Текст: Антон Семиженко

Щоб дізнатись, як живуть у глухій молдовській провінції та як на це життя впливає політична увага й матеріальна допомога ЄС, із відносно великого райцентра Сороки я вирушив на південь.

“НАЧЕ КІНЬ НА ЦИГАНСЬКОМУ ВЕСІЛЛІ”
— Є така молдовська легенда: коли Бог створював землю, він сипав повними пригорщами. Туди пустель сипне, туди лісів, туди гір. Там фруктів побільше, десь риби смачної. Засипав так усю землю, тоді дивиться — ще маленький шматочок суші порожнім лишився. Він витрусив усе з мішків, згріб купку — і все це нам сюди, в Молдову. Ми країна маленька, але дуже різношерстна. Є і ліси, й степи. І ліберали, й комуністи. Вистачає і проросійських людей, й прозахідних. А в плані національностей тут взагалі складний коктейль: молдовани, українці, росіяни, гагаузи, болгари… Плюс ще Придністров’я, там окремий світ. І все — на такому маленькому шматочку землі.
Раду розповідає це, кермуючи новеньким Seat із португальськими номерами. В його автівці теж повно контрастних поєднань. Сам Раду — смаглявий, спокійний і трохи насуплений 30-річний чоловік, який говорить російською з сильним румунським акцентом. Його супутниця Вікторія, хоч і з півдня країни, світла. Вона з російськомовної родини, весела й балакуча. Вікторії близько 40, і це для неї другий шлюб. Перший чоловік виїхав до Італії на заробітки. Виявилось, що назавжди. Звична історія для Молдови.
Раду теж заробітчанин, керує бригадою молдовських будівельників у Лісабоні. Зараз він у відпустці й вирішив показати сину Вікторії Кості рідну для себе північ країни. Доїхав до сороцької Свічки подяки й зібрався повертатись на південь. На виїзді з містечка ми й зустрілись: я ловив попутку в напрямку райцентра Теленешть. Маршрутки туди ходять, але автостоп цікавіший: з людьми в машині можна говорити, а в мене чимало питань. Як змінилось життя у Молдові в останні роки? Як ідуть реформи? Чи відчувається вплив Євросоюзу? Наскільки в країні складно заробити на достойне життя?
Мій маршрут виявився для Раду зручним, а питання — близькими.
— Найбільше Європі треба дякувати за те, що візи скасувала, — каже він. — Тепер виїхати туди не проблема. У тому числі попрацювати.
Але ж безвізовий режим лише для туристів.
— То вже нюанси, — всміхається чоловік. — Ми десятки років їх обходимо.
— В Молдові можна нормально жити, лише коли хтось з-за кордону допомагає, — приєднується до розмови Вікторія. — Ми представники середнього класу, і це завдяки тому, що один із нас заробляє за кордоном. Звична історія для Молдови. Тепер виїхати стало легше, на тому й спасибі.
Але ж мета реформ зовсім інша: зробити краще тут. Щоб не їхали, а повертались, відкривали бізнеси, оновлювали державу. Чому ефект зворотний? Пара всміхається.
— Реформ у нас ніби й багато, але вони якось специфічно проходять. Наприклад, треба було мені недавно Костю в лікарню повести. Заходжу до лікарки — в неї на стіні купа дипломів про проходження курсів у Європі. І ця лікарка першим ділом спитала: “Пожертву в касу відділення здала? Квитанція є?” Пропустимо сам факт пожертви — але що, як мені взагалі в інше відділення треба? Вона навіть не глянула на дитину.
— Є така фраза: Молдова — наче кінь на циганському весіллі. Голова у квітах, а дупа в милі, — додає Раду. — Якщо послухати чиновників, вони багато хорошого розкажуть. Особливо прем’єр-міністр чи депутати. І ніби ж усе правда, і закони приймаються, й гроші на реформи сюди йдуть. Та результати в житті видно мало.
Молдова пагорбиста, й тому дуже мальовнича. Кожні п’ять хвилин довкола змінюється: за полем починається лісок, за ним у низині вже видно село. Траса M2, якою ми їдемо, схожа на автобан: шість смуг, посередині відбійники, чудове покриття. І так, кажуть, до самого Кишинева.
Гроші на цю трасу дали американці в рамках програми “Цілі тисячоліття”. Вклали з $200 млн.
— А вийшло знаєте, чому? Бо американці самі й будували, — каже жінка. — Тому весь асфальт — тут, ніхто собі дачку за рахунок ремонту не заасфальтував. І тут швидко будували — а в нас у Кишиневі 500-метровий бульвар Негруцці, наприклад, рік робили. Ми недавно були в Португалії, їхали там по трасі — настільки новій, що її в базі навігатора ще не було. Їдемо — а GPS нам поле показує! Тут усе трішки інакше.

ЖИТТЯ НА 1000 ГРИВЕНЬ НА МІСЯЦЬ
Сім’я їде до столиці, та мені треба вийти раніше. Між відносно великими Сороками й Бєльцями на півночі й Кишиневом на півдні — переважно сільська, аграрна територія. Маленькі райцентри майже всі мають одне закінчення: Флорешти, Теленешти, Стефанешти. Довкола них — колись великі й багаті села. Зараз щедрі колгоспні часи лише у згадках літніх людей. Молодь у спробах вижити переважно їде в Кишинів чи за кордон. І, згадуючи малу батьківщину, каже про неї узагальнююче: Здохнєшти.
Розглядаючи карту, помічаю добре знайомий топонім. Бахмут. Однойменне з донбаським містом село — за 60 кілометрів на північ від Кишинева. Відоме тим, що в лісі неподалік починається Бик, головна річка столиці. Виглядає вона зараз не краще за київську Либідь, але тим не менше.
Трохи везіння з маршруткою — і під вечір я тут.

На захід від Бахмута — відомий у Молдові густий Бахмутський ліс, а також фешенебельний гольф-клуб. На життя місцевих останній факт, утім, ніяк не впливає.
Реальність.
 
 
 

В Бахмуті всього тисяча жителів, а село розкинулось і на пагорбі, й у долині. Будинки губляться серед зелені, на галявинах пасуться кози, коні, гуси. Пасторальна картина. От тільки зовсім не видно людей.
Заходжу в магазин біля траси. Усередині — звичайний набір продуктів сучасного сільмагу, від кетчупів до каструль. Працює телевізор, чомусь ввімкнено російський телеканал. Там якраз новини: розповідають про плани будівництва московського метро, про погоду в Москві та Підмосков’ї. Продавчиня, жінка пенсійного віку, уважно слухає.
Щойно я збираюсь заговорити, до крамниці заходить старший чоловік із пожмаканим зошитом — і жінка, побачивши його, одразу зривається на крик. Спілкуються румунською, та швидко стає зрозуміло: він постачальник, досі не привіз оплачений товар. І знову зайшов, щоб узяти в борг. Оборотних коштів не вистачає.
— Ти ж уже третій місяць так ходиш! Невже не совісно?, — кричить продавчиня.
— Ну що зробиш, хазяйка? У всіх нас життя таке, — намагається відбитись той. — Я ж не байдикую, просто всі ціни піднімають. Ну позич до кращих часів?
Цього разу йому не щастить. Жінка явно не в настрої. Спитавши, як же живеться людям тут зараз, я потрапляю під гарячу руку:
— А ти що, не чув? Всі виживаємо, та не виходить вижити вже! Курс валют росте, ціни ростуть, у владі самі крадії! Торгівлі нема, роботи нема. Ти походи по селу, спробуй молодь знайти. Нема нікого.
Питаю про місцеві доходи й витрати. Жінка розкладає свій бюджет по поличках:
— Сам можеш порахувати. Моя пенсія — 600 лей. По телевізору кажуть, що середня 1300, але це неправда — але в реальності у когось десятки тисяч, а в когось — мізер, як у мене. Комунальні, при цьому — 400-500 лей, від сезону залежить. І як прожити на решту?
— А в магазині ви скільки отримуєте?
— Минулого місяця я отримала 1200 лей (близько 1500 грн — “Далі буде”). А тепер — не знаю, скільки буде, торгівля щось зовсім погано йде.
— Як виживають ті, хто не має роботи?
— Хто як. Помідори-огірки на городах вирощує, продає— та й то навіть на їжу не вистачає. Якщо молдовські ціни врахувати, то по ваших мірках вийде, що селяни живуть на тисячу гривень на місяць. Зможете на ці гроші прогодуватись?
Під час нашого діалогу в магазин зайшла сім’я: мати з кількарічною донькою на руках, і чоловік — сильно засмаглий чорнявий вусань у кепці. Почувши розмову про гроші, він приєднується:
— Дві тисячі якщо матимеш на місяць — у селі це за щастя. У принципі це можливо, тільки працювати постійно треба. Ну а коли цього не вистачає, то я беру рюкзак, — він плескає по лямці наплічника на моєму плечі. — І на Москву. Там наших багато, роботу швидко знайдеш. Пару місяців погаруєш — і от, на морозиво вже вистачає.
Він бере кілька порцій морозива. Заглядаю в холодильник — там майже все українського виробництва. Ціна найдешевшого стаканчика пломбіру — 6 лей, близько 8 гривень. Більшість порцій морозива коштують від 10 лей. Дивлюсь на інші ціни. Літр молока — 20 лей, кілограм пшеничної крупи — 9 лей, української “селянської” ковбаси — 120 лей за кіло. 350 грамів рошенівських мармеладних цукерок — 18,5 лей. Більшість продуктів Молдова імпортує, відтак до націнки включено й мито. Тому загалом харчі дорожчі, середній чек у молдовському супермаркеті виходить відсотків на 30 більший, ніж в українському. Дешевші тут лише фрукти. Персики тут у сезон коштують 10 гривень за кілограм, виноград — 15.
— Ну а щось за останні роки в селі стало краще? — питаю.
— Так, звичайно, щось змінилось. Дитсадки в нас відремонтували капітально, школу оновили майже всю. Майданчик дитячий чудовий. Газ провели, раніш не було. Водогін є, і хто май можливість, проводить собі в житло, — каже продавчиня. — Чимало всього робиться. Просто на достаток це не впливає. Може, колись тут і буде добре жити. Але я не впевнена, що це застану.
Виходжу на вулицю подивитись на обновки. Дійсно, як на село в тисячу мешканців, дитсадки вражають. Навчальний рік тоді ще не почався, всередину зайти не вийшло. Але і ззовні видно, що ремонт свіжий та якісний.

Перший дитсадок уже цілком готовий.
У другому ремонт ще триває.
 
Але новий дитячий майданчик уже встановлено.
Табличка біля входу до другого дитсадка повідомляє, що його відремонтовано завдяки фінансовій допомозі Румунії.

Готова до навчального року й школа. Майже всі її корпуси відремонтовано.

Стара частина школи.
Оновлений корпус. Триповерхова будівля школи — найвища в Бахмуті.

“ЯКІСЬ ВУДКИ НАМ ДАЮТЬ. ПРОСТО РИБКА ТУТ НЕ ВОДИТЬСЯ”
Біля школи вперше зустрічаю молоду людину. Жінка вириває бур’яни біля бетонного паркана. Питаю її про життя в Бахмуті. Вона одразу виливає на мене всі свої образи.
— Ну як тут можна прожити, подивись на мене? Я працюю цілий день — і за що? За 50 лей! А в мене п’ятеро дітей, чоловіка нема – як я проживу? Робота нікудишня, але треба працювати, бо інакше дітей заберуть. Нікуди життя не годиться, нікуди! От коли колгосп був, коли з Росією дружили — тоді все добре було. А зараз — ви подивіться, у мене п’ятеро дітей, чоловіка нема, яку я знайду собі роботу?
50 лей — це 65 гривень. Намагаюсь заперечити, що це хоч якісь гроші — та жінку не спиниш, тому просто мовчки йду. Школа продовжується ґрунтовою вулицею з приватними будинками. По обидва боки — кілька залишених хат, охочих їх купити нема. Біля однієї з таких осель — криниця. В Молдові традиційно криниці ставлять не у дворах, а при дорозі, щоб напитись міг кожен подорожній. Часто їх прикрашають православними хрестами чи образками, пишуть прізвище сім’ї — щоб за неї помолились. Набираю собі в пляшку води. Каламутна. Криницю не чистили вже давно.
Виходжу на невелику площу. Там на одному з будинків ще в радянські часи плиткою виклали: “СТОЛОВАЯ”. Відкрито, хоч уже й по 19-тій. Заходжу всередину й одразу стає зрозуміло: зараз це не їдальня, а місце для сортування секонд-хенду.

 
 

Із підсобки виходить жінка, на вигляд 30 років. Друга й остання з молодих, яких побачив у цьому селі (молодих чоловіків не зустрів зовсім). Це Наталя. Її чоловік на заробітках в Італії, допоміг надіслати сюди пакунок гуманітарної допомоги. Тепер отриманий безкоштовно одяг продаватимуть, і з цієї причини Наталя не хоче фотографуватись. Виправдовується, що тільки так і можна звести кінці з кінцями.
— Щоб ви зрозуміли, яка в Молдові бідність: я не розраховую багато місцевим продати. Може з десяток речей дітям куплять, а старші люди тут своє до дірок доношують. Більше сподіваюсь на те, що на трасі хтось зупиниться, зайде і скупиться. Люди з машинами багатші, а тут досі на бричках їздять.
Підтвердження цим словам бачу одразу. Біля воріт навпроти просто на землі, в пилюці граються четверо дітей. Замість іграшок – камінці й палиці, одяг подертий, ноги босі. Говорять між собою румунською, окрім “здравствуйте”, російською нічого не знають. На допомогу приходить старша жінка в старому потертому халаті, їхня бабуся. По ній видно, що працює чимало. Руки потріскались від роботи в землі.
— А де ваші діти?
— В Росії. Намагаються копійку заробити.
— Тут не виходить?
— Хіба якщо зовсім скромно жити. Подивіться, чим бавиться наша малеча, і все стане ясно. Правду кажуть: здохнєшти. Тут лише старі й діти, більше нікого. Допомога з Європи — це добре, але вона на наших доходах ніяк не відбивається. Тому мало впливає на рішення, залишатись тут чи їхати геть.
В Бахмуті є успішний фермер, та він забезпечує роботою лише два десятки людей. Інший бізнес — декоративні дерев’яні лавки. Там зайняті троє. У школі, сільраді, дитсадках теж є робота, але загалом дається взнаки перенаселення молдовської сільської місцевості. За словами місцевих економістів, сучасна, неколгоспна модель економіки може прогодувати лише третину з усього числа селян. Решта або живуть на дотації, або виїжджають. І поки що всерйоз вплинути на цей процес не вдалось.

Вже близько 20-ї, зловити регулярний рейс на Кишинів у цей час проблемно. Отже, треба знов ловити попутників. За 20 хвилин зупиняється старенький мінівен Toyota.
— Сідай назад, там між бутлів є місце. Можеш і собі налить, якщо хочеш. Це домашнє, — посміюється водій. Це Володя, йому 63 і з 1972-го він працює на молдовській залізниці. На пасажирському сидінні Максим, теж недавно відзначив 40 років залізничного стажу. Обоє машиністи й пишаються цим. Обоє люблять Радянський союз, погано знають румунську мову, але чудово — російські матюки.
— Дорогу ремонтують? Та якого біса! Так ми додому взагалі опівночі потрапимо. Давай, Володя, газуй! — і автівка виїжджає просто на ремонтоване полотно.

Їхати разом нам ще більше двох годин.

— Зарплату я, залізничник, не отримую вже четвертий місяць. Чотири штуки леїв у мене, — коментує Максим сучасний стан молдовської економіки. — У керівництва хороші гроші — десятки тисяч, мабуть. А в мене ось так.
— Взяли, розвалили цей Союз. Понаробили держав… От і живем тепер, — повідомляє свою позицію Володимир. Життя в Молдові йому зовсім не подобається. І взагалі, чоловіки довіряють лише комуністам. На крайній випадок— соціалістам.
Питаю, чи асоціація з Євросоюзом щось змінила.
— Так а як її в рота покладеш?
— Так головне ж не рибу дати. А вудку, і навчити нею користуватись.
— Воно то все так, — відповідає поміркованіший Володя. — Просто рибка тут не водиться давно. І від того, що нам роздають вудки, риба не з’явиться.
— Куди ж поділи рибу?
— Розікрали собі по ставках. Це ви вже в людей в костюмах питайте. Якщо вони захочуть правдою ділитись, звичайно.
Якийсь час їдемо мовчки, тоді чоловіки вмикають музику гучніше. Звучить весь цвіт радянської естради: “На поле танки грохотали”, “А я милого узнаю по походке”, і так далі. Невдовзі наближаємось до Кишинева. Вже темно, й місто рясно світить вогнями.
— Ти де зупинився?
— На Коґелнічану. Це зовсім в центрі.
— Коґелнічану… Це щось із нових, перейменованих, — Володимир не може пригадати, де це. — Але раз у центрі, то давай я на Леніна зупиню, й ти далі сам знайдеш.
— На Леніна?
— Ну, проспект центральний.
— А, Штефана чел Маре?
— Та його, якщо по-новому. Нам, якщо чесно, по боку всі перейменування ці. Не встигаєш запам’ятовувати.
Проспект Леніна перейменували на Штефана чел Маре влітку 1990-го.


usaid

Серія матеріалів стала можливою завдяки проекту «Точне відображення Угоди про асоціацію Україна-ЄС в українських медіа», що реалізується Громадською організацією «Інтерньюз-Україна» у партнерстві з Товариством Лева та Фондом міжнародної солідарності (Польща).
Публікація цього матеріалу стала можливою завдяки підтримці американського народу, що була надана через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID) та Міністерства закордонних справ Республіки Польща. Зміст публікації є виключно відповідальністю редакції “Далі буде” та необов’язково відображає точку зору USAID, уряду США та МЗС Польщі.