вирішено грішми, звучали навіть розцінки: від $200 тисяч до $2 мільйонів за депутата. Представники влади та нові учасники коаліції все спростовують, однак обурений народ виходить на вулиці з вимогою розпустити парламент, оскільки теперішній вже не відображає інтереси виборців. На цьому тлі 20 січня на 16 годину раптово призначають голосування за новий Кабінет міністрів. Його склад та програма з’являються лише за півтори години до цього. Парламент оточують тисячі протестувальників, тоді як всередині депутати за прискореною процедурою, без обговорення схвалюють новий уряд. Усе займає 33 хвилини: новоспечений прем’єр Павло Філіп навіть не читає вже написане звернення. Розлючений натовп, відтіснивши поліцію, забігає в будівлю парламенту, однак депутати встигають увтекти через службові чорні виходи. З того часу опозиціонери називають Молдову “захопленою державою”. Цей термін вживає й Генеральний секретар Ради Європи Торбйорн Яґланд, зокрема у статті для The New York Times.
— Це, зокрема, через те, що Європа була надто м’якою, — каже Алайба. — Треба було наполегливіше домагатись реформи судової системи, реального антикорупційного поступу. Так, доріг і дитсадків відремонтували чимало — все це добре. Але це відбулось тому, що це зручно для наших політиків, які можуть показати на дитсадок зі словами: ось, бачите, це завдяки нам. І за них продовжують голосувати. А те, що політикам незручно, не втілюється. І в підсумку маємо, що success story Молдови зводиться до успіху конкретних політиків. От у них дійсно все склалось.

SUCCESS STORY
Те, що куметрія є головною причиною молдовських бід, чутно від майже кожного співрозмовника. Але ще частіше звучить інше слово, прізвище — Плахотнюк. Влад (Володимир) Плахотнюк є водночас наймогутнішою та найнеулюбленішою людиною в Молдові. Антирейтинг чоловіка, за кількома соціологічними опитуваннями, перевищує 90%. При цьому він, формально простий приватний підприємець, називає себе “координатором коаліції” — і офіційна влада з цим погоджуються. Це Плахотнюк, а не офіційний президент Молдови Ніколае Тімофті їде з візитом до Сполучених Штатів. Це він роз’яснює дії влади та ділиться її планами. Він публічно хвалить прем’єра та спікера за успішну прес-конференцію. Хоча міг би й при особистій зустрічі: врешті-решт, Павло Філіп — однокурсник Плахотнюка, а на весіллі Канду олігарх був свідком. Куметрія в дії.

Нелюбов до Плахотнюка особливо відчутна у фб. Це одна з обкладинок пабліка «Типичная Молдова». Обігрують слова Плахотнюка про те, що його улюблений фільм — «Хрещений батько».

Як вийшло, що на верхівці політичної влади Молдови опинився комерсант?
— На пострадянському просторі традиційна ситуація, коли біля лідерів держави формується група підприємців, які збагачуються самі й роблять багатшими своїх покровителів, — каже Віталій Спринчану. — Так було в російського президента Бориса Єльцина, було таке й в Україні. Принаймні, за Януковича. І в Молдові кожен президент мав таких наближених бізнесменів. У першого президента Мірчі Снєгура був Борис Бірштейн, фірма якого більше десяти років друкувала молдовські паспорти й заробляла на кожному. У другого президента Петра Лучинського є син Кирило, у свій час великий медіамагнат. Володимир Воронін теж мав групу таких бізнесменів, і Влад Плахотнюк був одним із них. Він поступово збирав під однією парасолькою банки, паливні компанії та медійні активи.
У
 Вороніна була стратегія “розділяй та володарюй”: він нікому з бізнесменів не давав піднятись надто високо. Якщо хтось починав вирізнятись, від його майна та впливу трохи “відщипували”. Плахотнюк розумів, що на нього чекає така ж участь — і вирішив змінити табір, перейшовши до “європейців”.
— А потім ця “піраміда” перевернулась, — продовжує політолог Оазу Нантой. — Політики різних мастей опинились під Плахотнюком. Це він дає гроші та визначає вектори. Це він встановлює правила гри в політиці та бізнесі. А що ж ви хочете: в його власності найбільші молдовські телеканали та радіостанції.

Про таку людину не може бути мало чуток, і за кілька днів у Молдові я дізнаюсь багато екзотичного. Що Плахотнюк — геній, який спить лише кілька годин на добу, а решту часу вболіває за долю Молдови. Що він зібрав бійцівські клуби країни в оперному театрі, щоб у вишуканому інтер’єрі показати, хто тут хазяїн. Одні кажуть, що він надзвичайно ерудований, інші — що зовсім не вміє говорити на публіці. Що за ним стоять значно впливовіші московські політики.
Ніж вірити всьому, краще просто поговорити з чоловіком. Місцеві журналісти кажуть, що домовлятись про інтерв’ю з Плахотнюком сенсу немає: нібито “координатор” спілкується лише з лояльними працівниками власних медіа. Тому, ніж витрачати час, просто йду до його офісу, скромно названого Global Business Centre — якісь відповіді там усе одно отримаю.

Global Business Center та весняний протест під ним. Джерело фото - скріншот з відео Youtube.

Головний епітет, що спадає на думку в зв’язку з GBC  — по-багатому. Тут і тераса на даху, і “престижні” чорний та золотий кольори в зовнішньому оформленні, й панелі з дорогого темного дерева та шкіряні меблі в холі. На ресепшені кажу мету візиту: приїхав писати про хід євроінтеграції, однак у всіх розмовах згадують Плахотнюка як першопричину всього, здебільшого в негативному ключі. Маю висвітлити і його позицію.
Охоронець записує мої дані, зникає. Тоді приходить із начальником охорони, лисим міцним підозріливим чоловіком. Той просить повторити мету візиту, записує дані закордонного паспорта, тоді внутрішнього українського, тоді просить молдовський номер мобільного, за тим український, тоді питає про місто проживання…  Потрапити на зустріч із прем’єр-міністром та спікером було незрівнянно простіше. То хто ж тут джерело влади?
За кілька хвилин до мене підходить чоловік років 35 — у прикрашеній кольоровими вставками сорочці, лакованих туфлях. Мабуть, це найдорожче вбрана людина з усіх, яких мені доводилось бачити в Молдові.
— Влад Плахотнюк, на жаль, не може. Але я готовий відповісти на всі ваші питання.
Чоловік представляється Адріаном Раду. Дає свою електронну пошту, адреса якої свідчить, що він — піар-директор медіагрупи Prime, медійного активу Плахотнюка. До цієї групи входить і телеканал Publika TV, автівка якого чатувала біля наметового містечка опозиції.
Адріан проводить мене до конференц-зали з обшитими білою шкірою кріслами та масивним темним столом.
— Чому молдовська влада рапортує про успіхи, а населення країни скорочується все швидше?
— А що тут ненормального? — дивується піарник. — Це відкритий світ. Зараз поїхали, колись приїдуть.
Дійсно, в Молдови чимало проблем, погоджується Раду. Дійсно, Євросоюз ставиться набагато прохолодніше, ніж колись. Справді, економіка не радує.
— Але ж ми працюємо дуже швидкими темпами. Так, цей кабінет міністрів прийшов до влади зі… складнощами. Але нам усе вдалось: подивіться, в коаліції є всі від комуністів до лібералів, і Плахотнюк сказав кожній політичній силі: “Вам не буде соромно перед своїми виборцями за те, що ви зараз робите”. До речі, ви ж у курсі, він їздив до США, там його приймали, з Нуланд ледь не цілувався? Так що все нормально.

Влад Плахотнюк прийшов до молдовського лялькового театру Licurici — щоб подивитись, як живуть «справжні ляльководи». Фото kp.md.

— Чому саме Плахотнюк? Як так вийшло, що він усім керує? — питаю. — Кажуть багато різного аж до геніальності. Але ж усі ми просто люди.
— Так він справді геніальний! — захоплено запевняє Раду. — Те, що він спить по кілька годин на добу — це правда. Часом, коли з ним говорити — може здатись, що він тебе не чує. Він, справді, може думати про щось своє — але паралельно дуже уважно сприймає все, що ти кажеш. І що б це не було, від економіки до гінекології — він розбереться й дасть кваліфіковану відповідь. Це дуже ерудована людина! Без його зусиль, без його старань влада в Молдові просто розсипалась би. А він — надійний стрижень для всіх.
Раніше Плахотнюк діяв не сам, нагадує Адріан. Мав партнера, прем’єр-міністра Влада Філата.
— І так вони працювали роками: Плахотнюк більше в тіні, приймав рішення й керував процесами. А Філат був публічним обличчям молдовськиї влади, — представник олігарха вже зовсім відвертий. — А тоді Філат вирішив не ділитись — намарив, що він здатен потягнути все сам. І почав водитись із братами Цопами, кровними ворогами Плахотнюка. Який сприйняв це, як оголошення війни. Що ж, на війні треба воювати. Філат війну програв — і тепер сидить, відпочиває.
Колишні акціонери першого молдовського комерційного банку Victoriabank Віктор та Віорел Цопи запевняють, що є жертвами рейдерських атак Плахотнюка. Вони живуть у Німеччині й Канаді, оскільки в Молдові їх засудили до 10 років позбавлення волі. Цопам належить телеканал Jurnal TV, який підтримує опозицію. А Влада Філата, прем’єр-міністра Молдови з осені 2009-го по весну 2013-го, два місяці тому засудили до 9 років ув’язнення за нібито участь у “крадіжці століття”. Затримали його раптово, просто в парламенті, де той був депутатом. Генеральний прокурор Молдови прийшов на сесію подавати у відставку, а натомість озвучив вимогу зняти з Філата депутатську недоторканність.
— Ви не слухайте сильно опозицію. Там свої інтереси має Москва — навіть у тих партіях, які нібито проєвропейські, — обтічно натякає Адріан. — Ви в Україні добре знаєте, що таке інформаційна війна з Росією. От і в нас, повірте, те саме.
І тим не менше, запевняє Раду, Плахотнюку вдається з цим боротись.
— Нам майже перекрили міжнародне фінансування — але, все одно, країна живе. Зарплати виплачуються, якісь проекти втілюються. Звичайно, народ, end user може цього ще не відчувати. Але, знаєте, в нас є стратегія, — піднесено каже чоловік. — Цей документ ще не всі бачили, але ми підготували план розвитку до 2020 року. Там стільки всього, що, повертаючись до вашого першого питання… Я б хотів, щоб моя донька залишилась жити в Молдові.
Як добре, що переді мною це питання не стоїть.

ЧОМУ МОЛДОВА ВЧИТЬ ЄС
Ті ж, хто мають про це думати й витримують конкуренцію на світовому рівні, в основному приймають інше рішення.
— Якось у мене в фейсбуці за три дні десь сім сімей опублікували сповіщення: Moved to Amsterdam, Moved to Berlin, — каже Олена Зґардан. — Стільки людей їде, що просто не встигаєш встежити. Причому всі з потенціалом. Якщо раніше за кордон їхали ті, хто старший, робоча сила — то зараз ми втрачаємо мізки.
Зґардан і сама з таких. Вона координує кишинівську інтелектуальну конференцію TEDx, запустила платформу краудфандингу Guvern24 на зразок українського Спільнокошту. Також її компанія залучена в ряд американських IT-проектів, що дає змогу достатньо заробляти на життя. Тому Олена досі в Кишиневі, хоч і часто буває у Штатах. Ми сидимо в її технологічному офісі зі скляними стінами, де про молдовські реалії нагадує лише чутний з мансардного вікна гуркіт автомобілей на вибоїнах. А також те, що з вулиці цей офіс не знайдеш: на будинку жодної таблички, і в інтернеті адреси немає. Щоб не привертати зайву увагу: всі більш-менш успішними бізнесами в Молдові зараз змушують “ділитись”.

Крім координації кишинівських конференцій TEDx Олена представляє загалом проект TEDx у регіоні. Вона одна з тих, хто вирішує, схвалити заявку від якогось українського міста на проведення конференції, чи відхилити. / Фото з facebook Олени Зґардан

— У двотисячних олігархи воювали між собою й більшості людей це мало стосувалось. А тепер вони ніби на полювання вийшли. І все — скажи мені, що зараз їм не належить! Від телебачення до інтернет-компаній. Зараз найбільшого провайдера, StarNet, намагаються закрити. Вони ще трішки притиснуть — і не буде з кого податки збирати вже, — з сумною посмішкою каже дівчина.
Чому ж вона не їде звідси? У Зґардан свій план. У розмові жінка часто згадує Майю Санду, колишню міністерку освіти, якій таки вдалось втілити відчутні реформи. Завдяки аналогу ЗНО майже зникли хабарі при вступі до вишів. У школах запровадили нові методики й предмети, результати загальних контрольних миттєво публікують онлайн, що також забирає ґрунт для махінацій. Зараз Санду очолює нову партію PAS (“крок” румунською, а розшифровується абревіатура як Partidul Acțiune și Solidaritate, Партія дії та солідарності) та балотується в президенти. Зґардан допомагає їй як мінімум зі збором коштів. Те, що жінка міркує про політичну кар’єру, відчувається і в її погляді, і в тональності. “Молдова зараз — це країна можливостей”, каже вона. “Тут зараз настільки погано, що ти просто змушений шукати рішення. І ми його знайдемо”.
Але 2009-го, після перемоги “проєвропейців”, чимало молоді теж пішли в політику. Цього не відчулось.
— Дійсно, тоді весь п’ятий поверх будинку уряду був із молодих, із наших знайомих. І вони нічого не змогли змінити, — визнає Зґардан. — Але це все тому, що вони були на других ролях. І їх одраз “розписали”: мовляв, ти людина Плахотнюка, ти Філата, ти ще когось.
— Потенціал молодих активістів зовсім не використовувався, — підтверджує Алайба. — Ставлення було на такому рівні: “Ага, знаєш англійську? Ну, йди поперекладай”. Усе робилось для того, щоб молодь не впливала на звичні процеси.
— Але й ми тоді були романтичні, була ейфорія. А коли тільки вона — результатів мало, — каже Олена. — Але я ставлюсь до цього так: це все було, ніби дитсадок, у якому тобі роповідають, що таке школа. Тоді пішла школа, де дають домашні завдання і все загалом посерйозніш. І ось до університету дійшли зараз.
Насамкінець ділюсь розчаруванням: я приїхав до Молдови подивитись, як Євросоюз позитивно впливає на країну і що з цієї практики може взяти Україна. Але, в підсумку, повертаюсь майже ні з чим. Правила гри змінити не вийшло, люди загалом розчаровані, а покращення — точкові, а не системні.
— Так це ми впливаємо на ЄС! — вигукує Зґардан. — Це Молдова впливає, мисли позитивно.
Від несподіванки я просто сміюсь. Ну чим сьогоднішня Молдова може бути в цьому плані корисна?
— Завдяки нам вони можуть зрозуміти, що в них не так. Видно ж, що не працює воно! Значить, по-іншому має бути. Десятки європейських консультантів приїжджають сюди, і пишуть всі ці рапорти, рапорти, рапорти! І вони для нашого уряду нічого не значать, звичайно. Їм аби гроші сюди йшли — і дуже довго сюди йшло багато грошей, і всім це було вигідно. Та й у консультантів цих прекрасні зарплати, з усілякими надбавками за відрядження. Усім було дуже добре там, де вони були. І зараз непогано. Але не працює воно, не працює — і Молдова яскравий приклад того, що підходи варто змінити.

Текст і фото: Антон Семиженко. Зображення в заголовку — туристичнге лого Молдови.


Серія матеріалів “Далі буде” про Молдову: Орієнтування на місцевості | Що ЄС дав Молдові | Чим живе країна: одразу за Дністром | У Здохнєштах, репортаж із глибинки | Ідеї з Молдови, частина 1 | Прощальний подарунок від СРСР — фоторепортаж про таємний підземний бункер | Голоси: політолог. Інтерв’ю про те, чому так склалось | Як пострадянські правила перемогли європейські | Ідеї з Молдови, частина 2
Далі за маршрутом — Румунія. За проектом можна слідкувати тут, або ж підписуйтесь на нашу розсилку:


usaid

Серія матеріалів стала можливою завдяки проекту «Точне відображення Угоди про асоціацію Україна-ЄС в українських медіа», що реалізується Громадською організацією «Інтерньюз-Україна» у партнерстві з Товариством Лева та Фондом міжнародної солідарності (Польща).
Публікація цього матеріалу стала можливою завдяки підтримці американського народу, що була надана через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID) та Міністерства закордонних справ Республіки Польща. Зміст публікації є виключно відповідальністю редакції “Далі буде” та необов’язково відображає точку зору USAID, уряду США та МЗС Польщі.