Я просто печу піцу та їжджу на велосипедах

Ентоні Манджієрі 27 років має головну справу в житті – він пече піцу. І єдине хобі – катається на гірських велосипедах. І все, більш нічого. Прості повторювані справи – але, якщо досягти в них майстерності, красиві виходять і результат, і процес. Попередження: голодним це відео краще не вмикати.

Транскрипт українською:

Чому це так у ресторанному світі, що коли ти приходиш до ресторану, власник чи так званий грейт-шеф сидить удома й дивиться телевізор. Тоді як на кухні працює купа людей, готуючи для них. Але ж усі відвідувачі приходять саме за твоєю їжею. Якщо я йду на концерт Iron Maiden — хай це будуть Iron Maiden. Я не хочу бачити кавер-гурт на Iron Maiden.
Мене звати Ентоні Маджері, я живу в Каліфорнії, і я печу піцу та катаюсь на велосипедах.
Я роблю піцу 27 років. Я роблю неаполітанську піцу 18 років. Я сам роблю кожну основу з тіста й кожну піцу. Це не моя друга робота чи хобі. Це те, чим я заробляю на життя й що робив з самого початку. Кожного дня, коли я сюди приходжу, я повністю зфокусований на намаганні зробити справу краще, ніж робив її учора. Саме тому ця піца, на мою думку, найкраща у світі. Вона точно найкраща у Сполучених Штатах, наскільки мені відомо.
Мої пристрасті в житті — це моя сім’я, моя дружина і донька, випікання піци та їзда на велосипедах. Я захопився їздою на велосипеді ще до того, як захопився випіканням піци. Я почав брати участь у перегонах на гірських велосипедах, коли був у другому чи першому класі. Після цього я дуже-дуже захопився одношвидкісними гірськими велосипедами.
Ти не можеш купити собі шлях до класного маунтинбайкера на одношвидкісному велосипеді. Якщо ти почнеш крутити педалі велосипеда — ти падатимеш із нього, будеш не в стані виїхати на пагорб — і точно таке ж із піцею. Тут є ритм, пожертва, відданість, і щось, що має бути всередині, коли ти штовхаєш себе — і тоді розкривається краса.
Мене зацікавило випікання піци, мабуть, коли я був у футбольній команді у віці десь п’яти років. Наприкінці року ми всією командою вечеряли в одній піцерії, яку я досі пам’ятаю, тому що чоловік, який робив там піцу, мав вуса, довге пряме волосся, майку, і модний Chevrolet Corvette. І, чесно, я думав, що це найкрутіше, що може бути. Це було єдиним, чим я насправді захоплювався поза футболом. Коли я підійшов близько до ідеї випікання піци, на мене спершу вплинули піца східного узбережжя США, Ньб-Йоркська піца, порізана на шматки піца. Звідти я еволюціонував в італо-американську піцу, яка називалась “піцою Нью-Йорку”. І тоді я відкрив для себе Неаполітанську піцу, яка була не схожа на все це. Вона була вологою, меншою, її не різали на шматки. Вона стояла осторонь. І здавалась мені живою, я ніколи не бачив такої піци.
Якщо ти робиш щось, повторюючи це все своє життя, ти приречений стати в цьому першокласним. Ти знаходиш красу у випіканні піци, навіть нехай це просте та повторюване. Ти знаходиш красу в їзді на одношвидкісному гірському велосипеді, навіть хай це просто й одноманітно. Тут старомодний, ремісничий підхід до ручної роботи. Я підтримую підхід, коли ти навчаєшся чогось, і все своє життя вдосконалюєш це вміння, поліруючи навички, досягаючи майстерності в маленьких нюансах, які дозволяють вмінню перейти від хорошого до чудового, звідти до прекрасного й далі.
Знаєте, ви можете піти купити піч, можете купити міксер, можете придбати чудове італійське борошно. Можете придбати будь-що. Та ви не можете купити пристрасть, не можете купити чесність, не можете купити 27 років роботи в чомусь, ви не можете купити божевілля.

Окремим рядком варто сказати про музику: вона тут енергійна й весняна. Робить її гурт The Mattson 2. Вартий уваги.