Боб іде до Парфенону

Роберт Гарднер — сліпий. Він здавна захоплюється усім грецьким, і мріє відвідати Парфенон. Та як він зможе відчути старовинну будівлю? Боб знайшов спосіб, і людей, які допомогли йому на цьому шляху.

Транскрипт українською:

— Моє ім’я Роберт Гарднер, хоча зазвичай мене називають Бобом. Я живу в Хемптоні, штат Іллінойс. У нас був грецький ресторан, недалеко від нашого помешкання. Це було настільки більшим, ніж гамбургери чи хот-доги, так що моя дружина Ненсі та я повертались і повертались туди. І ми відкрили для себе грецьке вино, відкрили палаючий сир, грецькі десерти. У наші перші відвідини Європи ми приїхали до Греції, це здавалось очевидним. Ми робили звичайні туристичні речі. Пригадую, як я піднімався сходами Акрополю й казав Ненсі: “Якщо б це було у США, вони б давно поставили тут ескалатор чи ліфт. А тут це таке, яким було завжди”. А тоді ми дістались Парфенону. Природно, це було тим, про що я чув багато в житті. Але Ненсі сказала: “Добре, але ми можемо зайти тільки сюди”. Для мене це нічого не означало. Я так само міг би бути в себе на задньому дворі, й хтось сказав би: ну що, он там Парфенон. Такими були мої спогади про Акрополь під час першої подорожі.

— Значна частина незалежності сліпої людини — це впевненість у собі. Коли я був у Греції під час тієї подорожі, я почав використовувати білий ціпок. Він був телескопічний, його можна було скласти десь до фута завдовжки. А складеним я міг покласти його собі до кишені. Багато разів, коли я тоді був у Греції, ціпок випадав із моєї кишені. Тоді я використовував Ненсі як зрячого гіда.

Ми запланували повернутись туди за кілька років, відкласти копієчки й повернутися знов. На другий раз я подумав, що не вдовольнюсь просто стоянням і слуханням, що он там — Парфенон. Я не був впевнений, що робити. Знав, що маю комусь написати, та не знав, кому.

— Мене звати Йоанна Гундумаді, я працюю в посольстві США у Греції. Я помічник спеціального контролера. Я була на цій посаді протягом восьми років. Лист пана Гарднера був першим запитом, який ми отримали без погодження. Він попросив постояти на першій сходинці монумента Парфенона й торкнутись мармуру. Щоб побачити монумент очима своєї душі.

— Дивлячись назад зараз: чого я очікував? Я не впевнений.

— Після невеликих дискусій з колегами, я подзвонила директору комітету з реставрації Акрополя. І перед тим, як я закінчила пояснювати, вона сказала мені, що зробить все можливе, щоб допомогти. Вона попросила письмовий запит. І щойно ми повісили телефонну трубку, ми їй дещо надіслали.

— Коли я дізнався, що доступ можливий, що це станеться, я був вражений. “Вау, не можу в це повірити”. Ми піднялись до Акрополю, пройшли через пост охорони, і я очікував побачити цивільного службовця у певного стилю уніформі. Але натомість я опинився поряд із Деспіною. Показав їй листа. Вона відповіла: Окей, давай, ходімо.

Деспіна Цалакі, охоронниця Акрополіса й співачка:
— Для мене було дуже зворушливим — мати можливість допомогти й подарувати щастя цьому чоловікові. Для мене це могла бути дрібниця, а для нього — величезна радість.

— Перше, що я дізнався — Деспіна завела мене всередину Парфенона. Я не міг у це повірити. Пам’ятаю, як торкався мармуру, як намагався відчути розмір колон. Намагався обхопити одну руками, але не зміг навіть охопити половину.

— Коли ми заходили всередину Парфенона, я помітила, що він дуже зворушений. І трішки сором’язливий. У ньому було стільки доброти та любові. Ось що я побачила.

— Для мене вона була такою повною життя. Я запам’ятав, що вона хотіла бути співачкою, і хотіла бути актрисою. Вона була дуже грайливою людиною. Вона не лише поводила нас Парфеноном, там були й інші храми та музей. Вона дійсно зробила більше, ніж її просили. І це був дуже жаркий ранок, я був гарячим і спітнілим, і вражений усім цим досвідом. І Ніколас підійшов, він був керівником.

Ніколас Тоганідес, архітектор, екс-директор ресторації Парфенона:
— Щоразу, коли ми бачимо таких людей у компанії зрячого гіда, ми цікавимось, що вони відчули, що змогли ввібрати в себе. Мене завжди захоплювала їхня сміливість, підніматись аж туди цією непростою дорогою, разом зі зрячими людьми, чи навіть в інвалідному візку. Люди, які знайшли в собі потребу піднятись аж туди нагору. В мені збурюються емоції, навіть коли я це кажу. Зазвичай я дозволяю таким людям зайти в Парфенон разом з охороною. Щоб вони змогли відчути настільки багато, наскільки можуть. Я розумію їхні складнощі.

— Пригадую, як він спитав мене: “Що ти хотів би знати про Парфенон?” І я досі пам’ятаю це чітко. Тож я спитав: “Ви працюєте над відновленням Парфенону. Коли, ви думаєте, це буде завершено?” І він просто сказав: “Тільки Богові знати”. І я подумав: “Вау, у США ви могли б сказати: “Ну, за графіком це має бути зроблене за 37 місяців, і зараз ми на півтора місяці випереджаємо графік”, чи щось таке.

— У нас немає ані наміру, ні можливості відбудувати його таким, яким він був спершу. Також це невірний спосіб думати про це, намагатись відтворити його. І є ж відтворений, “Парфенон” у Сполучених Штатах, так що якщо ви дійсно хочете його побачити, так би мовити…

— Я думав, що я був досить ґрунтовним, і, в певному сенсі, грецьким. Ніколас був таким реалістичним. Він знав, що в нього проект, який триватиме хтозна як довго. Вони могли б працювати роками і роками, відновлюючи, і, можливо, трапиться землертус, який відкине їх назад, навіть далі за місце, з якого вони починали. Тиснучи йому руку, я почувався малою дитиною.

Думаю, всі троє людей показали чимало ініціативи й багато гостинного духу. Деспіна могла просто сказати: “Окей, ну ми тут. Що ти сказав, ти просто хотів підійти й постояти на сходах? То йди, постій. І все, закінчимо з тобою.” Ніколас міг би бути десь у кутку, чекаючи, доки ці кумедного вигляду американці підуть геть. А для Йоанни та посольства було б настільки просто отримати запит на кшталт цього й відповісти: “Мені шкода, та ми не можемо цього зробити”. Але вона так не зробила, так що…

— У характері греків є особливість, яка називається “філотімо”. Якщо тобі вдасться знайти її та активувати, вона може чинити дива.

— Дуже просто покласти сліпу людину в уявну коробку. В роки після грецької подорожі я вирішив, що потребую більше незалежності. Я пішов на курси для сліпих у центрі Національної федерації з тренування сліпих. Ідея була, що як сліпа людина ти можеш робити те, що, як люди думали, ти не міг робити. Я був там, сам, протягом шести місяців. Відвідував тренування з мобільності, тренування з подорожей, як користуватись комп’ютером і як готувати їжу. Також у нас була майстерня, де ми працювали з деревом. Це, певно, дивно звучить. Та ми використовували серйозні прилади: електропилки, електросвердла й так далі. Ми жили у звичайній квартирі у звичайному будинку. В кожного був білий ціпок, які виглядали дуже схоже. Я не хотів взяти ціпок когось іншого.
Я завжди маю пояснювати: “Ні, я не прибув звідси із Греції, і предків із Греції в мене не було”.

Найбільша проблема сліпоти — не втрата зору, а стереотипи й низькі очікування світу від тебе. Навчитись використовувати ціпок ти можеш протягом півгодини, але зуміти використовувати його для подорожей – це те, чому треба тренуватись і тренуватись, доки не з’явиться впевненість у собі. Я знаю після свого досвіду в Греції, що ти не маєш просто замовляти стандартну страву. Ти можеш приладнати її під себе, якщо хочеш взяти час і ініціативу, і якщо намагаєшся втілити це в життя. І це показує, що все можна зробити. Акрополіс був на початку моєї дороги до незалежності. Якби я не зміг це втілити — можливо, і курси б не спрацювали. Не зміг би так прокидатись уранці, не міг би знайти автобус, не кажучи про те, щоб поїхати ним. Я використовую ціпок завжди, коли ходжу. Я навіть не виношу сміття в кінець вулиці без нього. Тепер я дійсно інша особистість ніж до курсів і набагато незалежніший, ніж був у Греції. Я чекаю того, щоб повернутись туди. Я використовую можливість поїсти грецької їжі, коли це можливо. В нас є місце, де ми п’ємо грецьке вино. Ненсі готує грецькі страви. Ми насолоджуємось цим усім. І завжди так буде.