Текст: Антон Семиженко

Щоб дізнатись, як живуть у глухій молдов­ській провінції та як на це життя впливає політична увага й матері­альна допомога ЄС, із відносно великого райцентра Сороки я вирушив на південь.

«НАЧЕ КІНЬ НА ЦИГАН­СЬКОМУ ВЕСІЛЛІ»
— Є така молдовська легенда: коли Бог створював землю, він сипав повними пригорщами. Туди пустель сипне, туди лісів, туди гір. Там фруктів побільше, десь риби смачної. Засипав так усю землю, тоді дивиться — ще маленький шматочок суші порожнім лишився. Він витрусив усе з мішків, згріб купку — і все це нам сюди, в Молдову. Ми країна маленька, але дуже різно­шерстна. Є і ліси, й степи. І ліберали, й комуністи. Вистачає і проро­сій­ських людей, й проза­хідних. А в плані націо­наль­ностей тут взагалі складний коктейль: молдовани, українці, росіяни, гагаузи, болгари… Плюс ще Придністров’я, там окремий світ. І все — на такому маленькому шматочку землі.
Раду розпо­відає це, кермуючи новеньким Seat із порту­галь­ськими номерами. В його автівці теж повно контра­стних поєднань. Сам Раду — смаглявий, спокійний і трохи насуплений 30-річний чоловік, який говорить росій­ською з сильним румун­ським акцентом. Його супутниця Вікторія, хоч і з півдня країни, світла. Вона з росій­сько­мовної родини, весела й балакуча. Вікторії близько 40, і це для неї другий шлюб. Перший чоловік виїхав до Італії на заробітки. Виявилось, що назавжди. Звична історія для Молдови.
Раду теж заробі­тчанин, керує бригадою молдов­ських будівель­ників у Лісабоні. Зараз він у відпустці й вирішив показати сину Вікторії Кості рідну для себе північ країни. Доїхав до сороцької Свічки подяки й зібрався повер­татись на південь. На виїзді з містечка ми й зустрілись: я ловив попутку в напрямку райцентра Теленешть. Маршрутки туди ходять, але автостоп цікавіший: з людьми в машині можна говорити, а в мене чимало питань. Як змінилось життя у Молдові в останні роки? Як ідуть реформи? Чи відчу­ва­ється вплив Євросоюзу? Наскільки в країні складно заробити на достойне життя?
Мій маршрут виявився для Раду зручним, а питання — близькими.
— Найбільше Європі треба дякувати за те, що візи скасувала, — каже він. — Тепер виїхати туди не проблема. У тому числі попра­цювати.
Але ж безві­зовий режим лише для туристів.
— То вже нюанси, — всміха­ється чоловік. — Ми десятки років їх обходимо.
— В Молдові можна нормально жити, лише коли хтось з-за кордону допомагає, — приєд­ну­ється до розмови Вікторія. — Ми представники середнього класу, і це завдяки тому, що один із нас заробляє за кордоном. Звична історія для Молдови. Тепер виїхати стало легше, на тому й спасибі.
Але ж мета реформ зовсім інша: зробити краще тут. Щоб не їхали, а повер­тались, відкривали бізнеси, оновлювали державу. Чому ефект зворотний? Пара всміха­ється.
— Реформ у нас ніби й багато, але вони якось специ­фічно проходять. Наприклад, треба було мені недавно Костю в лікарню повести. Заходжу до лікарки — в неї на стіні купа дипломів про прохо­дження курсів у Європі. І ця лікарка першим ділом спитала: «Пожертву в касу відді­лення здала? Квитанція є?» Пропу­стимо сам факт пожертви — але що, як мені взагалі в інше відді­лення треба? Вона навіть не глянула на дитину.
— Є така фраза: Молдова — наче кінь на циган­ському весіллі. Голова у квітах, а дупа в милі, — додає Раду. — Якщо послухати чинов­ників, вони багато хорошого розкажуть. Особливо прем’єр-міністр чи депутати. І ніби ж усе правда, і закони прийма­ються, й гроші на реформи сюди йдуть. Та результати в житті видно мало.
Молдова пагор­биста, й тому дуже мальовнича. Кожні п’ять хвилин довкола зміню­ється: за полем почина­ється лісок, за ним у низині вже видно село. Траса M2, якою ми їдемо, схожа на автобан: шість смуг, посередині відбійники, чудове покриття. І так, кажуть, до самого Кишинева.
Гроші на цю трасу дали амери­канці в рамках програми «Цілі тисячо­ліття». Вклали з $200 млн.
— А вийшло знаєте, чому? Бо амери­канці самі й будували, — каже жінка. — Тому весь асфальт — тут, ніхто собі дачку за рахунок ремонту не заасфаль­тував. І тут швидко будували — а в нас у Кишиневі 500-метровий бульвар Негруцці, наприклад, рік робили. Ми недавно були в Порту­галії, їхали там по трасі — настільки новій, що її в базі навігатора ще не було. Їдемо — а GPS нам поле показує! Тут усе трішки інакше.

ЖИТТЯ НА 1000 ГРИВЕНЬ НА МІСЯЦЬ
Сім’я їде до столиці, та мені треба вийти раніше. Між відносно великими Сороками й Бєльцями на півночі й Кишиневом на півдні — переважно сільська, аграрна територія. Маленькі райцентри майже всі мають одне закін­чення: Флорешти, Теленешти, Стефа­нешти. Довкола них — колись великі й багаті села. Зараз щедрі колгоспні часи лише у згадках літніх людей. Молодь у спробах вижити переважно їде в Кишинів чи за кордон. І, згадуючи малу батьківщину, каже про неї узагаль­нююче: Здохнєшти.
Розгля­даючи карту, помічаю добре знайомий топонім. Бахмут. Однойменне з донба­ським містом село — за 60 кілометрів на північ від Кишинева. Відоме тим, що в лісі неподалік почина­ється Бик, головна річка столиці. Виглядає вона зараз не краще за київську Либідь, але тим не менше.
Трохи везіння з маршруткою — і під вечір я тут.

На захід від Бахмута — відомий у Молдові густий Бахмут­ський ліс, а також фешене­бельний гольф-клуб. На життя місцевих останній факт, утім, ніяк не впливає.
Реаль­ність.

В Бахмуті всього тисяча жителів, а село розки­нулось і на пагорбі, й у долині. Будинки губляться серед зелені, на галявинах пасуться кози, коні, гуси. Пасто­ральна картина. От тільки зовсім не видно людей.
Заходжу в магазин біля траси. Усередині — звичайний набір продуктів сучасного сільмагу, від кетчупів до каструль. Працює телевізор, чомусь ввімкнено росій­ський телеканал. Там якраз новини: розпо­відають про плани будів­ництва москов­ського метро, про погоду в Москві та Підмосков’ї. Продавчиня, жінка пенсійного віку, уважно слухає.
Щойно я збираюсь заговорити, до крамниці заходить старший чоловік із пожма­каним зошитом — і жінка, побачивши його, одразу зрива­ється на крик. Спілку­ються румун­ською, та швидко стає зрозуміло: він поста­чальник, досі не привіз оплачений товар. І знову зайшов, щоб узяти в борг. Оборотних коштів не вистачає.
— Ти ж уже третій місяць так ходиш! Невже не совісно?, — кричить продавчиня.
— Ну що зробиш, хазяйка? У всіх нас життя таке, — намага­ється відбитись той. — Я ж не байдикую, просто всі ціни підні­мають. Ну позич до кращих часів?
Цього разу йому не щастить. Жінка явно не в настрої. Спитавши, як же живеться людям тут зараз, я потрапляю під гарячу руку:
— А ти що, не чув? Всі виживаємо, та не виходить вижити вже! Курс валют росте, ціни ростуть, у владі самі крадії! Торгівлі нема, роботи нема. Ти походи по селу, спробуй молодь знайти. Нема нікого.
Питаю про місцеві доходи й витрати. Жінка розкладає свій бюджет по поличках:
— Сам можеш порахувати. Моя пенсія — 600 лей. По телевізору кажуть, що середня 1300, але це неправда — але в реаль­ності у когось десятки тисяч, а в когось — мізер, як у мене. Комунальні, при цьому — 400–500 лей, від сезону залежить. І як прожити на решту?
— А в магазині ви скільки отримуєте?
— Минулого місяця я отримала 1200 лей (близько 1500 грн — «Далі буде»). А тепер — не знаю, скільки буде, торгівля щось зовсім погано йде.
— Як виживають ті, хто не має роботи?
— Хто як. Помідори-огірки на городах вирощує, продає— та й то навіть на їжу не вистачає. Якщо молдовські ціни врахувати, то по ваших мірках вийде, що селяни живуть на тисячу гривень на місяць. Зможете на ці гроші прого­ду­ватись?
Під час нашого діалогу в магазин зайшла сім’я: мати з кілька­річною донькою на руках, і чоловік — сильно засмаглий чорнявий вусань у кепці. Почувши розмову про гроші, він приєд­ну­ється:
— Дві тисячі якщо матимеш на місяць — у селі це за щастя. У принципі це можливо, тільки працювати постійно треба. Ну а коли цього не вистачає, то я беру рюкзак, — він плескає по лямці наплі­чника на моєму плечі. — І на Москву. Там наших багато, роботу швидко знайдеш. Пару місяців погаруєш — і от, на морозиво вже вистачає.
Він бере кілька порцій морозива. Заглядаю в холодильник — там майже все україн­ського виробництва. Ціна найде­шевшого стаканчика пломбіру — 6 лей, близько 8 гривень. Більшість порцій морозива коштують від 10 лей. Дивлюсь на інші ціни. Літр молока — 20 лей, кілограм пшеничної крупи — 9 лей, україн­ської «селян­ської» ковбаси — 120 лей за кіло. 350 грамів рошенів­ських марме­ладних цукерок — 18,5 лей. Більшість продуктів Молдова імпортує, відтак до націнки включено й мито. Тому загалом харчі дорожчі, середній чек у молдов­ському супер­маркеті виходить відсотків на 30 більший, ніж в україн­ському. Дешевші тут лише фрукти. Персики тут у сезон коштують 10 гривень за кілограм, виноград — 15.
— Ну а щось за останні роки в селі стало краще? — питаю.
— Так, звичайно, щось змінилось. Дитсадки в нас відре­мон­тували капітально, школу оновили майже всю. Майданчик дитячий чудовий. Газ провели, раніш не було. Водогін є, і хто май можли­вість, проводить собі в житло, — каже продавчиня. — Чимало всього робиться. Просто на достаток це не впливає. Може, колись тут і буде добре жити. Але я не впевнена, що це застану.
Виходжу на вулицю подивитись на обновки. Дійсно, як на село в тисячу мешканців, дитсадки вражають. Навчальний рік тоді ще не почався, всередину зайти не вийшло. Але і ззовні видно, що ремонт свіжий та якісний.

Перший дитсадок уже цілком готовий.
У другому ремонт ще триває.
Але новий дитячий майданчик уже встановлено.
Табличка біля входу до другого дитсадка повідомляє, що його відре­мон­товано завдяки фінан­совій допомозі Румунії.

Готова до навчального року й школа. Майже всі її корпуси відре­мон­товано.

Стара частина школи.
Оновлений корпус. Трипо­верхова будівля школи — найвища в Бахмуті.

«ЯКІСЬ ВУДКИ НАМ ДАЮТЬ. ПРОСТО РИБКА ТУТ НЕ ВОДИТЬСЯ»
Біля школи вперше зустрічаю молоду людину. Жінка вириває бур’яни біля бетонного паркана. Питаю її про життя в Бахмуті. Вона одразу виливає на мене всі свої образи.
— Ну як тут можна прожити, подивись на мене? Я працюю цілий день — і за що? За 50 лей! А в мене п’ятеро дітей, чоловіка нема – як я проживу? Робота нікудишня, але треба працювати, бо інакше дітей заберуть. Нікуди життя не годиться, нікуди! От коли колгосп був, коли з Росією дружили — тоді все добре було. А зараз — ви подивіться, у мене п’ятеро дітей, чоловіка нема, яку я знайду собі роботу?
50 лей — це 65 гривень. Намагаюсь заперечити, що це хоч якісь гроші — та жінку не спиниш, тому просто мовчки йду. Школа продов­жу­ється ґрунтовою вулицею з прива­тними будинками. По обидва боки — кілька залишених хат, охочих їх купити нема. Біля однієї з таких осель — криниця. В Молдові тради­ційно криниці ставлять не у дворах, а при дорозі, щоб напитись міг кожен подорожній. Часто їх прикра­шають право­славними хрестами чи образками, пишуть прізвище сім’ї — щоб за неї помолились. Набираю собі в пляшку води. Каламутна. Криницю не чистили вже давно.
Виходжу на невелику площу. Там на одному з будинків ще в радянські часи плиткою виклали: «СТОЛОВАЯ». Відкрито, хоч уже й по 19-тій. Заходжу всередину й одразу стає зрозуміло: зараз це не їдальня, а місце для сорту­вання секонд-хенду.

Із підсобки виходить жінка, на вигляд 30 років. Друга й остання з молодих, яких побачив у цьому селі (молодих чоловіків не зустрів зовсім). Це Наталя. Її чоловік на заробітках в Італії, допоміг надіслати сюди пакунок гумані­тарної допомоги. Тепер отриманий безко­штовно одяг прода­ва­тимуть, і з цієї причини Наталя не хоче фотогра­фу­ватись. Виправ­до­ву­ється, що тільки так і можна звести кінці з кінцями.
— Щоб ви зрозуміли, яка в Молдові бідність: я не розра­ховую багато місцевим продати. Може з десяток речей дітям куплять, а старші люди тут своє до дірок доношують. Більше споді­ваюсь на те, що на трасі хтось зупиниться, зайде і скупиться. Люди з машинами багатші, а тут досі на бричках їздять.
Підтвер­дження цим словам бачу одразу. Біля воріт навпроти просто на землі, в пилюці граються четверо дітей. Замість іграшок – камінці й палиці, одяг подертий, ноги босі. Говорять між собою румун­ською, окрім «здрав­ствуйте», росій­ською нічого не знають. На допомогу приходить старша жінка в старому потертому халаті, їхня бабуся. По ній видно, що працює чимало. Руки потрі­скались від роботи в землі.
— А де ваші діти?
— В Росії. Намага­ються копійку заробити.
— Тут не виходить?
— Хіба якщо зовсім скромно жити. Подивіться, чим бавиться наша малеча, і все стане ясно. Правду кажуть: здохнєшти. Тут лише старі й діти, більше нікого. Допомога з Європи — це добре, але вона на наших доходах ніяк не відби­ва­ється. Тому мало впливає на рішення, залишатись тут чи їхати геть.
В Бахмуті є успішний фермер, та він забез­печує роботою лише два десятки людей. Інший бізнес — декора­тивні дерев’яні лавки. Там зайняті троє. У школі, сільраді, дитсадках теж є робота, але загалом дається взнаки перена­се­лення молдов­ської сільської місце­вості. За словами місцевих еконо­містів, сучасна, некол­госпна модель економіки може прого­дувати лише третину з усього числа селян. Решта або живуть на дотації, або виїжджають. І поки що всерйоз вплинути на цей процес не вдалось.

Вже близько 20-ї, зловити регулярний рейс на Кишинів у цей час проблемно. Отже, треба знов ловити попутників. За 20 хвилин зупиня­ється старенький мінівен Toyota.
— Сідай назад, там між бутлів є місце. Можеш і собі налить, якщо хочеш. Це домашнє, — посмі­ю­ється водій. Це Володя, йому 63 і з 1972-го він працює на молдов­ській залізниці. На пасажир­ському сидінні Максим, теж недавно відзначив 40 років залізни­чного стажу. Обоє машиністи й пишаються цим. Обоє люблять Радян­ський союз, погано знають румунську мову, але чудово — російські матюки.
— Дорогу ремон­тують? Та якого біса! Так ми додому взагалі опівночі потрапимо. Давай, Володя, газуй! — і автівка виїжджає просто на ремон­товане полотно.

Їхати разом нам ще більше двох годин.

— Зарплату я, залізничник, не отримую вже четвертий місяць. Чотири штуки леїв у мене, — коментує Максим сучасний стан молдов­ської економіки. — У керів­ництва хороші гроші — десятки тисяч, мабуть. А в мене ось так.
— Взяли, розвалили цей Союз. Понаробили держав… От і живем тепер, — повідомляє свою позицію Володимир. Життя в Молдові йому зовсім не подоба­ється. І взагалі, чоловіки довіряють лише комуністам. На крайній випадок— соціа­лістам.
Питаю, чи асоціація з Євросоюзом щось змінила.
— Так а як її в рота покладеш?
— Так головне ж не рибу дати. А вудку, і навчити нею користу­ватись.
— Воно то все так, — відпо­відає помір­ко­ва­ніший Володя. — Просто рибка тут не водиться давно. І від того, що нам роздають вудки, риба не з’явиться.
— Куди ж поділи рибу?
— Розікрали собі по ставках. Це ви вже в людей в костюмах питайте. Якщо вони захочуть правдою ділитись, звичайно.
Якийсь час їдемо мовчки, тоді чоловіки вмикають музику гучніше. Звучить весь цвіт радян­ської естради: «На поле танки грохотали», «А я милого узнаю по походке», і так далі. Невдовзі набли­жа­ємось до Кишинева. Вже темно, й місто рясно світить вогнями.
— Ти де зупинився?
— На Коґел­нічану. Це зовсім в центрі.
— Коґел­нічану… Це щось із нових, перейме­но­ваних, — Володимир не може пригадати, де це. — Але раз у центрі, то давай я на Леніна зупиню, й ти далі сам знайдеш.
— На Леніна?
— Ну, проспект центральний.
— А, Штефана чел Маре?
— Та його, якщо по-новому. Нам, якщо чесно, по боку всі перейме­ну­вання ці. Не встигаєш запам’ятовувати.
Проспект Леніна перейме­нували на Штефана чел Маре влітку 1990-го.


usaid

Серія матеріалів стала можливою завдяки проекту «Точне відобра­ження Угоди про асоціацію Україна-ЄС в україн­ських медіа», що реалі­зу­ється Громад­ською органі­зацією «Інтерньюз-Україна» у партнерстві з Товари­ством Лева та Фондом міжна­родної солідар­ності (Польща).
Публі­кація цього матеріалу стала можливою завдяки підтримці амери­кан­ського народу, що була надана через Агентство США з міжна­ро­дного розвитку (USAID) та Міністерства закор­донних справ Респу­бліки Польща. Зміст публі­кації є виключно відпо­від­аль­ністю редакції «Далі буде» та необов’язково відображає точку зору USAID, уряду США та МЗС Польщі.