Чи має обмеження свобода наших переконань? В чому саме схибили люди, які вважають Землю пласкою, чорношкірих нижчою расою, а світовий порядок  підступною змовою? В часи активних маніпуляцій із фактами що й казати про спроби вплинути на людські переконання. Як до них ставитись? Американський філософ Деніел ДеНікола опублікував текст-медитацію на цю тему у виданні Aeon. Радо друкуємо його українську версію.
Хто такий ДеНікола? Професор та керівник кафедри філософії в коледжі Ґетисбурґу американського штату Пенсильванія. Написана ним торік книжка «Розуміючи байдужість: несподіваний вплив того, про що ми не знаємо» («Understanding Ignorance: The Surprising Impact of What We Don’t Know») нещодавно отримала нагороду за якість філософського тексту від Асоціації американських видавців. 

Чи маємо ми право вірити в усе, що хочемо? Це нібито наявне право часто є останнім аргументом тих, чиї переконання наражаються на факти й суспільну думку. «Я впевнений, що зміна клімату брехня, і що б не казали інші, я маю право у це вірити!» Але чи дійсно таке право існує?

Усі ми визнаємо право знати певні речі. Я маю право знати умови свого робочого контракту, лікарський діагноз моїх хвороб, отримані мною в школі оцінки, ім’я позивача до мене в суді та зміст його претензій, і так далі. Але переконання це не знання.

Вірити означає приймати щось за правду. Було би абсурдним, як зазначив у 1940-х філософ Джордж Едвард Мур, сказати: «Іде дощ, але я в це не вірю.» Переконання прагнуть наблизитись до правди, але вони її не викликають. Переконання можуть бути хибними, без достатніх доказів чи критичних міркувань. Також вони можуть бути морально суперечливими. Приклади: віра в щось сексистське, расистське чи гомофобне; переконання, що для правильного виховання дитини потрібно зламати її волю й практикувати фізичні покарання; що етнічні чистки є політичним способом вирішення проблеми.

Якщо ми сприймаємо все це як морально хибне, то ми засуджуємо не лише викликані цими переконаннями дії, а й суть цього переконання, сам акт вірування а відтак і того, хто вірить.

Такі судження передбачають, що переконання є добровільними. Але часто вони подібні на стан свідомості чи ставлення до чогось, ніж на рішучі дії. Деякі переконання на кшталт особистих цінностей не обирають добровільно: їх «успадковують» від батьків чи переймають від знайомих, вони є наслідком політики держави чи інституцій, чуток чи взагалі несвідомої поведінки. Через це, на мою думку, проблемним в етичному плані є не шлях до набуття певного переконання, а його підживлення, відмова прийняти іншу точку зору.

«Та хто ти такий, щоб казати мені, у що вірити?», відповість фанатик. І цей підхід теж зводить нас на манівці, оскільки передбачається, що хтось може видавати «сертифікат» на істинність чи хибність вірувань. Зводячи нанівець роль реальності. Переконання є чимось, що філософи називають «напрямком від мозку до світу». Наші переконання покликані відображати реальний світ — і саме в цей момент вони можуть завести нас на манівці. Існують безвідповідальні переконання; точніше, переконання, яких набувають і підтримують у безвідповідальний спосіб. Людина може не зважати на докази, приймати чутки, плітки чи свідчення від сумнівних джерел, ігнорувати невідповідність із іншими її переконаннями, видавати бажане за дійсне чи демонструвати схильність до теорій змов.

Ні, я не пропоную переходити до різкого евіденталізму за прикладом математика-філософа Вільяма Кліфорда, який стверджував: «Завжди, всюди та для всіх неправильно вірити в будь-що без неспростовних на те доказів.» Кліфорд намагався запобігти безвідповідальній «наддовірливості», за якої переконання підживлюють чи виправдовують спроба видати бажане за дійсне, сліпа віра чи емоційність, а не докази. Втім, його підхід надто сильно обмежує. У будь-якому складному суспільстві людина має покладатись на свідчення надійних джерел, думку фахівців і найкращі докази з наявних. Більше того, як психолог Вільям Джеймс 1896-го відповів Кліфорду,

деякі з наших найважливіших переконань щодо світу й людської вдачі мусять сформуватись без можливості достатніх доказів. У таких умовах потреба людини вірити приводить нас до того, що вірити варто у варіант, який в перспективі може привести до кращого життя.

Досліджуючи розмаїття релігійного досвіду, Джеймс нагадує нам, що «право на переконання» може встановити клімат релігійної толерантності. Релігії, які визначають себе через ряд необхідних переконань (кредо), переходять до репресій, тортур і незліченних воєн проти тих, хто не вірить у таке ж. Це зникне лише із визнанням загального «права на переконання». Хоча навіть у цьому контексті надмірно нетолерантні переконання не можуть бути прийнятними. Права мають межі й несуть за собою обов’язки.

На жаль, багато людей сьогодні надають великої ваги своєму праву вірити в будь-що, нехтуючи відповідальністю. Добровільне ігнорування фактів, фейкові знання, які зазвичай захищаються заявою «Я маю право вірити!», не відповідають критеріям  Вільняма Джеймса. Візьмемо за приклад тих, хто вірить, що висадки людей на місяць чи стрілянини у школах США є несправжніми, зрежисованими владою драмами. Що Барак Обама — мусульманин, що Земля є пласкою чи що зміна клімату є вигадкою. У цих випадках право на переконання видається негативним. Його мета — закрити діалог, відбити всі ускладнення, відвернути інших від дискусії. Мозок закрито, а не відкрито до навчання.

Ці люди можуть по-справжньому вірити — але вірять вони не у правду.

Віра, як і воля, є обов’язковими для автономності, обов’язкового ґрунту до чиєїсь свободи. Але, як також зауважив Кліфорд, «Переконання будь-якої людини не є лише її приватною справою.» Переконання формують ставлення, мотивацію, вибір та дії. Вони впливають на спільноту, в якій живе людина. Тому існує етика набуття, підтримання переконань та відмови від них. Ця етика і забезпечує, і обмежує наше право вірити. Якщо якісь переконання є неправдивими, морально огидними чи безвідповідальними, якісь із переконань є просто небезпечними. І на них ми вже не маємо права.

+ а також
Читайте міркування швейцарського філософа Алана де Боттона про те, яка система суспільних норм і правил замінить у секулярному суспільстві релігію.