Софія: середній клас. Протести й барбершопи

Перша частина репортажу з болгарської столиці — тут.

Текст: Антон Семиженко.

— Назви якесь українське містечко з населенням у сім тисяч, — Еміль Ясім заскочує дивним питанням.
— Турка. Ямпіль на Вінниччині. Рогатин.
— От уяви, що все населення Рогатина на чотири роки переселяється у Францію і живе за місцевими правилами. Потім, хто хоче, повертається. Наскільки сильно це змінило б Україну? А тепер уяви, що таке переселення райцентра відбувається щороку. От і відповідь на питання про вплив ЄС. У нас кожен рік 7 тисяч першокурсників із 50 виїжджають учитись до Європи. Ті, хто повертаються — вже зовсім інші люди, які й змінюють Болгарію.
30-річний Ясім і сам із тих, хто змінює країну. Він запускає молодіжні медіапроекти, допомагає розподіляти гранти на вирішення місцевих проблем самими мешканцями сел та містечок. Активний у фейсбуці й на вулиці, Еміль дійсно має багато енергії — це помітно навіть за жестикулюванням.
— Уперше ці тисячі відправились у Європу 2007-го. Повернулись 2012-го — і ми одразу почали це відчувати, — каже чоловік. — Наприклад, влітку 2013-го в Болгарії були протести проти уряду. Рушійною силою цих протестів була добре освічена активна молодь. Схоже, як у вас — пам’ятаєш?
Протести літа й осені 2013-го було скеровано проти уряду Пламена Орешарського. Тодішня коаліція була дивним поєднанням лівих та ультраправих сил — і їхнє правління звинувачували в корупційності, підкилимних рішеннях, зневаги до громадянських свобод та укладанням контрактів із порушенням правил ЄС. Протестувальники організовували багатотисячні ходи, перекривали одну з ключових транспортних артерій Софії — Царградське шосе, “захоплювали” приміщення університетів.
— Спершу влада відбулась незначними звільненнями, намагаючись таким чином знизити напругу в суспільстві. Частково це вдалось. Але 1 жовтня студенти Софійського університету заблокували приміщення, відмовились виходити звідти, і в результаті запустили наступний виток протесту, — згадує Ясім.

Протест на площі Незалежності. Осінь 2013-го.
Нерідко протестувальників збиралось понад 20 тисяч.
"Окупація" студентами Софійського університету.

Як і в Україні 2013-го, влада намагалась організувати провладні демонстрації, але відгуку в суспільстві вони не знайшли. Врешті-решт наступного літа уряд подав у відставку. У жовтні 2014-го відбулись дострокові парламентські вибори.
— Багато що змінилось по суті? — питаю.
Чоловік бере паузу. В попередньому онлайн-спілкуванні він казав, що в Болгарії залишилось чимало посткомуністичного. що є проблема з незалежними ЗМІ. Він зміг назвати лише одну газету й три інтернет-сайти, які були б незалежні від політиків.
— Головним є те, що багато людей стали активними. Соцмережі тепер це значний чинник громадського життя. Якщо якийсь важливий факт не потрапляє в головні ЗМІ, про нього все одно згадують у Facebook, розгортається дискусія і влада вже не може не реагувати. Їй побільшало роботи, — всміхається активіст. — Але, звичайно, це не та влада й не ті правила, які приймає сучасне покоління болгар. Не знаю, що буде далі, коли кількість добре освічених активних людей зростатиме. Думаю, будуть ще протести. Сподіваюсь, мирні.
— Чому ж, незважаючи на прихід ЄС, правила не змінились? Болгарія досі “частково вільна” у рейтингу свободи ЗМІ. Це дивує.
— А знаєш, як у нас відбувся перехід від комунізму до нового ладу? — Еміль простягає мені долоню, потискає мою. — Ось так. Справи здали, справи прийняли, “сподіваємось на подальшу співпрацю”. Тобто, грубо кажучи, змінились тільки обличчя й трохи правил. А більшість практик продовжились. І є один момент, принциповий конкретно для мене. Потрібна люстрація. Дуже хотілося б знати, хто з нинішніх політиків був частиною системи в комуністичні часи, зокрема спецслужб. Ідеальним було б заборонити їм займати державні посади, але хай би бодай просто назвали прізвища. Щоб суспільство знало, ким ці люди були чи є насправді. У вас із цим, до речі, як?

У Софії чимало місць, де легко відчути себе в минулому: від старенького кафе до коридорів будівлі Спілки письменників, від під’їздів у спальних районах (вони часто просять ремонту) до прохідної Національної академії театрального й фільмового мистецтва. Поступово старі місця заповнюють нові сенси. І найяскравіше це помітно в будівлі одразу за Сточна гара, вантажною залізничною станцією. Це непоказна, заводського типу семиповерхівка в кількох кілометрах від центру міста. За комунізму там знаходився резервний запас харчів. Зараз будинок став штаб-квартирою десятка молодіжних ініціатив, від хіпстерських кафе до галерей, від критого скейт-парку до майстерні виробів із металу.

CultureLab іззовні.
Чудомир Драґнєв з Looney Tools.
Майданчик для виступів.
В одній з майстерень декору.
Результат роботи дизайн-бюро.
На сходах.

Більшості людей, які тут з’являються, від 20 до 30 років. Більшість бували за кордоном, принаймні у Греції: тут це популярний напрям пляжного відпочинку. Більшість, що досі незвично для Болгарії, спілкуються англійською на розмовному рівні. І покладають на свою країну великі сподівання.
— Що б там не було: наскільки б нас не тягнуло назад минуле, наскільки б не дошкуляла корупція чи вузьке мислення — у першу чергу тут цікаво,— каже Самуїл Джоганов з арт-галереї Underground. — Багато роботи довкола, це й захоплює.
— Не скажу про дрібні містечка, але в Софії мати пристойний дохід складно, але можливо, — додає співзасновниця галереї Міґілена Савкова. — Я кажу про гроші, які дозволяють раз на квартал виїхати кудись у Європу. Походити, понадихатись тим, чого вдалось досягти — і повернутись сюди втілювати.
— Зараз я роблю замовлення для клієнта з Португалії. А тиждень тому для хорватів робив, — каже Чудомир з майстерні металевого декору Looney Tools. — Кордонів тут у ЄС нема, по суті, ні фізичних, ні економічних. Є культурні й ментальні. Ті болгари, які мислять сучасно, змогли за ці кордони вийти. І їм чудово ведеться: пізнають світ, співпрацюють з усім континентом. Половина мого спілкування в житті зараз — англійською мовою. Я живу в європейському контексті, в мене європейський дохід. А витрати болгарські. І клімат дуже хороший у нас. І фрукти з овочами. Виноград уже відійшов, але нашу лютеницю, закуску з запеченого перцю, обов’язково спробуйте.

 
Подорожній у центрі Софії. Із касетного магнітофона звучать народні мелодії.
Типовий будинок у старому центрі Софії.

На Македонській площі, за кілометр від центру Софії, на стіні старенької будівлі висить вивіска: Head hunters. Мъжко подстригване. Заходжу підстригтись, обмінююсь кількома репліками англійською з чоловіком на рецепції. Дізнавшись, звідки я, він раптово змінює мову:
— А я теж з України, — каже російською. — Ти звідки саме?
— З Києва.
— А я з Донецька, — каже він і замовкає, спостерігаючи за реакцією. — Правда, виїхав ще до війни. Я програміст, працювати можу всюди, де є інтернет. А за національністю болгарин — от і стало цікаво спробувати, як тут живеться.
Крім західної Одещини, болгари компактно проживають і на Донбасі. Біля Маріуполя й під Донецьком є цілі болгарські села. Із одного з таких походить і мій співрозмовник, Кирило.
— Приїхав, швидко освоївся. Це природно: мову знав, культура своя. А тоді почалась війна — і сюди приїхала вся моя родина. У кількох квартирах живемо — ось, бізнес відкрили, крутимось потихеньку.
Кирило вчився перукарству в Києві. Там отримав і розуміння, як вести бізнес перукарень для чоловіків. Щоправда, успішною його справу назвати ще складно: ввечері буднього дня я єдиний клієнт.
— У Софії не звикли просто до цієї культури ще. Люди ходять до старих перукарень “радянського” типу чи викликають майстрів до себе. У цій сфері повільно щось змінюється, українці якось швидше нове схоплюють, — зізнається чоловік. — Але нам лише пару місяців. Попрацюємо рік — побачимо, як буде.
Питаю, наскільки складно було запустити бізнес.
— Точно складніше, ніж в Україні, — каже Кирило. — У Києві багато що можна вирішити полюбовно. Пожежники, санстанція… Та навіть з оформленням на роботу: більшість київських перукарень офіційно оформлюють лише одного перукаря. Решта перукарів працюють без оформлення. А тут очі на це не закриють. Усе легально оформлюєш, усе узгоджуєш. Бюрократія тут іще та, купу паперів перебрати довелось.
— А з хабарями як?
— Гірше, ти ж бачиш. Раніше тут було так само, як в Україні. А тепер ЄС тисне — і все-таки, це щось змінює. Чиновник і зараз може натякнути на гроші — але насправді це твоїх проблем не вирішить. За місяць прийде нова комісія, і вогнегасник все одно доведеться купувати, а людей оформлювати офіційно.
Питаю, в чому відчувся найбільший контраст, коли Донецьк довелось змінити на Софію. Кирило каже, в людському спілкуванні.
— Живучи в Донецьку, я не знав, як звати сусідів по сходовому майданчику. Не кажучи про те, як у них справи, де вони працюють, чим захоплюються. А тут я за кілька тижнів уже знав весь під’їзд. Болгари, коли разом їхатимуть ліфті, обов’язково перекинуться парою слів. Побачившись перед будинком — поговорять за життя кілька хвилин. Тут загалом люди якось дружніше живуть. Більше довіряють один одному, чи що.
Але за Україною чоловік досі сумує. Каже, якби не війна — може, й повернувся б. Кирило досі має сім-картку українського оператора.
— Хтозна, може ще якось у Києві перетнемось, — каже він, пишучи на листочку свій номер мобільного. За звичкою вже підписав його “Кирил”, з однією “л”, як пишуть у Болгарії.

Текст: Антон Семиженко. Фото автора, Wikimedia та culturelab-bg.com


Серія матеріалів “Далі буде” про Болгарію: Софія: Знайомство | Софія: середній клас. Протести й барбершопи | Життя провінції: Русе | 7 проектів ЄС | Голоси: політолог | Голоси: культуролог | Голоси: історик
Інші країни в рамках проекту: Молдова та Румунія. Усе разом можна почитати тут. Або ж підпишіться на нашу розсилку:

[mailmunch-form id=”345596″]

usaid

Серія матеріалів стала можливою завдяки проекту «Точне відображення Угоди про асоціацію Україна-ЄС в українських медіа», що реалізується Громадською організацією «Інтерньюз-Україна» у партнерстві з Товариством Лева та Фондом міжнародної солідарності (Польща).
Публікація цього матеріалу стала можливою завдяки підтримці американського народу, що була надана через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID) та Міністерства закордонних справ Республіки Польща. Зміст публікації є виключно відповідальністю редакції “Далі буде” та необов’язково відображає точку зору USAID, уряду США та МЗС Польщі.