Один з найцікавіших бізнес-мислителів сучасності, Іцхак Адізес, на своєму сайті веде блог. Записи там бувають контроверсійними, але їм не бракує ані глибини думки, ані краси стилю. Чоловік дозволяє переклад і републікацію своїх записів, що ми із вдячністю робимо. Наступний запис свіжий, йому немає й доби. Найцікавіші записи Адізеса ми публікуватимемо й надалі. Не завжди погоджуючись, але поважаючи його думку.

 

Я бачу, як ви насупились, читаючи назву цього блога. Як хтось може підтримувати диктатуру? Демократія – наче священна корова, й підтримувати диктатуру означає зарізати цю корову. Немислимо. Але є певні моделі з минулого. Давні римляни в часи війни призначали одного зі своїх лідерів диктатором, тому що війна вимагала цілковитого дотримання дисципліни. Та й зараз в армії демократії немає, і навряд чи багато людей запевнятимуть, що вона там потрібна. Чи є інші ситуації, що виправдовують наявність диктатора? Давайте поглянемо. Лі Кван Ю, засновник сучасного Сингапуру, вважався диктатором. Так само й Нурсултан Назарбаєв у Казахстані, й Володимир Путін у Росії. Диктатура означає, що глова держави не дозволяє існування опозиції. Він – одноосібний правитель. Це добре чи погано? Залежить. Засновник нової нації – ніби мати чи батько, які доглядають за немовлям. Нова країна, як і нове маля, має пройти через цілу хмару криз. Треба захищати кордони нової держави, забезпечити достатньо економічних успіхів, щоб нагодувати людей, гідно відповісти на фінансові виклики, заспокоїти внутрішні суперечки чи навіть запобігти громадянській війні між різними верствами суспільства, етнічними чи релігійними групами. Мені здається, що диктатура для нової нації, в історії якої демократія не відігравала великої ролі, може бути вірним виходом. Така нація потребує сильного, об’єднуючого лідера. Навіть якщо він використовує для цього силу. Чи існують ще ситуації, коли диктатор може грати позитивну роль? Уявіть країну в момент кризи. Таку, де необхідні серйозні стратегічні рішення, які спричинять зміну її курсу. Тут потрібен сильний, рішучий лідер, який не дозволив би розпаду цілого. Вірно? В такій ситуації була Росія періоду Бориса Єльцина. Країна розпадалась, Радянський Союз поволі зникав. Це дало можливість Назарбаєву визначати кордони теперішнього Казахстану (дев’ята за площею території країна світу). Росія була в такому хаосі, що утримати частини союзу разом було неможливим. Ця ситуація потребувала диктатора, який міг би встановити порядок, вирішивши ситуацію з Чечнею і якимось чином поклавши край гарячковій приватизації активів. Результатом цієї потреби став Путін. Я б волів, щоб сьогоднішнім Ізраїлем управляв диктатор. Тоді став би можливий мир із палестинцями. Прем’єр країни Беньямін Нетаньяху міг би піти на поступки, яких хоче палестинський лідер Махмуд Аббас. Але зараз у такому випадку коаліція прем’єра миттєво б розпалася. Те ж із Аббасом. ХАМАС не прийме поступок, на які Палестина мусить піти, щоб вдовольнити ізраїльтян. Тому я думаю, що платою за демократію на Близькому Сході є відсутність миру і неможливість його встановити. І ізраїльтяни, й палестинці потребують диктатора. Демократія – не панацея від усіх проблем. У випадку Близького Сходу, думаю, вона саме і є проблемою. Я стою на тій позиції, що є оптимальні часи, коли потрібен диктатор. Але, приходячи в часи кризи, він часто надовго затримується. Для такої людини криза триває завжди, або ж ніхто не видається адекватним претендентом на заміну. Зазвичай диктатори, які приходять до влади, не знають, як цією владою поступитися. Це дуже схоже на проблеми, які мають засновники компаній. Наступництво – дуже серйозна задача й для них. Ціна, яку нація часто платить за свою появу на світ – це те, що їй часто доводиться жити з диктатором до кінця його життя. І отець-засновник, якщо він є диктатором, упродовж всього свого правління не змінює стилю. Він усе жорсткіше тисне на опозицію. І те, як давати раду цій проблемі, предмет для окремого запису в блозі. Просто думаю, Іцхак Кальдерон Адізес.