Швейцарський філософ Алан де Боттон спостерігає довкола те, що очевидно по всьому Заходу: активними вірянами лишаються все менше людей. Церква втрачає вплив у суспільстві. Разом із тим, вона виконує кілька дуже важливих функцій, корисних для світського світу в тому числі. Церква гуртує людей, нагадує їм про добрі справи, робить їх у певному сенсі рівними. Завдяки церкві люди частіше згадують про своїх предків. Було б добре знайти спосіб задовольняти ці потреби, коли церква як масове явище відійде в минуле, вважає філософ.

Все менше й менше сьогодні вірян. Ймовірно, через покоління просто не лишиться релігії в Європі та на значних ділянках Північної Америки, Австралії та Азії. Це необов’язково проблема, але варто замислитись, чому люди вигадали релігію, і що ми зробимо з потребами й прагненнями, які підштовхнули людей до цього. На одному рівні релігія просить нас вірити в щось. І коли люди відповідають, що вони не можуть повірити — вони на цьому зупиняються, більше не мають справ із релігією. І часто вказують на багато жахливих речей, які релігії вчинили і продовжують коїти. У цьому сенсі віра — чи не найменш важливий і точно найменш цікавий бік релігії. Що захоплює — то це багато інших речей, до яких релігії причетні. Наприклад, як вони збирають людей довкола себе, і кажуть їм бути добрими один до одного. Або спосіб, у який вони створюють відчуття спільноти, відіграючи роль того, хто запрошує. Упевнюючись, що і бабуся, й дитинка, і великий начальник, і мала людина вчаться бачити один одного як людські істоти, а не як абстрактні утворення. Релігії використовують ритуали, щоб наголосити для нас певні речі, завантажити їх у нашу свідомість. Наприклад, що сезони змінюються, чи що настав час згадати про своїх предків. Що Місяць дуже красивий, і що ти завжди можеш почати все спочатку. І що це чудово — мати їжу на столі. Релігії знають, що ми не просто мислячі істоти, тому вони уважно звертаються до нас через мистецтво й красу. Ми думаємо про красу в одному вимірі як фривольну та неглибоку річ, на відміну від глибокої правди. Релігії об’єднують ці виміри. Вони будують храми, собори, мечеті, які використовують красу для надання глибини важливим ідеям. Вони використовують арсенал мистецтва, щоб нагадати нам, що є важливим. Їхнє мистецтво — дидактичне. Воно скероване на те, щоб ми відчували речі чи малюнки.
Ми можемо вже не бути релігійними, але потреби і прагнення, які підштовхнули нас до створення церкви, не зникають. Ми самотні й жорстокі, ми тягнемось до краси, до мудрості та відчуття потрібності. Ми хочемо жити для чогось більшого, ніж просто самих себе. Суспільство каже нам, що треба скерувати свої надії у дві сфери — романтичне кохання та професійний успіх. Воно відволікає нас новинами, фільмами та споживанням. Цього мало, як ми знаємо. Особливо о третій годині ранку. Ми потребуємо нагадувань, що треба бути хорошими. Місць, де можемо прокинутись знов, чи розбудити свої менш егоїстичні сторони. Це універсальні речі, які потребують догляду, наче ніжні квіти. Також потрібні ритуали, які збирають нас разом. Не стоїть вибір між релігією та світським життям, як це є зараз. Задача — вчитись у релігій, щоб наповнити секулярний світ замінниками тих речей, для надання яких ми колись давно релігію вигадали.

Алан де Боттон