Уже сім років ЄС надає Молдові і дипломатичну, і фінансову, й експертну підтримку. Водночас за ці роки Молдова перетворилась на країну, яку активно залишає здібна молодь, а на ключові питання впливає людина без жодної формальної посади. Чому так вийшло? Спробуємо розібратись в останньому молдовському репортажі.

Текст і фото: Антон Семиженко.

Швидко перейти: Кишинів та звіт влади | Ситуація від соціолога | Маргі­нальний Майдан | Голоси Центрального ринку | Як система вміє опиратись | У найва­жли­вішому офісі країни | Молдова як урок для ЄС

ПРЕМʼЄР НА ВІДСТАНІ ПРОТЯ­ГНУТОЇ РУКИ
Кишинів став столицею завдяки хабарю. Коли в Росій­ській імперії міркували, яке поселення зробити центром відво­йо­ваної в турків Бесараб­ської губернії, найбільше шансів мало місто Бендери. Там і Дністер, і фортеця, й дорога — виправ­даний вибір. Кишинів тоді, 1817-го, лише звикав до статусу міста. Здавалось, у цього непред­став­ни­цького скупчення однопо­вер­хових будинків немає шансів. Але кишинівські купці задарували царського посланця цілими бричками різного добра. Для їхнього бізнесу було вигідно, щоб Кишинів мав статус центру — і вони отримали, що хотіли. А місто почало активно розви­ватись.
У XIX-му столітті тут жив архітектор Олександр Бернар­дацці, від якого столиці лишились десятки витон­чених будівель і ретельно розпла­новані центральні квартали. Через це кишинівці люблять порів­нювати своє місто з Одесою, де Бернар­дацці теж активно творив. У XX-му столітті з керів­ництва радян­ською Молдавією почав свій кар’єрний зліт Леонід Брежнєв. Проща­ючись із містом, він розпо­ря­дився закласти тут велике штучне озеро — зараз це улюблене місце відпо­чинку містян під назвою Valea Morilor, Долина вітряків. Потім він теж активно вболівав за маленьку респу­бліку. Тому 1970-ті — роки розквіту Кишинева і його активної розбудови. У нових районах викори­сто­ву­вались матеріали здебільшого білого кольору, через що відтоді молдовську столицю стали називати Білим містом.
Уже давно ця назва некоректна. Білі плити панельних будинків посіріли, фарба полущилась і обсипалась. Теперішній Кишинів — бідна столиця постра­дян­ського суспільства. Уявіть, що будівля київської мерії — в аварійному стані, а ремонт Адміні­страції Прези­дента не вдається закінчити сьомий рік. Що Націо­нальний театр імені Івана Франка по вечорах блимає неоновими спалахами через розміщені в його підвалі «мажорні» казино з нічним клубом. Що місце десятка кафе на Майдані Незале­жності зайняли кіоски обміну валют: перекази трудових мігрантів роблять цей бізнес одним з найста­біль­ніших. Що плитка на доріжках у Маріїн­ському парку береться хвилями — настільки недбало її поклали. В україн­ській столиці уявити таке складно. А молдовська живе цим сьогодні.

На центральній вулиці Кишинева – проспекті Штефана чел Маре.

Утім, відчутно й зміни. Зайти і в мерію міста, й в уряд, і в парламент — не проблема, влада показово відкрита. Знайома журна­лістка за ранковою кавою повідомляє про прес-конфе­ренцію спікера парла­менту і прем’єр-міністра. В системі влади Молдови, яка є парла­мент­ською респу­блікою, це ключові люди. За півгодини я їх бачу, вирішення формаль­ностей із прес-службою займає хвилину.
Прем’єр Павло Філіп та спікер Андріан Канду вигля­дають і поводяться, як зразкові європейські чиновники. Спокійно та ввічливо, практично без емоцій вони відпо­відають на десятки запитань. Питання гострі: і політично, й еконо­мічно Молдова переживає непрості часи. З кінця 2014-го країна живе в режимі скандалу, викли­каного раптовим зникненням із банків­ської системи країни мільярда доларів. Контр­агенти просто не виплатили позичені гроші, й держава мусила виділити 20 мільярдів леїв на підтримку трьох банків. Результат «крадіжки століття» — так ці події називають у країні — знеці­нення державної валюти й ріст цін, призу­пи­нення соціальних програм. Для Молдови мільярд доларів — це дуже багато. Ефект співмірний із тим, який був би, якби така ж сума зникла з бюджета Одещини. Розслі­ду­вання ніби триває, але відчу­тного результату поки нема. Під кінець 2015-го 85 відсотків молдован вважали, що країна йде хибним шляхом. Уряду довіряють менше 10% громадян. Та і Європей­ський союз фактично заморозив співпрацю з країною, перекривши грошові потоки.
— Чверть від суми ми повернемо завдяки кримі­нальним справам, іще з частиною допоможуть детективи, — каже Павло Філіп.
— Громадяни навіть не відчують цієї суми, — запевняє Андріан Канду, хоча молдов­ський лей через кризу втратив третину вартості, і це відчуваєш щоразу, коли щось купуєш. А як віднов­лю­ва­тимуть взаємини з Євросоюзом? Чиновники на це звітують, що за півроку виконали 74 з 82 пунктів плану з втілення Асоціації. Що рефор­му­ється судова система, що нові закони допоможуть зробити незале­жнішими ЗМІ. А до кінця осені парламент має схвалити реформу банків­ського сектору та пакет законів про непід­ку­пність. Ситуація стабільна й контро­льована, запев­няють політики: «Ми зробимо так, що Молдова знов буде лідером серед країн Східного партнерства».

ДИПЛО­МАТІЯ ПРОТИ ГОПНИКІВ
Ці заяви лідери Молдови повто­рюють уже понад рік. Як реагує суспільство, питаю соціолога Віталія Спринчану. Він навчався в Болгарії та США й мав можли­вість там залишитись — однак повер­нувся до рідного Кишинева. Крім наукової діяль­ності, Спринчану також задіяний у роботі фонду підтримки молодих митців Oberliht та в громад­ському активізмі: він органі­зовує акції проти незаконних будів­ництв.

— Ніяких особливих очікувань немає, — каже він. — Риторика незмінна вже сім років, і якщо 2009-го були великі споді­вання, зараз народ сприймає всі ці слова як димову завісу, за якою політичний клас продовжує жити по-старому. Колись це були генсек і свита, потім президент і свита олігархів. Зараз олігархи задають тон. ЄС м’який у своїх заува­женнях. На відміну від Сполу­чених Штатів, Брюселю властивий soft-підхід: «maybe», «it’s a point of discussion». В офіційної влади Молдови останні сім років людське обличчя — це інтелі­гентні, освічені люди. Але вони несамо­стійні в своїх кроках, за ними стоять загар­товані в 90-х ділки, по суті гопники. Які спокійно роблять свої справи далі.
Як це відбу­ва­ється? Реформи роблять так, щоб не заважати корупції, запевняє Ігор Боцан, колись фізик молдов­ської Академії наук, а зараз ведучий одного з найго­стріших молдов­ських політичних ток-шоу Interpol.
—- Наприклад, реформа органів юстиції відбу­валась так: на виділені гроші прово­дились євроре­монти, закупо­ву­вались дорогі меблі, сучасні плазмові телевізори. Були різні майстер-класи, тренінги та курси. Але в підсумку зараз довіра до судової системи Молдови нижча, ніж була раніш.
Зарплата держслу­жбовців Молдови не перевищує тисячі євро для найвищої ланки та 500 — для середньої. При цьому десятки суддів живуть у дорогих приватних будинках і носять дорогі годинники. Натякають на зв’язки суддів із місцевими бізне­сменами.
— Амери­канці заплатили за встанов­лення системи випад­кового розподілу справ, щоб ніхто не міг вплинути на те, який суддя яку справу розгля­датиме, — каже Віталій Спринчану. — Але наші її якось підкрутили, і все одно потрібні справи опиня­ються в потрібних людей.
А як же грома­дянське суспільство?
— У нас воно специ­фічне, — відпо­відає соціолог. — В основному його представ­ляють неурядові органі­зації, що живуть на західні гранти. А в західних партнерів тривалий час була позиція: «не варто сильно крити­кувати, давайте дамо їм шанс». Це зараз антико­ру­пційна Transparency International активна й жорстка, а до 2014-го всі були значно спокійніші. Плюс члени цих органі­зацій, живучи в достатку, в багатьох випадках стали значно ближчі до політиків, ніж до суспільства. А коли ти постійно з ними спілкуєшся, ходиш на прийоми — сильно вкусити вже не можеш.

ЗГАСЛИЙ ПРОТЕСТ
Холодний душ молдов­ській владі забез­печило інше — масові протестні мітинги. На головний майдан країни, Площу народних зборів, із осені 2015-го виходили десятки тисяч людей. З’явилось і наметове містечко. Народ вимагав розслі­дувати крадіжку мільярда й змінити все керів­ництво країни. Резуль­татом багато­ти­сячних зібрань стала поява політичної партії DA (Demnitate și Adevăr, Гідність і правда). Її лідер Андрій Нестасє балоту­ється на виборах прези­дента Молдови, що відбу­дуться 30 жовтня.
Намети DA досі стоять на головній площі країни. Довкола них повним ходом іде ремонт тротуару й дорожнього полотна. Через розриті ділянки йду до проте­сту­валь­ників. Їх, утім, майже немає. Лише четверо чоловіків не надто інтелі­ген­тного вигляду за столом грають у карти. Пачкою цигарок прити­снуто кілька купюр: грають на гроші.

Проте­сту­вальники ставляться з підозрою, просять показати посвід­чення. На питання «звідки ви?» один відпо­відає: «з Молдав­ської радян­ської соціа­лі­стичної респу­бліки».
Питаю, чи щось змінилось за рік їхнього перебу­вання на площі.
— Майже нічого, — визнає чоловік у синій куртці, який назвався Ігорем. — Хіба що кілька людей сидять там, де їхнє місце — у тюрмі. Колишній прем’єр-міністр Влад Філат, бізнесмен та мер міста Оргеїв Ілон Шор. Руху є трошки. При цьому ми постійно під радаром. Бачиш, он стоїть автомобіль Publika TV?
З іншого боку площі, дійсно, стоїть автівка з логотипом молдов­ського провла­дного телеканалу.
— Вони слухають, про що ми зараз тут говоримо. Але ми вже звикли. Ніхто звідси так просто не піде.
— Вас же тут кілька людей всього. Хто вас боїться? — питаю. Ігор криво всміха­ється, показуючи на телефон:
— Ти хочеш, щоб я зробив один дзвінок? Сюди за годину прийде стільки народу, скільки нам треба. І не просто дядя Ваня з сапою — а люди, навчені двома війнами.
До наметів підходить інший чоловік, молодший за моїх співро­змов­ників, міцніший та краще вдягнутий. Пильно дивиться на мене, тоді один з мітин­гу­валь­ників показує, що все спокійно. Молодик лишається слухати.
— За Радян­ського союзу молдавани ніколи не їздили на заробітки. Хіба що до Сибіру, в тайгу, щоб лісу звідти привезти й на будинок заробити, — каже старший чоловік із сивими вусами. Його біла сорочка розсті­бнута аж до живота. — А тепер поголовно їдуть — і не повер­та­ються, бо нема сенсу повер­татись! Залишають свої великі, красиві будинки… Ніколи в нашій історії такого не було.
— А якщо цю владу приберете — маєте, на кого замінити?
— Нема, нема на кого, — зітхає він. — У цьому й біда: один пов’язаний з Москвою, інший — з Москвою, третій з румунами, четвертий ще чорт зна з чим. Але треба просто зняти цих, а тоді спробувати знайти в Молдові нормальну людину — якщо тут ще є нормальні люди.
Те, що лишилось від колись масового наметового містечка, нагадало проплачені акції під україн­ськими Націо­нальним банком чи Кабміном. Ділюсь враженням зі Спринчану.
— Колись це був потужний протест. Але ніхто не знав, що з ним робити, — відпо­відає він. — Зібрання десятків тисяч людей перетво­рю­вались то на співи патрі­о­тичних пісень, то на «екскурсії по пам’ятних місцях». Врешті-решт оформилась партія — причому невідомо, як обирали її президію. З народом не консуль­ту­вались: відчу­валось, що він наче для масовки. Не факт, що DA навіть до парла­менту пройде. Але є в протесту й позитивний бік: люди навчились самоор­га­ні­зо­ву­ватись. Зрозуміли, що можна захоплювати громад­ський простір, розбивати там наметові містечка — і їхнє життя підтри­му­ва­тимуть сотні містян. Колись у майбу­тньому це стане в нагоді. І це поки що головний позитив.
За тиждень після мого повер­нення в Україну рештки наметового містечка без жодного опору знесли працівники муніци­пальних служб.

ЕКОНОМІКА ПʼЯЦА ЧЕНТРАЛЕ
Мені пощастило з житлом: у хостелі працює купа молоді. Настя, Валерія й Марк приїхали до Молдови на літо — взагалі ж вони навча­ються за кордоном. Марк у Сполу­чених Штатах, Настя в Італії, Валерія у Британії. Дівчатам по 20 років, і нам простіше спілку­ватись англій­ською, ніж росій­ською.
Марк вчиться на політолога, Настя на соціолога, Валерія — на перекладача з англій­ської. У повер­ненні до Молдови впевнений лише Марк: політичне життя тут кипить, і добре оплачувана робота йому знайдеться. При нагоді питаю хлопця: чому реформи тут такі повільні, попри зовнішні зусилля?
— Не забувай, що в нас є ще один фактор впливу, — вказує він на важливий момент. — Росія. Соціа­лістів та комуністів ніхто не скасо­вував, проро­сійська соціа­лі­стична партія в Молдові зараз найпо­пу­лярніша. Європейці розуміють, що якщо вони сильно тисну­тимуть на молдовську владу — ті легко переорі­єн­ту­ються на Москву. Бо та завжди готова допомогти грішми, і їй чхати на реформи — аби лояль­ність була.
По вечорах у хостелі проходять вечірки, збира­ється кишинівська молодь. Цікавлюсь, як їм живеться. Скільки виходить заробляти в Кишиневі?
— Припу­стимо, ти один із найкращих у своїй сфері, наприклад, дизайнер чи рекламник. Якщо працюєш із ранку до вечора й часто по вихідних — може, і матимеш 800 доларів, — каже графітчик Траян. — Але це винятки. Загалом зарплата 3–5 тисяч леїв вважа­ється класною. 10 тисяч — умовна стеля. Хоча це всього лиш 500 доларів. Ну й це Кишинів, у інших молдов­ських містечках взагалі нічого ловити.
— Я своїм людям трохи більше плачу, — каже арт-директор місцевої рекламної агенції Le Burо Радіон Чічік. — Але тут з’являється інший фактор. Творчій людині важливе середовище, в якому вона живе. Хороші художник, програміст чи верстальник знайдуть собі роботу за пристойні гроші майже будь-де на планеті. А тепер порів­няйте Берлін з його тисячею цікавих місць — і Кишинів, де лише кілька нормальних кафе й один цікавий кінотеатр. Тому за кілька тижнів одна з моїх дизай­нерок виїде в Барселону, і я її не відмовляю.
Ранком заходжу в офіс Le Buro. Це цілий особняк у центрі міста. На столах — нова техніка Apple, перед входом — дві автівки Mini Cooper, брендовані логотипом агентства.
— Буду чесним: наші клієнти — це наші родичі. В них кілька будівельних компаній, — зізна­ється Радіон. — Вони ж і вклали в нас із перспе­ктивою на майбутнє. Якщо б ми жили тільки за свої, все було б набагато скромніше. Знаєте, є такий жарт: так, у Молдові ринкова економіка. Вся наша економіка — на Центральному ринку.
Кишинів­ський Центральний ринок, Piaţa Centrală — знакове місце. Вже майже 200 років у самому центрі столиці — по-східному гамірні, тісні та строкаті торгові ряди. Частина кишинівців називають «п’яца чентрале» клоакою, хтось колоритною родзинкою — але час від часу сюди заходять усі: на ринку задешево можна знайти і продукти, й одяг, і купу дрібниць для госпо­дарства.

В овочевих рядах акура­тними гірками складено ґоґошари — місцевий різновид солодкого перцю. Він практично як куля, дуже м’ясистий і є в раціоні майже кожної молдов­ської сім’ї.
Питаю в продавчинь гогошар, чи зміню­ється щось у молдов­ському житті.
— Ну, красти відкритіше стали, — відпо­відають. — Як заходиш до лікарні, там одразу відкри­вають шухляду: мовляв, сюди.
— А якщо в суд піти?
— Та ні. Тут ніхто нікого не боїться. Суди крадуть, поліція краде, депутати крадуть. Один Бог хіба допоможе, та й усе.
— Лише на нього споді­ва­єтесь? Може, на вибори ще є сенс?
— Ми вже нічого не чекаємо. Живемо нинішнім днем, та й усе.
Більше надій має Володимир, продавець посуду. Але не на Кишинів, а на Бухарест. Життя в Молдові налаго­диться, лише якщо ці землі стануть частиною Румунії, упевнений він.
— Там корупція у владі подолана, тут ні. Там зарплати й пенсії дозво­ляють прожити, а тут я за квартиру плачу дві тисячі лей, а пенсія моя сімсот. Там народ активний, є якийсь рух і розвиток. А тут усі виїхали, сметана народу виїхала — лишились самі інваліди й імпотенти, — кинув чоловік.
А причину бід Молдови знає Євген. Він чистить молоді волоські горіхи й продає їх просто на вулиці. Повний півлі­тровий пласти­ковий стакан коштує 15 лей, тобто 18 гривень. Таких продавців чимало на вулицях Кишинева в серпні та вересні. Їхні долоні чорні від лушпиння молодих горіхів.
— Є одне слово, яке пояснює все, — запевняє він. — І це слово — куметрія. Це як кумівство, але в нас родина більша і зв’язки тісніші, ніж у вас, тому треба окреме слово. Кожен тягне у владу своїх. І виходить, що, по-перше, всюди непро­фе­сіонали, а по-друге, коли хтось щось вкраде — інший його захистить. Адже всюди рідні, усюди друзі. Так Молдова й стала такою, яка зараз. І ніякі реформи від ЄС цього поки не змінили.

БОРОТЬБА ЗА EXCEL-ФАЙЛ
Думітру Алайба намагався розірвати це порочне коло. 34-річний чоловік навчався фінансам у Фінляндії, тоді працював у Хельсінкі, Бухаресті, Ризі та Відні. Каже, часом прикидає в думках, скільки б уже заробив, якби там лишився. Але тут Думітру цікавіше. З 2013-го до початку 2016-го він працював в уряді над спрощенням дозвільної та податкової систем. Головне досягнення його команди — широкий загал отримав доступ до реєстру заснов­ників усіх компаній Молдови. Це прибрало чимало білих плям в економіці країни.
— Але як це було! Більше року домагались того, що можна було б зробити за два дні, — згадує Алайба. — Спротив ішов від міністра інфор­ма­ційних техно­логій та зв’язку. Зараз він — наш прем’єр.
Опублі­кувати реєстр вдалось завдяки тиску преси й неуря­дових органі­зацій. Відчу­ваючи, що можли­вість може швидко зникнути, команда Думітру просто виклала в мережу Excel-файл із даними.
— Просто не було часу оформити все красиво, у вигляді сайту. Розуміли, що або зараз, або хтозна-коли — і натисли «опублі­кувати».

Алайба давно захоплю­ється бігом. Днями пробіг Берлін­ський марафон. / Фото з facebook Думітру.

Алайба звіль­нився в січні, після призна­чення чинного уряду. Його обурив сам процес. Відбу­валось це так: спершу кілька місяців коаліція з Ліберальної та Демокра­тичної партій не могла зібрати достатньо голосів для нового прем’єра. Тоді 11 січня до депутатів цих правих партій раптово приєд­ну­ється ще 21 депутат, 14 із яких — комуністи. Опозиція запевняє, що питання вирішено грішми, звучали навіть розцінки: від $200 тисяч до $2 мільйонів за депутата. Представники влади та нові учасники коаліції все спросто­вують, однак обурений народ виходить на вулиці з вимогою розпу­стити парламент, оскільки теперішній вже не відображає інтереси виборців. На цьому тлі 20 січня на 16 годину раптово призна­чають голосу­вання за новий Кабінет міністрів. Його склад та програма з’являються лише за півтори години до цього. Парламент оточують тисячі проте­сту­валь­ників, тоді як всередині депутати за приско­реною проце­дурою, без обгово­рення схвалюють новий уряд. Усе займає 33 хвилини: новоспе­чений прем’єр Павло Філіп навіть не читає вже написане звернення. Розлю­чений натовп, відті­снивши поліцію, забігає в будівлю парла­менту, однак депутати встигають увтекти через службові чорні виходи. З того часу опози­ціонери називають Молдову «захопленою державою». Цей термін вживає й Генеральний секретар Ради Європи Торбйорн Яґланд, зокрема у статті для The New York Times.
— Це, зокрема, через те, що Європа була надто м’якою, — каже Алайба. — Треба було наполе­гливіше домагатись реформи судової системи, реального антико­ру­пційного поступу. Так, доріг і дитсадків відре­мон­тували чимало — все це добре. Але це відбулось тому, що це зручно для наших політиків, які можуть показати на дитсадок зі словами: ось, бачите, це завдяки нам. І за них продов­жують голосувати. А те, що політикам незручно, не втілю­ється. І в підсумку маємо, що success story Молдови зводиться до успіху конкретних політиків. От у них дійсно все склалось.

SUCCESS STORY
Те, що куметрія є головною причиною молдов­ських бід, чутно від майже кожного співро­змовника. Але ще частіше звучить інше слово, прізвище — Плахотнюк. Влад (Володимир) Плахотнюк є водночас наймо­гу­тнішою та найне­улю­бле­нішою людиною в Молдові. Антирейтинг чоловіка, за кількома соціо­ло­гі­чними опиту­ва­ннями, перевищує 90%. При цьому він, формально простий приватний підпри­ємець, називає себе «коорди­на­тором коаліції» — і офіційна влада з цим погоджу­ються. Це Плахотнюк, а не офіційний президент Молдови Ніколае Тімофті їде з візитом до Сполу­чених Штатів. Це він роз’яснює дії влади та ділиться її планами. Він публічно хвалить прем’єра та спікера за успішну прес-конфе­ренцію. Хоча міг би й при особистій зустрічі: врешті-решт, Павло Філіп — однокурсник Плахо­тнюка, а на весіллі Канду олігарх був свідком. Куметрія в дії.

Нелюбов до Плахо­тнюка особливо відчутна у фб. Це одна з обкла­динок пабліка «Типичная Молдова». Обігрують слова Плахо­тнюка про те, що його улюблений фільм — «Хрещений батько».

Як вийшло, що на верхівці політичної влади Молдови опинився комерсант?
— На постра­дян­ському просторі тради­ційна ситуація, коли біля лідерів держави форму­ється група підпри­ємців, які збага­чу­ються самі й роблять багатшими своїх покро­ви­телів, — каже Віталій Спринчану. — Так було в росій­ського прези­дента Бориса Єльцина, було таке й в Україні. Принаймні, за Януковича. І в Молдові кожен президент мав таких набли­жених бізне­сменів. У першого прези­дента Мірчі Снєгура був Борис Бірштейн, фірма якого більше десяти років друкувала молдовські паспорти й заробляла на кожному. У другого прези­дента Петра Лучин­ського є син Кирило, у свій час великий медіа­магнат. Володимир Воронін теж мав групу таких бізне­сменів, і Влад Плахотнюк був одним із них. Він поступово збирав під однією парасолькою банки, паливні компанії та медійні активи.
У
 Вороніна була стратегія “розділяй та володарюй”: він нікому з бізне­сменів не давав піднятись надто високо. Якщо хтось починав вирізнятись, від його майна та впливу трохи “відщи­пували”. Плахотнюк розумів, що на нього чекає така ж участь — і вирішив змінити табір, перейшовши до «європейців».
— А потім ця «піраміда» перевер­нулась, — продовжує політолог Оазу Нантой. — Політики різних мастей опинились під Плахо­тнюком. Це він дає гроші та визначає вектори. Це він встановлює правила гри в політиці та бізнесі. А що ж ви хочете: в його власності найбільші молдовські телеканали та радіо­станції.

Про таку людину не може бути мало чуток, і за кілька днів у Молдові я дізнаюсь багато екзоти­чного. Що Плахотнюк — геній, який спить лише кілька годин на добу, а решту часу вболіває за долю Молдови. Що він зібрав бійцівські клуби країни в оперному театрі, щоб у вишуканому інтер’єрі показати, хто тут хазяїн. Одні кажуть, що він надзви­чайно ерудо­ваний, інші — що зовсім не вміє говорити на публіці. Що за ним стоять значно впливовіші московські політики.
Ніж вірити всьому, краще просто поговорити з чоловіком. Місцеві журна­лісти кажуть, що домов­лятись про інтерв’ю з Плахо­тнюком сенсу немає: нібито «коорди­натор» спілку­ється лише з лояльними праців­никами власних медіа. Тому, ніж витрачати час, просто йду до його офісу, скромно названого Global Business Centre — якісь відповіді там усе одно отримаю.

Global Business Center та весняний протест під ним. Джерело фото – скріншот з відео Youtube.

Головний епітет, що спадає на думку в зв’язку з GBC — по-багатому. Тут і тераса на даху, і «престижні» чорний та золотий кольори в зовні­шньому оформ­ленні, й панелі з дорогого темного дерева та шкіряні меблі в холі. На ресепшені кажу мету візиту: приїхав писати про хід євроін­те­грації, однак у всіх розмовах згадують Плахо­тнюка як першо­причину всього, здебільшого в негативному ключі. Маю висві­тлити і його позицію.
Охоронець записує мої дані, зникає. Тоді приходить із началь­ником охорони, лисим міцним підозрі­ливим чоловіком. Той просить повторити мету візиту, записує дані закор­донного паспорта, тоді внутрі­шнього україн­ського, тоді просить молдов­ський номер мобільного, за тим україн­ський, тоді питає про місто прожи­вання… Потрапити на зустріч із прем’єр-міністром та спікером було незрів­нянно простіше. То хто ж тут джерело влади?
За кілька хвилин до мене підходить чоловік років 35 — у прикра­шеній кольо­ровими вставками сорочці, лакованих туфлях. Мабуть, це найдо­рожче вбрана людина з усіх, яких мені доводилось бачити в Молдові.
— Влад Плахотнюк, на жаль, не може. Але я готовий відпо­вісти на всі ваші питання.
Чоловік представ­ля­ється Адріаном Раду. Дає свою електронну пошту, адреса якої свідчить, що він — піар-директор медіа­групи Prime, медійного активу Плахо­тнюка. До цієї групи входить і телеканал Publika TV, автівка якого чатувала біля наметового містечка опозиції.
Адріан проводить мене до конференц-зали з обшитими білою шкірою кріслами та масивним темним столом.
— Чому молдовська влада рапортує про успіхи, а населення країни скоро­чу­ється все швидше?
— А що тут ненор­мального? — дивується піарник. — Це відкритий світ. Зараз поїхали, колись приїдуть.
Дійсно, в Молдови чимало проблем, погоджу­ється Раду. Дійсно, Євросоюз ставиться набагато прохо­ло­дніше, ніж колись. Справді, економіка не радує.
— Але ж ми працюємо дуже швидкими темпами. Так, цей кабінет міністрів прийшов до влади зі… складнощами. Але нам усе вдалось: подивіться, в коаліції є всі від комуністів до лібералів, і Плахотнюк сказав кожній політичній силі: «Вам не буде соромно перед своїми виборцями за те, що ви зараз робите». До речі, ви ж у курсі, він їздив до США, там його приймали, з Нуланд ледь не цілувався? Так що все нормально.

Влад Плахотнюк прийшов до молдов­ського лялькового театру Licurici — щоб подивитись, як живуть «справжні ляльководи». Фото kp.md.

— Чому саме Плахотнюк? Як так вийшло, що він усім керує? — питаю. — Кажуть багато різного аж до геніаль­ності. Але ж усі ми просто люди.
— Так він справді геніальний! — захоплено запевняє Раду. — Те, що він спить по кілька годин на добу — це правда. Часом, коли з ним говорити — може здатись, що він тебе не чує. Він, справді, може думати про щось своє — але паралельно дуже уважно сприймає все, що ти кажеш. І що б це не було, від економіки до гінеко­логії — він розбе­реться й дасть квалі­фі­ковану відповідь. Це дуже ерудована людина! Без його зусиль, без його старань влада в Молдові просто розси­палась би. А він — надійний стрижень для всіх.
Раніше Плахотнюк діяв не сам, нагадує Адріан. Мав партнера, прем’єр-міністра Влада Філата.
— І так вони працювали роками: Плахотнюк більше в тіні, приймав рішення й керував процесами. А Філат був публічним обличчям молдов­ськиї влади, — представник олігарха вже зовсім відвертий. — А тоді Філат вирішив не ділитись — намарив, що він здатен потягнути все сам. І почав водитись із братами Цопами, кровними ворогами Плахо­тнюка. Який сприйняв це, як оголо­шення війни. Що ж, на війні треба воювати. Філат війну програв — і тепер сидить, відпо­чиває.
Колишні акціонери першого молдов­ського комер­ційного банку Victoriabank Віктор та Віорел Цопи запев­няють, що є жертвами рейдер­ських атак Плахо­тнюка. Вони живуть у Німеччині й Канаді, оскільки в Молдові їх засудили до 10 років позбав­лення волі. Цопам належить телеканал Jurnal TV, який підтримує опозицію. А Влада Філата, прем’єр-міністра Молдови з осені 2009-го по весну 2013-го, два місяці тому засудили до 9 років ув’язнення за нібито участь у «крадіжці століття». Затримали його раптово, просто в парла­менті, де той був депутатом. Генеральний прокурор Молдови прийшов на сесію подавати у відставку, а натомість озвучив вимогу зняти з Філата депутатську недотор­кан­ність.
— Ви не слухайте сильно опозицію. Там свої інтереси має Москва — навіть у тих партіях, які нібито проєв­ро­пейські, — обтічно натякає Адріан. — Ви в Україні добре знаєте, що таке інфор­ма­ційна війна з Росією. От і в нас, повірте, те саме.
І тим не менше, запевняє Раду, Плахо­тнюку вдається з цим боротись.
— Нам майже перекрили міжна­родне фінан­су­вання — але, все одно, країна живе. Зарплати випла­чу­ються, якісь проекти втілю­ються. Звичайно, народ, end user може цього ще не відчувати. Але, знаєте, в нас є стратегія, — піднесено каже чоловік. — Цей документ ще не всі бачили, але ми підго­тували план розвитку до 2020 року. Там стільки всього, що, повер­та­ючись до вашого першого питання… Я б хотів, щоб моя донька залишилась жити в Молдові.
Як добре, що переді мною це питання не стоїть.

ЧОМУ МОЛДОВА ВЧИТЬ ЄС
Ті ж, хто мають про це думати й витри­мують конку­ренцію на світовому рівні, в основному приймають інше рішення.
— Якось у мене в фейсбуці за три дні десь сім сімей опублі­кували спові­щення: Moved to Amsterdam, Moved to Berlin, — каже Олена Зґардан. — Стільки людей їде, що просто не встигаєш встежити. Причому всі з потен­ціалом. Якщо раніше за кордон їхали ті, хто старший, робоча сила — то зараз ми втрачаємо мізки.
Зґардан і сама з таких. Вона координує кишинівську інтеле­кту­альну конфе­ренцію TEDx, запустила платформу крауд­фан­дингу Guvern24 на зразок україн­ського Спіль­но­кошту. Також її компанія залучена в ряд амери­кан­ських IT-проектів, що дає змогу достатньо заробляти на життя. Тому Олена досі в Кишиневі, хоч і часто буває у Штатах. Ми сидимо в її техно­ло­гі­чному офісі зі скляними стінами, де про молдовські реалії нагадує лише чутний з мансар­дного вікна гуркіт автомо­білей на вибоїнах. А також те, що з вулиці цей офіс не знайдеш: на будинку жодної таблички, і в інтернеті адреси немає. Щоб не привертати зайву увагу: всі більш-менш успішними бізнесами в Молдові зараз змушують «ділитись».

Крім коорди­нації кишинів­ських конфе­ренцій TEDx Олена представляє загалом проект TEDx у регіоні. Вона одна з тих, хто вирішує, схвалити заявку від якогось україн­ського міста на прове­дення конфе­ренції, чи відхилити. / Фото з facebook Олени Зґардан

— У двоти­сячних олігархи воювали між собою й більшості людей це мало стосу­валось. А тепер вони ніби на полювання вийшли. І все — скажи мені, що зараз їм не належить! Від телеба­чення до інтернет-компаній. Зараз найбільшого провайдера, StarNet, намага­ються закрити. Вони ще трішки прити­снуть — і не буде з кого податки збирати вже, — з сумною посмішкою каже дівчина.
Чому ж вона не їде звідси? У Зґардан свій план. У розмові жінка часто згадує Майю Санду, колишню міністерку освіти, якій таки вдалось втілити відчутні реформи. Завдяки аналогу ЗНО майже зникли хабарі при вступі до вишів. У школах запро­вадили нові методики й предмети, результати загальних контрольних миттєво публі­кують онлайн, що також забирає ґрунт для махінацій. Зараз Санду очолює нову партію PAS («крок» румун­ською, а розши­фро­ву­ється абреві­атура як Partidul Acțiune și Solidaritate, Партія дії та солідар­ності) та балоту­ється в прези­денти. Зґардан допомагає їй як мінімум зі збором коштів. Те, що жінка міркує про політичну кар’єру, відчу­ва­ється і в її погляді, і в тональ­ності. «Молдова зараз — це країна можли­востей», каже вона. «Тут зараз настільки погано, що ти просто змушений шукати рішення. І ми його знайдемо».
Але 2009-го, після перемоги «проєв­ро­пейців», чимало молоді теж пішли в політику. Цього не відчулось.
— Дійсно, тоді весь п’ятий поверх будинку уряду був із молодих, із наших знайомих. І вони нічого не змогли змінити, — визнає Зґардан. — Але це все тому, що вони були на других ролях. І їх одраз «розписали»: мовляв, ти людина Плахо­тнюка, ти Філата, ти ще когось.
— Потенціал молодих активістів зовсім не викори­сто­ву­вався, — підтверджує Алайба. — Ставлення було на такому рівні: «Ага, знаєш англійську? Ну, йди попере­кладай». Усе робилось для того, щоб молодь не впливала на звичні процеси.
— Але й ми тоді були роман­тичні, була ейфорія. А коли тільки вона — резуль­татів мало, — каже Олена. — Але я ставлюсь до цього так: це все було, ніби дитсадок, у якому тобі роповідають, що таке школа. Тоді пішла школа, де дають домашні завдання і все загалом посер­йозніш. І ось до універ­ситету дійшли зараз.
Насам­кінець ділюсь розча­ру­ванням: я приїхав до Молдови подивитись, як Євросоюз позитивно впливає на країну і що з цієї практики може взяти Україна. Але, в підсумку, повер­таюсь майже ні з чим. Правила гри змінити не вийшло, люди загалом розча­ровані, а покра­щення — точкові, а не системні.
— Так це ми впливаємо на ЄС! — вигукує Зґардан. — Це Молдова впливає, мисли позитивно.
Від неспо­ді­ванки я просто сміюсь. Ну чим сього­днішня Молдова може бути в цьому плані корисна?
— Завдяки нам вони можуть зрозуміти, що в них не так. Видно ж, що не працює воно! Значить, по-іншому має бути. Десятки європей­ських консуль­тантів приїжджають сюди, і пишуть всі ці рапорти, рапорти, рапорти! І вони для нашого уряду нічого не значать, звичайно. Їм аби гроші сюди йшли — і дуже довго сюди йшло багато грошей, і всім це було вигідно. Та й у консуль­тантів цих прекрасні зарплати, з усілякими надбавками за відря­дження. Усім було дуже добре там, де вони були. І зараз непогано. Але не працює воно, не працює — і Молдова яскравий приклад того, що підходи варто змінити.

Текст і фото: Антон Семиженко. Зобра­ження в заголовку — туристичнге лого Молдови.


Серія матеріалів «Далі буде» про Молдову: Орієн­ту­вання на місце­вості | Що ЄС дав Молдові | Чим живе країна: одразу за Дністром | У Здохнєштах, репортаж із глибинки | Ідеї з Молдови, частина 1 | Прощальний подарунок від СРСР — фоторе­портаж про таємний підземний бункер | Голоси: політолог. Інтерв’ю про те, чому так склалось | Як постра­дянські правила перемогли європейські | Ідеї з Молдови, частина 2
Далі за маршрутом — Румунія. За проектом можна слідкувати тут, або ж підпи­суйтесь на нашу розсилку:


usaid

Серія матеріалів стала можливою завдяки проекту «Точне відобра­ження Угоди про асоціацію Україна-ЄС в україн­ських медіа», що реалі­зу­ється Громад­ською органі­зацією «Інтерньюз-Україна» у партнерстві з Товари­ством Лева та Фондом міжна­родної солідар­ності (Польща).
Публі­кація цього матеріалу стала можливою завдяки підтримці амери­кан­ського народу, що була надана через Агентство США з міжна­ро­дного розвитку (USAID) та Міністерства закор­донних справ Респу­бліки Польща. Зміст публі­кації є виключно відпо­від­аль­ністю редакції «Далі буде» та необов’язково відображає точку зору USAID, уряду США та МЗС Польщі.